Лялька

—Мамусю!— пролунав тонкий голос і її материнське серце закалатало швидше. Вона озирнулась. Шнурівки. Знову шнурівки.
—Не відходь від мене далеко. На ринку багато людей, а ти маленька, можеш згубитись. І де я буду тебе шукати? — вона присідає біля дочки, звільняє руки від сумки та торби, які напхані весняною городиною, дивиться на маленькі кросівки зеленого кольору.
—Мамусю, ну давай швидше.
Вона розгублено споглядає на дитину, яка нетерпляче тупає ногою. Чому на ній зелені кросівки? Хіба це дівчачий колір? Напевне один із подарунків рідні, яка не надто переймалась кольоровою гамою. Вона бере до рук два кінці шнурівки, зав’язує їх на вузлик із бантиком, тоді перевіряє чи рівні петлі, тоді намагається поправити язик взуття. Меланія нетерпляче крутить ногою, ніби витанцьовує якийсь танець. Як казав колись її дід: «Ніби шило в сраці має.»
—Ти не втомилася?
—Нє.
—Може голодна чи хочеш пити?
—Відстань.
—Я просто… Якщо зморишся чи захочеш в туалет, то кажи.
—Добре.
Сьогодні донька на диво задоволена прогулянкою по ринку, не капризувала і не влаштовувала істерик. Можливо період сцен і лементів уже по заду? Як не як їй майже чотири роки. «Дорослі дівчатка не поводяться, як поросята… Принцеси не влаштовують істерик… Хороші дівчатка слухаються своїх матусь…» Але ці слова рідко діяли на Меланку. Вона була головою в їх сім’ї, вона керувала життям мами і в свої малі роки усвідомлювала це. Маленька маніпуляторка вміла пускати сльозу, коли потрібно, щоб «хороший татусь» захистив її від «злої мами», або щоб випросити у бабусі цукерки, коли та приїжджала в гості.
Вона встає із асфальту, обтрушує коліна, в праву руку сумку, в ліву — торбу. Поглядом слідкує, щоб Меланка не пропала з кругозору. Вони могли повернутись до авто, залишити усі покупки, продовжити далі ходити поміж рядів ринку. Але в дитини був такий мінливий і нестерпний характер, що вона вирішила не ризикувати, закупитись усім необхідним, поки Меланка в доброму гуморі, не капризує і не реве, розмазуючи соплі по обличчю і куртці.
—Меланія! Не відходь далеко, доню. Мамуся майже все купила і ми скоро поїдемо додому.
Полуниця у прозорих риночках спокусливо манила її червоними боками та неймовірним ароматом. Вона лише ковтає слину. Якби їй ще одну пару рук і ще одну торбу, то можливо вона б купила і полуницю і декілька огірків і молодої редиски чи картоплі кілограм п’ять. Але…
—Меланія!
Її «найцінніший скарб» стояла біля розстеленої ряднини, на якій старенький дідок в кашкеті розмістив свій товар — старі мобільні телефони лежали поряд із залишками фарфорового сервізу, поряд були якісь книги, рукавиці, гайкові ключі, деталі до невідомих агрегатів та декілька м’яких іграшок. Дід явно розмовляв з дитиною, а вона задоволено кивала головою, навіть щось відповідала. Не соромилась і не тікала. Як справжня доросла дівчинка. Можливо вона занадто «сюсюкається» із дочкою, не даючи їй нормально розвиватись? Чи її новомодна метода виховання не діє? Що на те скажуть її підписники, якщо дізнаються, що вона нічого не тямить у вихованні та комунітуванні з власною дитиною. Хто тоді буде купувати її «супер успішні курси для молодих мамусь»?
Вона зацікавлено споглядає із далеку, як Меланка, присівши, розглядає крам, водить пальцями по білій тарілці із золотими квітами, намагається підняти якусь залізяку, але сили їй бракне, дід підсуває до неї декілька іграшок, вона уважно їх вивчає. Оглядає жовтуватого зайця із синіми очима, тоді бере до рук невелике слоненя, та врешті зупиняє свій вибір на ляльці із фарфоровим обличчям, досить ошатній та красивій у старовинному платті, в капелюшку прикрашеним пір’їною. Лялька скоріше не призначалась для забав дитини, такі ляльки, як елемент інтер’єру ставлять на камін чи полицю.
