Труднощі травлення

На столі доктора Єрмаченко лежала пухка історія хвороби, що належить Вітровій Катерині Павлівні, дівчині 29 років. Але про хворобу тут і не йшлося, адже всі тести та аналізи давали єдиний результат – відхилень не виявлено, пацієнтка здорова. Проте факт залишався фактом: дівчина, що сиділа перед ним, була прикута до інвалідного візка вже 20 років. І звернення до їхнього дослідницького центру – це наразі остання надія для неї повернути нормальне, повноцінне життя.

Через руки Єрмаченко пройшли сотні таких пацієнтів, як Катерина. Усі вони з погляду медицини були здорові, але вони не були здорові з точки зору психології. Адже всі їхні хвороби були породжені їхнім розумом. У кожного в минулому була психологічна травма, яку можна було знайти, витягнути на світ і препарувати, а потім підібрати лікування. Для цього треба було лише добре понишпорити в “мізках”.

Проте траплялися і випадки, коли доводилося застосовувати RT16X, новий препарат, поки що обмежений у використанні, але дуже багатообіцяючий. Він занурював пацієнта у глибини його власної підсвідомості, давав знайти матрицю проблеми та знайти рішення безпосередньо на місці. Проте подібна терапія мала великий ризик: це божевільний стрес для людини, а тому знайти сміливців, готових зустрітися із самим собою, було мало. За всю п’ятнадцятирічну практику лікаря, таких знайшлося не більше дванадцяти. І «занурення» вони пройшли успішно. Щоправда, половина з них після процедури прокинулися сивими. І всі вони знали, з чим можуть зіткнутися – їхня проблема була їм відома. Хоча б в загальних рисах.

Катерина ж була зовсім іншою. У чому була причина її нездатності ходити, залишалося таємницею за сімома печатками. Безліч психологічних тестів, гіпноз – нічого не дало навіть натяку. Застосування RT16X на такому пацієнті могло дати абсолютно непередбачуваний результат. І рішення про підписання її заяви на «занурення» зараз тяжким тягарем тиснуло на плечі Єрмаченко. Інтуїція віщувала неприємності, але очі дівчини, що сиділа навпроти в інвалідному візку, були сповнені надії та рішучості.

Лікар затримав на мить подих, а потім швидким рухом вивів «Дозволяю» та поставив підпис, шумно видихнувши. Після цього ривком підсунув підписаний лист до дівчини і різко встав, відвернувшись до вікна, немов боявся передумати.

Катерина потягла до себе на коліна довгоочікуваний папір і тихо вимовила:

– Дякую.

Єримаченко чув, як прошурхали по м’якому килиму колеса її візка, а потім тихенько рипнули двері і він залишився у кабінеті один. Лікар втомлено потер пальцями перенісся, потім схрестив за спиною руки і подивився на вид за вікном. Занепокоєння ніяк не хотіло йти геть і в приміщенні прошелестіло його:

– Удачі, сподіваюся, ти не помилилась. Сподіваюся, я не схибив.

***

Катерина напів лежала у спеціальному кріслі. Руки зафіксовані на підлокітниках, у вені правого зап’ястя катетер з підключеною до нього системою внутрішньовенного вливання, на пальці датчик пульсу. На лівому передпліччі манжетка тонометра, на голові павутиння проводів енцефалометра, поряд реанімаційна бригада. Асистент вже вкотре пояснює порядок проведення процедури та нюанси «занурення». Переконавшись, що пацієнтці все зрозуміло і вона відмовлятися не збирається, він підносить їй склянку з розчиненим у ньому компонентом RT16X, інші складові будуть введені безпосередньо в систему кровотоку.

Солодка рідина м’яко ковзнає в горло, поршень шприца, підключений до системи внутрішньовенного вливання, починає свій хід, а за ним починає свій хід і «занурення».

***

Катерина тільки встигла моргнути, як отямилась, сидячи не в кріслі, а на м’якій, синій, оксамитовій подушці, краї якої були обшиті білою бахромою. Вона була в напів круглому приміщенні, стіни якого пофарбовані блакитним глянцем. Підлога під кутом йшла вниз, до арочного отвору в дальній стіні. Ззаду почулося чиєсь тихе дихання і невловимо знайомий голос промовив:

– Дозвольте вас покатати.

