Останній сон

– Переможець буде тільки один, – магістр дає знак і помічники надягають на нас прозорі шоломи. Це початок гри на виживання, де наші сни стануть частиною арени битви сновидінь. Шоу «До останнього сну» – це новий прайм-тайм хіт. Завдяки спеціальним чіпам, що зчитують імпульси мозку, наші групові сновидіння транслюються на екран в роздільній здатності 8К.
Я закриваю очі, разом з іншими учасниками і намагаюся вирівняти дихання. Перед стрибком у сновидіння варто бути спокійним, аби мати можливість контролювати свої дії. Кажуть перше, що допомагає зрозуміти що ви господар ситуації – це підняти руки і плеснути у долоні. Якщо ви бачите власні кінцівки, можете провернути цю дію і чуєте звук – ви маєте повний контроль.
– Ми починаємо зворотній відлік, – я чую голос магістра немов під водою. Напевно у шоломах нам спеціально приглушують звук студії, аби ми змогли зосередитись на диханні. – Десять, дев’ять… , – студія починає рахувати разом із магістром.
Учасників шоу відбирають не просто так, адже таких як ми не багато. Людей, що можуть контролювати сни і змінювати їх на свій розсуд. Вони називають нас «онейронавти» і телевізійні продюсери шукають таких щасливчиків по всьому світу.
Коли вони запропонували мені участь у шоу, я практично не вагався. Адже за цей акт безсоромного вуаєризму люди ладні були платити величезні кошти. А гроші – це можливість віддати борг і отримати нове життя. І це нове життя було дуже потрібно моїй родині. Людям, яким я був винен набагато більше ніж гроші. Та й померти уві сні – це не найгірший варіант земного фіналу. Закрити очі і полишити цей світ спокійно і без страждань. Чим не мрія?
Наші шоломи – це ланцюговий синхронізатор сновидінь. Саме завдяки цій технології ми маємо масовий одномоментний сон, який бачать усі учасники проекту. Вчені назвали це «ефект кінотеатру», але наша перевага в тому, що ми робимо його інтерактивним. Кожен в межах своїх здібностей, навченості та сил психологічної стійкості. Чим краще ви зберігаєте контроль над своїми страхами, чим ясніше ви можете зрозуміти або вгадати страхи конкурента, тим більше у вас шансів на перемогу. Так, ви правильно почули: в цьому змаганні ми не влаштовуємо смертельну битву на мечах чи автоматах (хоча такі варіанти теж можливі). Ми створюємо додаткові страшні ситуативні реальності, що призводять до смерті наших суперників. І якщо ви падаєте зі скелі уві сні і не встигаєте вигадати контрреальність – то ви програєте. А програш – це смерть. Як на мене, все досить просто і чесно. Напевно тому це шоу настільки популярне.
Перед змаганням нам видали досьє на суперників. Інформації не багато, але її досить, аби підготувати базові заготовки страхів для кожного з них. Тут є домогосподарка з двома дітьми, що займається регуляцією сновидінь у вільний час, є сонний психолог і кілька професійних бійців. Тож це не буде легка прогулянка і для кожного з них має бути індивідуальний підхід.
Особливу увагу варто звернути на Оніра – найдосвідченішого з них. Інформації про нього досить мало – він породження кримінальних районів, які і я. Проте у нього понад 20 перемог на професійній арені. Справжній сонний гладіатор, улюбленець публіки і винахідливий креатор контрольованих реальностей. Я передивився кілька випусків із його боями і це було дійсно неперевершено. Психологія поєднана із точним розрахунком. Шкода, що у минулій грі я не ставив на нього. Міг би виграти кругленьку суму.
Закриваю очі і ще раз нагадую собі навіщо я тут. Аби виправити свої помилки. І хоча це мій перший бій на такому рівні, я сподіваюсь, що мені пощастить.
– Три, два, один… – магістр закінчує відлік і ми занурюємось у першу фазу повільного сну. – Нехай почнеться гра! – кричить він і студія вибухає овацією. Шоу починається.

