Доки сонце зійде

Доки сонце зійде

Колись Марко був дуже знаменитим. Тоді обдарів було мало, а про Марка взагалі думали, що він шахрай, бо він виступав на тому шоу, як його, “Ісус твоє життя” чи “Твоє життя з Ісусом”, пам’ятаєте, як Сун в тій передачі кричав: “Сатана! Я тебе бачу! Ізиді!”? І в нього була така рубрика, “духовне зцілення”, коли він молився і хворі зцілялися? Так, худезний такий хлопчик, “чудесна дитина”, це був він. Казали, що Сун наймав акторів для того шоу, але я точно знаю, що то насправді були хворі, і Марко їх зцілював. Знаю, бо він і мене лікував. Коли ми гралися надворі, і я забивала коліно або билася з кипось і мені ставили гулю під око, Маркові достаньо було торкнутися гулі, трохи пошепотіти — і її як не було. Марко просив мене про це не патякати, бо воно дуже його виснажувало, і я мовчала. Ну і битися намагалася порідше.
Але шило в мішку не сховається. Одного дня Маркова мамця, як зазвичай, нализалася п’яна, впала і зламала шийку стегна. Авжеж Марко її вилікував. Він і раніше лікував її від похмілля, але потай, поки вона кімарила. А тут як зробиш потай, коли перелом, і лікарі вже й рентген зробили?
Отоді Качуриха — так його мамцю всі прозивали — і зметикувала, як їй допастися до солодкого життя. Це вона привела сина до Суна і умовила його зціляти людей напоказ. Ридала, на коліна перед ним падала — а він же ж добрий завжди був, і любив мамцю, навіть коли вона буха періщила його чим попало. Він почав щосуботи зціляти стражденних, і Сун спеціально обирав таких, чиї каліцтва були всі на виду: артритом покручених, з водянкою, з ДЦП, опухлих від діабету… Так у Качурихи завелися грошенята, вони з Марком переїхали з нашої старої панельки в престижний таунхаус на іншому кінці міста, і я втратила Марка з виду.
Зустрілися ми вже років за вісім, коли я вже закінчила універ і працювала в молодших класах, а Марко поступив в інтернатуру. Випадково зіткнулися в автобусі, вийшли на першій зупинці, сіли в кафе і проговорили години з чотири.
Він, правду кажучи, дуже погарнішав. В дитинстві був таким дрищеватим мишеням, котре навіть від молодших за себе дівчат не могло відбитися, а юнаком виріс не те щоб красенем, але таким, приємним. Не качок, але й не дрищ.
Худий він був через свій дар. Кожного разу як зціляв когось, мав спалити на це купу якоїсь там кислоти, на якій працює все наше тіло, убийте не вимовлю назви. Він якось умів запускати ту кислоту людині від себе через шкіру, подумки спрямовував її на хворе місце, і вона робила свою справу. Але на її виріб весь час йшли клітини його власного організму, і навіть після того, як Сун почав платити його мамці грубенькі грошики, він не міг як слід від’їстися. У п’ятнадцять виглядав на дванадцять.
І одного дня сталося те, що він вважав своїм найбільшим щастям і благословенням: він втратив дар. Спершу йому треба було робити все довші перерви між зціленнями, для відновлення, і тоді Сун почав наймати акторів. Але він все одно не встигав відновлюватися, бо Качуриха не перестала бухати, і він щодня витрачав сили на зняття її похміль та латання її хворої печінки, непритомнів після зцілень, і якось попросту не прийшов до тями. Впав у кому. І, схоже, що назавжди.
Качуриха, зрозумівши, що грошова річенька висохла, з горя нализалася, знову гепнулася зі сходів — і цього разу вже зламала собі шию, а Марка, щоб хутенько її зцілити, поруч не було. Ну, тут їй і амінь.

А може, її замучила совість через те, як вона випила з сина всі соки? І вона вирішила вкоротити собі життя, а нализалася для хоробрості? Завжди хочеться думати про людей хороше.