Руки незнайомки вперлися в подушку ззаду, штовхнули її, і м’яке сидіння з дивовижною легкістю почало ковзати вниз, але на самому порозі зробило немислимий кульбіт, вмить скидаючи Катерину, що сиділа по-турецьки, прямо в отвір. Позаду почувся завзятий сміх і обидві дівчини, підіймаючи бризки, помчали вниз по трубі водяного атракціону, що виявився за аркою. Кілька лихих віражів і Катерина, що не встигла відрегулювати положення в просторі, догори ногами вилетіла з труби в басейн.

Виринувши і щосили чортихаючись, пирхаючи від води, вона почала шукати винуватицю несподіваної поїздки. Та опинилася за метр ліворуч.

– Ти! Ти хто така? Що за дитячі вибрики? А якби я потонула? – обуренню Катерини не було меж. – Я, до твоєї відомості, паралізована нижче п… – погляд вниз змусив дівчину поперхнутися. У м’якому білому світлі вона ясно бачила свої ноги під водою і вони рухалися. – Це як?

– Нижче п? Хм. Не знаю такої частини тіла. І взагалі, тут ти не обмежена фізичним тілом і можеш вільно пересуватися. Чи це проблема? Тобі не подобається?

Незнайомка примружила очі і з усмішкою витріщилася на дівчину, що притихла та розглядала свої ноги. Катерина підняла круглі від подиву і блискучі від щастя очі на незнайомку й тільки хотіла-но поспішно сказати, що проблеми в цьому ніякої не бачить і нехай все так і залишається, як повторно запнулася, видавши незрозумілий, здавлений писк. На неї дивилася її точна копія.

– Ти хто? – тихо спитала Катерина.

– Хм. Я? Складне питання. Але найпростішою відповіддю на нього буде: “Я – це ти, тобто частина тебе”. По суті, я уламок твоєї особистості. Мені доступні всі твої спогади та відчуття. Для зручності пересування по підсвідомості ти сама мене створила в якості своєї помічниці. Тож користуйся на здоров’я. – Дівчина зробила у воді жартівливий реверанс, що виглядав комічно, враховуючи, що вона, як і Катерина, була одягнена в лікарняну сорочку довжиною до колін і із зав’язками на спині. Тільки колір відрізнявся – на копії вона була білою, тоді як на самій Катерині вбрання було в сіру, дрібну квіточку.

– Ем, але якщо ти – це я, то як мені до тебе звертатися?

Копія тільки байдуже знизала плечима. А Катерина не стала довго думати.

– Гаразд, будеш Кет. І якщо ти покликана допомагати мені, то поясни, де ми знаходимося?

– У шлунку. – Настала швидка відповідь.

Катерина здивовано озирнулася. Вони плавали посеред басейну у приміщенні зі стелею у вигляді купола, у самому центрі якого, над їхніми головами, була дірка. З неї невеликою цівкою текла вода. Судячи зі всього, саме з цього отвору вони й вилетіли.

Басейн, стіни і сама стеля були пофарбовані в глянсовий сіро-блакитний колір. По всій стелі намальовані великі срібні зірки з маленькою серцевиною та довгими, тонкими променями. З кожної витікав рідкуватий зелений кисіль, який тонкими цівками стікав по похилій поверхні. Принюхавшись, Катя вловила ледь помітний яблучний запах. Вона злизала з губ воду, та виявилася солодкувато-кислою. Це нагадало смак її улюбленого сорту яблук – «Голден». І що б не говорила копія, але навколишній простір ніяк не асоціювався зі шлунком.

– Це жарт? Так? – поцікавилася Катерина.

– Ні, не жарт. Ти в підсвідомості, а тут усе досить символічно та рідко збігається з тим, що ти звикла бачити насправді. Згадай. Одного разу ти спросоння засунула пляшку з олією в морозилку, хоча її місце в шафі. Свідомість спала, а підсвідомість вважала це нормальним. А твоя подруга взагалі, після важкого трудового дня, засинаючи на ходу, вирішила попити, але замість води з-під крана в чашку налила миючий засіб. Тож чому тут дивуватися? Деяка логіка тут є. Ти почала свою подорож, сидячи на подушці, потім було ковзання до арки та кульбіт. Це аналогія з язиком та ковтком. Атракціон – це стравохід, а приміщення зі сферичним куполом – шлунок. Все нормально за тутешніми мірками, – копія знову знизала плечима і від нудьги почала пускати долонею хвилі по водній гладі.

