Дорога до внутрішнього дому

Тут так багато людей. Снують, жують солодкий попкорн та голосно сміються. Щільною масою пливуть на мене. Треба бігти.

Місяць світить на брудне, похмуре місто. Смугастий купол цирку вже позаду. Нарешті я вибігаю на вулицю. Відразу вступаю в глибоку калюжу, мої черевики мокрі. Як і поділ чорної спідниці. Дідько, як я її не помітила. Поруч жодного екіпажу, але вокзал не так і далеко. Я бачу його, бо місто має вигляд чаші. Я на дні, а потрібно добігти до краю.

У мене мало часу, але я міцніше стискаю ручку маленької дорожньої валізки. В ту ж руку затискаю шматок сукні, щоб не перечепитися. Вільною рукою тримаю чорного капелюшка з білою декоративною квіткою.

Вулиці плутаються переді мною. Люди йдуть назустріч. Вони обговорюють новий номер гімнастки та як фокусник дістав того голуба з кишені глядачки. Всі йдуть в цирк, але мені не до розваг.

Вже чую запах диму від спаленого вугілля. Я близько. Вулиці стають вузькими, темрява густішає. Вибігаючи з чергового провулку радію, що сьогодні повня. Над містом де-не-де піднімається димок. Але переді мною його більше, бо там вокзал. Я чую свисток, якийсь з потягів починає рух. Хоч би не мій.

Переходжу на біг. Вода хлюпає в черевиках, мені холодно і вогко. Сукня зачепилася за деревʼяний ящик біля пустої лавки пекаря. Та хай би тобі! Рвучко сіпаю сукню і чую хрускіт тканини. Відступаю назад і влітаю в когось. Чую зойк, але не маю часу вибачатись. Я вже так близько, але бігти вгору стає важче з кожним кроком.

Ось я вже бачу вокзал. Нарешті! Біля мого потяга свистить кондуктор, ще хвилина і я не встигну. Я кричу йому! Розумію, що мені не вистачає часу. Спідниця плутається в ногах. Навколо нікого, але до вагону так далеко. Капелюшок злітає і я не звертаю на нього уваги.

***

Нарешті я всередині. Піт стікає по потилиці, комір під пальто мокрий. Гулька на голові розпалася і волосся з-під шапки стирчить в усі боки. Я зігнулася і тримаюся за стінку вагону, намагаюся відновити дихання.

Я бачу у віддзеркаленні вікна своє розпашіле червоне обличчя. Глибоко вдихаю і розгинаюся. Потяг набирає швидкість і в тамбурі стає холодно. Сніг забивається під сині двері вагону. Біля пічки лежать дрова, частину з яких провідниця вже стопила. Я відкриваю двері і заходжу у вузький коридор плацкарти. Людей мало. Я чую як в кінці вагону провідниця неприємним голосом доводить комусь, що за постіль треба дати пʼятдесят гривень.

— Раніше було двадцять! — кричав чоловік.

— Двадцять то якщо через касу замовляти. Якщо на місці хочете купити, то давайте пʼятдесят. Або їдьте так, але тоді матрац і подушку брати не можна!

Поки дядько бурчить, я затягую в тепло вагону свою велику квадратну сумку в клітинку. Одному Богу відомо, як мені вдалося закинути її в останній вагон потягу на ходу. Та ще й самій застрибнути.

Руки горять, я відчуваю як терпне кожен палець від ваги цієї сумки. Тонкі ручки врізаються в долоні, залишаючи сині лінії. Проходжу повз провідницю в темно-синьому костюмі Укрзалізниці. Помічаю, що дядько копирсається в гаманці в намаганні знайти пʼятдесят гривень.

Знову відкриваю двері. Знову прохолода тамбура і сніг на підлозі. Витягую сумку. Зараз ніч, я така втомлена. А у мене третій вагон, нумерація з голови потяга. Біль в попереку знову змушує зупинитись. Дивлюся у віконце. Нічне місто проноситься повз. На вулиці хурделиця, місяця не видно. Лише сніг сірим блиском відбиває небо. Я знову зітхаю. Треба йти, ще трішки. Вирішую, що швидше буде йти, якщо взяти сумку в руки. Вона в два рази ширша за мене, але якщо йти боком, то я пролізу.

Відкриваю двері в наступний задушливий вагон. Провідник мабуть нещодавно підкинув дров, бо в коридорі чутно легкий запах диму. Це купе, всі двері зачинені. Добре, точно не зачеплю чиїсь сонні ноги. На максимальній швидкості несуся через цей вагон, потім наступний. Вже з останніх сил відкриваю ще одні двері і сумка випадає з рук. Я більше не можу її підняти.

Переді мною провідниця, низенька повненька дівчина. Вона дуже молода і привітна. Допомагає втягнути сумку і закриває двері.

— Який вагон? — питаю.

— Третій.

Я полегшено зітхаю і притуляюся спиною до дверей. Хутряна шапка, яка весь цей час якимось дивом трималася на моїй голові нарешті впала на підлогу. Я почала стягувати рукав важкого пальта. Ой, квиток. Зараз.