Марко вийшов із коми через два тижні після її похорон. Поплакав-поплакав, та й зрозумів, що віднині він вільний. За її заповітом Сун став його опікуном, тож він намагався знову припахати Марка до зцілень, але той відмовився вже навідріз. Сун тоді запроторив його до якоїсь дуже паскудної школи-інтернату, де було дуже дорого і тюремні порядки, і коли він вийшов з тієї школи, в нього майже нічого не залишилося, бо все пішлона оплату школи, і навіть будинок було закладено-перезакладено. Але Марко якось спромігся поступити до універа, бо, ви не повірите, він все ще хотів лікувати людей, як не даром — так скальпелем. Ми отак просиділи весь вечір, проговорили за життя — а потім ми знов надовго втратили одне одного з виду.

На той момент обдарів з’явилося багато, і про Чудесного Хлопчика майже всі забули. Не всі обдари були такі кльові, як Марко. Хтось міг доторком убивати, хтось криком калічити, хтось навчвися ходити крізь стіни і обкрадав людей… Були, звичайно, й ті, хто допомагав людям, або принаймні нічого поганого не робив, бо дар був не такого штибу, щоб комусь шкодити. Їх було більше, ніж поганців, але поганці завжди кидаються в очі… Люди боялися, люди нервували… але я дуже забігаю вперед. Словом, я хочу сказати, що Марко був радий позбутися свого дару і тому, що про нього всі забули.

От лише Сун про нього не забув.

Знаєте ж цю притчу про жабку, яку варять поступово? Ми всі були тою жабкою. Ми не помічали, як потроху наростає істерія проти обдарів. Сміялися з Бухана та того, як він не міг нормально закінчити просте речення. Поширювали в соцмережах “буханізми” та мемаси.

А одного дня раз! — і Бухан президент, а його партія заходить у парламент і всіх там нагинає.

Сун, який був занепав після того, як “Чудесний хлопчик” послав його на південь, якось притерся при Бухані. Став отримувати державні гранти на свою телепрограму, якесь видавництво замутив — чому я це знаю, тому що книги цього видавництва почали обов’язом пхати до шкільних бібліотек. І поки до бібліотек пхали, воно було ще якось нічого, а от коли в шкільну програму пропихнули курс “Християнська моральність” і почали перевіряти інші підручники на відповідність, і вимагати, щоб з курсу літератури викинули “Катерину” Шевченка та “Повію” Мирного — мовляв, вони поганому навчать наших чистих дівчаток, — отоді я зрозуміла, що час повстати був учора, і я його прогавила.

Після того, як директорка влаштувала на задньому дворі урочисте спалення “Гаррі Поттера”, “Володаря перснів”, “Зоряного пилу” і ще сотні з дві фантастично-казкових книжок, я пішла зі школи з таким скандалом, що потім змогла заробляти лише приватними уроками онлайн. Але й тут мені не було спокою: Бухан заборонив жінкам працювати без дозволу чоловіка або батька. У мене не було ані чоловіка, ані батька, тому я мала вийти заміж або померти з голоду.

Я одружилася з Русланом, він був гей і потребував прикриття, бо гомосексуалів, ясне діло, Бухан теж не толерував. Відтоді мій банківський рахунок належав вже Русланові, але то було менше зло. Більшим був закон “Про відродження нації”,який вимагав від усіх жінок до 35 років або завагітніти протягом року, або пройти курс лікування від безпліддя. Носити штані, короткі рукави та ходити без хустки жінкам заборонили ще раніше. Я вже не випендрювалась, бо вступила у спротив і мала тримати голову низько. На бабусиній дачі ми накопичували зброю, тому привертати до себе увагу органів я ніяк не могла собі дозволити. Тож я пішла на “лікування”, яке полягало в тому, що я тицьнула хабаря і отримала довідку про безпліддя. Ні, Руслан не міг того зробити, бо в такому разі мене б зобов’язали до штучного запліднення. У Руслана був свій хрест: він мав регулярно здавати сперму.

Уроки теж довелося скасувати, бо з наказу організації я пішла працювати прибиральницею до Управління безпеки. Це був дуже херовий період мого життя. Жодні книги, жодні фільми, жоден “Гетсиманський сад” або “Мирні люди” не йдуть у порівняння з досвідом змивання з підлоги крові й гівна людини, якій поставили клізму з товченим склом. Буквально.