– Ти ще скажи, що зелений яблучний кисіль – це шлунковий сік. – Катерині було важко укласти таке у своїй голові.

– Ага, – тільки й сказала Кет, продовжуючи забавки з водою.

Або зі вмістом шлунка? Подивившись униз, Катя відзначила таку саму прозорість, запах був той самий яблучний. Облизав мокрий палець, дівчина знову відчула смак «Голдена».

– Але чому мій шлях у пошуках проблеми має пролягати через травний тракт?! – Катерина перебувала у повній розгубленості.

– А чому б і ні? Дуже символічно, до речі. – Кет набридло грати і вона просто розляглася зіркою на воді, розглядаючи стелю.

– Авжеж. Символіка на символіці. І як нам продовжити шлях? Тут, окрім дірки, з якої ми впали, немає інших виходів. – Катя крутила головою, але не бачила жодної можливості вибратися.

– Двієчниця, – хитро сказала копія. – Все дуже просто. Згадай анатомію.

Кет набрала в легені побільше повітря й пірнула. Катя простежила за фігуркою та ще з більшим подивом помітила звичайний злив на самому дні, закритий пробкою на ланцюжку. Тільки цей був у рази більший, ніж його побратим у стандартній ванній. І розуміючи, що за цим послідує, Катерина мимоволі замружилася. У такий отвір спокійно пройде її тіло, отже, знову атракціон.

Копія тим часом ухопилася за ланцюжок, потягла й без особливих зусиль витягла пробку. Спочатку нічого не відбувалося, потім Кет потягло до зливу і, невдовзі, вона зникла у темряві. Вода почала стрімко закручуватися та через кілька секунд з гучним чавкаючим звуком зникла в отворі, прихопивши з собою й Катю.

Наступним приміщенням виявилася довгаста печера сріблясто-сірого кольору, майже доверху наповнена рідиною. Копія спокійно висіла у воді, пускаючи бульбашки через складені трубочкою губи.

– Не задихнешся, не бійся, – пролунав її байдужий голос у голові.

Катерина спробувала щось сказати, але тільки випустила цілу хмару такого необхідного їй повітря. Легені почали пекти. Зібравшись, вона так само подумки відповіла.

– Тобі легко говорити, а я не можу перетворитися на русалку за помахом чарівної палички! Я скоро задихнусь! Допоможи мені! Набридла ця вода! – Емоційно подумала Катя, відчуваючи наростаюче запаморочення.

– Як забажаєш, – відповіла копія і плеснула долонями.

Вода тут же зникла, а Катерина впала з двометрової висоти на сталеву підлогу. Таке неприємне приземлення відразу віддалося болем у забитому боці. Катя різко видихнула, випльовуючи залишки води та кашляючи. Болючий стогін мимоволі вирвався при спробі сісти. Притискаючи руку до постраждалого місця, дівчина все ж таки змогла прийняти більш вертикальне положення.

– М’якше не можна було? – процідила крізь зуби Катерина, дивлячись на копію, що спокійно стояла поруч. Та знову улюбленим жестом знизала плечима.

Катя озирнулася. Навколишній простір був дуже схожий на звичайний тамбур вагона поїзда. Тільки дуже чистий, із білими фіранками на вікнах.

– Поїзд? Ти смієшся? – Катерина ніяк не могла вкласти в голові метаморфозу.

– А що таке? Поїзд і життя, шлях рейками. Досить символічно. Хоча це все той же самий травний тракт: довга кишка,від дванадцятипалої, в якій ми зараз перебуваємо, і до анусу, тобто останніх дверей. І тут сухо, – акцентувала копія.

Катя тільки хмикнула, обережно підводячись. Й відразу зажадала:

– Якщо вже ти така угодниця-чарівниця, а начаклуй-но мені зцілення і сухий одяг та волосся.

– А нема чого падати, як мішок картоплі, – пробурчала Кет і знову плеснула долонями.

