Саме такими є біси

Тепло розлилося в повітрі з самого ранку, огортаючи немов теплим килимком усе живе. На небі не було ні хмаринки, лише глибока синь. Легкий вітерець ворушив дерева, ніби їм чесали маківки.
Сонечко бігло попереду, час від часу озираючись на мене. Русяве волосся мерехтіло, немов промінці, а блакитні очі сяяли. Яка ж вона прекрасна…
Ця дівчина — моя людина, а я її пес. Не впевнений як її звуть. Хтось кличе її Катрею, хтось Хворосткою, інші Сонечком… мені видається, що останнє їй найбільше пасує, тому завжди називаю так.
Ми бігли. Уздовж чудової сільської дороги, добре вм’ятою купою ніг до нас. По боках росли великі м’язисті лопухи, в які так і хотілося вгризтися зубами… але тоді б Сонечко засмутилася, тому я просто біг за нею, насолоджуючись чудовими запахами, які мене оточували… Тут нещодавно пройшли гуси, а он там корова. Язик сам по собі вивалився, слинка струмочком полилася з рота. Як же смачно пахне… Але не можна загризти нікого, навіть он ту мишку, що нахабно вилізла на стежину.
Згадалася хворостина — і тіло затремтіло. Правильно, тільки погані пси загризають курей, мишей. Гарні ж – їдять корм. Шлунок неприємно стиснувся, але це таке, не важливе. Головне, що Сонечко задоволена.
Попереду замаячила дорога. Широка траса з неприємною чорною землею, яка завжди сильно обпікає лапи.
Я пригальмував, а Сонечко вибігла на дорогу. Помітивши, що я відстав, обернулася.
— Рудко, чого відстав? Ходімо.
А тоді вона зникла… Її закрила стіна. Я закляк, із жахом споглядаючи масивне тіло з великими лапами, що крутилися.
Смерділо шалено, настільки шалено, що я втратив і запах Сонечка.
Монстр проїхав. І тоді я відчув запах крові… Сонечко!
Я кинувся на дорогу і побачив її розпластаною.
Ні, ні!
Це неможливо.
Підійшов і підштовхнув її обличчя лапою… вона не ворухнулася.
Моє сонечко, прокинься…
***
Її нема. Мого сонечка більше нема.
У нашій хаті стояв шалений стукіт ніг і голосіння. Люди носилися туди-сюди, хтось забирав речі, дехто горював, але далеко не всі. Двоногі в цілому доволі байдужі істоти.
У кутку під диваном тихіше і тепліше. Так і ввижаються? перед очима попереду милі ніжки… але їх не може бути.
Стиснув у зубах м’ячик, щоб стримати виття.
Раптом почулися кроки.
— Де цей дурнуватий пес? — пролунав різкий жіночий голос.
— Він десь тут зазвичай ховається… Рудку…
Це, здається, тато Сонечка… Висунув носа назовні, понуро витріщившись на чоловіка, який одразу підійшов до мене.
— Рудку, йди з цією жінкою.
Підняв очі та побачив уже немолоду пані в квітчастій сукні. Землисте обличчя, примружені очі… Вона мені не подобається. Я не піду.
— Рухайся, — раптом верескнула жінка і потягнулася до мене. — Бо потім як отримаєш!
— Рудку, іди з нею, — на мене благально подивився чоловік.
Навіщо? Поховали б мене краще з Сонечком…
***
Хата в тієї тітки була величезною. Мене припнули біля будки неподалік від неї. Зі свого місця мені було чудово видно вікно вітальні.
Раз на день жінка виносила напів протухле м’ясо і кидала його просто на землю. Їсти це не хотілося, тому я дозволив собі схуднути. Може, мені вдасться так раніше знову зустрітися з Сонечком?
Тітка часом приходила і гаркала, тоді доводилося мені плентатися вздовж паркану.
— Охороняй! Твоя мета — охороняти, чому ти ніяк не реагуєш на приїжджих?!
