В’язень темряви

Демонічним світом споконвіку керувала демонічна знать. Першим на темний престол Дев’ятого кола зійшов Вельзевул, ерцгерцог та демон заздрощів і ревнощів. Проте його правління було недовгим — після повстання та нетривалої, навіть за мірками демонічного світу, війни місце Вельзевула зайняв демон гніву Абаддон. Хтозна, чи краще він підходив на роль правителя, але Абаддона боялися і поважали навіть великі лиха, такі як Левіатан. На його молодшого брата, Асмодея, рідко звертали увагу, почасти тому, що він як демон спокуси та хтивости проводив час здебільшого з суккубами та інкубами, не надто цікавлячись політикою.
Асмодей гадав, що ніхто не стане переслідувати його після того, як він одного дня покине демонічний світ заради світу людей.
Асмодей недооцінив брата — Абаддон був грізним у своєму гніві й не бажав мати нічого спільного з людьми чи їхніми відьмами, які чомусь вважали себе нащадками демонічного поріддя. Абаддон навіть подоби людської не мав, на відміну від брата, якого від людей відрізняли хіба що шкіряні крила з кігтями на кінцях та довгі, закручені назад роги, що прикрашали чоло.
Коли Асмодей відмовився повернутися до демонічного світу, Абаддон відібрав у брата те, що відрізняло його від людей, до яких той так тулився. Відібрав з кров’ю та болем, зі звуками, від яких здригалася земля, але Асмодея так і не вбив.
Правління Абаддона було довгим, особливо за мірками демонічного світу, де кожен був готовий всадити ножа в спину чи принаймні вгризтися в горлянку заради престолу. Йому навіть вдалося придушити повстання Люцифера, посадивши того під замок. Але з втратою брата демон все частіше думав про людей: про те, чим вони так привабили Асмодея, що той відвернувся від власного роду.
Зрештою, Абаддон набув людської подоби — так само страхітливої, як і його істинна, а тоді почав навідуватися на Землю. Він починав війни та палив міста, а коли нудився — надсилав молодших демонів закінчити його справу.
Коли він вдруге зустрівся з братом на Землі, жоден з них не повернувся до демонічного світу. Точніше, Асмодей повернувся, щоправда, роками пізніше. Хтозна-як, та він повернув собі крила й роги та прибрав усіх конкурентів на шляху до престолу.
Подейкували, що для повернення крил демону довелося вбити тисячу людей, з їхніх душ сплітаючи собі нові крила. Ніхто не смів запитувати, адже Асмодей дав зрозуміти — він не проти сплести собі ще одну пару з душ демонів, якщо, звичайно, у них була хоча б подоба того, що в людей називалося душею.
У демонічному світі не забули того, що Асмодей робив тоді, коли опинився на Землі, щоб захищати людей. Не забули про зачинені портали до кожного з дев’яти кіл, про демонів, яких Асмодей та його поплічники убивали без жодного жалю. Демони за натурою не були сентиментальними, тож не сумували за втраченими родичами, навіть тоді, коли це були їхні рідні браття й сестри, але були мстивими. І точно достатньо розумними, щоб почати ставити запитання.
Спершу Асмодей навіть відповідав на них. У чомусь він був подібним на брата: казав, що демонам нема що робити у світі людей. У його словах була крихта істини, адже як істоти радше астральні, аніж корпоральні, вони насправді не потребували крови смертних, щоб виживати. Інша справа, що вони були вже надто звиклі до її смаку, щоб від неї відмовитися.
Коли піднялося перше повстання, Асмодея врятувало тільки те, що на його боці опинився Левіатан. Кількох винних показово стратили, решта розбіглися по найдальших кутках демонічного світу, щоб продовжити перешіптуватися у тінях. Демони обожнювали плітки, тож найбільшим приводом для перешіптування було те, чи використовував Асмодей свої здібності на Левіатані, який гребував людською подобою навіть більше за покійного Абаддона. Та все ж злягання навіть з великим лихом було недостатньо для того, щоб утримати демонічний престол.
Асмодею була потрібна надійна людина, чи то пак, надійний демон, що за визначенням було вже оксюмороном, щоб тримати демонічний світ під контролем. Скоро у тронній залі з білого мармуру, яку Асмодей обрав собі за резиденцію, почав з’являтися Мурмур. Інкуби та суккуби, хоч і були кепськими воїнами, але їм не було рівних у тому, щоб діставати потрібну інформацію, а з тим, з чим не могли впоратися вони, допомагав Мурмур. Поки він був поруч із Асмодеєм, той був на кілька кроків попереду своїх ворогів.
