Осипова галактика

«Минуле триває дотепер, – гейби мариться з глибин бентежного сну. – Чиє? Країни, людства, планети. І твоє, і моє? Теж, аякже. За своїми правилами. Достатньо народитися лише»…
– Закони для законослухняних, – беззастережно видавлює захриплий від учора Осип улюблену гному, з розгону пірнувши в Алініні вічі.
Колись бо смалив до неї свої халявки. Розквітла без нього. Без нього й відцвітає.
Отаборилося палюче літо. Обдаровує розпеченим асфальтом велелюдних міських путівців і прохолодою в затінку алей – липових і каштанових, платанових і софорових. Відлунює галасом набережної.
На попелястій бруківці коли-не-коли шелесне пожовкле листя, що передчасно вигоріло під розпеченими променями. Босоногі відпочивальники переходять убрід кам’янисте русло змілілої ріки, фотографуючись на потіху і згадку. Начертані барвистими крейдяними цурпалками, дитячі малюнки прикрасили рівненьку асфальтовану латку перед шкільним посивілим фасадом.
Бродяжі пси розморено дрімають неподалеку водограю, що гейзером вибухає та затухає. Сміхові луни над камерною площею стишує хіба що вереск сирени повітряної тривоги. На тому краю держави палахкотять воєнні заграви і множаться жертви, незрідка гинуть сім’ями.
Осип мобілізації не підлягає – директорує в своєму ж невеликому приватному ліцеї на сто душ – з учнями і вчителями разом. Він саме в якихось клопотах службових проминав підтюпцем доладну хоромину в стилі сецесії. Приписують отому будинку привидів. Перестрів же не примару, а пристрасть молодечу.
– Пофарбувати б у темніший колір, – коли відрадісно привіталися, церемонно вказує Аліна напівопущеною лівицею на стіни. – Й обгородити високим парканом зі шпилями, щоби з вулиці не було видно.
– О, криниця з чорною кішкою, – давнішній бойфренд роздивляє подивовано, та не сецесійну мурованицю, а свіженький мурал напроти.
Здається, наблизишся до намотаного ланцюгом коловорота під трикутним дашком, а киця обіч відра потягнеться і зіскочить із лавички – засиділась. Підспіль розмальована містична липа розійшлася химерно гіллям із кривулястими візерунками межи спалахами цвіту. Недремно звідти зі сховку пильнує сова, оберігає від зла столикий світ.
– Як ведеться тобі? – усміхнено розпитує Аліна, коли за рогом удвох присіли за вільний столик у кав’ярні, що вгніздилася в обсадженому запашними абрикосами дворику без протягів і бокалів холодного квасу, що наділили Остапа тимчасовою хрипотою.
Файно так, що аж бракує слів, хоча довкілля не божеволіє вже від цвітіння магнолій, сакур і райських яблунь. Багато хто в світі вмирає від бажання кинути все і прилетіти сюди в будь-яку пору року.
– Порожні світанки зривають сонні завіси, – ховається за ухильною цитатою Осип, не бажаючи більше нікуди поспішати.
Аліна вмах перехоплює високопарну думку і довершує:
– …оголюють усе, що не сказано, не дочитано, не закінчено.
– Це як намагатися виправдати тисячі страчених відьом бозна-коли і бозна-де.
Чому його віднесло спотання туди? Збагатившись на перепродажах квартир, комерційних приміщень і земельних ділянок та осідлавши освітній бізнес, Осипа осінило зацікавитися навіщо чаклунство прапредки трактували тяжким злочином. Пощо обвинувачених вішали і спалювали на вогнищі, нерідко й живцем, аби не ховати тіло, що начебто володіло магічною силою? На греця катували їх нерідко роками, пускали кров, оглядали голяка, виривали нігті?.. А доведені катами до божевілля підозрювані зізнавалися, що отруювали, накликали бурю, викопували трупи, блудили з дияволом.
– Декому полювання на відьом – рана, що кровоточить, – під емоційним впливом чи то будинку з привидами, чи то муралу з чорною кішкою забаглося Осипові показати проникливе пізнання захопливої теми, яка ним оволоділа цілком. – В Європі вбили з вісімдесят тисяч людей – жінок, чоловіків, дітей. Третину з них – у Німеччині, де на чаклунок вказували мітли, котли, чорні коти, загострені чорні капелюшки.
– Але ж то знаки, породжені пивоварінням, – знічев’я спадає з Аліниних уст ледь не шепотінням.
– Мітла сигналізувала покупцеві про виставлене на продаж пиво, яке було зварене в котлі, – не дочувши, заводиться Осип і роззирається, мов насправді діється. – Коти ж ловили мишей, що харчувались відібраним пивоварами зерном.