Сонечко мене вчила не гавкати на людей, вона казала, що краще повиляти хвостиком.
Тітка спльовувала і йшла. Це повторювалося щодень.
Мені було зле, здається, іноді я навіть марив.
— І за що тебе назвали Рудиком? У тебе шерсть радше як скисле молоко, а не помаранчева. Будеш Бісом, бо страшнющий як він.
Біс… Мені не подобається це ім’я, невже воно мені пасує? Сонечко, ти не уявляєш, наскільки мені тебе не вистачає.
***
Я й не помітив, як похолоднішало і з неба пішов сніг. Прийшла зима…
На землі стало нестерпно холодно, я туди вибирався лише, щоб пройтися біля паркану під пильним оком тітки — треба все ж охороняти її угіддя.
М’ясо було неможливо розгризати, хоча зараз на фоні холоду якраз хотілося їсти. Вода в поїлці покривалася все більш товстою крижаною кіркою. Горло вже боліло, а ніс пересох. Я забився в один із кутів будки, скрутившись бубликом, щоб хоч трохи зігрітися.
Почалися снігопади. Єдиною радість від них було те, що моя нова хазяйка не висувала носа з хати. Шкіряний нашийник від поганої погоди розсохся і відпав, тому тепер я був умовно вільним… але я так ослабнув, що втекти складно… Та і куди?
Сніжило все сильніше, у моїй будці стало вогко, почало пахнути пліснявою. Зате можна було висунути язика назовні та зволожити рота.
Вечоріло, сніг сипав стіною. Я почав засинати.
І тоді переді мною виникла темна тінь. Я мав би загавкати, але сил не було…
Пес, худощавий, темно-сірий нависнув наді мною. Таких гострих зубищ я ще ніколи не бачив.
— Вітаю, Бісе, — прогарчав він. — Нарешті ми зустрілися.
Я лежав і тупо витріщався на цього дивного пса.
— Не відповіси? А я заради тебе пройшов довгий шлях…
Я відкрив рота, в’яло ворушачи язиком.
— Іди… мої хазяїни злі люди.
— А я ще зліший, — очі пса небезпечно запалали. — І можу сказати, що і ти можеш стати злішим і сильнішим.
Замотав головою.
— Ні.
— Ти або станеш, або загинеш.
Я міцніше втиснувся в підлогу будки… чи радше вже сніжної подушки.
— Сьогодні, — із натиском сказав пес.
Я тремчу…?
— Ти з потойбіччя…?
— Можна і так сказати.
Запало мовчання. Негода розігралася — сніжити почало ще сильніше. Пес стояв і не мерзнув, я ж із жахом зрозумів, що не відчуваю задніх лап.
— Я помру?
— Якщо залишишся таким же м’якотілим нічим, так.
Зуби стукотіли. Я не хочу бути злим… але водночас хочу жити.
— Що мені робити, щоб вижити?
— Під парканом твій попередник вирив лаз в інший двір. Там є курятник.
— Ні…
До Сонечка я рвав курам горлянки, але при ній же змінився, я став іншим…
— Ти хочеш жити? — гаркнув вовк ще гучніше, перекрикуючи навіть шквальний вітер.
Невпевнено кивнув.
— Тоді біжи і задери курку, хай тобі грець!
І я побіг… Ну, наскільки міг. Лапи провалювалися в сніг, а вовк продовжував ричати:
— Замітай сліди!
Не знаю, як добіг до паркану, як десь провалився під сніг… і опинився якраз у тому лазу. Кашель роздирав горлянку, тіло тремтіло, ніяк не міг його контролювати. Це було чисте жахіття…
Але розуміння, що я тут так і помру не залишало. Тому, крок за кроком, борсався. Сніг під ногами, здавалося, що зовсім не зсовується, але я дерся вперед. Обліпило і рота, і носа, і очі… Усі орієнтири зникли, а тоді раптом відчув курник неподалік — і одним ривком вирвався з цієї сніжної пастки.
