Гостя з лісу

У віддаленому селі на межі з віковим лісом жили чоловік та дружина. Все мали: і город повен насаджень, і сад, що гнувся від фруктів, і худоба по двору ходила, і дитинка була. Їде тато на роботу, мама йде на город поратися, а дочці наказують:
— Пожени качат у луг та випаси їх гарненько. Але знай! Ягід у лісі не збирай, води з джерела не пий і з чужими не говори!
Жене Оленка качат і сердиться.
— А в друзів батьки кращі! Настя до обіду спить, а потім гуляє до зіроньки. Олег — єдиний син у родині, спадкоємець, що й за холодну воду ніколи не брався. А Марійку мама взагалі як принцесу вдягає. Тільки мене, бідну, змушують каченят пасти!
Пригнала качат до лугу. Пропасла годину, друга минає, і вже хочеться Оленці їсти. Та не борщу домашнього зі хлібом духмяним, а суниці, що червоними боками манить її з лісової затіні. «Та, що станеться, якщо я ягодами перекушу?!» — вирішила Оленка і погнала каченят ближче до лісу.
— Не йди, батьків не гніви! — крякали качата, але дівчинка не зважала.
Перша ягідка солодкими краплинками замазала пальці, друга медом у роті розтанула, а третя така смачна була, що й словами не описати. Їла їх Оленка, їла, аж поки від тої солодкості пити не схотіла.
«Ні, — думає дівчинка, — не піду додому по воду. Там мати побачать та лаяти будуть! Краще в ярок спущуся, там із джерела чиста-пречиста водиця тече, от і напʼюся!».
Та й пішла далі, дорогою найкращі ягідки пощипуючи. Зійшла стежиною до яру, обережно мокрою глиною пройшла вверх струмочку і знайшла, де потічок більшає.
Прохолодна водиця здалася їй найсмачнішою у світі. Напилася нею дівчинка, руки гарно помила, глину між долоньками перетираючи, щоб сліди від суниць зникли. «І чого ж то батьки забороняють із джерела воду пити? — міркувала Оленка. — Вона ж краща ніж із криниці!»
Аж ось голосно тріснула гілка за спиною. «То вовки підкрадаються, щоб поласувати молодим мʼясцем!». Оленка так перелякалася, що бігла з ярка ніг не чуючи, та через зарослі кропиви й шовкові трави — аж на окраїні лісу зупинилася. Такого страху набралася! Оглянулася. Немає вовків. І каченят також немає.
Оленка туди, Оленка сюди, гукає качат — не відгукуються.
— Чого ти так кричиш? Ліс тривожиш і птахів лякаєш? — озивається з-за дерева тонкий голосочок.
Дивиться Оленка, а там стоїть дівчинка, ненабагато старша за неї. У руках тримає пригірщ ягід і з-під лоба недобре, вороже, поглядає на неї. А очі такі зеленющі, що не по-людському то якось було.
— Каченят я пасла та згубила, — обережно почала Оленка до дівчини приглядаючись. — Ох, батьки і лаятимуть! Чи не бачила ти часом десяток жовтеньких качат?
— Бачила! Ходи ближче, то й покажу!
Підходить Оленка та все більше помічає. Не знає вона цієї дівчини! Не з їхнього села вона! Бліда як стіна, волосся розтріпане й нечесане, босонога. Та й дивиться так, що холод за душу бере.
— Де твоє взуття? — питає Оленка. — Ходити по лісі босоніж — це ж скільки колючок у ноги набити можна!
— Немає, — відповідає зеленоока і боком, боком до Оленки приступає. — Ми з сестрами не любимо його — шумить, гримить, тріщить та тихо ступати заважає, — і гострозубо всміхається: — А каченят твоїх я бачила он там, — та й повела Оленку попід лісом.
Йде Оленка й прислухається. Під її сандаликами гілки хрустять та листя шелескоче, а в зеленоокої й трави не сколихнуться. І холодом болотним у день такий погожий тягне. І птахи наполохано покидають гнізда. А он білка втекла від них до старого дуба й хутко сховалася високо в кроні. Ліс ніби затих і притаївся в тривожному очікуванні.
— Як тебе звати? — запитала Оленка, бо йти в тиші з новою знайомою ставало моторошно.
— Сестри Сонею звуть. А тебе як сестри кличуть?
Дівчинка відповідала неохоче й уважно смарагдовими очиськами за Оленкою приглядала. На денці тих очей раз-по-раз зблиснуло щось темне й каламутне.
— Оленка я, і немає в мене сестер. А твої десь тут? — дівча оглянулося. Було б добре, бо кігтики остороги шкребли їй живіт. Ох же й невчасно згадалася батьківська засторога з чужими не говорити!
Та нікого іншого, окрім них, у лісі не побачила.