– А капелюшки з викрутасом? – уже голосніше співрозмовниця радше підкреслює, що уважно слухає.
– Їх носили продавчині пива, – охоче парирує знавець ворожбитства.
Усміхніться, та не лусніть од сміху – про те все він іще й дисертацію ліпить! Правильніше, йому пишуть. Точніше: шкрябає Юліана, лаборантка кафедри порівняльного правознавства. Підробляє на таких осипах. Дівочий сором у неї – до порога, переступила і забула.
– Тепер не полюють на відьом, не судять. – Аліна торкає напомадженими гранатовими губами позолоченого обідка філіжанки, що парує кавою. – Нерідко вони й самі судді.
– І знаки геть інші, – візаві погоджується, знизуючи плечима і не допетравши, куди хилить його колишня.
– Ото в липневий пополудень непрохана блискавка влучила в немаленьке обійстя недалекої сусідки – зацної вдовиці Ганни Мак, судді. Стовбула беркицьнулося все. Згоріли електропроводка і включені прилади. Се ніщо, просто збитки.
Аліна замовкає, смакує запашним гарячим ковтком, очима пронизуючи даль. І повагом провадить:
– Найгірше, що розгнуздана стихія дісталася басейну… Там син її Давид, розлучений, розважався з Ерікою, новою пасією… Обох не пощадили небесні струмені.
Дисертант Осип заніміло принишк, учепившись намертво пучками правиці у філіжанчине вушко і присунувши якомога щільніше денце до бамбукової підставки. Змірявши його позирком, Аліна вдихає витонченими ніздрями кавовий аромат і продовжує знехотя:
– Трагічне послання розкодовували предовго й докладно… Громадою. Підняли всі ухвали іменем України, на які спромоглася Ганна Мак, суддя… Коли на неї зійшла траурна печать. Нічого посутнього не надибали.
«Не її, Аліни, любка булого громи побили з коханкою в отому басейні?», – завертілося на Осиповому язиці, та приклеїлося, не злетіло вголос.
– Ще й справи моїх клієнтів підняли. Комизилися на найпростішій. Кількома роками тому на літній сесії доцент економіки в аудиторії повідомив п’ятьох студенток, що вони не склали залік з мерчендайзинга, якому навчав. Натомість попросив упродовж трьох годин скинути по тисячі гривень на його банківську картку. Зачекав на гроші безготівкові та скріпив підписом відмітки у відомості обліку успішності та залікових книжках.
– Піймали? – Осипові не терпилося дізнатися розв’язку.
– Ще б! Це ж простіше пареної ріпи… Інкримінували неправомірну вигоду. Взялася неборака захищати. Гонорар відповідний, чому б ні? Мнихалися, доки не закінчився строк притягнення до відповідальності. Прокурор Куций не заперечив. Суддя Мак теж. Що тут?.. Все в ажурі… Потім схоже приключилося з професором патологічної фізіології. Але той брав американськими доларами – по п’ятдесят за іспит на оцінку «добре». У тому й щиросердно розкаявся. Мак лише затвердила угоду про визнання винуватості між ним і Куцим. За прокурорським велінням покарали дріб’язком – роком умовно…
– Нічого справді, – погодився з нею колишній бойфренд, не розчовпавши, до чого стільки розводитися про дрібнички. – Всі в шоколаді.
– Ніхто не постраждав, не отримав черепно-мозкову травму… Чи багатоуламковий перелом скроневої кістки… Або перелом комірок соскоподібного відростка лівої скроневої кістки. Як ото буває.
Адвокатесу Аліну Головко найпильніше, втім, заінтересувала заява судді Ганни Мак для вільної преси кількарічної давнини: «Інформаційні провокатори від мого імені створили сторінку «Антикорупційний сектор», щоби за чужою спиною зводити містечкові порахунки. Комусь не спиться в обіймах оперативних даних. Проте я до подібних речей – сторінок, громадських організацій тощо – не маю жодного стосунку».
Не те в сухому залишку. Не те.
Тоді Аліна зазирнула в календар. Надибала рубрику «Найгірший рік в історії». Звірила круглі дати від знакових катаклізмів і трагедій. Виверження ісландського вулкану призвело до похолодання і голоду. Епідемія чуми винищила не менше третини населення Ромейської імперії та половину Європи. «Іспанка» вбила сто мільйонів людей…
Не сходиться. Ніяк. Хоч стій, хоч падай.