Ми стоїмо посеред величезної білої зали без вікон та дверей. Така собі «tabula rasa» сонного змагання. За правилами на першому рівні ми всі знайомимось, а потім магістр у довільному порядку обирає хто перший створить жахливу реальність. Багато хто називає цей рівень тренувальним, адже на ньому рідко помирають. Радше повні аматори.
Я дивлюся на суперників. Всі вони залишились у своїх образах – тобто не стали обирати аватар чи змінювати зовнішність. Так поводять себе профі, і це поганий знак. Принаймні я не обрав собі героїчну постать, аби здаватися крутішим ніж я є.
– Зараз комп’ютер визначить учасника, який створить реальність, – Магістр проговорює ці правила на камеру, аби ті хто під ’єдналися до трансляції розуміли що відбувається. – Нагадую, що поки учасник не визначений і реальність не сформована ви можете зробити попередню ставку із коефіцієнтом 5.0. Ставки приймаються на «першу смерть», «учасника, що перейде у наступний раунд» та «найкращого творця контрреальності». Після того, як гра почнеться можливість ставок у режимі лайв буде доступна тільки власникам преміум підписки, – він посміхається, витримує паузу і дає змогу глядачам зі всього світу витрати свої мізерні гроші на наш сон. – Нагадую гравцям, що під час раунду ви не можете переноситись в іншу локацію, а лише створювати контрреальність. Ті гравці, що не дотримуються цих правил – будуть дискваліфіковані.
Я теж був на їх місці. Обожнював це шоу і думав, що розбираюся у грі. Але контролювати сни у мене виходило краще ніж свій азарт. Лудоманія – це захворювання, а безконтрольні ставки, без усвідомлення власного бюджету – це проблема, через яку я втратив сина і зруйнував життя своєї родини.
– Ну що, готові померти швидко? – найкращий гладіатор має вигляд втомленого підлітка. Худий, в худі оверсайз, бафі, з невеликим прорізом, натягнутому на рота і в окулярах, з тонуванням хамелеон. В його голосі немає пихи. Онір просто ставить буденне питання і від цього стає моторошно. – Коли швидко, то не страшно, – продовжує він і махає рукою глядачам, коли магістр називає його ім’я.
Далі представляють інших. Домогосподарка Хелен і кілька безробітних хлопців та дівчат –звичайних шукачів пригод. Ставлю, що вони не дійдуть навіть до середини дистанції. Я і ще два учасники ¬¬– самородки, що мають борги. У нас інша мотивація і ми будемо битися до кінця. Наша доля залежить від жахливих реальностей, в які ми потрапимо. Окрім Оніра, серед нас іще два профі, що перейшли на шоу з підпільних змагань. Вони більше схожі на шахістів, ніж на безжальних вбивць, але такий вже парадокс цього шоу. Тендітні дівчата, сором’язливі хлопці та ботани, більшість з яких були жертвами булінгу вдень, завдяки своїм здібностям перетворювались на героїв вночі.
Розум – це теж м’яз, що варто тренувати. І вони витрачали на це весь свій час та гроші. І я навіть не уявляю який вони пройшли шлях і чим пожертвували аби опинитися тут.
– Комп’ютер зробив свій вибір. Попередніх ставок більше немає, – на екрані загоряється картка з фотографією самородка. Це дівчина з довгим чорним волоссям, за яким майже не можна розгледіти очі. Разом із білою сорочкою, вона теж створює доволі жахаючий образ. Дівчина робить невеличкий уклін в бік ведучого, а потім до кожного з нас.
– Нехай переможе найсильніший, – ¬каже вона з невеличким азійським акцентом і через секунду ангар зникає. Ми всі опиняємось у величезній воронці піску. Це неймовірно сильний коловорот, що миттєво затягує усередину не даючи навіть зробити ковток повітря. Повна дезорієнтація і потужний викид адреналіну. За секунду я вже не бачу своїх конкурентів. Пісок скрізь, він тягне мене у темноту, заважає дихати. Мої очі посічені дрібними піщинками. Це так боляче!
