Її монохромний світ

Пролог
“Listen to the silence, let it ring on
Eyes, dark grey lenses frightened of the sun
We would have a fine time living in the night
Left to blind destruction, waiting for our sight.”
Joy Division, “Transmission”

Аріна, або як вона більше любила, коли її називали Айрін йшла зі школи у напрямку свого дому. Навколо панувала весна, скрізь цвіли неймовірно гарні квіти, а у навушниках як завжди звучала улюблена часто депресивна музика, яка так підходила до її ситуації.

У світі де було так багато яскравих кольорів, де було так багато прекрасного, вона народилася тою, яка могла бачити лише сірість, увесь світ виглядав для неї як чорно біла фотографія. У неї була надзвичайно рідкісна хвороба, про яку багато могли не мати жодного уявлення, а вона змушена жити з нею більшість свого життя.

Монохромазія.

Її вирок.

Її кара за невідомі гріхи.

Її звичне життя.

Просто у день, коли вона мала померти, хтось там на Небосхилі вирішив дати їй шанс. Але тоді вона вважала, що тепер її життя зруйноване.

– Що сталося? Чому я тут? – запитала вона, зовсім нічого не розуміючи.

Перше, що вона побачила це катетер на її руці з крапельницею, а отже вона була в лікарні. Поступово спогади поверталися і вона почала розуміти чому знаходиться тут.

Вона згадала. Як спокійно переходила дорогу, і тут її збиває машина, вона відлітає і вдаряється головою об асфальт. І все ж це здавалося дуже дивним, наче усе це було підлаштовано і хтось хотів її вбити. Але чому? Вона ж ще зовсім дитина кому ж вона могла перейти дорогу в такому віці?

– Ти потрапила в аварію, Айрі, – глухо підтвердила її спогади мама, а потім додала, – на щастя ти нічого не зламала і майже не забилася, але отримала струс мозку.

А потім вона почала дещо поступово усвідомлювати, що зумусило її закричати від жаху.

– Чому все сіре? Чому я не можу бачити кольори? Чому я не можу нормально бачити як раніше? Чому? – вона билася в істериці і не могла перестати то плакати, то сміятися.

На її крик у приміщення прибігла медсестра, спробувавши вколоти їй заспокійливе чи снодійне, але перебуваючи у такому стані вона щосили відбивалася.

– Тихо, Айрі, тихо усе добре, – спробувала заспокоїти її мама.

– Добре, чи може це бути добре, мамо? – запитала вона.

– Айрі, ти жива, маєш цілі ноги і не перетворилася на каліку у такому юному віці і ти не осліпла. А з тим, що ти більше не розрізняєш кольори уяви, що просто на весь світ наклали фільтр, – резонно зазначила мама, і голос її був наче сварливим, хоча Айрін могла зрозуміти, що вона просто хвилювалася і дуже рада, що донька жива.

– Ти права, мамо. Я просто дуже злякалася, – опустила погляд на ліжко вона.

– Ми теж дуже за тебе злякалися, доню, – прошепотіла мама, – коли нам зателефонували з лікарні після того як ти вчасно не повернулася, – продовжила вона важко зітхнувши, – життя найбільша цінність, Айрі, а те яка ти, не важливо, – мудро зазначила.

У приміщення зайшов її батько з лікарем і вони припинили розмову.

– Добрий день! – тихо привітала вона, – Тато, як я рада, що ти прийшов, – вона щасливо усміхнулася.

Він підійшов і обійняв її, ховаючи сумну посмішку.

– Чому я не розрізняю кольори, ви можете пояснити? – вона вимогливо і навіть якось благально подивилася на лікаря.

Підбираючи слова той сказав.

– Через те, що деякі клітини твої очей пошкоджені стався такий ефект, – м’яко почав він, – але ми не стикалися з таким раніше тому це може бути як тимчасово так і довготривало, тому ми будемо слідкувати за твоїм станом.

– То ви хочете сказати, що я тепер така можу завжди бути?

До неї нарешті почало приходити справжнє розуміння. Їй лише десять, і усе своє подальше життя вона може більше не змогти побачити цей світ нормально. Тепер їй потрібно так рано подорослішати замість того, щоб насолоджуватися дитинством. Вона й раніше була схильною до того, щоб бути замкненою, а після цього випадку і зовсім закрилася від усіх.

На зміну звичайній дитячій поведінці прийшло щось схоже на цинізм або холодний спокій.