Проморгавшись, зумів побачити попереду темну коробку… але це ж неправильно, я не маю драти курей, бо люди засмутяться. Сонечко засмутилася б.
— Ті люди, які над тобою знущаються? Ті, що морили тебе голодом і залишили помирати на холоді? — проричав раптом поруч пес. Здригнувся, сахаючись у бік. Як він тут взагалі опинився?
Але ці слова водночас здійняли бурю всередині. Так, вони знущалися з мене, намагалися вбити… чому тепер я маю шкодувати їхніх курей?
Ривком зрушив уперед. Ікла витягнулися самі по собі, з горла вирвався низький рик. Я роздеру цих нікчемних курчат на шмаття. Сніг тормозив біг, ледь не впав декілька разів, але до будівлі все ж добрався. Видряпався косою дощечкою і хутко заскочив усередину.
Курки одразу заквоктали, заверещали, тому поспішно схопив найближчу і кинувся навздогін.
Уже опинившись у декількох кроках від будівлі, знову згадав Сонечко… Важке тіло тягнуло щелепу донизу, у роті стояв смак крові. Вона б плакала через це, а потім через те, що її батько мене б відлупцював.
Застигнув, невпевнено порпаючи ногами. Курка мертва, тому певно повертатися нема сенсу… Що ж я наробив?
А тоді раптом поруч знову виникнув чорний пес:
— Біжи!
Обернувся і побачив світлий прямокутник, яку затулила висок фігура… Людина. До носу долинув запах пороху. Кинувся далі крізь сніг, шалено перебираючи лапами. Курка захиталася, по шиї потекла її кров.
— Біжи в поля! — знову крикнув пес.
Куля впала в сніг зовсім поруч — і я підкинув ноги та побіг шалено до воріт, а тоді перестрибнув їх і понісся крізь село.
Мене ще переслідували деякий час, але завдяки підказкам чорного пса, швидко скинув хвіст.
І от я вже в полі… Вітер продуває до кісток, сніг б’є по морді ще сильніше. Ледь знайшов сховок у вигляді нори в одному з пагорбів, де і впав.
Невпевнено куснув курку… Кров усередині неї була ще гарячою, і мені стало одразу так добре. Відшматовуючи потрохи, досить швидко її з’їв. І це справді було смачно, неймовірно. Ніяк не порівняти з тим гнилим м’ясом, яке давала мені ця тітка.
***
Хазяйка і не помітила мого зникнення. Повернувся тихо зранку і знову влігся у своїй будці. Якщо не помиляюся, вона навіть цього разу не винесла тієї тухлятини… Падлюка.
***
Зима йшла, а цей чорний пес залишався поруч зі мною. Він вчив мене полювати у полі.
— Так його, заганяй, обходь ліворуч!
Він підказував, як замітати сліди та непомітно пролізти в курники, щоб не вийшло як першого разу.
— Заходь збоку. Ні, не сюди, ти так усіх сполохаєш!
Він вчив мене ставати злішим… це лякало.
— Так, скаль зуби! Бачиш як те дитятко вже ледь не впісялося?
Маленька дівчинка затулила обличчя і заплакала. Мені стало соромно, і я закрив рота.
— Я не хочу лякати…
— Ти — звір, ти — страшне чудовисько, що прийшло з лісів! Тебе мають боятися!
Я здригнувся.
— Ні, я не монстр.
І потупцяв до будки. Пес лише фиркнув.
— Ти так і залишишся нікчемним м’якотілим Рудиком, а не Бісом…
— Бо моє ім’я Рудик! — рявкнув, — Мене так нарекла Сонечко, я так і називатимусь до кінця життя.
— Сонечко? — розреготівся пес. — Подивись, де вона тепер із такою наукою…
Виродок! Гидотний комок шерсті. Він не має права навіть вимовляти її ім’я.
Стрибок — і я вже навалився на цього силача. О, так, як гарно зуби вгризаються в шерсть, як вона летить у всі боки…
А тоді я закляк, усвідомлюючи, що під лапами нічого нема, лише чорний дим зметнувся вгору.