Я намагаюся вибратися, але нервові рухи лише глибше занурюють мене у цей кремнієвий океан. Мозок панікує і я починаю задихатися. Пісок проникає у рот, горлянку… і…
«Заспокойся!» – даю собі швидку команду і опановую себе. «Це лише сон. Це все не справжнє». Я намагаюся вивільнити хоча б одну руку і піднести її до свого обличчя. І коли мені це вдається, то я б’ю себе щосили по щоці, аби в цьому хаосі почути ляск.
Контроль відновлено!
Тепер можна і пофантазувати. Глядачам подобаються ефектні рішення, тож я переношу себе у скляний батискаф із реактивним двигуном, що перетворює пісок навколо мене на рідке скло. Я створюю прозору скляну річку, яка виводить мене на волю. До сонця, що сідає над неймовірно красивою безкрайньою пустелею.
Живий!
На небі горять результати першого раунду: лише дев’ять карток з десяти. Один з шукачів пригод не пережив перше змагання і він більше не прокинеться. Шкода, що гравці можуть робити ставки на переможця тільки перед останнім раундом… якби правила були інші, я б точно вже став багатшим на кілька фінансових одиниць.
– Вічного сну тобі воїне, – магістр проговорює стандартну фразу і студія повторює за ним. В проміжку між раундами нам у навушники подають звук зовнішнього світу. Це пауза, що допомагає налаштуватися на наступний раунд і ці звуки дійсно допомагають пам’ятати що все навколо – це лише сон.
Мене доганяє «гладіатор» – у нього схожий батискаф, але замість вогняного двигуна – гармати із повітрям. Завдяки ним він перетворив пісок на рідину, що викинула його на поверхню. Дотепно та ефектно.
– Псевдозрідження? – я показую йому піднятий великий палець, натомість він демонструє мені середній.
– Дарма ти сюди прийшов, – Онір виходить на дах свого батискафа і потім легко перестрибує на мій, демонструючи повний контроль над ситуацією. – Твій сон тепер мій!
А потім він робить крок і летить у бік сонця. І я розумію, що мої шанси на перемогу у битві з ним надзвичайно малі.

Після першого раунду ми вже не повертаємось до базової кімнати. Нам транслюють студійний екран просто у чинну реальність, а наступний щасливчик, має миттєво перемикнути її, коли магістр дасть старт наступному раунду. Поки комп’ютер визначає «архітектора», ведучий оголошує черговий етап ставок. Тепер на кожного з нас різні коефіцієнти. Я отримав середні цифри. Букмекери не вірять у мою перемогу. А ось Онір явний фаворит. На нього ставки 2 до 1.
– Ставок більше немає, – магістр запалює карточку наступного творця жаху. Це домогосподарка Хелен. Я намагаюся побачити її на фоні розпеченої пустелі, аби спрогнозувати її настрій і…
Таке відчуття ніби хтось просто перемикає канал. Ось ви були посеред пісків і… клац… тепер ви батько у пошуках дитини.
Я біжу вулицями стомленого міста. Навколо пішоходи, що не мають облич і вони не можуть відповісти на мої питання. Вервечки схожих на манекенів людоподібних істот, що рухаються в різних напрямках.
Я не знаю де мої суперники і відчуваю неймовірний жах, через те, що не можу усвідомити куди поділася моя дитина. Я кричу щосили і розумію, що не маю рота. Я мацаю обличчя і відчуваю, що воно пусте. Я такий самий пішохід без обличчя і я не знаю куди йти.
Сильний хід. Ми замкнені у цих пішоходах, які шукають своє дитя. Просто зараз, йдучи навпомацки по занедбаному місту, що не має кінця і краю. Але як ми дихаємо у цих тілах?
Я намагаюся зробити вдих і не можу. Хочу схопити губами повітря і згадую що в мене їх немає. Картинка стає все темнішою і я чую лишень стукіт свого серця. Його ритм уповільнюється… так само як і моя впевненість. Невже це кінець?
Раптом я бачу обличчя свого сина. Усміхнене і таке доросле. Я так завинив перед ним.
