Твої очі

Віти дерев сплелися дахом над її головою, мов скручені, сухі пальці готові ось-ось схопити її за горло. Дівчині забило подих. Повітря стало важким. Воно душило Віолу, відбирало подих, здавалося густішим, ніж зазвичай. Чому тут так темно? У роті пересохло, немов усе живе в ній випарувалося. Невпевнені, безглузді кроки серед пітьми. Дівчина намагається відгорнути від себе густі й колючі гілки простягнутими руками, але знаходить перед собою лише гнітючу пустку. Так химерно-порожньо й тісно водночас, ніби її тіло стискають зсередини. Шух-шух-шух. Шелест листя над головою проникав у її свідомість, лоскочучи нерви гострими пальцями, пробуджуючи глибокий, первісний страх. Аж доки не з’являється перше проміння. Порятунок. Сірі оченята Віоли розглядають звивисту стежку. Та здається незнайомою, але десь в глибині душі у Віолетти виникає враження, що вона йшла раніше нею. Дівчина обіймає себе руками у спробі заспокоїти. Марно. Світанкове світло накриває шкіру, але тепло його — фантомне, породжує в грудях їдку тривогу, спотворюючи відчуття тепла на щось відразливе й незрозуміле. Кожен крок загусав в невидимій смолі, сповільнюючи кожен крок.
«Треба знайти прихисток» — тремтіла вона. Треба заховатися, аби відчути себе в безпеці. Цей світ такий великий і хижий. Такий чужий. Сонце сліпить попелясті очі.
«Е-е-е-е», — долинуло звідкись попереду. Дитячий голосок, слабкий і змучений. Жалюгідне рюмсання. Віола завмерла, але щось змусило її йти далі. Люди… може, вони допоможуть?
«Е-Е-Е-Е-Е», — голос немовляти зривається на дикий плач, наповнюючи собою весь ліс, вібруючи в її кістках, розповзаючись в голові, як розпечений метал. Серце Віолетти почало калатати так голосно. Ось-ось прорветься крізь шкіру. Бум. Бум. Бум. Мов церковний годинник, що відраховує час до чогось неминучого. Нелюдські крики обриваються голосним плюсканням у воду і крихким старечим сміхом.
— Хто там? — ледь чутно запитує дівчина.
Її власний голос здався чужим, і, мабуть, краще б її не почули. Це не її справа. Вона має йти далі. Дерева розступилися, відкриваючи галявину. Дзеркальний блиск водойми й кола на ній, ніби… Хтось в неї щось жбурнув. Незнайомий чоловік на березі. З неприродно худим, кутастим тілом, немов усі кістки в ньому були поламані й знову зібрані неправильно. Шкіра, натягнута на череп, служила йому обличчям. Віола заклякла. Він її не бачив. Не помічав. Лише сміявся — тонко й пронизливо, втупившись у воду. Йшов до мішка, вдаряв його ногою, вичавлюючи з вантажу те нажахане нявкання. Діставав нове немовля й з радісним сміхом жбурляв його у воду, а мішок тим часом… Залишився повним.
Страх скував тіло, не гірше за пута.
Віолетта б не зрушила з місця, якби не голосне гупання за її спиною. Воно наближалося, тягнучи за собою відчуття невідворотності. Щось велике, щось чужорідне, щось неправильне. Вона обернулася, намагаючись придушити хвилю паніки, але жах повз її горлом, липкий і гіркий, наче прокислий риб’ячий жир. Хтось наближався. Повільно й важко. Череда.
