Наскрізь

Коли беру невеличкий шматочок глини, щоб виліпити верхню губу, то трохи відхиляюсь назад. Аби упевнитись, що губа вийде чітко під носом, а її не скривило вліво.
Потім беру ще шматочок для нижньої губи. Помічаю на вказівному пальці маленьку синю смужку насиченого відтінку, що так і мерехтить на моєму тілі. Мабуть, знову поріжусь, роблячи бутерброди, або зачеплюсь у майстерні.
Ніхто ніколи не приділяє цим плямам особливої уваги. За цим навіть цікаво спостерігати. Особливо коли пляма з’являється під оком, і починаєш замислюватись над тим, з ким же тобі пощастить влізти у бійку. А я продовжую обережно працювати з глиною — виліплюю тонкі вуста, а згодом і чітке підборіддя для голови моєї нової статуї.
У маленькому підвалі мого дому пахне вологою та сигаретним димом. У сусідньому будинку старий собака знову завиває на округлий місяць. Та я продовжую знаходитись немов у трансі. Де існує лише ця довбана голова сірого кольору.
А на ранок прокидаюсь від неприємно гучного гупання у вхідні двері. Дідько! Та вона їх чи з петель знести хоче?
Не встигаю піднятись зі свого робочого місця, на якому випадково і заснув, як чую, що Лаура вже несеться коридором до підвалу.
— Данте, якого лівого ти взагалі не відповідаєш на мої повідомлення? — Відкриває вона навстіж двері та одразу лається на нагромадження ящиків, через яке ледь не перечепилась. — Ні на мої, ні на мамині! Ти зовсім з дуба впав чи хочеш, щоб нас обох серцевий напад схопив?
Лаура стоїть наді мною важкою тінню. Очі вирячила, немов зараз трісне. А я протираю свої зап’ястями та намагаюсь втримати сміх. Вже чотири роки як з’їхав від батьків, а досі отримую прочуханки від старшої сестри.
— По-перше, вгамуйся. А, по-друге, я працював над своєю дипломною роботою. І через це не почув.
Мені по голові прилітає газета, що трохи зміцніла від залишків глини на ній. Лаура жбурляє її назад на стіл та схрещує руки на грудях.
— Мама видовбала мені мозок, оскільки думала, що ти вже мертвий.
— Але я живий.
— Так. І це наразі найгірше становище для тебе. Бо зараз ти збираєшся і їдеш зі мною до тітоньки Сабріни. Вона приїхала і хоче побачити нашу гарненьку родину у себе в гостях.
Лаура відповідає глибоким кивком на моє перекошене обличчя. Їй байдуже на всі мої відмовки про навчання і головний біль.
Вона чимчикує зі сторони в сторону по моєму підвалу та розглядає все навколо. Обережно проводить пальцями по невеличких вазах на поличці. Та з жахом дивиться на конструкцію з металевими прутами для моєї майбутньої скульптури. Як же не забути перетягнути цю громадину в академію?
Лаура виходжує прямісінько за моєю спиною без єдиного слова. Лише лупає очима, немов той стерв’ятник, який чекає на смерть жертви.
Я переглядаюсь з сірою головою на столі. Вона мовчить. Тому йду перевдягатись.
Загладжую гелем жовте волосся назад. Та під циклічні підганянні від сестри вишукую сорочку у шафі. Бо то ж тітка Сабріна, до не по-іншому не можна
— В тебе є десять, дев’ять…
Підлітаю до дзеркала, аби застебнути ґудзик, та в мить забуваю про свою сорочку. І ціпенію.
Велика синя пляма поблискує майже посередні мого тулуба. На лівому боці, якщо точніше. Та вона до дідька велика!
Обережно знімаю сорочку, немов вона може порізати шкіру, та розглядаю уважніше. Навіть у дитинстві, коли я здер лікоть, бо впав з велосипеда, пляма напередодні не була настільки великою.
До кімнати входить Лаура. Вона стоїть у дверях та безперестанку бурчить. Та її слова разом з кімнатою навколо стали мов голограма. Фоновий шум, бо чітко бачу лише своє відображення у дзеркалі. Хоча, може, я просто десь опечусь?