– Я вірив тобі, а ти віддав мене на смерть, – він починає плакати і це тригер, що повертає мене у гру. Я запрограмував обличчя сина, як крайній випадок психологічного сплеску. Удар у підсвідомість, що одразу має повернути мене до тями. Адже мого сина більше немає. Тож це точно сон. Він вірив мені, а я підвів його. І тепер я маю віддати борг своїй сім’ї. Виправити ту жахливу помилку, що я зробив багато років тому і подарувати хоча б жінці та донці шанс на нове життя.
Я роблю глибокий вдих і розриваю тіло, що було моєю пасткою. Звільняю себе. Мені не треба шукати сина. І я більше не боюся втратити те, що вже втратив. Те що померло, не може померти. Я знаю це.
Я вижив у другому раунді. Радість переповнює мене і тепер я хочу зробити щось позитивне. Заробити кілька додаткових глядацьких балів у шоу. Я роблю театральний жест обома руками і з манекенів звільняються сотні людей. Тепер це звичайне місто, в якому всі йдуть у своїх справах.
– Вирішив не рятувати сина? Знову? – Онір ніби переслідує мене. Провокує, намагається вибити з рівноваги.
– А чи існує цей хлопчик, якого ти знайшов? – гладіатор однозначно знає про мене більше, ніж вказано в досьє. І в цьому аспекті він теж випереджає мене. Сильний суперник.
– Звільнити людей… і допомогти суперникам, як банально, – Онір ігнорує моє питання, тримаючи за руку врятованого щасливого хлопчика. – Ми прийшли сюди не рятувати, а вбивати, – він робить ледь помітний жест і дитина розсипається на тисячі маленьких уламків. – Це все не справжнє… це сон. І вони всі помруть, як би ти не намагався їх врятувати. Добро і зло тут не працюють. Тож не намагайся затиснути гру у рамки банальних стереотипів. Це так нудно…, – він трошки приспускає свій баф і плює мені під ноги. – Сподіваюся, що ти не доживеш до своєї черги…
На небі загоряються картки учасників, що вижили. У нас знову мінус один. «І їх лишилось вісім…», – чомусь мені приходить фраза з дитячої лічилки, і зараз дивлячись на обличчя моїх суперників, я розумію що ніхто з них не подякує мені.
Глядачам показують повтор його смерті. Цю картинку транслюють і у нашу реальність. Він задихнувся у власному тілі. Дуже символічно. І я не зміг врятувати його. Все так, як сказав гладіатор.
– Вічного сну тобі воїне, ти бився достойно! – він чекає поки зал повторить за ним сумні слова і продовжує з зовсім іншою інтонацією, – але смерть гравця це лише привід зробити наступну ставку! – магістр майстерно та легко змішує прощання, смерть і азарт у своїх словах. Його голос сповнений ентузіазму, а нам залишається лише налаштуватись на наступний етап.

Пам’ятаю, коли перший раз опанував контроль сну. Я був зовсім малий і нічні кошмари стали для мене справжнім випробуванням. Кілька ночей я прокидався увесь мокрий, спітнілий і виснажений. Моє дорослішання відбувалося в умовах фінансового цейтноту і відсутності батьківської любові. Вулиця була моїм домом і часто навчання на її холодних проспектах було доволі жорстоким. Мене переслідували, били і ображали. А потім я давав відсіч, переслідував і бив своїх кривдників ще дужче. Манія переслідування, почуття провини і відчуття зайвості у цьому світі – три моїх найліпших друга тих часів. Тож проблеми зі сном через тривожність і присутність постійних кошмарів можна було пояснити досить легко.
В моїх снах я майже ніколи не падав з високих скель. Адже це не був кошмар – це було моє бажання. Набратися сміливості і кинутися вниз з Білих схилів у холодне море. А ось переслідування незнайомих монстрів, що хотіли забрати в мене останню їжу, гроші… та будь-що, адже в ті часи все що в мене було – було останнім… ці сюжети переслідували мене щоночі.
Ось і того дня мене переслідував жахливий монстр. Величезний, кремезний з обличчям, захованим у тіні. Я майже не бачив його, тільки чув жахливий тупіт і скрегіт огидних ікл. І я біг щосили, намагаючись звільнитися від нього, заховатися у вогких провулках міста, якого я не впізнавав. Бігти ставало важче, усе повітря перетворилося неначе на густий туман, у якому я не міг рухатися. І ось раптом я почув його. Поруч.