До слова, поки Асмодей розбирався зі внутрішніми ворогами у демонічному світі, відьми з Землі займалися закриттям порталів, відрізаючи демонам шлях до відступу.
— Поки ти сидітимеш тут бездіяльно, люди наглухо закриють демонічний світ.
Люцифер у своїй справжній подобі, з одного боку крижаній, як найвіддаленіші глибини Всесвіту, а з іншого — пломінкій, як саме втілення Пекла, сидів на ланцюгу біля підніжжя престолу Асмодея. Той на мить подумав, що й гадки не має, як такого могутнього демона вдалося закувати в кайдани, тож віддав належне Абаддону. І хоча титул демона спокуси належав Асмодею, він не міг заперечувати, що Люцифер був тим іще змієм.
— Чому мене повинно це хвилювати? — супроти Люцифера він здавався дрібним у своїй людській подобі, навіть коли крила вільно звисали з престолу до долівки. — Може, наші світи й мали бути розділеними: демони недарма не можуть мати дітей від людей, хоч як стараються.
— Бо ти дочекаєшся, що люди, які тобі так подобаються, почнуть використовувати демонів як свою робочу силу, викликаючи їх тоді, коли їхні жалюгідні закляття будуть нездатними впоратися з якимось примітивним завданням.
— Ти, очевидно, погано знаєш людей, — пирхнув Асмодей, підводячись з трону. Звичайно, він мав змогу пізнати людей ближче, ніж більшість демонів, але чи були вони такими, як Асмодей їх бачив? Зрештою, чи це не йому доводилося ховатися в людській подобі, щоб отримати хоч якесь визнання від тамтешніх відьом? — І їхні закляття не такі вже й жалюгідні, якщо їм вдалося полонити й убити Абаддона, а мене — відправити сюди.
— Я гадав, це ти убив Абаддона, — Асмодей зрозумів, що припустився помилки, розкривши Люциферу подробиці того, як повернувся до демонічного світу, але було надто пізно. Хіба що йому вдалося б повернути правду на свій бік.
— Брат не вбив мене тоді, коли я пішов з демонічного світу. Я просто повернув йому послугу.
В Асмодея були причини не бажати повного розриву зв’язків між світом людей та демонів. Щонайменше — у демонічному світі не було алкоголю, зокрема рому — його улюбленого, з недавнього часу, недавнього, звісно, за мірками його довгого життя. Але через повернення своїх сил повною мірою він більше не міг вільно пересуватися між демонічним світом та Землею: відкривши портал просто з Дев’ятого кола, Асмодей міг принести людям природний катаклізм світового масштабу, а йти через усі кола до менш потужних порталів Лімба означало надто надовго залишати престол без нагляду.
Звичайно, у нього був Люцифер, який через чари ланцюгів безумовно підкорювався теперішньому правителю демонічного світу, та Мурмур, але Асмодей хотів мати того, кому міг би довіритися по-справжньому.
Тому він відправив Мурмура по душу Луціяна Бертрана.
Тоді ж почалося й повстання: дочекавшись, поки права рука правителя опиниться достатньо далеко від резиденції у Дев’ятому колі, герцог Маммон вирішив скористатися ситуацією. У його планах було перш за все звільнити та схилити на свій бік Люцифера, але у тронній залі на Маммона чекала несподіванка: ні Асмодея, ні Люцифера там не було.
Натомість була бездонна вирва просто посередині, яка своєю неосяжною чорнотою аж надміру контрастувала з білим мармуром зали. Найпершу печать демонічного світу було зірвано.
Тоді навіть Маммону, герцогу від народження та демону жадоби, стало моторошно. Його особиста армія, що складалася переважно з демонів Четвертого кола, відступила перед самою лише аурою, що виходила з цієї вирви, тож Маммон залишився у порожній залі сам на сам із цією всепоглинальною порожнечею.
Маммон чув лише перекази про часи, коли демонічним світом керувала ця темрява, у яку йому зараз вдалося зазирнути. Вона була не демоном, гірше — матір’ю усіх демонів, самим початком цього світу, без якої неможливе було її існування. І лише це було причиною, з якої її не вбили, а закрили у безодні за допомогою печатки. У цієї темряви не було імені, а якби й було — демони боялися б промовляти його вголос. Вона була втіленням усього найгіршого, що було у демонах, адже сама і дала початок цьому найгіршому у їхніх чорних розумах і душах. Порівняно з тим, що вона робила під час свого правління, руйнування від рук Абаддона чи будь-кого з герцогів Дев’ятого кола на Землі здавалися дитячими забавками.
Асмодей був або дурним, або відчайдушним, що посмів зірвати печатку.