Втомлено підіймаю шапку і кладу її на сумку. Туди ж пальто. Витягую з кишені піджака паспорт, куди акуратно вкладений квиток.

— Ось, будь ласка.

Провідниця в темно-синьому костюмі Укрзалізниці посміхається і бере його. Вона розкриває квиток і завмирає. Я дивлюся на неї, а руки і спина ниють від болю і втоми. На моєму годиннику 3:45 ночі.

— Пані, мені дуже шкода…

Я розгублено дивлюся на неї, а вона на мене.

— Це не ваш потяг. Ви мали б їхати о 3:03 потягом до Харкова. Ми їдемо до Дніпра, у нас було відправлення о 3:06. Ви мабуть сплутали.

***

Тут одні лише колії. Дуже багато колій. Багато вантажних потягів. Просто вагони зі сплячими пасажирами. Чекають, поки їх причеплять до іншого потяга. Я стою тут сама цього пізнього літнього вечора. Диктор говорить щось потрісканим голосом, мабуть це про мій потяг.
Я підтягую шорти та одягаю важкий рюкзак на плечі. Сподіваюсь, я стою на потрібній платформі. Нема в кого й запитати. Але якщо не на своїй, то треба буде бігти прямо через колії. Відчуваю тривогу. А ще трошки беруть дрижаки, бо хоч це і літо, ввечері вітер прохолодний. Чую запах пиріжків. Неочікувано. Обертаюся і бачу жінку, яка везе кравчучку. Посміхаюся. Ностальгія. Інтерсіті зупиняється тут на одну хвилину. Сумніваюся, що хтось встигне купити пиріжка в дорогу, навіть якщо захоче.

Нарешті блискучий потяг підʼїжджає до станції. Він затягує мій вагон вперед і доводиться бігти. Важкий рюкзак неприємно стукає по спині. Двері відкриваються і звідти відразу виглядує троє чоловіків, які поспіхом запалюють цигарки. Вони пропускають мене всередину, а один кричить:

— Жінко! Так ви, йдіть сюди!

Пощастило. Чоловік передає жінці пʼятсот гривень, обмінюючи їх на три жирні пиріжки. В цей час двері зачиняються. Навіть якщо там і передбачалася здача, вона лишила її собі.

Чоловіки сміються, один із них відкушує пиріжок.

— Та за такі пиріжки я їй і більше б заплатив! — сміється покупець і всі інші теж починають смачно жувати.

Сідаю на своє місце. Їхати сидячи в Інтерсіті пів ночі — це ще те задоволення. Вагон напівпустий, частина пасажирів зайняли відразу по три крісла. Вирішую теж так зробити. Кладу свій рюкзак на полицю. Лежати тут не зручно хоч на одному місці, хоч на трьох. Але на вулиці ніч, а потяг захитує в сон. Мені фізично не приємно засинати, на кожен поворот потяга я прокидаюся. Ми проїжджаємо якісь станції. Зупиняємося і знову рушаємо. Постійно нервую, що хтось зайде, а я розляглася тут на весь ряд. Болить шия і крутять коліна. Дивлюся на годинник. Ще трошки. Нарешті проїжджаємо останню станцію.

Скручуюся на кріслах і обіймаю себе руками. Прохолодно, а в мене з собою одні футболки. Знаходжу зручну позу і несподівано засинаю так солодко!

Прокидаюсь від того, що поїзд зупинився. Чорт забирай! Хапаю рюкзак і біжу на вихід. За мною закриваються двері і я стою посеред вокзалу. Я починаю йти завченим маршрутом, але розумію: щось не так. Підіймаю голову, але не бачу назви мого міста. На вулиці лише сіріє ранок. Я вийшла тут сама, більше нікого немає. Я біжу всередину вокзалу, де теж пусто. Нарешті вибігаю на вулицю. Повертаюся обличчям до будівлі, але не бачу ні колон зі світлого каменю, ні тимпану над входом. Переді мною блідо-блакитні колони та вежа з годинником.

Я пропустила зупинку! Відкриваю гаманець, в якому лежить десять копійок. Вони навіть не дійсні. В телефоні розрядилася батарея. Я не памʼятаю номерів, щоб попросити когось подзвонити. Та і нема кого просити. Вокзал пустий і темний. Я нікого тут не знаю. Я ніколи тут не була. Сідаю на лавку під вокзалом.

Навколо все ще ні душі. Мені холодно, починає накрапати дощ. Я повертаюся в приміщення вокзалу, але всі двері, крім вхідних, закриті. Витягую з сумки штани — єдиний теплий одяг, який маю. Беру одну зі своїх футболок і накидаю на плечі.

Виходжу. На вулиці вже темно. Повний місяць зійшов і освітив місто. Бачу світло за будинками навпроти вокзалу. Йду туди. З кожним кварталом дороги стають вужчими і темнішими. Але ось нарешті я побачила людей. Як і я, всі зливалися в один потік і рухалися внизу вулицею. Нарешті я побачила що там! Велетенський смугастий купол, він прямо в центрі міста. Я йду до нього, як зачарована. Ми всі йдемо.