—Хочу. — промовляє Меланія, коли вона підходить і тільки розтуляє рот щоб сказати дочці… —Мамусю, вона така красива. Така нарядна. Вона як принцеса.
Дідусь задоволено посміхається, протирає рукавом кришталеву вазу для фруктів і ставить її між книгами та старими мобільними телефонами. Ох і заспіває він зараз ціну. Меланія показово надуває щоки і вперто тримає ляльку в руках. От вона знову увімкнула маленьку маніпуляторку, от вона починає кричати і ревіти, через сльози жалібно промовляти: «Ти мене не любиш, не любиш», натовп озирається і осудливо дивиться на матір, яка не змогла догодити своїй дитині. Ай-яй-яй! А якщо хтось увімкне камеру і зробить відео, де відома блогерка-психологиня не дає ради своїй дочці? А потім істерика в авто, усю дорогу додому, потім удома. Вона буде пити пігулки від мігрені і ледь стримувати себе, щоб не вдарити дитя по сраці, але це тільки б підкинуло у вогонь дрова.
Вона трусить головою, розганяючи найгірші думки того, що мало відбутись.
—Тобі дійсно вона подобається? Ти впевнена? — донька лиш киває. —Вона напевно дорога…
Меланія підносить голову і дивиться на неї своїми оченятами, по вінця наповненими сльозами. До істерики залишалось три… два…
—Добре. Добре. Тільки… — тільки без криків; тоді звернулась до діда —Скільки ви хочете за цю ляльку?
Він потер лоба:
—П’ятдесят гривень заплатите?
Вона на радощах, що старий «не обдер її як липку» згідливо махає руками і лізе шукати гаманець. Розплачується. Меланка простягає їй ляльку:
—На, подивися, яка вона гарна. Я буду влаштовувати з нею чайні церемонії. А коли я одружусь, ця принцеса буде дружкою нареченої.
Ого. Весілля, дружки. Не зарано тобі, доцю в чотири роки про таке фантазувати?
Вона бере ляльку в руки. Пасмо рудого волосся видніється із-під капелюшка, руки ляльки були при тулубі, маленькі пальчики здаються їй на доторк теплими і м’якими, але хіба фарфор може бути м’яким? Плаття і червоне взуття у стилі якогось із французьких Людовиків ідеально збережені, ні плямки ні дірочки ні потертості. Попередній власник дуже бережно відносився до ляльки, напевно вона прикрашала вітрину якогось колекціонера. Вона підносить люльку ближче до очей, щоб роздивитись обличчя і відсахнулась. На якусь мить їй здається, що лялька дихає.
«Маячня. Ти вже геть клепку губиш, дорогенька». Вона збентежено сміється і віддає ляльку Меланії, яка нетерпляче споглядає що відбувається.
—А звідки у вас така лялька красива? — ніби про всяк випадок запитує вона у старого.
—Подарували учора — принесла жіночка цілу торбу іграшок. Каже викинути шкода, то може заберете, продайте. Я і продаю. Дорого не ціню, аби продати. А лялька дійсно красива, старовинна. Зараз таких не виготовляють.
Відповідь діда її цілком задовольняє, вона дякує йому, мило всміхається.
—Попрощайся із дідусем.
Меланія встає на рівні ноги, махає маленькою рукою:
—До побачення.
Він теж салютує їй у відповідь, посмішка губиться у густих вусах.
—Ти задоволена? — вона дивиться, як донька обхопила двома руками ляльку і бережно, наче немовля, притискає її до плеча. — Зараз поїдемо додому.
