Майбутнє сьогодні

“Очевидно, що світ застряг десь між безвихіддю і катастрофою, можна запросто переконатися з вікна звичайної квартири.”
Харукі Муракамі

Із чого починається кожен ранок? З кави? З медитації чи йоги? А може, з бігу? З роботи чи навчання? Для кожного ранок різний. Хтось зустрічав його з радістю, а хтось ні. Хтось ліниво сповзав з ліжка і купу часу стояв під струменями душа, намагаючись прокинутися. Хтось потягував каву, сидячи у кріслі та гортаючи свіжу газету. А хтось, десь там, на космофлоті, ненавидів, мабуть, кожен ранок. Як і Ріайя. Ні, вона не була однією з тих нещасних, хто віддавав своє життя в ім’я чогось незрозумілого. Вона була багатою дівчинкою та колишньою студенткою. “І слава небу, що колишньою”, ― подумала Рі і відкинулася в кріслі, дивлячись запаленими очима на сонце.

Зустрічати світанки і проводити заходи сонця, останнім часом, було її улюбленою справою. Вона не проводжала день з думкою про те, яким прекрасним було її життя. І не зустрічала його з радісним захватом. Кожен ранок починався зі слів: “Ненавиджу своє життя”. А ще – вона не спала останнім часом. Зовсім. Після проклятої операції, в якій вона перестала бути нормальною людиною. Через цю безглузду аварію після тієї безглуздої пиятики, яку вони з друзями влаштували в день “зачистки” універів, як вони тоді це назвали. Грішно, напевно, було святкувати це, бо багато людей втратили роботу. Але Ріайя потрапила до вузу не зі своєї волі і була страшенно рада, що вчиться на останньому курсі. Її туди впхнув батько. Ще й куди? На фізика, довбаного фізика! Космос, як вона ненавиділа це навчання. Гуманітарій за вдачею, вона не розуміла ні біса з того, про що йшлося на лекціях. Може, й добре, що довчитися їй так і не вдалося.

Вона хотіла б думати, що з того часу сталося багато чого, але насправді вона думала, що встигла зробити дуже мало. Вона ненавиділа батька, ненавиділа його роботу, ненавиділа навчання, і космос візьми ― ненавиділа себе. Хто вона тепер? Повноцінна людина? Навряд. Кіборг? Важко назвати модифіковану людину кіборгом. Проте частина її кісток були з титану. Частина її тканин була створено штучно. І хто постарався? Її проклятий тато. Краще б вона розбилась тоді, повертаючись додому, на смерть. Нескінченний біль ― ось, що загрожувало звести її з розуму.

У двері постукали, але Рі нічого не відповіла. Вона знала, хто прийшов. Знала та не хотіла його бачити. Проте людина увійшла без дозволу.

― Доню, ти вже прокинулася?

“Я і не лягала”, ― подумала Рі, але вголос не вимовила жодного слова.

― Я чув про твоє захоплення і хотів поговорити з тобою про це.

“Захоплення? Тепер це так називається? Минулого тижня носило назву “дурість”, а потім “дивацтва”, ― знову подумала Рі, але промовчала.

― Можеш злитися на мене, дитино, але поговори зі мною. Повір, я бажаю тобі лише найкращого.

“Найкращого, справді?”, ― Знову промайнуло в голові дівчини, але слова так і не вирвалися назовні. Вона до болю стиснула підлокітники крісла, намагаючись їх не зламати. Хоча, мабуть, тепер вона могла б це зробити.

― Доню, ти маєш припинити це. Я розумію, що тобі потрібна реабілітація, але те, як ти розважаєшся з цими бляшанками – не нормально.

Ріайя сумно гмикнула і її ріт перекосився. Вона не витримала, встала та обернулася.

― А що тебе дивує, дорогий тату? Я ж для тебе тепер теж майже бляшанка.

Ця суперечка, здавалося, не припинялася ні на мить. Завжди, коли батько раз на тиждень заходив до її кімнати (навіть одного й того ж дня ― дивовижна точність), починалася ця розмова. І завжди вони лаялися. Батько завжди виправдовувався турботою, переживанням та побажаннями кращого. І завжди говорив найболючіше, що якби вона мала своїх дітей ― вона зрозуміла б це. Ось тільки своїх дітей вона не матиме ніколи. Спасибі таткові, знову ж таки. Мабуть, він так порахував, що його донечка ціліше буде.