Прохання було виконано. Бік більше не болів, лікарняна сорочка не прилипала до тіла, а волосся сухими пасмами лежало на плечах. Тільки зараз, придивившись, Катя помітила, що помічниця таки не повний її близнюк. Шевелюра копії була русою, а не каштановою, як у самої Катерини. Проте дивуватися сил не залишилося, а питати про таку дрібницю не хотілося.

– Веди вже далі, – буркнула Катя.

Кет зробила недбалий уклін, піднявши низ лікарняної сорочки і відчинивши двері у вагон, а потім запросила дівчину пройти. Оскільки поїзд стояв на місці, то пересування було легким, і Катерина спокійно пройшла вглиб вагона. Її зустріли порожні купе з тими самими білими фіранками на вікнах. На кожному столику стояли різнокольорові пляшки із прозорою рідиною. Але, як і раніше, усі раніше бачені кольори виключали червоний та його відтінки.

– А що то за пляшки? – Не втрималася від розпитувань Катя.

– Це речовини, що виділяються підшлунковою залозою. Як бачиш, усі пляшки цілі, без тріщин та щербинок, рідина всередині прозора, без каламуті. Отже, ця частина твого організму здорова. Втім, як і попередні. Будь-яка наявність сміття чи пошкоджень буде свідчити про хворобу. Але поки що все чисто, – тоном лектора відповіла копія.

– Стривай, але як підсвідомість може відстежувати такі речі? – Катерина, яка обіцяла собі більше не дивуватися, не змогла втримати цікавості.

– Як, як. Просто. Все тіло людини – це хімічна фабрика. І все, що відбувається, звичайно ж, фіксується мозком, інакше регуляція була б неможлива. Мільйони імпульсів сповіщають мозок про порушення, збої, нестачу елементів. Досить часто організм підказує, що йому потрібно, та повідомляє господареві про проблеми. Наприклад, тобі не вистачає вітамінів групи В, тоді раптом починає хотітися дріжджової випічки. Нестача кальцію – тобі хочеться молочних продуктів. Нестача фосфору – і тебе на рибку потягло. Організм завжди каже, що йому потрібно, але ми не завжди його чуємо. А якщо щось болить – це сигнал про пошкодження або збій у роботі якоїсь частини. Все просто, – Кет розвела руки вбік і знову знизала плечима, демонструючи буденність цього питання.

– Так, але ці сповіщення, окрім болю, звичайно, йдуть від підсвідомості, от і зрозумій їх правильно з усією цією символікою та заморочками, – роздратовано хмикнула Катерина.

У відповідь копія тільки махнула рукою і пішла далі проходом. Наступні кілька вагонів нічим суттєвим не вирізнялися. Скрізь було чисто і без ушкоджень. Червоний так само був відсутній. І Катя поцікавилася:

– А чому тут зустрічаються всі кольори крім червоного та його відтінків?

– Чому, чому, по качану! Не естетично, – відмахнулася копія та прискорила крок.

Відповідь була дивною. І вперше Катя задумалася про те, що Кет не такий вже й простий персонаж, як здавалося на початку. Нині вона щось не домовляє, але що саме? Здається скоро все проясниться, судячи з фігури, що швидко просувалась вперед.

Ось відчинилися двері наступного вагона і перед очима Катерини постала дивна картина. Вони потрапили у вагон-ресторан. Проте співвіднести його з якимось відділом кишківника дівчина не змогла, а зміна сценарію означала лише одне – можливо, тут відкриється щось нове. Це тішило, адже монотонне просування поїздом трохи набридло.

Майже через весь вагон тягнувся довгий обідній стіл, накритий білосніжною скатертиною. Білими накидками були обгорнуті стільці, білі тарілки акуратно розставлені, у центрі – ваза з білими квітами, біля кожного столового набору – білі серветки. Зліва від дальнього кінця столу сиділа дівчинка років 8-9, з русявим волоссям, заплетеним у дві коси. Кет вже сиділа навпроти неї. Копія зовсім не звертала уваги на Катерину, начебто тієї й не було.

Катя тільки хотіла сісти між дівчатами, що вже зайняли свої місця, як ззаду тихо грюкнули двері. Дівчина обернулася і зустрілася поглядом із сірими очима пухкого чоловіка, одягненого в білу форму шеф-кухаря. На його шиї не було традиційної хустки – просто застебнутий на всі гудзики піджак, комірець-стійка та подвійне підборіддя над уніформою та під добродушним, веселим обличчям. У руках новоприбувший тримав тацю, накриту кришкою у вигляді купола.