– Є ще дещо, доню, – сказав тато міряючи кроками приміщення, – тебе мають опитати в поліції як свідку, коли ти зможеш розповісти.

– Та хоч вже, – махнула рукою вона, – я усе одно майже нічого не пам’ятаю.

– Доню, – з очей мами покотилися сльози, – прошу тебе не закривайся від усього світу, через те що сталося з тобою.

– Мамо, мій світ сірий, я більше не зможу радіти блакитному небу над моєю головою, різнокольоровим квітам навколо, я більше не зможу читати книги. Я більше не маю чим насолоджуватися, усе що мені залишається це пристосуватися до нових умов і сподіватися, що у мене це вийде, – нарешті відповіла те, що відчувала насправді.

У глибині душі їй так хочеться вірити у диво, вірити що одного дня вона зможе знову побачити наскільки прекрасний цей світ.

– Моя бідна, доню, – знову заплакала її мама, тепер вже навіть не ховаючи сльози і Айрі не стрималася теж, випускаючи весь свій біль, розчарування і гіркоту через плач.

Після цього стало спокійніше, а ще вона й справді подумала, що надто вже перебільшує. Усе ж вона ціла і не прикута до ліжка, а отже, вона зможе зі всім справитися і дочекається того дня, коли диво станеться.

Через декілька годин до них прийшов слідчий, двоє поліцейських і жінка, яка виявилася психологом. Її почали розпитувати про випадок. Але чомусь вона була впевнена, що винуватця знайти не вийде.

Вона пояснила усе як і її просили. У котрій годині і яким переходом вона проходила.

– Чи бачили ви автомобіль який вас збив. Колір номер, хто сидів за рулем, можливо ви запам’ятали якісь відмітні ознаки або його номер. А ще у що ви були вдягнені і чи не були у навушниках або дивилися в телефон? – запитав у неї чоловік, який був слідчим в її справі, він складав приємне враження.

– Спокійніше, – зиркнула невдоволено жінка, – вона ж дитина ще й пережила психологічну травму.

– Усе добре, – зітхнула вона, – я розумію, що ці питання допоможуть вийти на ту людину, яка мене збила.

Вони переглянулися між собою і кивнули.

Вона важко зітхнула і спробувала напружити память. Раніше у неї чудово виходило уявляти і переглядати свої спогади так, наче була там. От і зараз вона спробувала зробити так само. Але цього разу усе, що вона бачила заплющивши очі – це суцільна темрява.

– Я в житті не слухаю музику чи дивлюся в телефон, коли переходжу дорогу, – нарешті почала вона невдоволено, – одягнена в чорну шкільну форму, тобто чорну сукенку, рюкзак фіолетовий з силуетом чорного кота, і підвіска з таким самим котом. Волосся було завязане у високий хвіст зі світло зеленою стрічкою. Взута у чорні мокасини, – почала пояснювати вона, поступово згадуючи.

Хоча тепер вона більше не могла по справжньому згадати це, бо все зливалося у суцільну сіру пляму, але пам’ять слухняно підкидала назви потрібних кольорів.

Випивши води, яка стояла у чашці поруч вона втомлено продовжила. І чому вона свідка, а відчуття, наче її допитують як якусь злочинницю.

– Машина неслася на великій швидкості і в останній момент загальмувала, тому вона вдарила мене не настільки сильно, щоб завдати серйозних травм, але достатньо, щоб я отримала струс мозку, – стишено почала вона і продовжила, наче у трансі, – це був білий легковий автомобіль з тонованим склом, тому я не змогла побачити водія, але запам’ятала дві цифри з номеру 2 і 4. Вони вбилися мені у память наскільки, що мабуть в житті не забуду, – з гордістю сказала вона.

– Дякую, Аріно, ти дуже нам допомогла. А ще подивись на ці фото і скажи, якого типу був автомобіль?

Вона кивнула, скривившись, коли згадали її справжній варіант імені.

Уважно розглядаючи фото і лише здогадуючись якого насправді кольору вони були, вказала рукою на той у якого була назва універсал.

– Дякуємо. Ми подивимося чи є там камера і зателефонуємо твоїм батькам.

Через тиждень винуватця знайшли і вони отримали компенсацію і все ж щось у цій ситуації не давало спокою Айрін, наче усе не було так просто, наче було щось ще і та людина, яку знайшли не була насправді тим, хто її збив.

