Павутиння каракурта на покутті

У селищі з’явилися нові святі, ім’я яких закарбовується у підкірку невільницьким тавром. “Розпуста” і “Гріх” трощать кістки і роздирають плоть гострими молочними різцями, наче зношену кріпацьку сорочку.

Наліг шириться нашестям сарани та епідемією бубонної чуми, залишаючи після себе кривавий слід і кілометри опустелювання.

Та немає тут Господьного втручання, це всього-на-всього породження людської обмеженості і звіриного нутра. Мирські потвори можуть безкінечно розбивати лоби об обтесані дошки церковної підлоги, проте їх стигмати почнуть кровоточити ще по дорозі до так званої оселі.

Дівчина, чиї коси заплетені покрученими пальцями могильного серпанку, віднайшла іншого Бога, іншу віру та інших прихожан. Ліжко замінило вівтар, стогони – молитви, хитке лігвище – стіни храмини. А що ж вона? Уявіть, наважилася зайняти місце центральної релігійної постаті, начхавши на моральні устрої загубленого суспільства.

На цей світ її привели перелюб та морщиністі лабети старої повитухи, які витягли з породіллі щось, що дитиною нагадувало жертовне ягня.

Під безперечною владою часу, гріховодниця набула нового метафізичного прояву. Погляд восьми пар очей з покуття відчувала на собі кожна жертва до того, як риболовною сіткою рук лоретка відправляла їх душі на спочин до небесного склепіння.

Алавастровиий колір її тіла, розп’ятий карміновими мілководними ріками судин, повнив заплутаний клубень чоловічих думок відвертою непристойністю. Тому момент, коли жіноче обличчя розквітало, осяяне хижою посмішкою, для бранців статевого потягу зоставався засланий пеленою бажання.

Світ навколо починав розгойдуватися та втрачати чіткість ліній і образів, перетворюючись на аморфну пляму, поки павучі фаланги пальців стискали сонну артерію. Тонка канитель пульсу ледь відчутно тремтіла під перстами, допоки простирадла ставали для бадік посмертним саваном.

Кульмінація прописувалася холодним відблиском ритуального ножа у її правиці.
Нічна сорочка проймалася іржавими бризками свіжої крові, металевий п’янкий аромат змішувався з нудотним шлейфом сушених трав. Вона знову мала запах. Запах полину і смерті.

Нікудишні коханці, випадкові прихожани недільної нічної служби, ви не знатиме голосінь. Не сколихне безмовну тишу цвинтарю траурний плач ваших жінок.

Спів третіх півнів і тріскання промерзлих дубових віт об пошарпані лутки вікон – це ваша прощальна пісня, якщо наважилися вкусити плоті і крові тієї, чий дах ,зазвичай, пробивають сусіди, щоб відправити душу в чистилище.