— Ні. Сестри кажуть, що я затримую їх і не хочуть зі мною гратися, — ображено пирхнула Соня та за мить її голос наповнився нестримною радістю: — Але тепер є ти. Це навіть ще краще! Ти ж пограєшся зі мною?
— Сонце сідає, а мені б ще каченят знайти — не до ігор час, — почала було Оленка, але помітивши як зблиснули очі у дивної дівчинки, швидко додала: — Та я не проти іншого разу! Хоч і завтра!
— Обіцяєш?
— Та звісно ж, — легковажно кивнула і за широким стовбуром дуба помітила каченят, що мирно спали в холодку. Як добре їй стало! Як хороше! Не будуть батьки дорікати їй, що качат згубила!
Поквапцем прощалася з новою знайомою й кивала: «Так, так! Не забуду і завтра прийду! А ти придумай у що гратися будемо!» і додому.
Та поки гнала качат через луг відчувала, що не зводять з неї погляду. Обернулася — і правда! Стоїть на краю лісу і багряною від соку рукою махає. Оленку аж розмлоїло! Згадала, як прийшла до діда Федора, а той зазиває її ближче підійти, а у відрі поруч із ним лапки півня Васька смикаються…
І швидше дорогою за ріг, а ось вже й ворота синіють, через хвіртку і все — вдома! Тільки на подвірʼї рідного дому видихнула дівчинка. І чого було ото так лякатися? Ну приїхала чужа дівчинка до когось у гості, треба було запитати чия вона. Бліда, бо з міста напевно — там квартирні сонця не бачать і засмаги не мають.
Добре, що мати не сердилися, що довго не верталася додому. Навпаки, похвалила, що старанно качат випасла.
Повечеряли сімʼєю та й спати полягали. А уві сні до Оленки прийшла Соня.
Стояла біля відчиненого вікна Оленкиної кімнати, усміхалася і руки протягувала до ліжка. Руки ті мали довгі кігті. Ковзнула ними Соня по бильці ліжка.
— Прокидайся та вставай! День новий вже зустрічай!
Місяць високо сяяв у неї за спиною і від того здавалося, що очі в дівчини перетворилися на бездонні колодязі.
— Який ще день? Ніч ще на дворі! — зовсім не здивована Оленка спробувала глибше закутатися в ковдру і заснути. Бач, яке дурне сниться!
— Прокидайся та вставай! День новий вже зустрічай! — пролунало ближче.
Оленка розплющила очі якраз вчасно, щоб помітити як білою птахою Соня влетіла у вікно і сховалася у тіні шафи.
— День ще не настав! Йди геть! — сонно відказала дівчинка вдивляючись у світлий силует.
— Нас-с-с-тав, — Соня враз опинилася біля її обличчя. — Нас-с-с-тав! Сама ж говорили, завтра гуляти будемо! Завтра прийшло!
— Та не вночі ж!
— Обманула-обманула-обманула, — заголосила Соня й десь глибоко в домі годинник відбив двічі. — Ягоди наші їла, водицю пила, слово дала, а гратися — обманула-обманула-обманула.
Тріпнула чорною пеленою волосся і враз за вікном стала.
Дивитися Оленка і жах липкими щупальцями заповзає під ковдру. Лампу біля себе клац. А в Соні спини немає і нутрощі видно! Перелякалася дівчинка і прокинутися намагається.
— Зі мною підеш! — відрекла гострозуба і сміх її дзвіночками відбився на пустому подвірʼї.
«Не піду я нікуди!»
Хотіла злякано закричати Оленка й батьків погукати. А слова так і не зірвалися з вуст!
Тіло саме підвелося і у вікно полізло. Ох як страшно дівчинці стало! Серце часто-часто у грудях калатало, а закричати зась було.
— Немає в тебе більше родини і дому немає! Слово мавці дала — з нею й лишишся! — морозним подихом шепоче їй на вухо чорноволоса та йде пританцьовує.
І дім рідний за ворітьми зникає. Не хоче Оленка йти та немає управи на лісову примару.
Аж раптом із-за буйного куща жасмину вискочила кішка Нічка, та як зашипить! І на мавку плиг! І в високий любисток повалила.
Завило-застогнало, клубком покотилося! Собаки на кутку гавкотом знялися, а Оленка все стояла й рушити не могла.
Тіло мавки, де любистку торкалося, тліло й попелом на землю спадало. А Нічка все бігала навколо та нападала, не давала нечистій вибратися. Знала мудра кішка, чого лісові не люблять!
Коли ж остання лущинка попелу осіла й від мавки нічого не лишилося, Нічка до Оленки скок! Об ніжки треться, муркотом заливається і теплом цілющим ділиться. Відігріває! Бо давно заведено було серед котів — своїх людей від зла берегти та заради них у бій із будь-якою нечистю ставати.
Так було і буде так до кінця віків.