Я змивала з кахлю кров, сечу та блювоту їхніх жертв, замітала їхні бички та використані гандони, крала посічений папір зі шредерів, слухала їхні розмови і несамовито мріяла про той день, коли в моєму відрі буде не вода з хлором, а діацетил пероксид. Якщо до нього додати якусь органику, він починає розкладатися з виділенням тепла, спалахує і вибухає. Тож я принесу відро, поставлю посеред коридору на шостому поверсі, де слідчі кабінети, плюну всередину і піду собі. Гори-гори ясно.

Але Центр не хотів, щоб я підірвала цю катівню. Центр хотів, щоб я дізналася що робиться у Восьмому корпусі. Заждіть, я знаю, що сам хочеться слухати не про мене, а про Марка. Але я наближаюся до того, бо саме у Восьмий його й запроторили. Я ж казала, що Сун про нього не забув.

Повернемося в часі трохи назад. Авжеж, все це поступове скочування в православний Талібан на початку викликало протести. Але ті протести мало хто підтримав, бо Бухан зумів принаймні одну передвиборчу обіцянку виконати: приборкати обдарів. А це було головне страхопудло нашого суспільства.

Коли Бухан у своїй передвиборчій програмі обіцяв взяти обдарів до нігтя, ми, інтелектуали хрінові, сміялися з нього. Бо головна причина страху перед обдарами полягає в тому, що їхні дари вони самі часто не можуть приборкати, як той хлопчик, котрий пускав феромони, що всіх змушували його любити — а він же був іще майже немовля. В яку тюрму ви запхаєте чувака, котрий вміє ходити крізь стіни? Так, його зрештою змогли спіймати, запустивши в вентиляцію фентаніл, і весь час потім тримали на транквілізаторах, але скільки за ним ганялися, чотири роки? Словом, ми думали, що Бухан просто меле язиком, а він всіх нас пошив у дурні, і зробив це за допомогою Суна. Бо одного дня саме Сун продемонстрував, як він “молитвою зцілив” того стіноходця. Причому не дар йому відібрав, ні — зробив його покірним і слухняним і змусив працювати на уряд. І не його одного. Громада озирнутися не встигла, а вже одні обдари ловлять інших обдарів, і тягнуть до Восьмого корпусу.

І якщо ви думаєте, що обдарами справа обмежилася, то дарма ви так думаєте. Що робило покірними обдарів, то прекрасно працювало й зі звичайними людьми. А ми ж собі голови ламали, як сучий син Бухан так хутко схилив до себе парламентську більшість…

Коли наші дорогенькі співвітчизники, які продали нас всіх, а також і себе самих, заради відчуття безпеки, схаменулися — то, як кажуть, пізно всралися. Ними вже порядкували Бухан і Сун, і на підхваті в них були покірні обдари. Ті, хто пробивав голими руками стіни й черепи, міг підслухувати навіть найтихіший шепіт або ловити радіоперемовини неозброєним вухом, вбивати доторком пальця чи ламати кістки криком. Не дуже й поопираєшся таким, еге ж?

Окей, цю частку населення мені не шкода. Якби можна було зробити так, щоб не боротися й за їхнє звільнення також, я б так зробила, і хай би доживали віку в ярмі у Бухана та його свійських обдарів. Але ж ті обдари у більшості своїй також були поневолені. І взагалі відокремити агнців від цапів важко, та й хто з нас не без гріха, адже й я винна у бездіянні та занедбанні. Чорт, знову відволікаюся. Словом, ми розуміли, що Сун захапав собі якогось обдара, який вміє корити собі людей. Причому це не тимчасовий ефект, як у дитинки з феромонами чи в тої пані, яка голосом впливає на префронтальну кору мозку, а щось постійне. Залишилося дізнатися, що саме. Ось чому я працювала прибиральницею в Управі.

До Восьмого корпусу я не дісталася б — туди на роботу брали тільки поків, покірних. Чому не зробили поками всіх в Управі? Зачекайте, зараз дізнаєтеся.