Коли її виписали вона повинна була навчитися жити заново. Як там говорять з білого листа, от тільки у неї цей лист став сірим.

За час поки її не було вдома старша сестра вишила на усьому її одязі назви кольорів, яких вони були, а менший брат підписав кожний її олівець, щоб вона знала яким повинна малювати на образотворчому мистецтві.

– Мої ж ви найкращі! – прокричала вона побачивши це, – я вас просто обожнюю, – кинулася в обійми до сестри, а потім опустилася, щоб обійняти меншого.

Це буде перший момент, коли вона відчує щастя і вдячність.

Спочатку їй було важко, але поступово вона почала звикати до того, що не така як всі і навіть почала вважати себе особливою і унікальною.

Єдине, вона більше не могла заснути без снодійного і жодного разу не бачила снів з того часу як в неї з’явилася хвороба.

А ще кожного дня вона щиро молилася сподіваючись, що Господь її почує, але з кожним роком віра все більше згасала.

Також після травми у неї з’явився внутрішній голос за який відповідала дівчина, яка назвала себе Беатріс. Вона часто давала поради і підтримувала її, а ще часто говорила, щоб вона не забувала про людей навколо.

І кожного разу чуючи її голос у себе в голові ставало набагато спокійніше…

Розділ 1. Розуміння
“Наш час”

Це був останній рік навчання. Тому їй не залишалося нічого як або нарегті розповісти правду або так і мовчати до кінця навчального року.
Їй було важко сказати, що у весь цей час вона прикидалася, а насправді бачила світ сірим. Її батьки, брат, сестра і навіть Беатріс всі одностайно зійшлися на тому, що вона просто повинна це зробити.

“Прокинься”

Раптом вона почула приємний чоловічий голос в своїй голові, але подумавши, що їй здалося, відмахнулася від нього і повернулася до того, що мала зробити.

Тому зараз вона попросила хвилину уваги перед уроком і нарешті сказала усе як було. Вона очікувала на бурю, але в приміщенні досі залишався штиль. Усі її однокласники мовчали, і коли вони нарешті усвідомили все, що вона сказала на неї посипався шквал питань.

– Аріно, ти серйозно, сьогодні ж не перше квітня?

– Ти справді говориш правду?

– То ти просто прикидалася увесь цей час?

Вона лише кивала, насправді очікуючи на відповіді лише двох людей, які вважалися місцевою елітою, саме їхні слова вирішували тут все і вони або допоможуть їй або залишать жертвою насмішок.

– Справді, – протягнула Кіра, ліниво відволікаючись на неї від чергової книги про вампірів, яку вона читала.

Кіра мала достатньо жорсткий характер, щоб підібгати усіх під себе, але насправді була схиблена на вампірах, демонах, перевертнях і інших подібних істотах. Та й одяг її був зазвичай чорним і з ланцюгами. Вона нагадувала класичну представницею готів.

– Так, – у тон Кірі відповіла і лукаво посміхнулася.

– Підійди, – наказала вона, – не бійся, – додала тепліше.

Вона підкорилася і обережно підійшла до її парти, наче вона зараз вибухне. Усі інші зацікавлено спостерігали, не говорячи нічого, точно поставивши ставки на те, що чекає її далі і просто чекаючи, хто з них вгадав.
Витримавши довгу паузу вона нарешті сказала.

– Тепер вона під моїм шефством, зачепите – приб’ю, – а потім голосно засміявшись додала, – ну ви що серйозно подумали, що я нашій малій щось зроблю?

Це була правда. Айрін була найменшою в класі, її всі любили і оберігали, тому вона й не думала, що Кіра справді їй щось зробить, хоча й не думала, що все вирішиться так кардинально.

– Якби ти народилася з цієї хворобою, то виглядало так, як у тих фанфіках про соулмейтів, – замріяно протягнула Марія з останньої парти і друга з їхньої еліти.

– Ти така жорстока. Так я хоча б пам’ятаю як мали б виглядати те чи інше, а так мені прийшлося б вивчити усе, щоб не виділятися серед інших, – трохи обурено протягнула вона.

– Твоя правда, – кивнула вона і продовжила тим самим тоном, що й раніше, – але уяви наскільки б це було романтично, якби ти знайшла б когось, поцілувала ту людину б і зрозуміла, що знову бачиш.