І відпустила свої дошукування у вільне плавання. Тим паче, що тої днини земляни зітхнули з полегшенням – у найближче століття планеті не загрожує катастрофічне зіткнення з астероїдом розмірами двох футбольних полів. Таке траплялося – в день Остапового народження, десятого березня 1982 року, коли «парад планет» всупереч песимістичним очікуванням обійшовся без руйнівних наслідків. Жодних.
«Пожди! – налопом вистрілило в звивинах так, що Аліна ледве не луснула себе по чолу кавовою ложечкою. – А відьмині прокляття?..». Із півроку тому Ганна Мак скасувала наказ про звільнення Орисі Білої, здорової огрядної молодиці, з гарною зачіскою, ніби щойно з перукарні. На судовому засідання, штучно викликаючи кашель, аби її жаліли, позивачка рекламувала свої трудові заслуги, підтверджені двома подяками й грамотою.
За двері коледжу Орисю витурили після чисельних скарг першокурсників-хореографів. Обзивала безбожно їх тупими дурнями, сучками і бездарями. На вступній лекції ні з тих ні з сих ошпарила миловидну студентку по-відьмацьки: «Твоя покійна бабуся була розумна і гарна жінка, а ти дебілка. І твоя сім’я дебільна». З іншої дівчини, привабливої фігурою, глумливо насміхалася, коли та накульгувала через те, що боліло стегно, бо травмувалася на художній гімнастиці. На доважок розлючена Орися на занятті перед усім курсом порвала її контрольну роботу, написану на дев’ять із дванадцяти балів, бо забула кінцеву оцінку механічно занизити втричі… Перегнула палицю, коли, погрожуючи міністерськими перевірками, на широченний коридор децибелами повітряної тривоги побажала шефині-директорці зійти з розуму.
Тернооко пострілюючи по закутках судової зали, суддя Ганна Мак не добачила в спорідненій душі Орисі Білої проступків з аморальними ознаками. Тому й поновила її на посаді викладачки з оплатою середнього заробітку в часі вимушеного прогулу.
Було б усе гаразд, але Орися, виплативши Ганні немалий хабар й по багатоденних зволіканнях отримавши врешті ухвалу з «мокрою» печаткою, прокляла її за жадібність аж до сьомого коліна. Мовляв, сеся безсоромна Анця із хворої на рак благочестивої Оришки здерла стільки, що вистачило б на сто вельми коштовних крапельниць зарубіжної хіміотерапії. Що про смертельну хворобу вона збрехала, Орисю Білу не обходило. Не менш відмацькій Ганні Мак сильніші прокльони посестри вилізли боком.
– Прошу святих молитов за усопшого синочка Давидка, – з очима, повними сліз, благально мовила Ганна до адвокатеси – невістки, яка не відбулася.
Після синового погребіння вона попросила в Аліни карамельку, щоби підняти цукор у крові. Сіла на цвинтарну лавочку немічно й безпорадно. Життя в неї навально втрачало сенс. Невдовзі Ганну Мак поховали біля сина…
– Покійна мама судила: «Нико не знає, коли Христос воскрес. Та мусиме придержуватися», – змінив інтуїтивно пластинку Осип із богобійного роду Фаріонів, уздрівши зажурену відстороненість перебулої подружки. – Отож пощу відповідно до традицій предків. Учора пообідав удома картоплею, запеченою з грибами і цибулею в спеціях зі шматочком смаженої ставриди. Огірочок і тушена капуста доповнили гарнір. На десерт фрукти під шоколадним соусом.
– Нагадує старі часи в католицьких країнах, – з Аліниних очей вихлюпується допитливість, що розганяє сумні хмаринки. – Чому розповідаєш про те в однині? Сам собі готуєш. Розлучений?
Апробованою наспівною заготовкою Осип виголосив простору ламентацію про зрадницю подружнього ложа, про невиліковну бездітність і нещасливе багатство, про те, що замість колискової читає невпинно новітню літературу, вдосконалюється в педагогічних методиках, бере участь у конференціях, регулярно стажується з інформатизації. «Йопересете, Осипе, пригальмуй», – Аліні хотілося вигукнути, та стрималася, бо в її клієнтурі такі переважали. Звикла.
– Та життя за вікном невблаганне, – видихує він, відсунувши філіжанку подалі. – Бац і провайдер позбавляє доступу до інтернету. За послуги зношеної інфраструктури платимо тарифи, що ростуть як на дріжджах. Скористатись надійним мобільним інтернетом, як свідчить реклама, можливо на райських островах Тихого океану, або на гірських вершинах. Ми ж платимо з власної кишені, куди охочі оператори мереж занурили жадібні руки по плечі. Не хочу роз’ятрювати. На обличчі в мене, власника і директора ліцею, не повинно бути ні втоми, ні слідів боротьби з негараздами.
