Той, що мандрує снами

– Гееееей, малий! Гееееееееей, а-ну зупинись! – вузенькою, як тіла Лінхейських вугрів вулицею, магічного міста Фрей бігла королівська варта. Перед ними, спіткаючись об стареньку брудну бруківку, мчав хлопчик, котрому не було й п’яти зим. Його худі ніжки в обірваних штанях перебирали так швидко, як тільки могли, а очі були майже заплющеними, й здавалось, що він ось-ось вріжеться то в торговця винами, що стояв на розі вулиць, то в перехожого, що ніс глиняний горщик з молоком.
– Та схопіть вже хтось цього злодюгу, заради Пророка Схая! – сержант королівської варти, розчервонівшись та хапаючи ротом повітря, ледве встигав за своїми підлеглими, котрі в повному спорядженні, із короткими зачарованими невидимими мечами здавались настільки дужими та витривалими, що й думка про те, що хлопчик може втекти, не прийшла б в голову й найвигадливішому барду.
Але ось, на перехресті виїхав віз, запряжений ельфійським биком, із заморськими спеціями аж з-за Бузкових гір. Це була така рідкість, що перехожі, котрі помічали це дійство, зпинялись на хвильку й здивовано проводжали поглядом довговухого продавця, його тварину й товар.
Не маю змоги зупинитись, хлопчик схилив голову так низько, наскільки міг і промайнув між колесами під возом, а воїни королівської варти, котрі майже схопили його, гуртом почали врізатись в пружне і міцне дерево возу, від чого навіть частина товару, в різнокольорових мішечках з тканини, посипались на бруківку.
– А бодай тобі демони бороду висмикають! Ти дивишся куди їдеш?! – сержант, котрий хоч і встиг сповільнитись, але все одно сильно вдарився правим коліном і плечем, був настільки розлюченим, що вимовив слова раніше, ніж помітив кому він їх адресував.
На перехресті, навколо них почали збиратись перехожі роззяви, торговці, авантюристи з найближчої гільдії і звичайні містяни.
– Перепрошую, шановний… – голова ельфа трохи хильнулась в бік, щоб краще розгледіти вишиті на комірці червоні зірки. – … шановний пане сержант. Але я рухався не порушуючи правил.
Голос довговухого гостя «тягнувся» й «розливався» в повітрі, немов музика, котру хоч і рідко, але все одно вмикали через магічний ретранслятор, на площі міста у великі свята.
Посеред натовпу, що зібрався навколо почались перешіптування «… знову???», «… навіщо варта їх провокує, ми ж тільки програли битву під Цхіліаном!?», «знову ельфи прийдуть в наш дім???».
З кожним подихом вираз обличчя сержанта змінювався. Він вже детальніше розгледів, хто керував возом і його рум’яні щоки почали набувати багрового кольору.
– Ой, лишенько?! – він схопився на ноги, але потім передумав і, за звичкою, впав на праве коліно, котре щойно забив. Терплячи біль, його вуста «процідили» – Приношу свої найщиріші вибачення! Це жахливе непорозуміння!
– Не варто вибачатись. Все гаразд. – довгі вуха злегка підстрибнули вгору, коли торговець спеціями підморгнув королівській варті й потім, ніби нічого й не відбулось, смикнув за поводдя і рушив далі, минаючи перехрестя.
…
За маленьким трактиром нижнього міста, куди воліли б не заходити законослухняні громадяни міста Фрей, поміж великих діжок з квашеною капустою ховався маленький хлопчик. Його тіло буквально трусило та підкидало від хвилювання, а дихання було таке переривчасте, що голова почала паморочитись. Проте його руки міцно та невпинно притискали невеличкий пакунок, котрий був загорнутий в блискучу шкіру, котра походила на водяну ящірку.
Він, на скільки це дозволяли голоси з трактиру, уважно прислухався до того, що відбувалось на найближчій вулиці. Але, жодних дзвінких звуків брязкання лат, жодних викриків чи розпитувань. А, отже, він в безпеці…
Нервове перенапруження й витрачені фізичні сили почали зморювати, почали тиснути великим черепашачим панцирем на маленьке тіло й повіки, зрадницьки, самі опускались, відправляючи в безтурботний світ дитячих снів.
…
Його розбудив легкий, ледь помітний, доторк до плеча.