Він тут. Монстр наздогнав мене. Я відчув його дихання у себе на спині і майже перестав дихати сам. Я заціпенів, дослухаючись до гучних ударів серця у себе в голові. Заплющив очі і приготувався до жахливої смерті.
Але коли ця потвора нарешті торкнулася моєї руки, я відчув не страх, а лише лоскоту від хутра. І тоді до мене прийшло розуміння, що я не маю права здаватися. Це ж лише сон. Мій сон, а отже я маю встановлювати правила гри.
Я відкрив очі і подивився на почвару. Довгим поглядом, що свідчив про те, що я господар, альфа, а він лише мій кошмар. Схожий фокус я відпрацьовував на вуличних псах і вони завжди підкорялися. Подумки я наказав йому стати на коліна і уявив як ця волохата потвора це робить. І тут трапилося неймовірне. Монстр дійсно підкорився мені.
Здається я кілька разів продублював йому команду пафосним голосом і він став на коліна, а потім чомусь простягнув мені стародавній меч. Я знав що це Ескалібур і змінив локацію. Мені це здалося цілком природним. Ми опинилися за круглим столом, де разом із королем Артуром там сидів вже знайомий мені монстр і кілька хлопців з вуличних банд, з якими у мене були особливо жорстокі бої. Король встав зі столу і під оплески усіх навколо посвятив мене у лицарі. І я прокинувся в променях слави та радості.
Відтоді я тренувався кожної ночі і з кожним разом мої успіхи ставали вагомішими. За кілька років я навчився повністю контролювати події свого сну, керувати персонажами та локаціями. Але керування власним сном – це одна річ, а ось реакція на атакуючи реальності інших гравців – це зовсім інше. Мій перший підпільний бій ледь не закінчився провалом і мені пощастило, що я зустрів суперника, що контролював свої сни набагато гірше за мене. Він кинув мене у каюту, яку почало заливати водою і думав, що через страх мій мозок дасть мені потонути… Проте я так був на дні харчового ланцюга, тож дно не лякало мене. Я просто дозволив собі дихати під водою, а потім прибрав стіни, опинившись у величезному океані можливостей. І коли настала моя черга атакувати, я відправив до нього мого ручного монстра. І він мене не розчарував. Ми всі боремося зі своїми монстрами, але не часто нам вдається їх приручити.
– Гравець, настала твоя черга запропонувати жахливу реальність! – магістр посміхається і я бачу як у студії загоряться картка із моїм обличчям.
– Здивуй мене, – Онір знімає окуляри і в його невловимо знайомих очах я бачу лише ненависть. І в цей момент я запрошую їх всіх у свій кошмар.

Навколо суцільна темрява. Цілковите ніщо. У цьому просторі немає системи координат, тож зараз гравці абсолютно дезорієнтовані. Навіть профі. Я давно планував створити таку незвичну локацію, але все не мав нагоди. Я хотів аби вони опинилися у середині свого найдавнішого тваринного страху.
Це звичайна психологія – людина, яка не розуміє, що відбувається і не бачить загрози, знаючи, що вона є, нервує ще більше. А темрява – це ж архіжах. Боязливість, що закладена в нашому ДНК. Саме тому людина запалила вогонь і намагалася його підтримувати. Аби перемогти той ляк, що стискав серце.
Оскільки це моя локація я бачу розташування усіх гравців. Вони вичікують. Намагаються бути абсолютно спокійними і не привертати уваги. Жоден з них не запалює ліхтар, не намагається прогнати темряву чи покликати на допомогу. Адже підсвідомо, вони розуміють що звуки та світло можуть привернути увагу того, що ховається в темряві. Мого монстра.
Я чекаю ще трохи, а потім запускають другу фазу: звуки дихання та гарчання. Вони насуваються з глибини і ще більше збурюють уяву. Наш мозок – найгірший ворог, адже від жаху він може намалювати неймовірні речі, яких насправді не існує. А зараз мені потрібно саме це. Я підсилюю звуки, граюсь із луною, комбіную низькі вібрації і відчуваю їх страх. Навіть Онір висячі у вічному ніщо рухає головою, аби зрозуміти звідки чекати на небезпеку.