Не збираючись цього разу його слухати, Рі просто відштовхнула батька вбік і вийшла геть із кімнати, голосно грюкнувши дверима. Пройтися до посадкового майданчика міських модулів було недалеко. Добре, що вона мала свій, особистий. Вона давно не пілотувала його сама. Це робив один із тих, кого батько так завзято називав “бляшанками”. Рі вже не пам’ятала, як його називали на космофлоті. Якоїсь миті він вирішив взяти собі інше ім’я і дівчина його підтримала. Тепер кіборг мав ім’я Макс. На честь якогось там стародавнього пілота відомого, Рі не запам’ятала якого і для неї це не мало ніякого значення. Макс і Макс, добре, якщо хлопцеві так зручно. Вона не наказувала йому пілотувати свій модуль – це було його рішення. І він щодня, у певну годину, прилітав за нею. Вона не питала його про те, навіщо він це робить. Просто знала ― він сумував за польотами.
Рі мовчки сіла, кивнула замість привітання і втупилася в ілюмінатор. Макс підняв модуль у повітря і вони полетіли над містом. Внизу миготіли будинки заможного кварталу: один, другий, третій. Якийсь час Макс теж мовчав. Вона вже звикла до цих мовчазних польотів і просто чекала приземлення.

– Що, зовсім кисло?

Вона здригнулася від його голосу. Це було так незвично.

― Я знову не сплю, ― тихо відповіла Рі.

Макс поцокав язиком, але нічого не відповів. Поки вони летіли, Рі згадувала про те, з чого все почалося.

“― Гей, Рі, я чув твій тато готовий отримати тебе в свій центр досліджень навіть якщо йому доведеться викупити твій диплом!

― Заткнися, Парсе, ― засміялася дівчина і жбурнула в хлопця порожньою пляшкою, від якої він ухилився і п’яно заржав. ― І хто б казав! Лія проговорилася, що ваш батько вже і місце тобі ближче до свого кабінету виділив. Тому ти будеш у центрі раніше за мене.

Батьки Ріайї, Парсиваля та Лії працювали разом і діти, зрозуміло, дружили з дитинства. Їхні батьки плекали надії, що чада підуть їх стопами. Ось тільки з дружньої трійки ніхто не бажав займатися наукою. Парсиваль хотів до армії. Він просто марив карбійцями, але у своїй безмозкості ніяк не міг визначитися: чи він хоче помирити весь світ, чи перебити. А Лія хотіла малювати, і це було все, що її хвилювало. Щоправда, вона була гнучкішою і заявила, що якщо їй дадуть посаду, в якій буде, якщо не малювання, то хоча б креслення – вона подумає. А Ріайя хотіла лише одного – вирватися на волю. Вона любила психологію і мріяла, що одного разу переїде кудись далі і допомагатиме постраждалим у війні пережити їхню кризу, психологічні травми. Як там це називалося? Посттравматичний синдром? І вивчитися на психолога теж не завадило б. Кому потрібна ця фізика? Тільки таким занудам, як їхні професори. Вона навіть не пам’ятала імен тих, хто в них викладав, а тому імена, які були названі під час “зачистки” їхнього вузу, мало про що їй сказали.

― Гей, Рі, а давай втечемо до карбійців? Прикинь, оце буде поворот. Наші предки збожеволіють. ― знову заіржав Парс.

Славна була пиятика. Так. А потім політ. Якийсь розмитий і шалений політ на модулі. Ріайя навіть не могла розгледіти дорогу. Ось казали ж: не сідай не тверезою ​​за штурвал. Але Рі міркувала так: повітря – не дороги, які там можуть бути затори, зустрічки чи правила? Жодних. Ну і дурепа. Що тоді пішло не так, вона не знала. Просто був великий бум, модуль струснуло і все почало заповнюватися димом. Рі нізащо не хотіла б пережити жах падіння ще раз. Як же боляче падати з висоти знаючи, що падаєш у нескінченність.”

Рі заплющила очі і здригнулася.

― Якщо прямо ось так кисло, можемо зробити ще коло. Хочеш?

Дівчина глянула в ілюмінатор і зрозуміла, що вони вже прилетіли.

― Ні, Максе. Сідаємо.

Модуль плавно зайшов на посадку і м’яко опустився на землю, прим’явши траву. Пілотом Макс був відмінним. Вона вистрибнула назовні, постояла трохи дивлячись на небо, і повільно рушила до будинку.

― Рі! ― гукнув їй навздогін Макс і вона обернулася. ― Ти б поговорила з Третім. Він теж не спить останнім часом.