І тоді почув регіт:
— О, так, ти от такий. Саме такий, Бісе.
Регіт цей ще довго тремтів у моїх вухах.
***
Сніг зійшов, нарешті прийшла весна. Я боровся як міг, але вийшов із зими худющим, хворим і виснаженим. Чорний пес повернувся і продовжив супроводжувати мене всюди.
Хазяйка продовжувала ставитися до мене жахливо і знову почала припинати ланцюгом, про що я успішно забув узимку. Тепер курку було неможливо добути…
— Та просто оскал зуби і погавкай трохи — тобі ж не треба нападати на людей, — казав чорний пес.
Мені було лячно… Але водночас я все сильніше худнув і слабнув.
Дні перетворилися в божевільну череду. Повз мене частіше пробігали діти, які приїжджали допомагати батькам по господарству… І що найстрашніше — мені вже хотілося кидатися на них просто так.
Бо я слабкий, виснажений. Мені болить і ніхто не намагається допомогти і захистити. Сонечко… Я намагаюся триматися, але, вибач, якщо не зможу — не настільки сильний.
***
Я звично лежав під парканом, втомлений і виснажений. Єдине, що тішило — м’яка травичка під лапами. Я перебував у дрімоті, коли почув кроки і голоси.
Діти.
Хазяйка наказувала на них гавкати, щоб не лізли рвати фрукти з дерев, але сил не було. Я тримав очі закритими, ігноруючи їх… але вони чомусь не йшли.
А тоді раптом щось вдарилося об мій бік… А тоді об спину.
Я розплющив очі, шалено підскакуючи — вони кидали в мене каміння.
Ненавиджу. Як же я ненавиджу всіх цих людисьок.
Байдужі, злі, огидні.
Я сам не помітив, як почав кричати і кидатися вперед. Діти одразу налякано заверещали, кидаючись навтьоки.
Із хати навіть визирнула хазяйка.
— Так, тримати, Бісе. Нарешті ти поводиш себе як справжній пес.
Задовбали. Ненавиджу. Поруч одразу виринув і пес, задоволено склаблячись.
— Нарешті ти прийняв свою справжню природу.
Роздратовано рявкнув і замахнувся на нього лапою. Він розреготався, розчиняючись у повітрі, божевільний його регіт продовжував тремтіти в повітрі… Чи, може, це я заливався цим шаленим лаєм?
***
І це повторилося — не раз, і не два. Мене ніби охопила гарячка, у якій я тільки й міг, що метатися і волати, а хазяйці тільки це і треба було.
— Оце я розумію пес, — нахвалювала тепер жінка, кидаючи вже не тільки кості, а іноді й гарні шматки м’яса. — Справжній Біс.
Мене від цього трясло, хотілося кинутися на неї та… Ні, це жахливо, Сонечко цього б не одобрила. Але в цілому це бісило. Так, Біс біситься… Як же це все огидно.
***
Час минав. Гарна їжа все ж зробила позитивну справу — м’ясо на боках відросло, і я почав почувати себе краще. Чорний пес реготів, задоволено за мною спостерігаючи, але я лише відштовхував його, бо ненавидів від самого серця. Це він мене зробив чудовиськом, цим божевільним монстром.
Пес же вперто продовжував приходити, і я потрохи змирився. Кістки той лише буцав лапою, не намагаючись нічого з’їсти. Ну, певно йому і не треба — він же дух…
— Гарно тепер живеш, так? — знущально одного разу протягнув він. Я на це лише фиркнув.
— О, так, усе життя мріяв жити як чудовисько, яке мусить усіх лякати.
Чорний пес облизнув гострющі зуби. Я на нього покосився… Відверто кажучи, що довше за ним спостерігаю, тим більше сумніваюся, що він пес, але спитати лячно.
— Це твоя природа, змирися…
— Ні, моя природа не така! — гарикнув, підскочивши.