Що Осипа несло невідь-куди, Аліну веселило. Не стала спиняти слебезування, лише на екрані смартфона погортала стрічку новин у популярному телеграм-каналі «Вуж», аби ущільнити час корисним, слухаючи потоки свідомості романтичного партнера ранньої пори, на якій дедалі більшає шарів пилу. «Нова афера в обласному центрі», – читає заголовок. Пробіглася дописом про те, як триста квадратних метрів упізнаваної будівлі міська рада передала Осиповому ліцею в постійне безоплатне користування. Через те й здійнялася буча під прапором суспільного контролю за чиновництвом.
«Балакун балакуном, а голінний, свого не впустить», – Аліна підвелася, бо так само живе хлібом насущним. Викликане таксі чекало побіля. Сповістило есемескою, повідомленням між мобільними телефонами. Прибуло швидше, ніж Осип устиг похвалитися гімнастичними здібностями й оповісти про те, що на вправу «крутити Місяць» на турніку нема вікових обмежень наразі.
Чмокнувши духмяну Алінину щічку, бо губи густо напомаджені, знічев’я поплентався він до Успенського собору. Прилаштувався там регентом церковного хору його приятель. Магнітом їх притягувало. Що Осип Фаріон, що Василь Степанюк – два чоботи пара. Та обидва ліві. Звісно, Василь пригрівся в соборі не на постійній основі, а то заберуть на війну. Учителювати влаштувався він вимушено. Музики навчає недалечко на повну ставку. Через те відстрочкою від мобілізації забезпечений.
– Служба Божа не обходиться без диякона і хору, – вкотре Василеві забаглося висповідатися Осипові. – Велике щастя – наявність у священника музичного слуху.
В одній тональності співзвучні відправи в тому соборі тривали десятиліття. Тож у мирній єктенії священнослужителі вдало переходили із хористами з мажорної тоніки в паралельний мінор. Будучи просоченим культурою західного зразку, Василь Степанюк, однак, жодного разу не бачив наживо Папи Римського. Правильніше, нікого з них – ні шанованого антикомуніста, ні почесного емерита, ні поверхового лівака… Але в очікуванні переміни на Святому Престолі сподівався на омріяну авдієнцію з року в рік.
– Нікому нічим не роз’єднати одновірців, які досконало знають і рідну мову, і церковнослов’янську, – рече наспівом регент католицької церкви східного обряду.
У його хорі строкатий люд відмолює гріхи зараз під орудою отця-настоятеля Владислава, який припав до душі багатоликій парафії. Вивчив навіть кілька граматичних конструкцій ромів і волохів, які його через те й обожнюють. Цей клірик змолоду в пригірській окрузі служив, де їх немалі громади.
На поховальних процесіях роми довіряють отцеві Владиславові право просити пробачення від імені покійного. В їхньому обряді це найважливіший момент. Іншого разу дивом вдалося отцеві уникнути підпалу труни іскринкою з кадила. Родичі покійного замість свяченої води подали півлітрову банку чистесенького спирту!
Іноді постає парох єдиною ниточкою надії для недалекоглядних патріотів, яких породили глибокі травми навпісляколоніяльної свідомості та легкотравні розкольницькі гасла епатажних квазірадикалів. І Василя Степанюка, й Осипа Фаріона не обминула сія чаша гірка…
Якось по літургії до протоієрея Владислава підійшла вагітна:
– Лікарі кажуть, що дитинка народиться хвора, краще її позбутися. А я хочу, щоб синочок був! І здоровий!
Отець і каже:
– Давайте молитися разом кожен день до пологів. У Бога нема нічого неможливого.
І дійсно хлопчик народився з важкою патологією. Та після операції видужав. Його назвали Владиславом. Тезка-панотець й охрестив немовля…
Раптово регентові на мобільний зателефонував згаданий святий отець, немов телепатично відчув, що про нього мова ведеться між двома друзяками:
– Щойно прочитав, пане Василю, що виграли-сьте відкритий літературний конкурс «Тридцять слів про рідну країну». Гратулюю!
І співбесідник урочисто по телефону процитував творіння переможця:
– Щодень іду до синіх небосхилів, садків вишневих і рожевих мрій стежиною понад крутий обрив. Там Україна в лаврах, є ключі до сутностей та сущих. І обнадії вірний сонцекрил, щасливі діти.
Василь розчулився, безупинно дякуючи за чільну увагу до своєї богоугодної творчості, доки парох із ним не розпрощався.