Вони з’явилися з імли. Величезні, неповороткі тіла — не просто воли. Химерні, роздуті істоти з порепаними мордами й жовтими зубами, що рясніли гнилизною. Їхні широкі ніздрі видихали густі клуби пари, а довга, тягуча слина, намагалася дотягнутися до землі, але щоразу з тріском зривалася, тягнучись назад до мокрих, смердючих губ. Стадо рушило на Віолетту, і її тіло, паралізоване страхом, відчайдушно боролося, примушуючи її задкувати. Перед очима розгорнулася жахлива картина: одне з цих створінь накидається на неї, ламаючи її тіло під власною вагою. Її череп тріщить під грубим копитом з жахливим хрустом, як кавун, кинутий об землю, і червоні шматки мізків та крові розлітаються на всі боки. М’ясо, кров й зламані кістки змішувалися в огидну масу під важким тілом тварини. Довге, протяжне мукання розривалося жахливим реготом. Чоловік біля водойми, чи, радше, його потворна тінь, дивився на все це з лячною байдужістю. Віола, не тямлячи себе від паніки, рвонула вперед. Бігла з усієї сили, але повітря здавалося тягучим, наче вона проривалася крізь воду. Галявина зникла, як і чоловік, діти у мішках – усе розчинилося. Лише велетенські, жахливі істоти продовжували свою ходу, незворушні. Віолетті знадобилося кілька миттєвостей, аби зрозуміти: вони не звертають на неї жодної уваги. Вона для них — ніщо, не більша за муху чи комаху, яку легко розчавити, не замислюючись. Її серце скажено билося, коли вона прослизала між ними, мов дресована собака, ухиляючись від перешкод. Зрештою, її дихання стало рваним. Хода ніби не закінчувалася… Вони йшли так довго. Так нескінченно довго. Час втратив значення. Тварини сунули так впорядковано й струнко. Повітря загусло, мов кисіль, коли вона втямила: «череду хтось жене». Її рот розкрився в беззвучному крику, коли щось огидне, бліде й липке стисло її талію. Величезна рука, що виповзла з тіні, затиснула її так міцно, що Віолетта відчула, як її нутрощі починають повзти вгору, готові вирватися крізь горло.
Потворне обличчя троля скривилося в химерну гримасу, коли він розглядав Віолетту у своїх лапах — немов дитячу іграшку або солодкий шматок, який хотілося скуштувати. Що він зробить далі? Кине її геть, як непотрібну річ, або розчавить у своїй гігантській долоні? Паща істоти повільно розкрилася, оголюючи ряди заточених, нерівних іклів, що блищали смердючою слиною. Зараз чудовисько відкусить їй голову, думала Віолетта, і її серце заколотилося ще швидше. Повітря навколо було важким і смердючим — від одного вдиху дівчина закашлялася. Кислий запах смерті та розкладу наповнював її легені, а голова паморочилася. Вона вже майже втратила свідомість, коли тонкий, але владний голос пролунав у тиші: — Стій! Наказ зупинив страховидло, але належав він не Віолі. Голос був старшим, мудрішим, приязнішим. Таким, на який точно не здатна до смерті залякана людина. На подив дівчини, істота послухалася. Лапи, що стискали її тіло, послабили хватку, і дівчина змогла вдихнути трохи повітря, хоча воно було не кращим за попереднє. Земля під ногами. Нарешті. Старенька, привітна жінка з краю дороги мирно спостерігала за божевільною картиною. Віола залилася сльозами, майже втратила сили, але все ж змогла викрикнути: — Дякувати Богу! Жіночка хихикнула. Грайливо, немов дівча. Немов рідня. Її бабуся, яка знає краще за всіх, як поводитися в такому жахливому вимірі. Віолетта прокліпала. Руки тремтіли, а синці на шкірі від дотику троля палали. — Дякую вам… — отямилася вона, адже допомогла їй саме ця пані. Старенька простягла їй зморшкувату руку: — Пішли зі мною. Віолетта не мала часу думати. Нарешті хтось говорить з нею. Нарешті бачить! Вона прийняла пропозицію й побрела за старою. — Ох, тобі й перепало. Хе-хе,— торохкотіла пані поважного віку, наче це було частиною буденної розмови. — Та так,— силувано посміхнулася Віола, все ще тримаючись рукою за свій живіт. Металічний присмак на язиці. Нова стежка їй подобалася ще менше за попередню. Кілька хвилин тому дівчина споглядала довкола себе налите силою й вологою зелені листя, а зараз… Це що? Осінь?