— Що, знову спробуєш мене розідрати? Уперед, — він нахилився вперед, що ми ледь не зіштовхнулися носами. Я позадкував. — От, це ти справжній, від себе не сховаєшся…
Я розвернувся і демонстративно пішов у буду. Той загиготів.
— Ображайся на мене, скільки хочеш, але справжній твій ворог сидить там, у будинку, поки ти тут подихаєш…
Зуби самі оголилися. Так, він правий — ворог у будинку.
***
Весна пройшла повз, і радість від тепла минула. Тепер його було занадто. Воно пекло, шкварило з усіх боків. Я лежав на землі, виваливши язика. Вода в мисці, навіть затягнута у буду, була надто тепла. Іноді мені під сонцем марилися задерті кури… брр.
Хазяйка тепер давала мені жирне м’яско, але це не тішило… Хотілося пити нестерпно.
Так одного дня я і сидів у буді, ховаючись від сонця. Нестерпно чесався бік, як би я його не тер лапою — здається, вже навіть розірвав до крові.
Погляд в’яло блукав між стінами, часто зупиняючись на будинку. Там у вікні виднілася постать хазяйки, яка ходила і балакала з кимось по телефону.
Одного разу мені вдалося підбігти майже під двері, і я відчув шалену прохолоду… Вона там шикує. Певно якісь людські штучки дозволяють охолодитися. Я не настільки вибагливий, щоб лізти в хату, але хоч би трохи прохолодної води дала…
Раптом перед зором пропливло щось чорне… Заморгав очима, а тоді зрозумів, що це мій знайомий. Давно не з’являвся. Поблукав двором, а тоді обернувся до мене — усміхнувся, сміється.
— Що, бровку, нудьгуєш?
— Рудко!
— Біс, якщо вже так хочеш.
Злить, але сил нема кидатися… Він продовжує сміятися, ну і нехай.
— А ти міг би це завершити…
— Що завершити? — роздратовано гавкаю.
— Вирватися, ти вже досить сильний, щоб розідрати ланцюг, а чомусь за нього досі тримаєшся…
Я промовчав. У голові поволі крутилося розуміння, що, так, я ж можу бути вільним! Усього один ривок.
На двір поволі опускалася ніч, чудовий час для втечі. Поволі встав, потягнув в різні боки, а тоді рвонув. Залізо затріщало, але з першого разу не далося… Блоха… Так, іще раз.
Ривок за ривком. Світло в будинку замиготіло. Я напружився… та рвонув.
І тут хазяйка відчинила вікно. Очі в неї розширилися — від обурення і злегка страху. Чому мені так подобається останнє?
— Бісе, на місце!
Ні.
Невідома сила підняла мене та кинула на неї. Жінка не встигла навіть заверещати, лише налякано сахнулася. Так, її страх чудовий. І венка на шиї теж чудово сіпається. Перегризу — і поллється солодка кров…
Сонечко.
Ні.
Я сахнувся назад, ледь не випавши з вікна.
Ні, я не такий.
Ні, ні.
Я зістрибнув з вікна… і наткнувся на цього чорного пса, злющого як сам демон. Він перегородив мені дорогу.
— Заверши почате…
— Ні.
І кинувся просто на нього… Але сили не зустрів, лише дим. Стало смішно і водночас легко.
Але на фоні вже колишня господарка заголосила і довелося пришвидшитися…
Моє Сонечко певно зараз було б задоволено. Сонечко…
Перестрибнувши через паркан, опинився в мовчазному, тихому селищі. Земля під лапами була досить приємна, за день встигла вже прогрітися. Подекуди виднілися вогні в хатах, але, на щастя, на верески моєї хазяйки… вже колишньої, вони не звернули уваги і не вийшли подивитися.
Лапи самі по собі принесли мене на край села… на цвинтар. Одразу захотілося вити, але я намагався поводити себе тихо. Хоча б заради Сонечка, яку тут поховали. Вона лежить тут, безмовна і холодна… Чи, може, її навпаки більше розвеселив би мій гавкіт, крутіння? Вона завжди сміялася, коли я намагався зловити хвіст… тому робив це часто.