– Маленький пане, хочу відмітити, що ваша швидкість заслуговує найвищих похвал! – мелодія ельфійського голосу «розливалась» у вечірньому повітрі. – Я розумію, що це може прозвучати нахабно з мого боку, перериваючи ваш відпочинок, проте, чи можемо ми поговорити з вами десь в більш пристойному місці?
На надзвичайно високого й добре вдягненого чоловіка з довгими гострими вухами дивились абсолютно нічого не розуміючі очі маленької дитини. Ще секунду тому він, із величезним задоволенням, їв запашні вишневі яблука в садку, за пустирем на краю нетрів нижнього міста у своєму сновидінні , а зараз з ним говорить цей велетень.
Першою думкою було «Біжи! Рятуй своє життя!», але, чомусь, він не зробив жодного руху. Навіть не озирнувся навколо. Вся його увага була прикута до молодого обличчя, котре не виражало жодних емоцій. Лише легка посмішка й прищур очей видавали в ньому щось незвичне. Ніби великий кіт дивиться на молоко, котре збирається зараз випити.
– Розумію, моя раптова поява могла збити вас з пантелику, але, повірте, я не бажаю вам шкоди. – посмішка стала трохи ширшою і очі ще трохи звузились.
Хлопчик лише сильніше притис до грудей книгу. Він заледве розумів високу мову людей, а коли її говорив ще й цей чужоземець, то взагалі виходила якась нісенітниця.
– Видається мені, що обставини підштовхують нас обговорити наші справи тут. Що ж, так тому й бути. – високий чоловік присів навпочіпки, але навіть так був заввишки зі звичайного чоловіка. – Гадаю, традиція вимагає представитись. Моє ім’я… ммм… якщо перекласти його на вашу мову, «Той, що мандрує снами». А як звертатись до вас, молодий пане?
– Л-л-л-ік. – відповідаючи тремтячим голосом, хлопчик спробував встати, але «задерев’янілі» ноги зрадницькі підкошувались.
– Лііііііііік. – ніби «смакуючи» слово, протягнув ельф. – Яке неймовірне ім’я! З нижньої мови людей означає «талант». Воістину, вам воно личить як найкраще! Скажіть-но пане Лік, а що вам сниться останнім часом?
– Що мені сниться? – не второпавши, повторив хлопчик. – Нууууу, вишневі яблука…
– Справді? Ось такі? – довга, але тонка й витончена рука потягнулась в кишеню плаща й дістала найстигліше з можливих, вишневе яблуко, й протягнула вперед. – Прошу, пригощайтесь пане Лік.
В очах хлопчика запалали справжні вогні! Він, забувши про все, випустивши книгу на землю, вхопив яблуко обома руками й почав пожадливо їсти, обливаючись червоним соком.
Ельф підібрав пакунок з блискучої шкіри й розгорнув.
– О, то ви планували почати вивчати магію, пане Лік? – в руках він тримав товсту книгу, з дерев’яною обкладинкою, на корінці котрої було відтиснуто суперекслібріс у формі двоголової вогняної саламандри. Тонкі пальці відкрили сторінку, на котрій залишилась тасьма з різнокольорових тканин. – … генії стихій промовляють до нас крізь магічні знаки та артефакти. Вчення Пророка Схая, книга перших відомих елементів…
– Мгм. – хлопчик уплітав яблуко з таким апетитом, що ледве відірвався, щоб вигукнути відповідь.
– Це чудово! Якщо є на те ваше воля, то я міг би показати вам основи магічного мистецтв… – мелодія голосу обірвалась, адже з трактиру вийшли похитуючись від випитого декілька дужих чоловіків в одязі авантюристів гільдії і одразу звернули на них увагу.
– Це ще що таке?! – найбільший з них окинув оком дивну пару людей.
– Довговухий? Чи то мені вже увижається від елю? – низький, але дуже широкоплечий чоловік театрально протер очі.
– А непогана книженція в руках у довговухого. Можна продати за пару золотих, як вважаєте? – авантюрист із волоссям, кольору попелу потер долоні.
– Панове, наше знайомство почалось не з того! Зі свого боку, я б волів вирішити всі питання якомога більш мирно! Я у вашому місті зовсім ненадовго, продати товар і знайти помічника, оце й усе, тож мені сваритися з представниками гільдії авантюристів немає жодного сенсу. – ельф випростався у повний зріст і виявилось, що найвищий з авантюристів не дістає йому й до плеча.