– Що ж ви, сідайте. Зараз їстимемо. Сьогодні на вечерю чудовий, добре просмажений біфштекс із ніжної телятини під сирним соусом, – широко посміхаючись, сказав чоловік муркотливим голосом, підштовхуючи Катю до найближчого стільця і ​​відкриваючи тацю.

Та не противилася й сіла за стіл. Кухар швидко поклав на тарілку ароматну страву, налив апельсиновий сік, що казна-звідки взявся, у високу склянку та пройшов до інших присутніх, розкладаючи їжу. Сам він сів на чолі стола, навпроти Катерини, і акуратно пов’язав на груди білу серветку, взяв у руки виделку та ніж. Ті, хто сидів біля нього, взяли з нього приклад.

Катя теж приступила до трапези. Але перший шматок застряг у неї в горлі, бо чоловік раптово почав говорити і в його голосі дзвеніла крижана сталь.

– Дорогенька, я знаю, чому ти тут. Шукаєш причину своєї хвороби? Що ж, ти прийшла за правильною адресою, адже я все про це знаю. Проте хороших звісток для тебе не маю. Це невиліковно. Мало того, ти скоро помреш. Здохнеш. Відкинеш копита. Зіграєш у ящик. Подохне-е-е-еш! – весело закінчив він та почав старанно жувати шматочок біфштексу.

У Катерини затремтіли руки, столові прибори випали з пальців. В горлі немов застряла грудка, а в очах зрадницьки защипало. Це і є відповідь? Невже все? Все марно? Так не буває, вона житиме і обов’язково знайде засіб вилікуватися, а товстун просто бреше. Бреше! БРЕХНЯ! Руки самі стиснулися в кулаки, але тільки-но вона хотіла схопитися і висловити йому, все, що піднялося в душі, як несподівано її увагу привернула копія, що сиділа до цього тихо.

Кет акуратно витерла губи білою серветкою, потім, перехопивши зручніше ніж, підвелася і різким рухом встромила його у живіт чоловіка. З байдужим обличчям м’ясника помічниця витягла ніж назад і знову встромила. Вона продовжувала й далі штрикати товстуна в груди, потім знову в живіт. Його біла уніформа почала фарбуватись червоним. Бризки з ран летіли на всі боки, забруднюючи скатертину, розливаючись по тарілках, змішуючись з прозорим соком біфштексу та сирним соусом. Падали на обличчя дівчинки, на лікарняну сорочку Кет. З рота кухаря поштовхами потекла густа цівка крові, він закашлявся, ще більше плямуючи білизну навколо. А копія продовжувала встромляти в нього ножа, поки він не завалився назад, впавши разом зі стільцем.

Дівчинка сиділа, закривши обличчя руками і голосно схлипувала. Закінчивши розправу, Кет з подивом розглядала свої закривавлені руки. Здивування змінювалося зневірою, зневіра усвідомленням, а усвідомлення шоком. Обличчя копії перекривилося, рот розкрився, очі, здавалося, готові були вилізти з орбіт. Вона щось беззвучно шепотіла і мотала головою з боку на бік.

Катерина кулею зірвалася зі свого місця. Підбігла до Кет, схопила долонями забруднене кров’ю обличчя, повернула до себе, змушуючи дивитись собі в очі.

– Що ти накоїла? Чому? Що тут взагалі відбувається? – Катя хотіла розгледіти у розширених зіницях відповіді, трусила дівчину за плечі, але копія продовжувала беззвучно щось шепотіти і ніяк не реагувала.

Маленька дівчинка від жаху забилася під стіл і переляканими та заплаканими очима стежила звідти за ними, обіймаючи свої тонкі коліна. Світло почало блимати, а вагон трусити, ніби потяг почав свій хід. Він різко смикнувся і декілька тарілок з брязкотом упали на підлогу, розбившись. Перекинувся графін із соком, розплескавши вміст на скатертину. Помаранчеві струмки, змішуючись з червоними плямами та залишаючи розводи, попрямували до краю столу. Під товстуном продовжувала розповзатись калюжа крові. Його порожні, мертві очі дивилися в стелю. Кет вже відчутно трусило від шоку і Катя потягла її за собою, відводячи подалі від місця трагедії.