Ще одна схиблена. Вони точно дві ідеальні подруги або дві сторони медалі. Айрі подивилася на них скептично і повернулася назад до своєї першої парти у середньому ряду. Через хворобу мала сидіти там, хоча по факту її зір був хорошим, але воювати за місце не стала. Ну посадили, то й посадили, головне що саму.

– Знаєш, – раптом звернулася до неї Кіра, перегортаючи сторінку своїми довгими аристократичними пальцями, – а ти ще віриш у те, що можеш стати нормальною?– зацікавлено запитала вона.

А щось у її погляді насторожило. Було у ньому щось чуже і неправильне.

“Прокинься”

Знову почула той самий голос. Непомітно вщипнувши свою руку і відчувши біль, лише ще більше переконалася у тому, що лише ігри її підсвідомості.

Чи вірила вона у те, що світ перестане бути сірим. Ні, більше ні. Вона так довго молилася, що тепер це стало звичкою, а надія давно жевріла десь так глибоко у її душі, що майже не відчувалася.

– А сенс? – байдуже знизала плечима вона, –люди і з гіршим якось живуть, а я всього лиш не можу бачити світ кольоровим. Подумаєш? – розсміялася вона з якоюсь гіркотою у тоні.

– Моя дорога, Аріно, ти заслуговуєш на те щоб бачити, ти справді на це заслуговуєш, – проговорила вона шепотом, наблизившись до неї і нагнувшись ближче.

І її тон здався їй знайомим. А потім про щось згадавши, сплеснула руками.

– Ну точно, у мене ж сьогодні вечірка з ночівлею. Ти запрошена як особлива гостя, тому навіть не посмій відмовитися, – з натяком подивилася на неї, вона підморгунла і сіла назад читати роман, поки перерва не закінчилася.

Справа була у тому, що Айрін усі ці збіговиська жах як не подобалися ось чому вона старалася відмовлятися від них, використовуючи різні відмовки. Що ж тепер їй стало зрозуміло, чому Кіра так себе вела, очевидно ж було, що після такого, якщо вона відмовиться, то точно стане ворогом класу, а це у останній рік, ой як не хотілося.

Розділ 2.Відкрий очі, Айрін.

Колись вона перестане задавати собі ці питання… Якби не пішла чи було б краще? Якби не пішла чи жила вона спокійніше? Якби промовчала чи мала б вона спокій?

Зараз вона готувалася до вечірки, хоч і зовсім не хотіла туди йти. Сестра позичила їй сукню, за її словами чорного кольору, бо нової вони б все одно не встигнули купити і зробила їй макіяж, хоч вона й була проти.

– Айрі, моя мила молодша сестро, це ж твоя перша вечірка ти маєш бути на висоті, – емоційно і схвильовано сказала її старша сестра.

“Точно, – підтакувала їй Беатріс, от же зрадниця, а та вже продовжувала, – а що як ти там когось знайдеш? Пора вже, не думаєш”.

Вона завжди була значно менш емоційною за своїх рідних, а ще найбільше в житті ненавиділа розмови про стосунки.

“От вивчиться, і тоді вже з радістю”, – так завжди думала вона.

Тому лише закотивши очі, промовила:

– Ви перебільшуєте – це лише повинність, яку я змушена відбути.

– Ти така нудна, сестро, не думаєш, – підморгнула їй сестра і поспішила вийти з кімнати, бо я була готова кинути у неї подушку.
Тепер вона сиділа в машині тата і нервово перебирала сукню руками, не очікуючи нічого хорошого.

– Доню, подзвониш, коли тебе потрібно буде забрати?

– Добре, тато, дякую, що підвіз і до завтра, – вона обійняла його і зараз їй зовсім не хотілося йти у той будинок, який вражав своїми масштабами і багатством.

Величезний трьохповерховий він виглядав як якийсь маєток, але з того, що пояснив їй тато він був світлих кольорів, хоча вона очікувала на чорні.

Вона повільно пройшла вперед, доріжкою з гравію, яка вела її до дверей, де мала відбутися вечірка Кіри, щоб її Мельник. Зараз вона справді ненавиділа її і хотіла вбити. У її планах було заварити собі какао, взяти якусь мангу і насолоджуватися читанням, а не оце все.

– Рада, що сьогодні ти нарешті прийшла, – на порозі її зустріла Кіра, яскраво посміхаючись, хоча чомусь їй це нагадало оскал, від чого вона ледь помітно здригнулася.

– Дякую за запрошення, – натягнула вона усмішку і поспішила зайти за нею вперед, на вулиці ставало прохолодніше, а вона не прихопила з собою жодної курточки.