— Ого. Ну в тебе і пляма на спині. Не пригадуєш, є хто, що може тебе ззаду чимось огріти?
Верчусь перед дзеркалом і виявляю, що маю дві симетричні сині плями на спині та грудях. Всередині все холоне. Мене чимось притисне з двох сторін? Або…
Лаура трясе мене за плечі
— Та чого ти такий переляканий? Чи пляму вперше побачив?
— Вона буде наскрізь… — Проговорюю самими лише губами. — Мене щось проткне. Щось пройде крізь мене. І це мене вб’є?
Брови Лаури роблять круту хвилю, і вона тяжко зітхає. Очікую, що вона знову бухтітиме про тітку, натомість також придивляється до плями
— Не думаю. А якщо так, то не думаю, що тобі варто перейматись вже зараз. У мого сусіда вказівний палець п’ятнадцять років синім був. Тому збирайся і поїхали. Нас чекають.
Я ціпенію та витріщаюсь на сестру через плече.
— То тобі начхати, що я можу хоч завтра померти?
— Дан, ми всі можемо хоч завтра померти
— Та Сабріна двічі на рік приїжджає! Чи вона тобі важливіша за рідного брата?
Лаура кривиться та закочує очі.
— Боже, ну сходи до лікаря, якщо так переживаєш. Але це ж може зачекати й до завтра…
Зовсім скоро Лаура, ще більш розлючена, покидає мій будинок та сама прямує до тітоньки. Я ж пришвидшеним кроком йду у лікарню. Де всі лише розводять руками, бо поки не можуть нічого вдіяти. Вони працюють лише з реальними травмами, а не з їх «попередженнями»
Залишаю білі коридори за скляними дверима та буцаю ногою камінець. Стримую бажання закричати. А також придушити всіх тих, хто сказав, що я дарма себе накрутив. Я не накрутив! Підпалюю сигарету.
Я йду парком, його вимощеними бруківкою доріжками. Прямую невідомо куди та навіщо. Сонце стоїть у зеніті та повинно цим робити яскравішим всі барви ранньої осені. Натомість для мене все набуло чорно-білого кольору. Немов попіл на згарищі.
Допоки не помічаю маленьку темну постать, що йде за мною підозріло довго.
В яку б сторону не петляю, вона постійно на декілька кроків позаду. Гучний писк, крики. Мене ледь не переїжджає машина і я знову згадую про свою ситуацію.
Зупиняюсь і обертаюсь. Постать виявляється гарненькою дівчиною, що продовжує тримати дистанцію.
— Ти синій? — Промовляє вона більше як факт і підіймає на мене очі, що ледь видні з-під прямої чорної гривки.
Навколишня безлюдність та її погляд, що своєю густотою і важкістю немов тягне до себе, не дає моєму серцю заспокоїтись.
— Звідки ти знаєш?
— То ти синій.— Підсумовує вона та зменшує дистанцію між нами.
— Взагалі я Данте
— Аліг’єрі? — Перепитує дівчина з блискучою усмішкою. Це миттєво пом’якшує атмосферу та примушує мене трохи видихнути.
— Майже. А ти в нас хто?
— Жанна
— Д’Арк?
Вуста дівчини розтягуються ще ширше. Не перериваючи зорового контакту, вона підходить до мене ще ближче, допоки не стає зовсім упритул. А опісля хапає під лікоть та тягне далі вуличками. Ще ніколи мені не було так складно вибратися з хватки такої мініатюрною жінки.
На всю купу моїх питань вона мовчить. А лише веде, веде, веде. Куток за кутком. Вулиця за вулицею. І постійно кидає ці важкі, магнітні погляди, що приструнюють мене
Ми підіймаємося сходами до дверей квартири. Жанна на мить випускає мою руку. Я можу спокійно втекти або покликати на допомогу. Натомість слухняно заходжу досередини та сідаю на диван
Жанна обходить всі кімнати та сідає на іншому кінці дивану. Тримає долоні на колінах та з рівною спиною дивиться на мене. Тепер її погляд не такий магнітний. Він радше… переляканий?
— Ти розумієш, що ти помреш?
— Здогадуюсь. — Усміхаюсь з наміром пом’якшити обставини, та холодний тон Жанни ні на ноту не знижується.