Копія не чинила опір, тільки ще помітніше трусилась, стукаючи зубами та судомно ковтаючи, але при цьому продовжуючи стискати мертвою хваткою ніж. Катерина тягла її за собою напівтемним вагоном, а за ними, ховаючись за перегородками, слідувала дівчинка, розмазуючи соплі, сльози та кров по обличчю. Її очі невідривно стежили за кожним рухом дівчат. Не витримавши, Катя різко розвернулася, дивлячись на переслідувачку.

– Чому ти йдеш за нами? Йди геть! Що тобі потрібно? Де твої батьки? – Закричала на неї Катерина.

На останніх словах Каті дівчинка здригнулася всім тілом, як від удару. Відступила назад та раптом, різко зірвавшись з місця, побігла геть. Потяг продовжувало трусити і розгойдувати. Пляшки падали зі столиків, розбивалися, встилаючи своїми уламками підлогу. Босі ноги дівчат раз у раз наступали на них, і через вагони за ними тягнувся кривавий слід. Але це їх не спиняло. Катя продовжувала завзято тягнути за собою Кет, а та безвольною лялькою зі скляними очима волочилася слідом, постійно спотикаючись.

Нині головним було залишити поїзд. Це місце більше не вселяло довіри. Воно викликало нестримний жах.

Ось і останні двері. Перед ними стакан в підскляннику, усередині гарячий чай. Пара від нього плавними хвилями піднімається над поверхнею. Але Катерині зараз не до дивацтв цього місця. Вона з усієї сили смикає ручку дверей і та неохоче піддається, потім зі скрипом відчиняється.

Потяг стоїть, але його продовжує трясти. Катя зі злістю б’є ногою по стакану, що заважає, і той летить на рейки, розплескуючи вміст і розсипаючись уламками. Дівчина стрибає за ним і простягає руки, щоб допомогти спуститися копії.

Ніж все ще в руках Кет. Катя вириває його з ослаблої хватки і, не дивлячись, жбурляє убік. Його дзвін по насипу приводить до тями завмерлу помічницю. Вона піднімає напрочуд ясні очі на Катерину і несподівано вимовляє:

– Волосся в дитинстві було русявим, але потім потемніло, – губи копії розтягуються в жалюгідній посмішці, але потім обличчя розслаблюється, і Кет мішком падає на рейки без руху.

Катя тягне руки, щоб підняти помічницю, але її згаслий погляд краще за всякі слова говорить про те, що копія мертва. Катерина задкує, спотикається, падає, встає і продовжує задкувати, закриваючи рот рукою, стримуючи крик, що рветься назовні.

Проте дивний “сон” продовжується. Потяг, різко смикнувшись, починає свій хід, слідуючи за Катею. Тіло копії розгортається підніжкою. Спочатку під вагоном ховаються ноги, чується неприємний хлюпаючий тріск. Потім вагон підминає корпус, що вигинається під неприродним кутом, за ним слідує русява голова. Останньою зникає рука, перечавлена ​​колесом навпіл.

Катя нарешті змогла відірвати погляд від кривавих плям та клаптя волосся на підніжці. Подивилася під ноги, озирнулася на всі боки. Потяг продовжував повзти за нею. Вона рвонулася вбік від рейок, послизнулась на залізничному насипі, але втримала рівновагу та кинулась подалі від поїзду, взявши за орієнтир водонапірну вежу попереду.

Але різкий, заливистий сміх миттєво прибив її до місця і змусив ноги дівчини підкоситися.

– Дурна, ти тікаєш від свого тіла. Хіба таке можливе? – голос продовжував сміятися. – Ти біжиш від себе самої. Де ж твоя хоробрість? Чи ти прийшла по смерть? Хочеш дізнатися правду? Знаєш, що це за місце? Це лімб! Хіба ти не здогадалась? Ти ж любиш маму? Може, хочеш погратись? Я люблю ігри! Давай спробуємо? Моя улюблена гра – кеглі!

Голос пробирав до мурашок, паралізував. Немов у сповільненій зйомці, Катя спостерігає, як водонапірна вежа складається майже навпіл, з неї зривається металева бочка та падає вниз, виблискуючи своєю начищеною поверхнею, а потім починає котитися до неї, розкопуючи землю шматками вивернутої арматури.