Один з учасників не витримуючи тиску і перемикається на інший сон. Телепортується у власну реальність. Це дискваліфікація, але він залишиться живий. Один з гравців починає кричати і мій монстр знаходить його. Це швидка смерть.
Вони починають нервувати і рухатись у просторі. Намагаються врятуватися. Броунівський рух жаху. Це навіть трохи кумедно. Монстр гарчить все гучніше і гравці починають перегукуватися, аби об’єднатися перед небезпекою, що насуваються. Це такий передбачуваний стадний інстинкт. Вони йдуть на голоси і знаходять один одного. Всі, окрім Оніра. Він залишається в тіні, контролюючи ситуацію. Основна група займає кругову оборону. Вони відчувають, що монстр поряд.
І ось коли вони вже готові прийняти останній бій я даю їм надію. Кволий ліхтарик вдалині. Крапочку світла, яка може врятувати від монстра.
– Відступаємо, – дає команду один з профі і група починає рухатися до світла. Кожен у свій спосіб. Хтось вигадує маленький човен і пливе в порожнечі, хтось просто летить, немов супергерой. Онір мудрує собі джетпак і повільно рухається у сторону світла.
Проте мій монстр не хоче просто так їх відпускати. Він гарчить і переслідує їх. Він прискорюється і наздоганяє ще одного. Його човен переламується з диким хрустом і його гра закінчується.
– До світла! – гравці більше заспокоюють себе і вмикають максимальну швидкість у цій порожнечі. Єдиний, хто не поспішає і не піддається на загальну істерію це Онір. Він прагне подивитися, що чекає його на суперників там, у цій оманливій теплоті. Розумний хлопчик.
Оскільки я формую цю реальність, то чую що відбувається у студії: зал у захваті, а магістр пропонує VIP-сектору зробити додаткові ставки.
Гравці щосили летять до світла. Вони як метелики, що не думають про захист. А мій монстр не відстає. Він хоче забрати їх всіх.
І ось нарешті двоє щасливчиків залітають у світло. Це дівчина з довгим волоссям, що створювала пустельні коловороти у першому раунду і один з самородків. Після суцільної темряви із жахливим монстром, ліхтар здається цілком безпечними…
Побачивши, що нічого не відбувається до світла підтягуються і профі. Проте не Онір. Він все ще тримає дистанцію, готовий зустріти мою ручну потвору. Шкода… але я і не думав, що зможу перемогти так просто.
– Можна, – я віддаю команду і з темряви на гравців кидається величезна риба-ліхтар. Вона ковтає нещасних величезною пащею і вони гинуть на її гострих іклах.
Мінус 4 у світлі ліхтаря, два на рахунку монстра і один дискваліфікований. Неймовірний результат.
Онір посміхається і запалює темряву стіною вогню, вбиваючи монстрів з моєї уяви. Риба перетворюється на попіл, а мій волохатий друг з тіні теж зникає у цьому потужному полум’ї. Гладіатор підіймає великий палець вверх, демонструючи мені свою повагу.
В темряві на екрані запалюється повтор смерті моїх кошмарів та крупний план Оніра, що має дуже героїчний вигляд у відблисках вогню. Камера наближається ще крупніше і я помічаю медальйон, який не бачив вже багато років. Огидного вуличного вовка, який я подарував синові перед тим як віддати його на завжди.

У мене була чудова родина. Дружина та двоє дітей. Донька та син. Вони радували мене кожного дня. Вболівали за мене і раділи моїм перемогам. Проте я хотів більшого. Більше грошей, більше поваги, більше небезпеки. Тож я почав робити ставки на «Сонні змагання». Спочатку невеликі суми, потім більші. Я намагався не помічати свої проблеми. Вважав це дрібницею. Гра захопила мене повністю і я перестав приділяти увагу дітям. Збудував стіну.
А потім програв дуже велику суму і суворі люди поставили мене перед вибором. Або син або донька. І я обрав його.