Вони мовчки ідуть до авто, запарковане обабіч дороги, вона суне свої торби, дитина несе ляльку, сонце почало припікати не на жарт. Їй робиться млосно і важко дихати, чомусь знов затривожилось серце. Клята погода, бубоніла вона собі під ніс, пів дня дощ і холод, пів дня сонце і спека, а ще магнітні бурі та ретроградний Меркурій. Можливо їй вдасться хоч сьогодні помедитувати бодай з пів години. Меланка буде зайнята новою покупкою, чоловік на роботі. Залишиться тільки вона, аромасвічка із запахом хвойного лісу, музика для медитації та, можливо, келих вина. Сяде у позу лотоса, очистить голову від дурних думок та надокучливих тривог, зробить вправи на дихання. Колись у неї було набагато більше часу для медитації, а зараз вона замінила сидіння у позі та слухання саму себе на дві таблетки, які пила одну щоранку та іншу щовечора для сну. Колись вона мріяла про розкішний будинок з басейном, а отримала вузький таунгауз із маленьким заднім двориком, де зберігається мотлох, який не вмістився у будинку.
Вона дістає із кишені ключі, вправно відкриває багажник, кладе туди торбу і сумку.
—Можеш залишити ляльку тут, — пропонує вона Меланії, вказуючи на вільне місце в багажнику. Дитина незадоволено супиться.
—Мамусю, вона задихнеться там. Хіба ти не бачиш, що їй потрібне повітря?
—У багажнику достатньо повітря…
—Їй буде страшно там. — каже Меланка, і йде до задніх дверей авто.
—Надіюсь на твоїй подрузі немає блощиць або клопів… — вона кривиться. Медитація переноситься. Вона не залишить своє дитя з лялькою, яку куплено на ринку невідомо в кого. Спершу її потрібно роздягнути, випрати одіж, продезінфікувати фарфорові частини, мало хто міг тримати її в руках. У часи пандемій варто бути уважнішою.
Меланка залазить у авто як досвідчений пасажир, всідається у автокрісло і намагається защипнути ремені, але їй це не вдається. Ляльку вмощує біля себе, аби та:
—…могла дивитися вперед, вивчати дорогу до нашого нового дому.
Вона лиш піднімає брову, звучить дивно, дуже дивно. Для чого ляльці запам’ятовувати дорогу? Можливо варто поговорити із вихователями в дитячому садку, чи не почувається її дитина самотньою і чи добре комунікує з однолітками.
—Мамусю, застебни мене. Ну ж бо. — нетерпляче кричить дитина і вона повертається до реальності, замикає багажник, — У мене по ніжках ніби мурашки повзають.
—Можливо. — промовляє вона. Клята лялька була явно з сюрпризом, не вистачало принести до хати зграю голодних клопів. Тоді по ніжках мурашки будуть повзати і в неї і в тата. —Перед тим як занести ляльку в дім ми покупаємо її на задньому дворі, добре?
—Але ж вона чиста, і не смердить.
—Але ж твої долоні теж чисті і не смердять, але після двору ми їх ретельно ж миємо. Що ми знаємо про мікроби?
—Вони по всюди, їх не видно, вони розмножуються швидко… —почала декламувати один із завчених віршів для садочку.
—Ото ж. А що буває з тими, хто не змиває мікробів?
Меланка дує губи і опускає голову.
—Кролик Пушок теж не мив лапки, і де він зараз?
—Закопаний на задньому дворі.
—Бо його з’їли мікроби. І мало нас не відправили за твоїм кроликом.— вона відчуває, як закипає, як б’ється серце все швидше. —Тому ми спершу будемо мити ляльку, а вже потім з нею гратися.
—Ага. — дитина смикається на автокріслі. — Я не можу поворушити ніжками.
—Це все від втоми. Ми сьогодні занадто багато ходили, от твої ніжки і втомились. — вона шарпає ремінці, щоб переконатись що ті не перетискають дитині кровотік, потім знову дивиться на ляльку і намить вагається. Здається обличчя ляльки стало більш суворішим. Таке можливо? Вона ще раз вдивляється у фарфор. Це все її уява та гра світла і тіні. Зачиняє пасажирські двері.
Ми колись виберемось із того ринку?
Вона сідає за кермо, вмикає двигун, намагається повільно виїхати на дорогу. Автомобілів достобіса і ніхто не хоче пропустити її. Хіба на задньому вікні нічого не вартують наліпки «Обережно, молода матуся», «У», знак туфельки? Вона все ще намагається виїхати на дорогу…
—Мамусю, щось не так з моєю рукою.
—Зачекай люба, мамуся намагається виїхати на дорогу і при тому нікого не зачепити.