Могила знаходиться недалеко від входу, я швидко до неї підійшов. Навколо огорожа, а біля плити висаджені квіти. Я вирішив не перестрибувати, щоб їх не потоптати. Просто стояв і дивився на вибите в камені красиве обличчя.
Сонечко, чому ти більш не світиш мені?
І раптом я почув важке дихання над вухом.
— Знову ти…
Різко розвернувся. Пес дивився похмуро, але вже значно менш вороже, ніж під будинком.
— Ти станеш таким як я, хочеш цього чи ні. Люди безжальні, особливо до тих, хто не служить їм…
Усередині почала наростати злість, яку намагаюся тлумити.
— Я не такий як ти.
— О, ти саме такий.
Він починає ходити колом, очі зло виблискують. Знову здивовано його розглядаю. Таких великих зубиськ ніколи не бачив у собак, хоча люди з міст часом привозять дуже чудернацькі породи. Невчасно згадав абсолютно лисого пса, більше схожого на крису… Над ним тоді всі знущалися, я в тому числі.
І він певно зараз ніжиться на подушках у прохолодній квартирі, а я стою тут, тремчу біля могили мого сонечка. Це люди називають кармою?
Пес же продовжує шепотіти:
— Ти підеш зі мною, ти приймеш свою сутність… Згадай, згадай своє коріння.
Це схоже радше на хворобливе марення, божевілля… Я не такий… А перед очима ланцюг, насмішки тієї людини.
Я мав її вбити, розідрати на шматки. І тоді був би вільним, нарешті міг би жити.
— Так, так — сміється пес. — Це те, про що я завжди казав.
Раптом почувся шурхіт піску… Півнячі дупи, треба ховатися!
Я чкурнув поспіхом у кущарі поруч із могилою. Кроки затихли. Я чув важкі зітхання, цокання язиком. А тоді почувся голос…
— Цуцику, ти, що, злякався?
Голос, треба віддати належне, був приємним.
— Вбий, — загарчав пес над вухом, але я лише відмахнувся.
— У мене є пиріжок із м’ясом, — продовжувала людина, витягаючи пакунок з-за пазухи.
— Він хоче тебе вбити! — рявкнув пес. — Тікай!
— Він — не ворог.
Я це чітко відчував. Зробив декілька невеликих кроків, визираючи зі своєї схованки. Це був пристаркуватий чоловік у сірому потертому одязі з приязною усмішкою. Від нього пахло лісом і трохи вогнищем.
Підійшов до нього і взяв пиріжок. Він був смачним і зовсім не пахнув нічим, окрім м’яса… ну, добре, трохи щурячим м’ясом, але підозрюю, це не його провина. Бачив як Сонечко брала в магазині подібні пиріжки.
— Гарний песик. І такого гарного кольору, тебе певно Рудком кличуть? — забуркотів старий і почав чесати мене за вухом.
Тааак… Як давно я цього не відчував. Почав тертися об нього, насолоджуючись теплом і пестощами старого.
— Підеш зі мною? — запитав старий. Я підняв погляд і зустрівся з теплими кавовими очима. І тоді гавкнув.
Так. Так, я хочу піти з ним.
Пес позаду заричав, явно натякаючи, що не згоден із моїм рішенням. Ну, і нехай.
***
Старий жив у хатинці посеред лісу. Їжі мав не багато, але завжди зі мною ділився, що я більше навіть цінував. Одна справа гризти кості, коли людина їсть м’ясо, інше, коли вона в такому ж положенні…
Пес зачаївся, ніби чекаючи моменту. Я бачив його темну тінь, яка шмигала навколо хатинки. Раніше йому ніщо не було перепоною, але цього місця він ніби боявся.