Усередині було так гамірно, що першою реакцією було інстинктивно закрити вуха, але вона стрималася, спробувавши відгородитися від звуків з допомогою трансу. Все ж так було простіше.

І ось уже як крізь товщу води вона чула усі розмови.

Усе що потрібно це просто перебути цей дурний захід, на який її затянули буквально силою.

– Аріно! – прокричала Кіра їй на вухо, – я кличу тебе вже декілька хвилин, – невдоволено подивилася на неї вона.

– Я..вибач, – вона послала їй свою наймилішу посмішку.

– І як на тебе злитися коли ти така миленька, – розчулилася вона, – випити не хочеш?

– Через зір мені не можна пити алкоголь, – вигадала відмовку вона.

– За кого ти мене приймаєш, – підморгнула вона, – я про коктейлі дурненька.

“І чому все здається таким нереальним, наче цей день несправжній, а вигаданий моєю уявою”, – раптом у її голові з’явилася вже зовсім дивна думка.

Підхопивши цей дивний настрій вона відкинула усі дурні думки і вирішила здатися атмосфері цього місця, яка так і закликала забути усе і просто веселитися. Що ж, це ж її перша вечірка і вона має бути справді найкращою у її житті.

Вона багато танцювала, сміялася і пила різні коктейлі.

Що ж, як добре, що вона все ж вирішила піти сюди. Нарешті зовсім втомлена вона доповзла до відведеної для неї кімнати і в чому була впала на ліжко.

“Прошу тебе прокинься”

Сказав невідомий, але вона вже не чула його, вперше поринаючи у справжній сон, який відкривався перед нею.

Розділ 3. Правда і обман

Вона стояла на зупинці і знервовано чекала на маршрутку, бо тролейбус потрібно було чекати ще дуже довго, а вона кудись дуже поспішала.
Айрі добре розуміла, що це сон і просто чекала, що буде далі, радіючи, що нарешті знову бачить уві сні щось, окрім темряви.

Усе навколо було розмитим, але все одно могла усе зрозуміти. До зупинки під’їхала потрібна маршрутка і вона підійшла, щоб зайти. На мить завмерла, коли побачила – зайві треті двері яких у маршрутках такого типу не мало бути і синій колір.

– Почекайте, ви хочете сказати, що я не просто розумію, що вона має бути такого кольору, а саме бачу! – вражено завмерла вона і ця мить коштувала їй того, що двері почали закриватися і транспорт ледь не поїхав без неї.

Вона встигла застрибнути, заплатити за проїзд карткою і пройти вперед. Дивно, чому ж вона одразу не зайшла на інші двері, якщо все одно пішла у той бік.

Людей майже не було, лише декілька їхало разом з нею і це насторожило, а ще більше насторожило тоді, коли вона побачила, що місце водія порожнє.

– Перший сон за такий довгий час і то дивний, – вголос роздумувала вона.

Сівши на вільне місце вона за звичкою хотіла дістати навушники, але зрозуміла, що їх немає. Натомість перед нею почали проноситися якісь незрозумілі спогади.

Вона вже була тут раніше.

Вона бачила деякий час світ нормально, але сама відмовилася від такого і знову повернулася до свого звичного і рідного монохромного бачення.

А ще вона навчалася в університеті і їй було 22 роки, а Кіра і Марія стали її найкращими подругами і жили з нею в одній кімнаті гуртожитку.

І все ж ці спогади здавалися такими чужими. Наче зовсім не належали їй. Айрін не розуміла чому вона побачила це. Можливо це було просто майбутнє.

Хоча ні, одна деталь все ж не дала їй спокою. Вона могла бачити сни лише коли спала в приміщенні, де могла бути Кіра або хоча б в одному будинку як зараз.

І це насторожило.

“–Вона точно не прокинеться під час проведення цього твого ритуалу? – почула звідкись здалеку голос Марі.
– Ні. усе пройде чудово”

Голоси Кіри і Марі долинали десь здалеку і тільки зараз вона зрозуміла, що насправді означало прокинутися і тільки зараз вона зрозуміла, що не може відкрити очі і сівши у цю дивну маршрутку приречена на вічну мандрівку у ній.

Не хотілося вірити, що ті кого у майбутньому буде так любити і цінувати, так легко використають її.

Тепер коли було вже пізно вона нарешті зрозуміла значення тих слів незнайомця.