У те, що Асмодей був дурним, Маммон відмовлявся вірити. Дурному не вдалося б захопити престол демонічного світу і дурний не здогадався би використати силу Матері, щоб приборкати усі дев’ять кіл. Питання було лише у тому, як Асмодей планував приборкати саму цю силу.
— Усе не так погано, як тобі здається, — голос Асмодея почувся десь іззаду, через що Маммон похитнувся на самому краю вирви, ледь не звалившись туди. На щастя, і він щиро так думав, його за комір вхопила рука Асмодея.
Утім, коли його майже обережно поклали на долівку, Маммон вже не був таким впевненим, що бачить перед собою Асмодея. Від людської оболонки він позбувся, причому, з багряних розводів на його новій подобі здавалося, що доволі грубим чином. Хоча Асмодей і без того мав видатний зріст, зараз він майже сягав головою стелі, через що здавалося, що його роги от-от продірявлять камінь. За спиною виднілися велетенські крила, кігті на яких були забарвлені кров’ю, а тіло вкривала груба чорна луска з багряними слідами, що нагадували тріщини вулканічної породи, крізь які прозирає лава. Очі Асмодея палали червоним, ніби вогонь Пекла тепер горів усередині нього.
— Ти погубиш нас усіх… — Маммона дрібно трусило, через що його власні крила раз по раз билися металевими шипами об підніжжя трону.
Асмодей пройшов повз нього, ніби й не помічаючи, а тоді помахом руки збільшив престол, щоб той відповідав його новим розмірам. Маммон розумів, чому він пішов на такий крок — тепер ніхто з демонів не смів би навіть пискнути в його бік, але невже Асмодей був настільки зарозумілим, щоб думати, що зможе керувати силою Матері?
— Легенди кажуть, що Матір їла новонароджених демонів, щоб підтримувати свою силу, — озвався Асмодей. — Це правда. Ти не можеш цього пам’ятати, але Вельзевул, Люцифер і мій покійний брат бачили це на власні очі.
Маммон затрясся іще більше. Не дивно, що троє найстарших демонів були такими грізними — інакше вони просто не вижили б в епоху правління Матері.
— Тобі не залишиться чим правити! — страх говорив за нього, тож Маммон рвучко підвівся з землі, дивлячись просто в очі Асмодею. — Вона уб’є усіх нас!
Спершу Маммону здалося, що це його трясе від переляку, але тоді затряслася вся зала і нею прокотився шепіт. Точніше, Маммон лише за тоном здогадався, що це шепіт, адже насправді від цього моторошного гулу навіть у його демонічному тілі ледь не луснули барабанні перетинки.
— Тихіше, Матір не любить, коли про неї говорять у такому тоні. І тим демонам, які будуть мені вірними, ніщо не загрожує, — Асмодей кивнув у бік вирви, над якою проявився легкий золотавий серпанок у відповідь на пробудження темряви.
Маммон упізнав це заклинання, адже він сам накладав його на кайдани Люцифера. Теоретично, воно мало стримати будь-кого з демонічною сутністю, роблячи його чи її підвладними теперішньому правителю демонічного світу. А теперішній правитель мав усі шанси стати довічним, адже приборкавши таку силу, він не мав рівних серед демонів чи тим паче серед людей.
Проблема була лише в тому, чи справді закляття було здатним стримати саму Матір.
Шум у вирві стих, вказуючи на те, що темрява знову заснула, а потому Маммон безсило звалився на долівку. Він міг змиритися з тим, що програв Асмодею і його повстання провалилося, але від того, що населяло ту вирву, Маммона охоплював первородний жах.
— Дозволите, ваша хтивосте? — Мурмур повернувся і Маммон мав змогу спостерігати за тим, як і його обличчям розливався страх. Мурмур був старим демоном, хоч і не достатньо для того, щоб пам’ятати Матір, а тому не дурним — він мав переконати Асмодея знову накласти печатку. — Я… привів вашого гостя.
Усе ясно — Мурмур надто боявся, щоб відкрито протистояти Асмодею, але недостатньо, щоб на колінах молити його закрити вирву.
З іншого боку, коли двері до зали знову відчинилися, її підлога стала ідеально рівною, ніби й не було ніякої темряви. Тільки от Маммон досі не міг втамувати тремтіння колін та вирівняти дихання. Слідом за Мурмуром до зали увійшов… Маммон не був певен, судячи з аури, він був молодим демоном, можливо навіть з Четвертого кола, але його обличчя було Маммону точно незнайоме.