Проте голос не дає зрушити з місця, адже це її власний голос. Він насміхається, кривляється, б’є по вухах своєю знайомістю.

Блискучий, полірований метал котиться дедалі ближче і на його поверхні Катя раптом бачить своє відображення. Дівчина 29-ти років, крізь обличчя якої проступають давно забуті дитячі риси маленької дівчинки з русявим волоссям, заплетеним у дві коси. Її дитячі риси.

Більше не в змозі дивитися, Катерина заплющує очі, і спогади спалахами проносяться у пам’яті. Вона так не хотіла пам’ятати про це, але все марно. Ось тато, впливовий та заможний товстун. Ось мама, така схожа на саму Катю, гарна, молода шатенка. Вони вечеряють утрьох.

Сьогодні кухар приготував чудовий біфштекс під сирним соусом, улюблену страву батька. Мама сьогодні надзвичайно гарна у своїй легкій білій сукні. Тільки все псує синяк, що розлився по всій її щоці. Батько не кричить на неї, але його крижаний тон пробирає до самих кісток не гірше за злий крик.

– Скільки разів ти зраджувала мене? Пересуди знайомих, шепотіння бізнес-партнерів – я не хотів вірити. Але вчора переконався сам. З завтрашнього дня ти відправишся до приватної психіатричної лікарні. Я не можу плямувати своє ім’я розлученням, але й гуляща дружина мене не влаштовує. Ти залишишся там до кінця своїх днів. Я перепишу заповіт і ні ти, ні Катя нічого не отримають. Адже я навіть не знаю, чи моя вона донька. Чи може її батько один із твоїх коханців? У будь-якому разі, я зрікаюся її і тебе.

Мама бліда, вона тремтить. Сильно стискає у руках столові прибори. Потім переводить погляд з м’яса на тарілці на свої стислі кулаки, перехоплює зручніше ніж, підводиться і різким рухом встромляє його в живіт чоловіка. З байдужим обличчям м’ясника витягає його назад і знову встромляє. Вона продовжує і продовжує штрикати їм у груди, потім знову у живіт. Батькова біла сорочка забарвлюється червоним.

Бризки з ран летять на всі боки, забруднюючи скатертину, розливаючись по тарілках, змішуючись з прозорим соком біфштексу та сирним соусом. Падають на обличчя Каті. З рота батька поштовхами потекла густа цівка крові, він закашлявся, ще більше плямуючи білизну навколо. А мама продовжувала встромляти в нього ножа, поки він не завалився назад, впавши разом зі стільцем.

Катя сиділа, закривши обличчя руками, і голосно схлипувала. Закінчивши розправу, мама з подивом розглядала свої закривавлені руки. Здивування змінювалося зневірою, зневіра усвідомленням, а усвідомлення шоком. Її обличчя перекривилося, рот розплющився, очі, здавалося, готові були вилізти з орбіт. Вона все шепотіла і шепотіла, мотала головою з боку на бік.

– Я ніколи тебе не кохала, ніколи. Я не хотіла бути твоєю дружиною.

Маленька Катя від жаху забилася під стіл і переляканими заплаканими очима стежила звідти за мамою, обіймаючи свої тонкі коліна. А та, нарешті, прийшла до тями, озирнулася навколо. Потім сіла на підлогу і, відкинувши скатертину, покликала доньку.

– Катенько, доню, не бійся. Все позаду. Усе скінчилося. Я не дам тебе образити. Я тебе дуже люблю. Тепер ми будемо щасливі вдвох. Лише ти і я. Тато зникне з твого життя. Пропаде безвісти. Але тобі доведеться мовчати. Ти ж забудеш про те, що трапилося сьогодні? Правда? Ти ж любиш маму?

Не в силах відвести погляд від червоних плям на руках і одязі матері, маленька Катя кивнула головою на знак згоди. Вона любить маму і тому забуде.

Доросла Катерина затулила обличчя руками. Відповідь знайдено – вона покарала себе сама. Удар.

***

Лікар Єрмаченко задумливо дивився у вікно. “Занурення” закінчилося дві години тому, закінчилося смертю пацієнтки. Але йому ніяк не давали спокою останні слова Катерини, що прозвучали перед зупинкою серця. Вона сказала:

– Я в лімбі.