Останній шанс

Останній шанс

За мить до появи світла Михайло побачив поруч дивного чолов’ягу. Пошарпане пальто обвивалося навколо нього, неначе тінь, шалик, незграбно накинутий на плечі, волосся стирчить у різні боки. Чоловік нагадував комісара Коломбо з давно забутого серіалу. З’явившийся нізвідки Коломбо подивився на Михайла і підморгнув лівим зеленим оком. Блакитне праве, натомість, було нерухомим.
«Мабуть, контактні лінзи», — подумав Михайло. Як не дивно, саме це першим спало йому на думку. Те, що супутник з’явився невідомо звідки, його не здивувало.
— Ти хто? — Михайло нарешті відкинув думку про очі чоловіка.
— На дорогу дивися, — недбало кинув пасажир, голос його був сухим і хрипким — Хоча це вже тобі не допоможе.
Михайло несвідомо подивився на дорогу і з жахом побачив перед собою бампер величезної вантажівки, який, здавалося, затуляв весь видимий простір. Але, на диво, обидва автомобілі — і вантажівка, і Михайлів позашляховик — зупинилися на деякій відстані один від одного.
— Поговоримо? — запитав Коломбо. — Трохи часу завжди є для розумної і приємної бесіди.
— Я не розумію, як це? — Тільки й спромігся видавити Михайло.
— Читав історії, як перед смертю до людей з’являються потойбічні істоти? Ну, у вашому світі багато про таке писали?
— У нашому світі? — мимоволі повторив Михайло.
— Так, у світі людей. Я і є такий потойбічний, — Коломбо трохи нахилив голову, і крива посмішка розтягнула тонкі губи.
— То я вже помер? — нарешті усвідомив Михайло.
— Ще ні, але за хвилину, напевно, — Коломбо наче з задоволенням потер руки.
— Але ж чому, яка причина? — Михайло нервово закліпав очима.
— О, причина тут є. І виникла вона дуже давно. Сам ти не пригадаєш. Тож я і пропоную — поговоримо.
Михайло нервово втягнув повітря і хитнув головою.
— Розумієш, кожній людині за мить до раптової смерті пропонується відверта розмова. Роз’яснення, так би мовити. Ти пам’ятаєш свою першу поїздку на водійському місці? Ну, коли ти, щасливий власник нового авто, і куплених разом із ним прав, уперше сів за кермо?
— Ні, це було так давно, здається, у минулому житті.
— О, в нас прокинувся філософ, — Коломбо посміхнувся.
— Так ось, спочатку ти їхав обережно, ніби навпомацки. Потім рухи твої ставали впевненішими і нахабнішими. Так завжди буває, коли не усвідомлюєш реальної небезпеки, про яку попереджають у водійській школі. Але ж ти купив права, тому і їздив так недбало. Пам’ятаєш, ти часто зупинявся на пішохідному переході, і люди обходили твій позашляховик, наражаючи себе на небезпеку?
— Ні, не пам’ятаю. Відверто кажучи, я завжди зупинявся, де мені було зручно, — Михайло ще не розумів, до чого ці спогади.
— Так, саме як ТОБІ зручно. Ти вважав, що ці дрібні порушення не мають жодних наслідків, але вони були важливі саме для тебе, для формування твоєї водійської свідомості. Там не пропустив пішохода, там проїхав на жовтий, потім на червоний, потім не знизив швидкість де потрібно. У твоїй свідомості формувався образ такого собі автомобільного мачо, всемогутнього короля дороги. Ти вважав, що все контролюєш, помилково, звичайно. Але, якщо ми вже почали філософствувати, кажуть, що ніщо просто так не виникає і ніщо просто так не зникає. Настала мить, коли сукупність всіх твоїх порушень перейшла межу.
Потойбічний Коломбо несподівано голосно клацнув пальцями, Михайло здригнувся. Пасажир продовжив:
— Якщо тобі від цього легше, то ти не один такий. У кожного є своя межа. Тільки не всякий знає, коли до неї підійде. Це необов’язково стосується порушення правил — всі людські гріхи мають свою межу, і ніхто не знає, який у нього залишається запас міцності. Але всім дається останній шанс.
— Останній шанс? — У згаслих очах Михайла промайнув вогник надії. Він вже попрощався з життям, аж ось з’явилася тоненька ниточка, за яку можна вчепитися. Люди які звикли порушувати правила, завжди думають, що і в безнадійній ситуації вони все, так би мовити, «порішають».
— Так, останній шанс, для того і дається ця хвилина розмови, для того і існують такі як я, щоб розтлумачити, роз’яснити.
— То тлумач швидше. Ми, здається, вже балакаємо більше хвилини, — у роздратуванні голос Михайла перейшов на вереск.
— У нашому світі час йде трохи інакше, — пояснив Коломбо. Його голос був спокійним, майже байдужим — Ось пропозиція, але відповідь повинна бути Ab imo pektore — від щирого серця.
Михайло жадібно чекав пропозиції, яка давала такий бажаний останній шанс на життя. Співрозмовник підняв палець угору:
— Тобі дадуть другий шанс. Але й ти змінишся, станеш краще – підеш навчатися керуванню автомобілем, як всі нормальні люди, більше не порушуватимеш. Згода? У Творця завжди для людей є другий шанс.
— Так, так! — закричав Михайло, — звичайно, я згоден, і говорю щиро.
В останню мить до зіткнення, колесо автомобіля потрапило в одну з ям, якими так щедра наша українська дорога, і машину занесло в бік. Від смерті, водія врятувала подушка безпеки.
Михайло отямився на лікарняному ліжку. Пощастило — він відбувся легким забиттям, і лікарі не бачили загрози життю. Медсестра повідомила про бажання інспектора дорожньої поліції відвідати пацієнта. Михайло сидів напівлежачи, коли до нього зайшов відвідувач у формі.
— Капітан Трофимов, Слідче управління Національної поліції, — представився він. Голос був діловим і рішучим — Ви можете відповісти на декілька питань?
— Так, — трохи запинаючись, відповів Михайло.
— Ви керували транспортним засобом номер АА 4620 СВ і, виконуючи дорожній маневр, виїхали на зустрічну смугу, ледь не зіткнувшись із вантажівкою. Це так?
— Саме так, але я можу пояснити.
Говорячи це, Михайло краєм ока помітив свою куртку і потягнувся до внутрішньої кишені, де лежало портмоне з грошима.
На крики поліцейського прибігла медсестра. Вона побачила відкинутого на подушки Михайла із задерев’янілим поглядом. Лікар, який прибіг за терміновим викликом, вже нічим не міг зарадити померлому від серцевого нападу Михайлу, губи якого в останню мить шепотіли щось про останній шанс.