—Але ж, але ж…
—Дай мені хвилинку, доцю. Ти ж знаєш, як важливо не заважати мамусі, коли вона за кермом. Зараза! — вона швидко вивертає кермо в право до бордюру, в замін отримує добірну порцію матюків через відкрите вікно автівки, що проїжджає повз.
Вона прикушує губу і вмикає аварійні габарити. Дістали. Ніхто не пропустить її, прийдеться отак стояти до вечора? Хрін вам. Вона віднайшла коротку мить, в яку могла різко виїхати і зупинити весь потік машин. Тепер їй необхідно було лише добре розвернутись і продовжити рух. У спину незадоволено сигналили, але її це не турбує.
—Ось вам усім, ось як я вмію. Твоя мама, Меланко, трохи хуліганка.
Вона дивиться у дзеркало заднього виду і бачить налякані очі дитини.
—Не хвилюйся, доню, ми вже їдемо, ніхто не постраждав, краще відкинься у кріслі та трішки поспи.
—Мамо, мені страшно. Вона… вона…
—То була погана автівка, з поганими людьми які говорили погані слова. Зараз усе позаду. Ми скоро будемо дома.
—Мене болять руки, я не відчуваю пальчиків, вони холодні і тверді…— починає скиглити дитина.
—Якщо ти будеш чемною, мамуся дозволить пограти із твоєю лялькою, перед тим, як її купати. Гаразд люба? Просто я і так розсіяна за кермом, тому трішки спокою мені не завадить. Добре доця? Закривай оченята і спи, поки мамуся їде.
—Але ж мамусю, з лялькою щось не так… —пошепки промовила Меланія.
—Ще трішки, і будемо у дома. Потерпи, ради всіх святих.
Вона викручує кермо, вправно зупиняється на світлофорах, дорога поглинає її увагу і вона не може відволікатись. Меланія, напевне втомившись її діставати, спокійно спить у автокріслі. Вона задумалась чи не ввімкнути радіо, але тиша була такою приємною. Лиш вона і муркотіння двигуна. Ніяких дитячих голосів, ніяких чоловічих голосів, ніяких порад чи кпинів, пліток і пустої балачки. Тиша заколисує її, розслабляє, їй так потрібна перерва на тишу, нічого екзотичного, без співів птахів і дзюрчання річки, достатньо гудіння двигуна авто і сплячої дитини на задньому сидінні. Вона мугикає якусь популярну пісню, веде авто по вузькій заміській вулиці, яка з обох боків заповнена вузькими однотипними таунгаузами, які нагадують китайську стіну, таку ж щільну і таку ж довгу. Будинки в однакових графітово-білих тонах, із гострими дахами, з вузькими під’їзними доріжками до гаражних воріт, однаковими дверима, навіть однаковим кольором газону, який тут регулярно поливають і фарбують. І здавалось їй, якщо вона випадково зайде у чужий дім, він буде умебльований як і її. Від цього робилось трохи не пособі, від такої однаковості, але якщо придивитись, нові мешканці намагались розірвати зачароване коло подібності. Хтось перемальовував стіни у інший колір, хтось огороджував подвір’я парканом, інші висаджували деревця і кущі в присадку, щоб хоч трохи урізноманітнили однаковість вулиці Липова, на якій не росло жодної липи.
Авто повільно заїжджає на доріжку перед гаражем. Вона дивитися на єдине вікно першого поверху. Світло горіло, отже чоловік приїхав на обід додому. Але чому не зателефонував? Напевно час дбання один про одного у них вичерпався, дитина не покращила становища і зараз вони жили як добрі приятелі під одним дахом, яких об’єднувала Меланія і одне спальне ліжко. А більше…
Вона виходить із автівки, тихо закриває двері, обходить її, відкриває задні праві дверцята і вже намагається автоматично розімкнути застібки на автокріслі та акуратно взяти дочку на руки, як розуміє, що щось не так. Вона мало не кричить від несподіванки.
—Господи, Боже. От же ж холера. Холера! Як?…
Вона лише махає руками, розгублено хапається за голову. У автокріслі, де сиділа Меланія, тепер була лялька із фарфоровим обличчям, у капелюшку з однією пір’їною.