Отже, розмовляти зприбиральницями Восьмого корпусу сенсу не було, але я слухала, я дивилася, я спілкувалася з іншими прибиральницями, і зрештою дізналася, що Сун, який їздить у Восьмий корпус та назад в машині з тонованими вікнами, пару раз втратив пильність і опустив вікна там, де його бачили інші — із ним в машині була дівчинка років дванадцяти. Логічно. Зазвичай дар прорізався в людей, коли починався пубертат. Бувають винятки, в яких прорізається раніше, але то винятки. Отже, ця дівчинка, радше за все, і є обдаром, якого ми шукаємо. А може, це вона насправді править країною, хто зна…

Словом, поки Орден — я сказала, що організація наша назвалася Орденом Фенікса? Ні? — роздуплявся, як би нам накласти руки на тую дівчинку, сталося жахливе і несподіване.

Я якраз замивала підлогу в душовій, з якої винесли одну жертву і мали взятися за іншу. Зазвичай я мала впоратися за п’ятнадцять хвилин, і не мала бачити катованих. Але я намагалася їх побачити хоч краєчеком ока. Пару раз вдавалося впізнати когось із наших, але зробити для них вже ніц було не можна. Ми знали, що їх поведуть на “соціальну реабілітацію” — зроблять поками. Ви спитаєте, чому їх тоді катували? Адже пок не здатний приховувати інформацію, воно охоче розповідає все.

Бо Сун та йоу подібні — грьобані садисти, ось чому. Ну, насправді була ще одна причина, але ця головна.

Отже, я зробила вигляд, що не впоралась вчасно з завданням — мене за це не карали, їм було насрати, кого я бачила — і встигла глянути, кого тягнуть до катівні цього разу.

То був Марко. Я ледь впізнала його — такий він був змарнілий та весь чорний від синців. Його тягли по підлозі під руки, бо йти він не міг: одна нога страшезно розпухла і кровила. Мені довелося підтирати за ним.

Півночі я проридала. Я думала, що до всього вже звикла. Але ні.

Наступної ночі Марко опинився у мене в спальні. І за руку він тримав Стешку. Ту дівчинку звали Стефанія, Стешка. Несподіваний твіст, еге ж?

Сун катував Марка так жорстоко не лише тому, що мстився. Він так і не повірив до кінця, що Марко втратив дар. Думав, що той не витримає і зцілить себе, якщо його примучити як слід. Але дар не повертався. Принаймні, сам Марко присягався в тому, наминаючи на моїй кухні гречневу кашу. Авжеж він хотів щось зробити з несамовитим болем, який терзав його день і ніч. Авжеж він хотів, щоб дар повернувся. Але той не повертався. І тоді Сун вирішив зробити з нього пока. І в цьому Марко навіть бачив щось кумедне, якусь іронію, бо він вже довів свою непридатність, але Сун все одно не міг його просто вбити, така він був мстива тварюка. Він вирішив витратити на Марка доволі цінний ресурс — Стешку.

Точніше, те, що в ній сиділо.

Даром Стешки було пересуватися в просторі. Вона сама не знала, як це робить, але бачила простір якось дуже незвично, у кількох вимірах, і просто йшла куди їй треба. Ззовні це виглядало, наче вона щезає у якійсь складинці, а потім виходить з незримих дверей.

Діти цікавий нарід. Стешка лазила де хотіла, не лише нашим світом. І долазилася. В одному з інших світів вона підчепила паразита. Паразит був теж цікавий. Йому кортіло подивитися на наш світ, і коли він подивився, йому тут сподобалось. Всі можливості старого світу були вже вичерпані, лилові динозаври (так Стешка називала істот, з якими зіштовхнулася) мали обмежувати своє розмноження, і паразит в тому допомагав, бо не хотів вимерти з виродженням біосфери. Але дізнавшися про існування нового світу, наповненого мільярдами живих істот, він вирішив, що хоче експансії.

Так бідна Стешка повернулася у наш світ і заразила батьків. З дорослих розумів паразит дізнався, що існують люди, наділені владою, і вступити з ними в союз буде найлегшим засобом досягти мети. Батьки Стешки пішли до Суна і запропонували йому нову чудесну дитинку…

Отже, коли Сун дістався до Марка і переконався, що той не може себе зцілити, він вирішив посадити у Марка паразита. Марка притягли у восьмий корпус, прив’язали міцно, привели Стешку і стали чекати, поки паразит випхає личинку їй через носа, щоб засунути в носа Маркові. Або у вухо. Або в дупу, паразитові байдуже, аби він міг просочитися через слизову.