Я думав, що банди вбили його, але ж…
– Ти думав я не впізнав тебе? – Онір знімає свій баф і я бачу розрізи на краєчках губ, що роблять його схожим на Джокера. – Твої друзі залишили мені вічну посмішку, – він знову надягає тканину і повертається до свого звичного вигляду. – А потім навчили мене контролювати сни і я усі ці роки мріяв, що одного разу зустріну тебе. І поверну борг.
Я дивлюся на свого дорослого сина і пишаюсь ним.
– Це буде твоє останнє змагання, – він знімає медальйон і той плавиться в його руках, формуючись у срібну кулю. – Твій останній сон.
Голос магістра перериває наш змістовний діалог. Ми бачимо його усміхнене обличчя на великому екрані просто перед нами.
– Перед четвертим раундом пані з VIP-сектору хоче купити ексклюзивний сон з креатором останнього кошмару. Ми вітаємо гравця і робимо паузу на невеличку рекламу, – магістр запалює мою картку і вона спалахує романтичними рожевими серцями.
Еротична пауза трапляється на кожному шоу. За правилами гравець може відмовитись від цієї опції, але зазвичай за неї гарно платять. І зараз я не маю причин відмовлятися від зайвих грошей. Адже вони знадобляться мені, для ставки у останньому раунді. Тож я просто чекаю, поки таємничу жінку під’єднають до мого шолома. Тепер я можу створити реальність тільки на двох. Романтичне побачення в якому я буду найкращим коханцем, а вона найсексуальнішою дівчиною в цьому світі. Я знаю, що ця сцена буде доступна лише для преміум підписників, але все одно змінюю зовнішність своїй партнерки. Це звичайна ввічливість та збереження конфіденційності.
– Ти мені огидний, – Онір відвертається і йде геть.
Певен, що редактори шоу, вже сформували сценарій нашої особистої історії і тепер розповідають глядачам неймовірну казку про битву із рідною кров’ю. Шекспірівські пристрасті. І я не хочу це чути. Тож я занурююсь у свій додатковий сон, розтягую час, намагаючись хоча б на п’ять хвилин забути, що у наступному раунді мені потрібно буде змагатися із власним сином.

– Нехай почнеться битва поколінь! – голос магістра бринить від пристрасті. – Робіть ваші ставки і не забувайте, що син має понад 20 перемог на професійній арені, а батько лише перспективний новачок.
Перед останнім раундом ми знову опиняємось у величезної білій «tabula rasa» сонного змагання. У деяких культурах білий – це колір смерті. І я розумію чому.
– За нашими правилами перед останнім туром кожен з гравців має право зробити ставку, – продовжує магістр гри, витримуючи театральну паузу, – хоча ставити на власну перемогу – це поганий знак.
Перед нашими очима зараз загоряється маленький приватний екран, на якому можна зробити ставку у два кліки. Я дивлюся на карточки із нашими обличчями і на коефіцієнти. Дивлюся на сина, що стоїть в кількох метрах від мене. А потім роблю ставку.
– Не зміг втриматись, так? – син змахує свій екран одним рухом, – ти зовсім не змінився.
– Здивуй мене, ¬ – я не хочу влаштовувати сцену і просто прагну, аби ми швидше опинилися в кошмарі, який він для мене приготував.
За мить я бачу себе зі сторони. Заглибленого у власні страви. Я дивлюся на себе майже з рівня підлоги і тягнуся до батька маленькими ручками.
Я в тілі свого сина. Ось що він замислив: вояж власними дитячими травмами.
Я намагаюсь достукатися до батька, але між ним і мною, немов величезна скляна стіна. Я б’ю по ній своїми маленькими ручками, кричу щосили, проте це не допомагає. Вона дуже міцна. Але ж це сон і я можу стати сильнішим… я відчуваю як мої маленькі ручки наливаються силою і я б’ю ще раз, руйнуючи скло і потрапляючи… у наступну кімнату.