— Це станеться сьогодні. Ввечері. Але я можу тобі допомогти.
— І як? Лікарі не можуть, а ти можеш? То хто така? Ворожка? Зараз будеш на мені яйця викачувати?
Холодна витриманість у мить зникає. Жанна тонко сміється, закидує ногу на ногу та заправляє волосся за вухо
— Будеш багато питати — стану ворожкою, що запропонує тобі щось недієве. А я пропоную реальний спосіб викреслити цю травму з твого життя
— Щось слабо віриться.
Спостерігаючи за моїм нахмуреним видом, її усмішка лише розтягується. У мить вона опиняється переді мною. Заводить волосся за вуха та кладе долоні на мої коліна
Я вкотре за сьогодні замислююся, яка ж вона симпатична. Гіркі парфуми, тонкі губи. Чимось нагадує мою колишню. А Жанна голосно клацає пальцями перед моїм обличчям.
— Ти жити хочеш? — Промовляє вона не своїм голосом
Всередині мене все у мить протикається мільйоном тонких голочок. А щоки Жанни підіймаються разом з кутиками губ. Кладе долоню мені на щоку. Я киваю:
— Хочу
Жанна прибирає від мене руки та зникає на кухні. Я поспішаю слідом
— А що мені треба у відповідь зробити? Скільки це коштуватиме? Я хоч і студент, але грошей маю достатньо
На кухні всі шухляди відчинено. А Жанна сидить на стільці у віддаленому кутку приміщення. Нервово смикає ногою та знову перелякано витріщається на мене
— На кого навчаєшся?
— Скульптор. Мистецтво кераміки.
— Що ж, скульпторе Данте, я тобі допоможу за однієї умови
Морок її очей тягне до себе. Чи то я наближаюсь, чи вона телепортується, але наші губи торкаються у ніжному поцілунку. Опісля чого Жанна відсторонюється та йде з кухні. Та зупиняється у двірному отворі
— За умови, що ти допоможеш мені
Вона знову хапає мене під лікоть та веде з квартири. На цей раз я цьому аж ніяк не противлюсь, і згодом вона розповідає:
— Я маю засіб, який банально треба додати у рідину і випити. На вид звичайний синій порошок, та «перепрограмовує» одразу.
— А від цього я не стану повністю синім? — Жартую і в мою руку впиваються її гострі нігті. Жанна сміється і веде далі:
— Ти не перший піддослідний. Отож даю гарантію, що, гірше ніж зараз, тобі вже точно не буде. Але останній раз я лікувала свого брата і весь порошок залишився у нього
— То ми зараз йдемо до твого брата?
Жанна не відповідає, а тягне мене все вглиб невідомих вуличок міста. Тут замало людей. Особливо, як на вечір.
Ми доходимо до невеличкої оселі із зав’ялими квітами на клумбі. Я поспішаю подзвонити у дзвоник, і за хвилину тиші Жанна витягає зі своєї сумочки зв’язку ключів.
— А його що, немає вдома? — Цікавлюсь і обережно проходжу коридором за Жанною.
— Він вдома, та як завжди в навушниках. Не додзвонишся.
Вона просить залишитись у коридорі. Спостерігаю за інтер’єром довкола, поки не помічаю літню жіночку у вхідних дверях. Вона з цікавістю оглядає мене з ніг до голови через товсті лінзи окулярів.
— Якщо ви шукаєте Патрика, то він зранку поїхав у відрядження. Попросив…
— Та я вже зрозуміла, що він поїхав. — Виринає з-за спини Жанна та, з телефоном біля вуха, йде в кімнату напроти. — Намагаюсь додзвонитись і випитати куди він його дів. О! Ало…
Та зникає за дверима. А літня жіночка продовжує оповідь:
— Попросив придивитись за його котом. Декілька місяців тому завів собі кошеня. Але постійно у відрядженнях, тому кіт немов і мій також
Від того, як сяє обличчя бабусі, самому на душі стає тепло. У ту ж мить з’являється Жанна. Відчуваю, як вона кладе щось до задньої кишені моїх джинс.
Беру її за талію. Жанна підморгує та в ту ж мить голосно клацає пальцями.
— Нам час іти.