—Що за хрінь.
Вона вириває ляльку із сидіння, кидає її під ноги. Материнське серце стискається в грудях і вона знову хоче кричати, лаятись. Де моя донька?
Вслід за лялькою вона вириває автокрісло, викидає його на газон.
—Мамусю? Що ти робиш?
Від цих слів її затрусило і кинуло в жар. Вона різко розвертається, лізе назад в салон автівки, де її Меланка сонно потирає обличчя і здивовано дивиться на неї. Маленькі рученята тягнуться до даху автівки, вона потягається, тоді широко позіхає.
—Чому ти не в кріслі?
—Я не знаю, — розгублено промовляє дитина.
—Нащо ти посадила замість себе ляльку? Я мало не вмерла від переляку.
—В кріслі було не зручно. Воно… тісне.
Вона витягає Меланію із салону, тримає на руках, цілує у лоба. Її волосся пахне миючим до посуду? Вона знову пхає носа в її волосся, рудувате волосся. Хіба Меланка не брюнетка? Думки путаються у її голові. Вона акуратно ставить дитину на ноги.
—Що відбувається? —чоловічий голос наполохав її. —Для чого ти викинула автокрісло?
Вона не хоче обертатись до нього, не хоче пояснювати все те, що сталось за останні п’ять хвилин. Він подумає, що вона божевільна. Він захоче розлучення, опіки над дитиною. Можливо у нього вже є коханка. Але чому тоді в неї немає часу на коханців? Вона трусить головою. Мовчи, лунає десь із нутра, збреши.
—Меланка каже, що крісло їй замале…
—Але ж це не привід… — він незадоволено підпирає руками боки, його сорочка у дрібну смужку мокра під пахвами, на жовтій краватці послаблений вузол. Він вибритий, з великим носом зараз нагадував їй орла, який полює на неї, маленьку збентежену мишу.
—Краще допоможи із сумками в багажнику.
Він нагинається і щось піднімає із землі.
—Що це за лялька? Не занадто… інтер’єра? — він кривиться
—Це…
—Я не хочу її більше. —промовила дочка впертим голосом. —Вона мене лякає. Татусю, викинь її у сміття.
Вона дивиться на чоловіка, а він дивиться на неї. Вона закочує очі, що означає — наша маленька принцеса з примхами, хіба ти не знав? Він тримає ляльку за ногу і вагається.
—Викинь її, татусю, вона страшна. Вона мене лякає. — на межі крику, Меланка голосно сопе, очі наповнюються сльозами.
Тепер він дивиться на неї, не бажає сам приймати рішення. Вона роздратовано відкриває багажник і дістає торбу та сумку.
—Віднеси до смітника. Боже, ти ж хотіла цю ляльку, мало не плакала, щоб я її купила, — вона не стримує себе, переходить на крик, —Чому ти така… непостійна?
Холера, цей день міг бути і трішки кращим за вчорашній, але ж ні.
—Викинь цю бісову ляльку! — кричить вона чоловіку, який так і залишився стояти із нею в руці, —Вона — це втрачені п’ятдесят гривень на барахолці. А тобі, юна леді, я останній раз потураю і ведусь на твої маніпуляції. Кроком руш до хати!
Меланка, театрально опускає голову і прямує доріжкою до вхідних дверей.
Вона знову щось не те розгледіла. Марево чи вона таки сходить з глузду? На Меланці були червоні черевички, але ж на ринку вона точно пам’ятала, що зав’язувала їй шнурівки на зелених кросівках. Хай йому. Тут йога не допоможе, і пігулки від мігрені. Вона ковтнула слину, коли згадала, що в холодильнику у неї недопита пляшка білого вина.
Вона спостерігала, як чоловік тягнув ляльку до смітника, за голу ногу, маленька порцелянова стопа та пальчики виблискували на сонці. Він відкрив контейнер і акуратно поклав її поверх мішків із сміттям.
А хіба на ринку в ляльки не було червоних черевичків? Вона взяла сумку і торбу і покрокувала до вхідних дверей. Червоні черевички, зелені кросівки, це все через брак вина в організмі, констатувала вона.