Там знову батько, який ігнорує мене. Я став старший, а він ще більш зосередженим на сторонніх речах. Тепер він заглиблений у статистику чергового змагання. Його очі бігають по таблиці цифр немов навіжені. А я лишень хочу, аби він подивився на мій малюнок. Я намалював усю нашу сім’ю разом. Проте він не чує і мені знову доводиться розбивати скляну стіну.
Чергова кімната, в якій батько схожий на схибленого безхатька. Я знову став старший. А він давно не спав і від батька тхне алкоголем. Я відчуваю цей запах навіть через скло. Моя мати і сестра намагаються щось йому сказати, проте він сердиться і розбиває все навколо себе. Зараз мені дуже лячно за них. Я хочу захистити їх, проте ця клята скляна стіна не пускає мене до кімнати. Я затиснутий у цих спогадах, немов у нескінченному тесеракті пам’яті. І знову я розбиваю стіну і…
Батько тягне до мене руки. І я хочу протягнути руки до нього. Але в кімнату вбігає сестра. І він підхоплює її на руки. Батько сьогодні виграв на ставках і це гарний день.
– Сон – це лише крихкий кришталь! – кричить він і підкидує мою сестру вверх. – Іди, віднеси брату подарунок. Він тримає у руках амулет з вовком. І я знову розбиваю цей спогад вщент.
Батько спілкується з кимось на підвищених тонах. Повністю розчавлений. Він робить вибір і я відчуваю, що це кінець. Мати б’є його по обличчю, а сестра просто плаче в кутку. Це той самий день, який я хотів забути і стерти зі своєї пам’яті. Людина, з якою спілкувався батько несподівано робить крок в мою сторону і я знаю, що відбудеться далі. Він забере мене назавжди. Я стискаю у руці амулет з вовком і намагаюся опанувати жах. Я немов замерзаю на місці, а він підходить все ближче. І у останній момент я знаходжу у собі сили розбити чергове скло…
Підвал у якому я прив’язаний до стільця. А чоловік з гидкою посмішкою рухається до мене з тонким скальпелем. Я не хочу більше відчувати це. Я вже готовий здатися і вийти з цього жаху. Створити іншу реальність і заховатися у ній. Але якщо він витримав, то і я маю.
І в цей момент мій крик стає ультразвуком, що знищує ці кристали пам’яті назавжди…

– Сон – це лише крихкий кришталь…, так, батьку? – ми стоїмо разом з ним на схилі величезної гори. Так високо, що я бачу лише хмари унизу. Уламки жахливих споминів валяються під нашими ногами. Їх так багато.
– Не знав, що тобі було так боляче, – я так завинив перед ним, і знаю, що будь-які слова зараз будуть здаватися фальшивкою.
– Тут тільки я і ти. Остання битва на горі Олімп. За трон громовержця! – він клацає пальцями і трохи вище з’являється золотий трон, що виблискує у променях сонця.
– Я не буду з тобою битися, – дивлюся на відображення сонця в уламках жахів, – адже якщо я виграю, то не зможу повернути борг і моя остання ставка програє.
– Що? – він все розуміє, але хоче, аби я проговорив це в голос. Думаю і магістр і люди у залі також хочуть, аби драматургія цього епізоду досягла кульмінації.
– Я поставив усі гроші, що заробив у ексклюзивному сні на твою перемогу. Сподіваюся, що мій виграш, дозволить твоїй мамі і сестрі нарешті почати нове життя. З тобою чи без.
– Ти знову кидаєш мене? – чую як тремтить його голос. І мені так шкода, що я зіпсував всі реальності які у нас могли бути. Що я зміг нормально почути свого сина тільки уві сні.
– Іди на свій трон, – я кидаю останній погляд на золотий стілець, якого я так прагнув. – Ти його заслужив.
Ми не обіймаємося, хоча обидва цього хочемо. Просто дивимось один на одного кілька секунд. А потім він йде вверх, а я підходжу до краю. І роблю той самий стрибок, який хотів зробити із самого дитинства. Занурююсь у хмари, відчуваючи як вони лоскочать мене. Раптом вони закінчуються і я бачу білі схили і море, яке кличе до себе.
І це найпрекраснішій останній сон про який я міг мріяти.

31.08-3.09.2024