Темнішає й обличчя жіночки у дверях. Вона слухняно відходить у сторону та ще довго проводить поглядом наші силуети. Я ж пересуваюсь немов не на своїх ногах.
Прямуємо темними нічними вуличками. Вздовж доріг мерехтять ліхтарі. Я й не помічаю, як ми дійшли до мене додому. Он, будинок височіє за декілька метрів.
Жанна немов прочитала мої думки. Забирає те щось з кишені та трясе перед моїми очима.
На ґанку вона оглядає будинок ззовні. Терпеливо чекає, коли я попаду ключем у замок. До середини Жанна заходить повільно. Оглядає все немов у музеї
— Не хочеш чогось випити? — Проводжаю її на кухню.
— Не відмовилась би від кави. І ти теж собі зроби. — Знову показує вона мені своє щось — невеличкий паперовий пакетик, що на вид схожий на звичайнісінькі ліки проти застуди.
— Тоді пропоную пригоститися моєю вишневою кавою
— Вишневою?
— Так. — Розповідаю довгий рецепт, який підкріплюю демонстрацією. Потім ставлю чашки на стіл. Темний колір кави на мить стає темно-фіолетовим, а потім зупиняється ледь не на чорному. Я знову потопаю в погляді Жанни та її гіркому ароматові.
А потім у дотиках до її губ. У наших поцілунках, які становляться дедалі глибшими
Жанна кладе долоні мені на груди та шепоче:
— А можеш показати мені свої скульптури? В тебе ж є вдома?
Веду її до себе у підвал. Показувати комусь свою маленьку майстерню це немов відкрити частинку душі
Жанна ставить свою сумочку на стіл та потихеньку розглядає все довкола. Особливо їй сподобалась статуетка єнота, яку я виробив ще у школі та тепер використовую як тримач для мілкого обладнання.
Вона проводить пальцями по його хвосту
— А можна сфотографувати?
— Звісно
Жанна прямує до сумки за телефоном. Та тільки розстібає змійку, звідти випадає величезна кількість грошей.
Мої очі лізуть на лоба. Прямую до Жанни, та з першим кроком відчуваю, як все довкола пливе. Я бачу перед собою її перелякані очі та втрачаю рівновагу
А за мить приходить нестерпний біль у лівому боці. Металеві прути конструкції. Наскрізь. Темрява.
* * *
Спочатку я бачу білі стіні та радію, бо потрапив до раю. А потім розумію що знаходжусь у лікарні. Я живий. Та тіло знаходиться немов окремо від свідомості
Воно болить. Мені видалили селезінку. Лаура усміхається і плаче, коли розповідає про це. У двері палати стукають і вона миттєво виходить у коридор.
Гучні голоси. Сторонні люди, що намагаються пропхатись до палати. Лаурі через силу вдається заперти двері. Вона підлітає до мене. Струмки сліз на щоках стали більшими
— Ти справді викрав ті гроші? Що знайшли у тебе в підвалі?
У двері знову гупають. Голосів у коридорі стає більше
Які гроші? Ті гроші…
Двері відмикають, Лаура кричить
Та то ж… То ж не я! А…
Голову пронизує страшенний біль, що миттєво розтікається по всьому тілу. Я не можу. Не можу зібрати все до купи. Образ спливає й одразу зникає. То був не я! Це все…
Чоловік представляється поліцейським
І тут я остаточно розумію, що нічогісінько не можу пригадати.
* * *
Аеропорт зустрічає дівчину своїми широкими обіймами. Він голосний та переповнений немов мурашник. В якому вона така ж мураха. Мураха, що має до рейсу ще півтори години та поспішає до вбиральні
Поправляє перед дзеркалом свої новенькі руді кучері. Все ж вони їй більш пасують, ніж пряме чорне. Так вона виглядає живішою.
Жива Кармен і мертва Жанна. О так, Олівіє, це все ти.
Ти любиш шурхіт грошей. Любиш коли їх багато і коли за їх викрадення не доведеться відповідати
Гарними речами тебе все ж бабуся навчила. А дідо кричав: «Відьма, відьма, відьма!». Бо нічого не пам’ятав після її «чаю».
Але на це вже начхати. Головне, що ти все пам’ятаєш. І на цей раз не забула свої «ліки» у чергового дурня.