Щось було не так — і справа навіть не у тому, що демон низько схиляв голову, наче боявся зустрітися поглядом з Асмодеєм, бо це Маммон якраз міг зрозуміти. Від чоловіка з довгим чорним волоссям і до Мурмура тягнулася ледь вловна сріблясто-чорна нитка магії. Мурмур був демоном душ, тож чи можливо?..
Асмодей притяг людську душу у Дев’яте коло демонічного світу?!
— Тобі ще є щось сказати? — Асмодей, наче згадавши про його присутність, звернувся до Маммона. Здавалося, що щось змінилося в його голосі, але підвівши очі, він зрозумів, у чім річ: правитель демонічного світу знову набув людської подоби, навіть його крила й роги зменшилися до менш загрозливих розмірів.
Тепер у Маммона не було сумніву — Асмодей дійсно привів сюди людину й тепер боявся її злякати. Жалюгідно. Маммон хотів залишитися в залі та дізнатися, що такого особливого було у цьому відьмакові, а перед ним точно був відьмак, що вартувало зусиль Мурмура з проведення душі смертного у самі глибини демонічного світу. Та, на жаль, його правитель чекав від Маммона негайної відповіді.
— Ні, ваша… хтивосте, — Маммон зважив, чи не було таке звертання дивним, але, не знайшовши іншого, ввічливо відкланявся. Асмодей лише супроводив його поглядом до виходу, тут-таки переводячи його на гостя.
Відчувши на собі важкий взір правителя демонічного світу, Луціян Бертран несміливо підвів голову. Зараз він відчував усе гостріше, ніж до спуску у Дев’яте коло. Почасти тому, що захисні чари в’язниці Лімба більше його не стримували, тож Луціян знову бачив аури та навіть нечіткі тіні майбутнього, які час від часу поставали перед його зором і раніше. Але була й інша причина загострення його відчуттів: щоб витягнути його з Лімба, демон буквально вирвав душу відьмака з тіла. Луціян не був певен, що живий, але також не міг стверджувати, що помер, — наскільки він знав, люди після смерті не потрапляли до демонічного світу, хай там як він нагадував християнсько-юдейське, а ще більше — дантівське, Пекло.
— Залиш нас, — голос Маркуса, чи то пак, Асмодея, як його називали тут, наче й не змінився з часу їхньої останньої зустрічі на Землі, але було щось у ньому, що насторожувало Луціяна. Можливо, причина була не в голосі, а в тінях, що залягли на обличчі, у тінях, що ховалися у закутках зали навіть попри те, що вона сяяла білосніжним мармуром.
Демон, що привів його сюди, низько схилив голову і вийшов із зали. Луціян не міг знати, що сталося до його приходу, але майже шкірою відчував напругу, хоча за всякою логікою, позбувшись фізичного тіла, мав позбутися й чуттів.
— Я оплакував тебе, — його власний голос здався Луціяну якимось зламаним, слабким, зашкарублим від довгої мовчанки. — Я думав, що вона тебе вбила.
— Вона лише звільнила мене зі смертної оболонки, як Мурмур — тебе. Я сподівався, що ти будиш радий мене бачити.
Світле, платинового відтінку волосся Маркуса ніби потьмяніло, а сам він ніби злився з довколишніми тінями. Коли він розтуляв рота, Луціян наче й чув той самий голос, що і століття до того, але разом із тим йому здавалося, що вустами Маркуса з ним говорить якась незрима темрява. І від цього до кісток пробирала дрож.
— Ти боїшся мене, мій друже?
Луціян точно знав, що відповів би на це запитання тоді, коли вони зустрічалися востаннє. Він знав, що Маркус — демон, хіба що не підозрював, що настільки сильний, але справа тут була не лише в Маркусі. Луціян боявся тієї сили, яка переповнювала залу: він не раз дозволяв чарам Маркуса торкатися його, тож точно знав, що це не його магія.
Було щось таке у цьому місці, що змушувало нутрощі Луціяна стискатися у передчутті жахливого. А коли він намагався зазирнути у своє майбутнє, тіні з кутків наче підповзали ближче та затуманювали його зір.
— Тобі нічого боятися.
Луціян впізнавав цей тон — він часто дозволяв йому вести себе через незвідане, особливо на початку своєї кар’єри, адже вже тоді Маркус здавався досвідченим відьмаком — і не дивно: якщо здогадки про його вік були правильними, то демон провів на Землі щонайменше шість тисячоліть. А проте, чоловік вже не міг так легко довіритися цьому голосові. Усе його нутро противилося: спиною пробіг мороз, а обличчя, навпаки, кинуло в жар.
— Навіщо я тут? — нарешті спромігся вимовити, але в очі Маркусу так і не глянув.
— Я хотів тебе побачити.
