Русалка

Русалка

Того дня я була надто стомлена, щоб навіть вмиватися чи вечеряти, тож шубовснула в ліжко, мов у воду, і поринула в сон з головою.
Відчуваю, я й справді у воді, пливу, розрізаю водну гладінь. Так мені тепло, хороше, затишно. Вирішила вилізти на каменюку під берегом, порослого густим мохом. Та щось заважає мені, мов не дає вільно рухатися. Хвіст! Невже, я русалка? Перелякано торкнулася слизького, вкритого рясною лускою хвоста — бр-р-р! Де мої ноги? Слизь з долоні обтерла об мох, кривлячись і стримуючи відразу. Поміж волоссям квіти, вплетені так ретельно, що не випадають.
— Агов, чому спочиваєш? — озиваються до мене інші русалки, граючись у воді. А я дивуюся, чому вони такі щасливі та усміхнені, я ладна все віддати, аби скинути цього бридкого хвоста й стати такою, як була. Сповзаю поволі з каменюки, намагаюся втримати волосся, що розвівається за дужим вітром. Воно плутається поміж квітами, обвиває вологі щоки, маневрує довкола, виграє на сонці усіма відтінками брунатного. Моє волосся густіше і більш насичене кольором, хоч це добре, але я й цього не просила. Занурююся у воду, відчуваючи вранішню прохолоду, коли ще все живе спочиває. Вітер колише осоки, що виструнчилися вздовж берега, мов оберігаючи його. Грайливо здіймає хвильки, перекидає їх з місця на місце, підхоплює, булькотить, крапотить, ховається в комишах. Я пірнаю щоразу, як здається, що уже мій хвіст зник, відпав. Та нічого не змінюється. Так, мені зручно плавати, навіть дуже комфортно і приємно. Але взагалі-то я не любила води аж так занадто, і ногами теж могла поплескати по воді. Русалки не зважають на мої тривоги, граються, сміються, то ховаються під водою, то виринають, мов нізвідки, перешіптуються, розмовляють з рибами, жабками та чаплею, що присіла біля каменя. Здається, й хмари закучерявилися, закошлатилися і відбиваються в прозорій воді, мов зазирають у дзеркало.
Я починаю звикати до того, що тепер вода — моє житло й середовище існування. Куди ще я подамся без ніг і з велетенським хвостом? Намагаюся радіти життю, як і мої подруги-русалки. Боюсь їх запитати, а як вони стали такими? Чи завжди були русалками? Та в нас немає часу на порожню балаканину. Вранці дружня нарада — обговорення справ на день.
— Якщо Василь зайде у воду аж на середину ставу, не пожалію, залоскочу до смерті, — вигукує найсміливіша і регоче, мов та відьма.
Я не розумію, чи то жарти, чи правда. Згадую, що русалки й справді залоскочують до смерті, але ж ще хвилину тому вони мені здавалися такими добрими та життєрадісними. Навіть подумати не могла, що вони на таке здатні. А я ще назвала їх своїми подругами. Я відпливаю подалі, щоб залишати осторонь від їхніх забав, які мені зовсім не до вподоби. Здається, вода стала ще холоднішою, водорості заважають рухатися поміж водою, хапають за хвоста, обплітають, спиняють, ріжуть до крові, здирають луску.
Когорта молодиків, голосно сміючись, прямує до води. І мені стає ще холодніше. Вода здається чорним болотом, яке може поглинути життя, втопити невинну душу, висмоктати кров і пустити на дно. І від того хочеться випірнути звідси, втертися і просто засмагати на березі, на тому камені з мохом. Та я сама не знаю чому, я мушу вовтузитися в цій брудній холодній воді, вдавати, що мені приємно й затишно. Хлопці роздягаються, вигукують, регочуть, бризкаються, бавляться водою. А я починаю тремтіти всім тілом. Хто ж із них той Василь, якого сьогодні вибрали до лоскотання? І що можу зробити я, щоб завадити цьому? У моїх жилах не тече кров русалки, яка може помститися тому, хто голосно сміється чи не відгадує її загадок, може втопити того, хто не кориться чи занадто галасливий. Я не хочу бачити цих розправ, але помічаю, як русалки наближаються до молодиків. Очевидно, ті не бачать їх, бо спокійно стрибають у воду, пірнають, вигукують. Знали б вони, що чекає їх усіх чи одного з них, Василя. І я чую:
— Василю, що ж ти так поспішаєш, чи подужаєш допливти аж до середини цього ставу?
— Легко! — вигукує Василь, кремезний, чорнявий парубок і пірнає.