Але тепер вже пізно.

Вона заплющила очі і приготувалася до того, що більше в житті не прокинеться.

Невже вона так просто помре тут?

Невже вона так просто здасться?

Раптом десь із глибин її пам’яті виринув насмішливий тихий голос, який чимось нагадував голос одного з тих кого вона зустріла на вечірці.

“Якщо тобі потрібно буде моя допомога, тричі назви моє ім’я”

А ще він дуже нагадував голос того, хто так настирливо просив її прокинутися.

“Безоальд”, – тричі промовила вона сподіваючись, що він почує її, що не покине напризволяще.

Сили покидали її. Очі злипалися і вона не могла противитися цьому.

– Айрі! Прошу тебе не засинай! – але вона вже майже не чула його крику.

Вона відчула, що він легенько торкнувся її щоки і точно знає, що зараз буде.

Вона привідкрила очі, щоб хоча б на мить ще раз побачити як він виглядає перед тим як він знову зітре їй пам’ять.

– Ти знову зробиш це? – слабким голосом запитує вона.

Насправді це стається уже, мабуть, вдесяте. Айрін важко зітхнула і постаралася увібрати увесь його образ поки ще могла зробити це.

Безоальд був демоном Бажань і її проклятим коханням від якого вона отримувала лише біль і вічні страждання. Вона поступово згадувала усі їхні минулі зустрічі, знаючи, що зовсім скоро усе забуде.

– Безоальде, – протягнула вона.

Він з якимось сумом подивився на неї і щось обдумавши рішуче схилився до неї.

– Прошу тебе прокинься цього разу і проживи щасливе життя, Айрі, – попросив він, торкаючись губами її лоба.

Вона лише мовчки дивилася у його червоні очі, очікуючи того, що станеться далі.

– Більше в життя не обирай мене, коли я з’явлюся у твоєму сні, – наказово сказав він, – ти маєш бути щасливою і назавжди забути, що ми колись зустрічалися, – благально подивився на неї

Вона чула його, але так не хотілося слухати.

– Ти не повинна розплачуватися за мої помилки, – а потім його голос змінився виною, – ні своїм зором, ні своєю душею, ні своїм серцем.
Айрі знала про що він говорить, саме через нього вона й перестала бачити. Хтось дізнався, що вона являється парою демона і хотіли прибрати її, щоб послабити його.

Так він і став відчувати себе зобов’язаним перед нею, через що попросив Кіру, або як її звали насправді Беатріс провести ритуал так вони й зустрілися вперше.

Вона з сумом згадувала усі ті рази, коли їй дозволялося бути з ним, але зараз вона розуміла, що час прощання і справді настав. На очі навернулися сльози.

– Ти заслуговуєш на краще, ніж бути з демоном.

– Хіба це погано мати свого персонального демона Бажань? – грайливо посміхнулася вона.

– Ти можеш зробити усе що захочеш своїми власними силами, а я буду спостерігати за тобою здалеку, – тихо промовив він, обіймаючи її.

– Ми ж зустрінемося ще хоча б раз? – з надією запитала вона.

– Щоб викликати демона потрібно тричі назвати його ім’я, але сподіваюся тобі більше це не потрібно буде.

– Більшого мені й не потрібно.

Вона злізла з сидіння і підійшла до дверей, чекаючи коли маршрутка зупиниться і нарешті випустить її на вулицю.

Обернувшись, він ще досі був там, задумливо дивлячись у вікно. Підкоряючись якомусь дивному пориву, вона схопила його за руку і потягнула до виходу.

Він здивовано подивився на неї, згубивши свою лукаву посмішку, яку знову натягнув на своє обличчя, коли вона пішла.

– Ми повинні вийти разом. І тільки тоді це матиме сенс, – пояснила свої дії вона.

– Як скажеш, – він знову повернув собі звичний зухвалий вигляд, який вона так у ньому любила.

Двері відкрилися. Вона востаннє подивилася на його волосся мідного відтінку, яскраво червоні очі і його вічну лукаву усмішку.

І нарешті по справжньому прокинулася.

“Цей світ завжди був таким яскравим!?”, – було перше, про що вона подумала, розплющивши очі.

У світі, де у неї не було монохромазії.

У світі, де не існувало Кіри – Беатріс з її божевільними ідеями і реалізацією ритуалів з виклику демона.

Тепер, коли вони стали вільними її монохромний світ нарешті зруйнувався, і вона прокинулася.