Старий працював тут же в лісі і завжди брав мене з собою. Він вішав поїлки, підрізав дерева і ганяв огидних людисьок, що приходили сюди з рушницями. Він теж мав одну, але підіймав лише на свого ж роду і тільки заради оборони.
Він намагався мене вчити, як знаходити по запаху і слідам тварин.
— Бачиш от ці невеличкі відбитки — це кролик, знайди його!
І я біг слідами, справді виходячи до угідь вуханів. Старий хвалив мене, коли я виводив його до пораненого кроля. Він лікував його, іноді забирав до себе, але з часом усіх відпускав.
Іноді сюди приходили лихі люди. Тоді я гнався за ними, гавкав, лякаючи. Коли самому не вдавалося, старий приходив на допомогу. Помітивши в нього за плечима рушницю, шкуродери тікали, що тільки п’ятки миготіли.
Часом тут опинялися налякані люди, переважно діти. Їх уже не треба було лякати, а навпаки заспокоїти. Підлеститися і вивести до хатини старого. Далі він уже показував їм як вийти.
Старий нагадував мені своєю повведінкою чорного пса, який прийшов до мене з потойбіччя… Частково за ним я сумував. Усе ж із людиною так не поговориш. Старий любив просторікувати, ніби ми могли розмовляти на рівних, але звісно це було не так. Я то його розумів, а він мене — ні.
Водночас старий ніколи не прив’язував мене, не змушував заходити до себе. Для мене він став радше не хазяїном, а партнером. Сонечко іноді змушувала мене йти додому… як би я її не любив, вона не давала мені такої свободи. Але певно Сонечко просто боялася мене втратити. Я її розумію. Якби була можливість, теж не відпустив її…
***
Цього дня, блукаючи лісом зі старим, я побачив у проліску водночас знайому і незнайому тінь. Спочатку я подумав, що це Пес вирішив познущатися з мене, але зрозумів, що цей дрібніший і сірий.
— Дивися уважно, — сказав старий. — Це вовк… Він твій ворог.
Очі пса… вовка? Зблиснули небезпечно, я інтуїтивно оголив ікла і заричав. Пес відповів моторошним воєм і втік.
***
Удома старий усівся біля великого каміна і витягнув одну зі своїх книг. Я вже звично поклав голову йому на коліна. Він почесав мене за вухом, а тоді заговорив.
— Дивись, от цього ти бачив сьогодні…
Я подивився на картинку, і зуби оголилися самі по собі — це справді був той сірий пес із лісу.
— Це вовк. Люди разом із собаками споконвіків на них полювали…
Я дивився на дивовижні картини полювання, а в голові щось рухалося. Виходить той чорний пес… вовк?
***
Цього вечора я вперше за довгий час вийшов із хатини, шукаючи між дерев знайому темну фігуру.
— Що, сумував за мною? — раптом почув за собою. — Набридла ця в’язниця, яку ти нарік домом?
Я спокійно обернувся, ігноруючи його задирливий тон.
— Ти брехав. Ти не мій родич.
Той розсміявся.
— Як це не твій? Подивись на мене і на себе: ми ж як брати!
Але щось в очах пса забігало.
— Правда, ми схожі, але не одного роду. Я — пес, а ти — вовк.
Очі того звузилися.
— Ти теж був ним… колись давним давно. Тобі просто треба згадати свою природу.
— Вовки змінилися і стали такими як я…
Очі пса-вовка спалахнули дивним вогнем.
— Так! — натхненно сказав він. — Колись ми були могутніми істотами, яких боялися навіть люди. Ми панували над лісами, ми мали волю робити, що заманеться і брати те, що нам належить! Ми були вільні, незалежні! Але тепер ми стали рабами цих людей! Вони замикають нас у хатах чи прив’язують до огорожі та змушують служити їм. Але це можна змінити! Ми можемо їх перемогти і повернути колишню велич!
Я бачив його натхненний погляд, мені навіть було трохи соромно, що він вчив мене, вкладав сили, сподіваючись на це… Але я мав бути справді вільним, і від його бажань теж.