Я, не вагаючись, пливу йому назустріч і тулюся своїм тілом до нього, немов спиняючи. Він і справді сповільнює рух і, здається, огортає мене долонями. Мені стає тепло в цій холодній напівпрозорій, замуленій воді. Я відчуваю, як здригається його тіло, як він дише, як рухається кожен м’яз його тіла. Василь зігріває мене, і я вперше з часу свого неймовірного перетворення відчуваю тепло і навіть не шкодую, що зараз є русалкою, для нього невидимою. Я проводжу долонею по його спині, мов відганяючи воду, а він усміхається, ніби відчуває мої доторки. Я торкаюся його волосся, мов гребінцем проводжу рукою, розкуйовджуючи. Василь починає поправляти його, гладить мою руку. Я починаю лоскотати його ноги своїм хвостом, боячись сполохати, та він стискає мене ще сильніше. Проводжу долонею по його неголеній щоці, ледь відчуваю колючу щетину, але від того доторку мов блискавка пронизує моє тіло. Я боюся, що він зараз піде від мене, і я більше ніколи не торкнуся до його шовкового тіла, але наважуюся — сторожко торкаюся губами його щоки, потім відчуваю гарячі його губи. Здається, він досконалий у всьому: у доторках, у диханні, у погляді. Раптом Василь поправив пасмо волосся, яке спало мені на чоло. Невже бачить мене? Потім він притискається ще сильніше, якщо так можна, і шепоче щось, розвіваючи волосся. Я його не розумію, чи просто не можу чути, але той подих, до відчуття дрібних мурах, що повзають обличчям. Він кидає на мене свій пронизливий погляд, я здригаюся, але ловлю його. Загадковий та незбагненний. Наші погляди переплітаються, я ловлю якісь бісики в його очах, струмені тепла, що йдуть від нього. Я тримаюся за Василя й боюся, що він віддалиться навіть на крок. Я боюся тепер стояти без нього, бути без нього, без його тепла.
До нас підпливають інші русалки, і тепер їх погляди та смішки не такі жартівливі, як були під час першого знайомства. Я хапаю його за плечі, впиваюся нігтями в його шкіру, та він, певне, не відчуває болю. Вони підпливають з усіх боків і починають крутити хвостами навсібіч. Я міцніше стискаю Василя, тоді вони хапають мене за руки і тягнуть, різко і боляче. Я відбиваюся, дотягуюся руками до Василя, та вони сильніші. Він відпливає, мов щойно ми не стояли і не ніжилися в обіймах одне одного. Русалки кидають мене щосили і поспішають до Василя, який все ж хоче доплисти до середини ставу. Я бачу, як вода стає каламутно-червоною. Кров? Усе моє тіло обперезане подряпинами, але мені зовсім не боляче. Я нервово шукаю погляд Василя. Пливе. Видихаю. Враз його чорняве волосся зникає у воді і всі русалки теж пірнають мов одночасно за командою. Я рвучко пливу туди, де щойно був Василь, та відчуваю, що рани й справді глибокі, рухатися не так і легко. Василь не виринає з води, моє тіло починає тремтіти. Я кричу щосили просто, щоб випустити біль, який стиснув тіло. Мене ніхто не чує. Молодики, жартуючи, прямують до берега, Василя не видно, вода — суцільна кров. Знесилена, я повільно перебираю руками та обдертим хвостом. На березі мені буде краще, там я бачитиму ставок. Однак, я не в силах протидіяти цим підступним створінням з хвостами. Сльози двома гарячими потоками стікають щоками, змішуються з водою, розбавляють її гіркотою. Вода аж булькотить, переливається на сонці багрянцем, вибризкує з берегів, каламутиться, шугає туди-сюди. Вітер дужо розвіває вербу, що безстрашно вмочила своє віття в каламутну круговерть. Немає нічого болючішого за невідомість. Сутінки огортають берег ставу, а з води ніхто не виринає. Хлопці теж поглядають у далечінь, але не так стривожено, як я — усміхаються, жартують. Відчуваю, як напружується кожен м’яз, коли намагаюся підвестися. Тепер я не можу довго без води — мушу зануритися в цю бездну, брудну, скаламучену.
Раптом з цієї вчорнілої стривоженої круговерті виринає він! Василь! Живий, здоровий. Хлопці стрічають його, вітають, жартують, хлопають долонями по плечах. Допоки його ноги у воді, я підпливаю і обвиваю свої руки довкола його грудей. Потоки крові стікають разом зі ставковою водою та моїми слізьми. Я відчуваю, що безсила і не можу довго триматися біля нього, хоч його тепло, здається, може залікувати мої рани. Забираю від нього руки, відчуваючи спустошення. Час відпустити дурні думки, відкинути цей потік пристрасті та тепла. Раптом здригаюся від його голосу:
— Куди ж ти, моя русалко. Я тебе шукав у воді, а ти чекаєш під берегом.
Повертаюся, шаленіючи від щастя, тулюся до нього й від тої ніжності, здається, зникає мій хвіст і квіти з мого волосся. Я стаю звичайною жінкою, якій хочеться відчувати чиїсь обійми й чути слово «моя». Я розчиняюся в його теплі… і прокидаюся.