Коли паразита засунули Маркові в носа і той почав внетрення, Марко відчув — і тут я його цитую — що з ним стається найпаскудніша хвороба на світі.

В нього був момент симбіоза з паразитом, і він не міг спокійно згадувати про той момент. Він про тортури говорив так, а про це — лише після двох таблеток гідазепаму. Але ж то була цінна інформація, і він силував себе пригадувати і розповідати.

В момент симбіоза він збагнув про паразита все. Його минуле, його цілі, його методи… і це було нестерпно. Настільки нестерпно, що до нього повернувся дар.

Знаєте, я вважаю, що дар його і не полишав. Просто керувала тим даром після коми не свідомість, а підсвідомість. Підсвідомість була певна, що дар винний у смерті матері, і карала Марка за це, не пускаючи дар проявитися знов. Навіть коли кати калічили його тіло, підсвідомість була певна, що він на те заслужив, і тримала дар під замком.

Але паразит зламав той замок, коли зламував волю Марка. І випустив собі на погибель дар, який з будь-яким чужорідним паскудством в організмі миритися не міг. Фізично не міг.

Коли Марко опритомнів там, в лабораторії, під жадібним поглядом Суна, він хутко зметикував, що Сун не знає, хто в цьому двобої вийшов переможцем. Сун не уявляв, що хтось може перемогти паразита. І Марко прикинувся поком. Йому одразу розв’язали руки, ноги, і принесли поїсти — бо по ходу він ще зцілив усі свої рани, і випалив на те купу кислоти. Сун попестив його по голові як улюблене цуценя і пожартував про блудного сина і вгодоване теля. Марко мовчки набивав кендюха, бо знав, що зараз знову все це спалить. І щойно доїв, сказав, що Стешка хвора і їй загрожує небезпека.

Сун купився. Звичайно, Стефанку регулярно досліджували лікарі, але ж Сун працював з Марком кілька років і знав, що Маркова чуйка працює краще за прибори. Він повів Марка до Стешки і звелів її вилікувати. А Маркові лише того і було треба: він випалив Стефанчиного паразита, дівчинка отямилась, вхопила Марка за руку — і чкурнула до просторової складинки.

Як усякій дитинці, їй хотілося додому. Вона умовила Марка, що її батьки їм допоможуть.

Авжеж, у домі була засідка. Але робити засідку на дитину, яка може одним кроком ступити у інший вимір, трохи безглуздо. Марко встиг зцілити Стешчиного татка, а Стешка — вкрасти копчену курку з холодильника.

Коли вони з’їли курку на березі моря, де Стешка була одного разу в житті, Марко напоумив її повернутися потихесеньку на горище її хати і послухати там.

І це була дуже хороша ідея. Бо вони підслухали розмову татка і Суна, і дізналися, що татко приготував для донечки регіпнол.

Ми ще до пуття не дослідили, як працює паразит, але загалом знаємо досить багато від тих, кого Марко зцілив. Це не те, що ви, може, читали в Гайнлайна. Паразит не віднімає твою особистість, принаймні, не цілком. Ти не втрачаєш пам’ять, характер, звички, прихильності — ти просто починаєш при цьому всьому хотіти того самого, чого хоче він: створити якомога сприятливіші умови для існування паразита в цьому поки що дуже безладному світі. Авжеж, якщо твої звички та прихильності заважають цій меті, паразит допоможе тобі їх позбутися — точніше, не зважати на них. Наприклад, ти кинеш палити чи вживати наркотики, бо паразит хоче жити в здоровому тілі. Ти почнеш доглядати себе, якісно харчуватися, вчасно митися, приймати ліки — і все це не просто без зусилля волі з твого боку, а ще й за гарну ендорфінову винагороду. Щоразу як ти чинитимеш як хоче паразит — а ти ж і сам того хотітимеш! — як тобі випишуть порцію абсолютно законного і нешкідливого кайфу. Звучить непогано, авжеж? А навести лад у світі, наприклад, покінчити з війнами та злочинністю — звучить ще краще?