— Ти став мені принаймні товаришем, якщо не другом за цей час. Я ціную, що ти мені допоміг і не дав загинути… Але я не замкнений тепер. Я можу піти. От, дивись, стою тут. Він добрий, він піклується про мене.
Вовк фиркнув.
— Це омана… цей старий намагається приспати твою пильність, а тоді візьме і зрадить тебе. Замкне, знущатиметься, знищить.
Рудко похитав головою.
— Я ціную твою турботу… але ти не правий. І… я вважаю, що раз стільки вовків змінилися і стали жити як я, це щось значить.
Вовк фиркнув.
— Проміняли справжню свободу на теплий лежак і службу хазяїну!
— Люди теж служать один одному і їм не соромно за це. Вони називають це роботою. За виконання певної роботи вони теж отримують теплий дім і їжу…
— Так, це все людські вигадки! Але ми — вовки, наша природа не сидіти в хаті і служити людині, а бігти і полювати! Бути вільними і самим обирати шлях!
— У цьому щось є… але не для мене. Я бачив сьогодні в лісі твоїх родичів, хто зберіг твої погляди. Але я не такий, я справді щиро люблю свій лежак біля каміну, миску з їжею, на якій старий написав моє ім’я.
Вовк фиркнув.
— Що ж, удачі бути до кінця життя рабом…
І пішов. Мені було частково сумно з ним прощатися, але водночас і радісно.
Я знайшов своє місце. Обернувся і з усмішкою подивився на світло, що линуло з вікна. Певно старий зараз смажить печінку…
Це мій дім.
***
Це був звичайний теплий ранок. Я ліниво розплющив очі і почесав лапою за вухом. Старий мене сьогодні не будив, дивно… Навіть якщо він вирішував піти порибалити, то брав мене з собою. А тоді раптом почув знайомий і жахливий запах… Це та огидна тітка. Вона вирішила щось зробити зі старим.
Я вилетів із хати, ледь не зламавши двері. Там стояв мій старий, цілий, неушкодженим і розмовляв із цією жахливою жінкою. Помітивши мене, її обличчя одразу перекосилося.
— Це монстр! — виголосила вона і тицьнула пальцем у мене.
Я стояв, осклабивши зуби, і дивився на неї. Це ти мене таким створила.
Вовк раптом матеріалізувався позаду і загарчав:
— Вбий. Вбий її за все, що вона тобі зробила.
Зла жінка обернулася до старого.
— Він неконтрольований, його треба усипити!
Старий ще більше спохмурнів, зачовгав.
— Рудко не такий, можливо ви не помітили і чимось його образили…
— Вбий, — ричав вовк на вухо мені.
І тоді жінка штурхнула старого.
— Я його хазяйка! А ви просто збожеволіли і вкрали його.
— Я не дам його усипити, — різко сказав старий.
— Це не вам вирішувати! — рявкнула та і відштовхнула його.
Вона спробувала схопити мене. Старий стояв нещасний. Він не намагався мене відбити…
І тоді я стрибнув. Світ звузився до тонкого незахищеного горла і наляканих очей. Це всього лише курка. Дурна, огидна курка, якій легко зламати шию і поласувати.
— Рудику, ні! — крикнув старий.
І тоді марення зникло, а я зупинився. Лапи впиралися в ще тепле тіло, а на зубах відчувалася кров. Я опустив голову на жінку і з наростаючим жахом зрозумів, що вона мертва. Підняв очі і побачив нажаханий погляд старого — мене усиплять.
— Біжи! — рявкнув вовк.
І я рвонув, максимально швидко, поки той не встиг витягнути рушницю.
У голові стукотіло — покруч, вбивця.
— Ти це зробив, — шалено загиготів вовк, який біг поруч.
Так, я це зробив, але шкодую тепер.
— Ти вільний! Ти нарешті став вовком!
Ні, я тепер всього лише бродячий пес. Злий, небезпечний. Пес, який поводить себе як вовк… Невже це справді моя природа?