— За п’ять років?
— Минуло вже п’ять років?
На мить Луціянові здалося, що Маркус збиткується з нього, але очі демона вп’ялися в нього з такою силою, наче він понад усе хотів, аби Луціян сказав «ні». Якби не цей розгублений погляд, відьмак, може, і повірив би, що у боротьбі за владу теперішній правитель демонічного світу просто втратив лік часу, але тут було щось іще. Утім за кілька митей темрява позаду Маркуса наче погустішала, він повернув голову, ніби прислухався до шепоту, а тоді його вираз став більш розслабленим.
— Мені шкода, що я змусив тебе чекати.
Луціян теж прислухався до ледь вловного шепоту, що прокочувався залою. Він розумів лише окремі слова, що найбільше нагадували латину, але від самого тону в нього шкіра вкрилася сиротами. Це було схоже на голос з нічного кошмару, що змушує прокинутися у холодному поту, або на бурмотіння божевільного, який щойно холоднокровно убив дюжину людей. Луціян насилу змусив себе залишитися на місці, хоча відьомська інтуїція вперто підказувала йому втікати. Він не міг залишити Маркуса тут.
— Я помер?
— Залежить від того, що ти називаєш смертю. Для усіх на Землі я помер, але ось я — живий, здоровий і в повній силі.
— То я тепер теж демон? — Луціян почувався інакше, ніж раніше, але це не було схожим на демонічну магію. Він навіть на пробу провів рукою в повітрі — з неї посипалися білі іскри. — Моя аура… тавро чорної магії…
— Це усе обмеження людського тіла. Для астральних істот не існує поняття чорної магії, — Маркус пояснював йому все терпляче, наче дитині зі свого інституту. Точніше, тепер уже не свого. — І ні, ти ще не демон. Але можеш ним стати — у мене достатньо влади, щоб зробити тебе, скажімо, бароном Шостого кола. Герцог Маркус Штраус і барон Луціян Бертран, погодься, це звучить доволі пристойно.
Разом зі вмовляннями Маркуса до нього наближалися тіні. Зала ніби почала зменшуватися, тиснучи потьмянілими стінами, а Луціян вперше роздивився в мармурі візерунок чорно-червоних тріщин.
— А що як я не захочу ставати демоном? — підлога під ногами Луціяна легко здригнулася — раніше він і не відчув би такого поштовху, але тепер уся його нервова система була загострена на відстеження загроз, так ніби варто заплющити очі й щось накинеться на нього.
Задля уникнення цього сценарію, Луціян не кліпав і навіть дихав через раз.
— Ти все ще можеш залишитися тут, поруч зі мною, — м’яка впевненість, із якою Маркус говорив до цього, кудись випарувалася. — Якщо захочеш, звісно.
Луціян не хотів. Понад усе він прагнув розвернутися і піти, залишивши позаду цю моторошну залу та цю страхітливу тінь, що впала на обличчя його друга. Та, по-перше, Луціян відчував, що із ним були не до кінця відвертими — від нього і до дверей тягнулася чорна нитка зі срібленням, яка поєднувала його і демона Мурмура, який «звільнив його зі смертної оболонки». Що сталося б, якби цей зв’язок розірвався? Луціян навічно став би привидом? Чи чимось навіть гіршим за демона? А найголовніше — яку владу мав над ним демонічний світ, поки цей зв’язок існував?
По-друге, Луціян вже одного разу втратив друга. Маркус був якось настільки постійною та невіддільною частиною його життя, що без нього все пішло шкереберть аж надто швидко — інакше Луціян і не опинився б у в’язниці Лімба. Зараз він боявся заглядати в майбутнє, адже відчував, що більше ніколи не побачить друга, якщо піде зараз. Принаймні не побачить його справжнім.
— Я вже якось оплакав тебе, — його голос прозвучав якось похмуро. Можливо, він також почав зливатися з тінями, що зараз тонким серпанком вкривали підлогу. — І не хочу робити це вдруге.
Хоч як він хотів тих тіней не бачити, Луціян боявся заплющити очі, а тому фокусував зір лише на обличчі Маркуса перед ним, гадаючи, які на дотик темно-багряні роги на його лобі. Хоч як він хотів не чути моторошного шепоту, Луціян не міг прикрити вуха, тож знов і знов виловлював з потоку голосів слово «печать».
Він не знав, чи чує ці ж голоси Маркус, але зблід би, якби його колір шкіри це дозволяв. То ледь чутно, то аж тиснучи на вуха голоси невлад просили, наказували, молили та погрожували з єдиною метою — щоб всі портали до демонічного світу знову відкрилися.