– Хлопці, думаю не варто його чіпати. – чоловік, що вийшов останнім і був наймолодшим, потягнув за руку низького й широкоплечого. – Я був на війні, повірте, хлопці, ельфи б’ються як дикі звірі й магією володіють. Та ще й завжди мстяться за своїх. Аби через нас вони знову у Фрей не прийшли!
– Поглянь на власні очі, малий, вони вже тут! – широкоплечий висмикнув свою руку. – Та й магію ми теж знаємо, не бзди!
Після цих слів широкоплечий дістав, ніби зі складок свого плаща, два невеликі клинки, зроблені з чогось, що нагадувало кістки.
– Вперед, хлопці! Покажіть, чому нас називають Фрейськими демонами!
Найбільший з авантюристів зірвав з шиї невеличкий амулет у вигляді сніжинки й кинув його зі всієї сили об землю. Повітря навколо почало ставати холоднішим, а з рота почав йти пар під час дихання.
– Бачу, ситуація швидко ускладнюється і не на мою користь. Доведеться захищати себе доступними засобами… – з рук ельфа випала книга, вже вдруге за цей короткий вечір.
Побачивши це хлопчик кинувся вперед, підібрав її і одним швидким рухом застрибнув у найближчу діжку з квашеною капустою.
Але цього маневру довговухий гість вже не бачив, адже швидкі кістяні клинки протикали його плащ десятками уколів, хоч і не діставали до самої плоті ельфа. Незважаючи на свої розміри, його рухи були схожі більше на танцювальні піруети учасників Королівського балету. Кожен крок, кожен помах руки, заворожували грацією.
Чоловік, з волоссям попільного кольору почав нашіптувати собі під носа щось незрозуміле й махати руками в повітрі, ніби відганяючи від себе невидимих мух-гризунів. Широкоплечий чоловік, помітивши це, в два кроки, відскочив від ельфа.
– От ти й піймався, нелюд!
Руки і ноги ельфа почали повільнішати, ніби наливаючись металом з середини, й мало-по-малу, застигання дійшло до тогу, що висока фігура перетворилась у воскову ляльку.
– Ну все, морозь його та й закінчимо. – широкоплечий повернувся до чоловіка, що розбивав амулет. Той, в свою чергу, дістав з кишені ще один, трохи більший, ніж той, що був, й, що було сили, жбурнув у знерухомленого ельфа. Амулет вдарився об живіт, тріснув навпіл і від нього, по тілу, почали розповзатися, подібно до маленьких жуків, сніжні візерунки. На обличчі ельфа, посмішка змінилась гримасою болю.
– Все, дохляк твій довговухий дружок, пацан! Вилазь з діжки, віддай нам книгу і шуруй звідси! – широкоплечий відвернувся від того місця, де ще мить тому відбувалась запекла битва й попрямував в бік хлопчика.
Але, не встигнувши зробити і декілька кроків, чоловік почув, за своєю спиною, ричання ельфійського бика й оглушливе тріщання льоду…
…
Широким путівцем самітно прямував великий віз. На ньому, на невеликих мішечках з тканин спав юнак, а його обличчя мірно прикривала книга із яскравим знаком двоголової вогняної саламандри, котра слугувала чудовим захистом від сонця. На черговій ямці віз підкинуло сильніше звичайного і хлопець прокинуся.
«Йой, невже я знову заснув?!» – думки в голові почали плутатись. – «Та ще й дитинство наснилось. Давненько, мабуть, не бував у Фрейї. Хоча, зачекайте-но, а звідки там взявся…».
– Учителю! – юнак звернувся до високого чоловіка з довгими вухами, що був погоничем цього возу. – Учителю, невже ви знову бешкетували в моїх снах?
Усмішка на обличчі високого чоловіка стала трохи ширшою, але юнак цього не помітив, адже був позаду.
– Пане Лік, ви зосереджуєтесь не на тому. Перш ніж інтерпретувати сни, вам варто засвоїти всі необхідні перші елементи за Пророком Схаєм.
– Так, я пам’ятаю. – понуро відповів юнак. – Але, чи міг би я попросити вас заїхати хоч на трохи у Фрей? Ми ж вже минули Бузкові гори. Далі обійдемо Лазурові пагорби, а там вже й магічне місто поряд!
– Обговоримо це, коли ви прикличите свого першого генія льоду, пане Лік…