Сухі гілки трощилися під взуттям з хворобливим тріском, наче кістки дрібних тварин.
Навколо більше не було зеленої рослинності, усе виглядало мертвим, сухим і забутим. Вона так хотіла пити. Невимовно. Віолетта вигнула брови в подиві. Вони ж не встигли відійти достатньо далеко, як все змінилося так стрімко? Вона озирнулася через плече, але череди більше не було. Троль зник. Як і шлях назад. Вони говорили про щось старою, дорогою до дерев’яної хатинки. Віолетта навіть відповідала щось й сміялася з її слів, але ніяк не могла второпати про що розмова. Немов хтось рухав її губами за неї. Ніби хтось викрутив гучність розмови, лишивши в просторі лише сміх. Високе хихикання старої й надривний, нервовий сміх Віоли. Обличчя дівчини скривилося. Їй захотілося крикнути, припинити. Що вона взагалі тут робить? Чому йде за цієї жінкою? Череда лишалася позаду, її проковтнула зловіща пуща. Ноги продовжували нести її вперед, хоча внутрішнє відчуття небезпеки росло з кожним кроком. Згодом, вони зупинилися перед невеликою, дерев’яною хатинкою. — Ходімо всередину,— ласкаво-медовим голосом примовляла жінка, вказуючи на двері. Віола не хотіла йти, але боялася відмовити. Вона ніколи у своєму житті ще не відмовляла. Як тільки нога дівчини ступила на ґанок, той заскрипів, немов деревина намагалася її попередити. — Я заварю чаю й тобі одразу стане легше,— пообіцяла старенька, так ласкаво, що Віола майже повірила їй. Вона підкорилася. Переступила поріг, сіла на запропонований стілець. Всередині хатини запахло чимось нудким й бридко-солодким. Віолетта відчула, як її погляд приріс до власних колін.
Шия відмовлялася підняти голову, а тіло більше не слухалося. Вдих-видих. Вдих-видих. Вона чекала на свій чай. Швидкі кроки дрібних ніг старої. Віолетта примружила повіки, придивляючись до її тіні. Дівчина тільки зараз зауважила, якою горбатою виявилася її супутниця. Вона хотіла підвести погляд, але бачив Бог — Віолетта не могла! Згодом на її колінах з’явилася чашечка ароматного напою. — Пий, дитино, тобі стане краще,— немов молитву, повторювала господиня. І Віолетта випила. Вона не могла відмовитися. Чашка з ароматним напоєм опинилася на її колінах, і дівчина без вагань випила його. Смак був дивним, але в той момент вона навіть не замислювалася про це — спрага спалювала її нутрощі. Вона повинна була зробити бодай один ковток… Господиня відійшла до шафи, шукаючи щось в купі нескінченних шухляд. Жінка нашіптувала під носа й звук цей підозріло нагадував шелест листя. Спустошивши чашу до дна, попелясті очі нарешті змогли роздивитися простір довкола. Віолетта почала розуміти, де вона знаходиться. Її сп’янілий погляд пробіг по численних полицях, заставлених скляними банками, в яких плавали дивні обриси. Серце Віоли скажено загупало. Мертві кошенята, змії й пацюки законсервовані в якійсь жовтуватій рідині. Жінка хихотіла позаду, коли Віола зрозуміла, що її вже не відпустять. Але це було не найгіршим, а людські кінцівки зібрані наново в балії на підлозі. Пальці на ногах судомно смикалися. Не вистачало тільки… Очей. Віолетта хотіла кинутися навтьоки, але її тіло стало важким, ніби в нього влили свинець. Вона більше не могла рухатися. — Не борсайся, любко,— славно попрохала жіночка, наближаючись до неї з маленькими щипцями. — Мені не треба багато. Лише твої очі. Клац.