Рі кивнула і повернулася до будинку. Третього вона видряпала майже з копалень. Точніше ― він мав вирушити туди, але дівчині вистачило нахабства та коштів перекупити його. Викупила та поселила в цей будинок, який купила саме для таких, як він. “Прийди до тями, дурепо, ти тепер теж майже як одна з них. Може, переїдеш теж сюди? Будете один одному плакатися в жилетку”. Рі пирхнула. До речі кажучи ― це й було те саме “хобі”, “дурість” та “примха” за які її невпинно понукав батько. На його превеликий жаль ― йому так і не вдалося затягнути улюблене чадо до свого центру. Він виділив їй кабінет, призначив посаду та прикріпив до групи розробки, але вона жодного дня не з’явилася на роботу. Тільки за одне Рі говорила йому спасибі: за те, що йому не спало на думку возити її на роботу під конвоєм. Він хотів її добровільного приєднання до компанії. Але на жаль ― так і не досяг свого. А потім махнув рукою та найняв для дочки психолога з метою допомоги у її післяопераційній психологічній реабілітації. Таємно сподіваючись, що після цього дочка передумає. Якби ж то ― вона “перекупила” психолога і та потай навчала її. Викладачка була тямущою та не ставила зайвих питань. Отримані знання стали в нагоді.

Після реабілітації Ріайя довго думала про своє життя і до прийнятого рішення підійшла серйозніше. Вона купила окремий будинок, доплачувала своєму психологові та вчителю за допомогу в починанні, купила новий модуль і приступила до виконання особистої місії, як вона це називала. Її метою було створити міні-психологічний центр допомоги кіборгам, які постраждали на космофлоті. Макс був першим, хто сюди потрапив і єдиним, хто знав, де вона живе і хто її батько. Йому й легше за інших було змиритися, бо на космофлоті він побув усього-нічого. Вона не знала, за що його списали, навіть документи, які підписувала, не подивилася до ладу. Просто вибрала для першого випадку одного з найдорожчих у категорії “А”. Порахувала, що якщо менш травмований, то й легше з ним буде.

“― Ви впевнені у своєму виборі? Якщо щось піде не так, ви обов’язково наберіть нас і ми вам допоможемо. ― тріщав продавець без угаву, а Рі просто кивала у відповідь.

Макс мовчки стояв поруч і дивився в підлогу, а в дівчини виникло мерзенне таке відчуття, ніби це работоргівля і вона купує раба. Гидота яка. Звідкись почулося:

– Що? Дев’ятсот п’ятдесят вісім збитих?

Ну і хто це репетує там за дверима? Втім, незабаром це перестало бути таємницею. Він не помітив її і не впізнав. Але вона точно пам’ятала, що він був її викладачем у виші. Як там його звали? Тилі… якийсь там? І прізвище таке … закінчується так, ніби жука розчавили, якось на “кий”. А космос із ним. Тільки ось йому теж навіщось знадобився кіборг. “А непогано значить живе, якщо є на це гроші. Може втрата роботи на ньому ніяк і не відбилася”, ― подумала Рі і вважала за краще відразу викинути з голови колишнього викладача.”

Ріайя піднімалася сходами будинку, але біля самих дверей зупинилася і підняла голову нагору, подивившись на фіранки, що виривалися з відчиненого вікна. А це, мабуть, знову сидячи на підвіконні, читає Зак. Теж кіборг теж перейняв ідею Макса вибрати собі нове ім’я. І теж один із тих, хто вже адаптувався, але не хотів йти. Рі їх розуміла: куди їм іти? У недружній світ, у якому їх і за живих істот щось не вважають? Він був другим, кого вона викупила. І ще пару крім нього. А потім ще. Зараз у цьому будинку мешкало шість кіборгів і один з них уже нав’язався в добровільні помічники з психологічної допомоги.

Рі переступила поріг будинку і піднялася сходами на другий поверх. Завмерла з піднятою для стуку рукою біля останніх дверей у торці коридору. Там мешкав Третій. Він був останнім, кого вона перекупила і мав пошкодження не тільки зору, а й рухових функцій лівої руки. Найважчий її випадок. Вона завжди дуже ретельно підбирала слова, коли розмовляла з ним. І молилася, просто молилася невідомому Богу за те, щоб він ніколи не дізнався про те, хто її батько. Ріайя ставилася до всіх кіборгів дружньо і добре, і завжди сприймала їх як осіб, які мають право вибору. Сприймала як людей. Зрештою, ніхто з них не винен, що був створений. І ніхто з них не винен у тому, через що їх змусили пройти люди. Але вона достеменно знала, що якщо Третій дізнається правду, то автоматично запише дівчину у свої особисті вороги. І, можливо, матиме рацію. Хоча вона в цьому не винна, але вона – ворог. Тому що її батько ні хто інший, як один із голів ради корпорації “Майбутнє сьогодні”. Один із тих, хто винен.

Рі глибоко вдихнула і з завмираючим серцем постукала у двері.