Ну, ви зрозуміли. Стешчин батя не хотів розлучатися з паразитом. Він хотів паразита взад. Проблема в тому, що лише Стешчин паразит був достатньо зрілим, щоб регулярно приносити яйця — а він же ж іздох. Ще більш-менш зрілими були паразити її батьків, але таткового спалив Стефан, а материн недавно вже дав яйце і новий цикл розмноження ще не настав. Були в змозі плодитися ще двоє-троє паразитів, але черга на них була розписана на місяці вперед. Так, це ще одна причина, чому людей катували, а не одразу заражали: паразита ще треба було заслужити. І знаєте що? Багато з тих катів прагнули його отримати і вислужувалися саме за нього.

Проте, заради повернення такого ресурсу, як Стефанка, Сун був готовий посунути когось у черзі, каламбур ненавмисний, але йой, най буде. Аби лишень люблячий татко заварив донечці чайочок з регіпнолом.

У відчаї бідна Стешка гайнула в такі просторові чигиря, що Марко не на жарт злякався, що вона зажене їх на Юпітер або на якусь іншу планету з іншими прикольними паразитами. Але якось минулося.

Ви спитаєте, чому Стешка не відправилась кудись у Європу чи США чи га Гоа якесь? Я так розумію, штука в тому, що просторова мапа в її голові ніяк не співпадає з гугломапою, і вона не може вирахувати в багатовимірності, де там умовний Вашингтон чи Париж. Вона може або туди, де бувала — або світ за очі. Або, принаймні, туди, де бував її супутник.

…Тааак, ви мене впіймали. Марко бував у мене в спальні. Після тої чотиригодинної бесіди в кафе я його звабила. Чорт забирай, не знаю, навіщо. Просто він був гарний і незайманий, і мені було цікаво. Я поступила як жопа, я знаю. З тих стосунків ніц не вийшло, ми полаялися. Саме тому ми пропали з поля зору одне одного на десять років, ясно?

Але коли його тягли до катівні, він впізнав мене. І наступної ночі прийшов до мене. “Я знав, що ти дотична до спротиву. Бо я знаю твій характер”.

Якийсь час ми їх переховували, поки штаб думав, що з ними робити. Ви собі не уявляєте, з якими мокрими штанями я в ті дні ходила на роботу. Мені, простій прибиральниці, ніхто нічого не казав, але я бачила, що всі бігають, як пришмалені зайці. Сподіваюся, Бухан за втрату Стешки виграв Суна в дупу, рота й носа.

Після всіх перевірок і переперевірок в штабі нарешті усвідомили, яке їм випало щастя в особі цих двох, Марка і Стефанки. Після чого знайшли їм іншу перехованку і стали думати, що з ними робити: берегти як зіницю ока чи використати для чогось бомбезного? Тіпа, реально бомбезного. Адже Стешка може винести звідкісь чи протащити кудись багато цікавих речей — їй лише треба проводиря, який бував у сховищі, наприклад, ракетного палива. Або президентському бункері.

А поки в штабі сралися-торгувалися, Марко знову прийшов до мене. Зі Стешкою. І ще трьома людьми, які знали, що робити по обидва боки калашмату. І планом.

І це був бомбезний план. Насправді, що краще за ракетне паливо або міну-пастку під ліжком Бухана?

Люди. Обдари, перетворені на поків, яких тримають у Восьмому корпусі та випускають лише на завдання.

Насправді для більшості з них стіни Восьмого корпусу — ніяка не тюрма. Єдина їхня тюрма — це паразит у голові. І Марко може випалити того паразита, а Стешка — вивести тих, хто не вміє проходити крізь стіни або виносити стіни головою.

От лише їм треба великий запас швидких калорій та людина, яка знає дорогу туди. Бо Марка туди везли пикою в підлогу автозака, та ще й з мішком на голові, а Стешку — вночі з затемненим склом.

Я погодилась одразу. Бо начальство буде судити й рядити, а доки сонце зійде, роса очі виїсть.

От тільки спершу мені треба дістати відро діацетил пероксиду. Коли будемо вшиватися, я його залишу за собою — і плюну туди.

Гадаю, ми всі туди плюнемо.