– Хочеш уникнути критики – нічого не роби, нічого не говори і будь ніким, – невпопад Осип Фаріон подужав повторити сентенцію чиюсь наказним тоном.
– Та ні, – заперечно замахав обома п’ятірнями Василь Степанюк, пучками великого і вказівного пальців лівиці змахуючи з очей радісні сльозинки, – почув я похвалу.
Як завше на їхніх посиденьках у регентовій комірчині за гранованими склянками церковного напою для причастя, без павзи і перепочинку Осипа потягло на побрехеньки про те, як він полюбляє нічними вулицями західних європейських міст гуляти годинами. Мовляв, марширує, куди підказує інтуїція. Звіряється, звісно, з навігатором, який завантажив безкоштовно на мобільний термінал разом із голосовим перекладачем. Надибав якось у французькій столиці сліпуче диво неокласицизму – храм Марії-Магдалини. Мусив затамувати подих від несподіваного хвилювання. Тож не може не згадати.
– Як один декан балакав: «Усі жінки старіють, окрім третьокурсниць», – передав свої враження від архітектурного споглядання Осип, уникаючи непідцензурної лексики. – Пи…, джерготав, доки не вхопив інсульт. Допи… Добалакався.
– Гм! – занепокоївся Василь. – Декан? Котрий?
– Не благочинний, а глава факультету.
– А-а-а…
– Не говоритиму, як останнім часом дратував стан моїх зубів, – Осипові забаглося переключитися від третьокурсниць на словеса про діла життєйські. – Мені важливо, щоби лікар привітний. Інакше знепритомнію від нервів. Ото видиш, друже Васильку, як знову сміюся на всі тридцять два. Що їх стільки лишилося, окреме спасибі Олегові…
Це його десятиліттями знайомий дантист.
Перед смерканням вони покинули Василеву комірчину і в сусідньому кварталі досиджували до пізнього вечора в молодіжному пабі «Дублін», що славився видами, сортами і стилями пива, стравами на грилі та піцою. Посмакували кількома бокалами богемського пілснера, вважаючи його чудовим доповненням до раніше спожитого кагора. Попри усталені погляди, що за пиво після вина не годиться братися.
По домівках розходилися опівночі під звуки поліцейських сирен. На виході з «Дубліна» джигуни-роми викрали гаманець у захмелілих афроамериканців. Обікрадені, а серед них виявився боксер-аматор, наздогнали злодюжок. Колінами ніхто нікого не бив. Усі зріли, не лише Василь з Осипом. Аж тут інтернаціональні наркомани з найближчої вулиці Одеської, котрим не спиться поночі без дози-ширки, втрутились у бійку. Спочатку не ясно було на чиєму боці, а потім з’ясувалося, що третьою силою. Отож учасників потрійного махачу затримали копи, які над’їхали десятком автівок. Злодійчуки гроші, звісно, потерпілим повернули.
Завантажені в поліцейські авто, на щастя, були не з Василевого хору, не з парафії отця Владислава.
– Люблю все робити дотричі на файній гостині, – зривається з уст Василя Степанюка, як лишень опустіло місце інциденту.
– Раз п’ють у скупих, два – на похороні, а три – нормально, – погоджується Осип Фаріон, а язик його заплітається, ноги не слухаються. – Після третьої не рахують, а на сльози нічого не лишають. Випивши «на коня», проводжають: «Перебачте, кидь било штось ни так». Діти наступного дня вправі пропустити школу…
– Ет! – перебиває Василь у безкрайому куражі п’яне варнякання камрата. – Взяв чорт корову, най бере і теля.
І пустилися друзі-нерозлийвода водити «козу» до світанку. Осип, головний спец по відьмах, верзе і верзе, затинаючись, немов мала дитина читає слова у букварі:
– Свя-че-ною во-дою люб-лять бриз-кати се-бе, хи-жу, ма-ши-ну, ху-до-бу і вся-ку вся-чи-ну. Ка-жуть по сек-рету: «Йсе вби би-ло ме-жи на-ми, вби ни уй-шло з сиї хи-жи». А то знає пів се-ла!..
До гламурного холостяцького будиночка Осипа Фаріона веде доріжка попід кам’янистою річкою. У верболізній гущавині на літо поблизу оселяється дудочник Андрюха, інвалід із немісцевим корінням. Виграє собі цілими днями на велелюдному пішохідному мосту, підзаробляє. У забігайлівці «Чарівниця» в нього знижки, бо ж постійний покупець алкоголю. Нікому не заважаючи, безхатько на березі річки обгородився дротом, картоном і битим склом. Розкладає недопиті пляшки із закрутками по кутках у шалаші з поліпропіленової плівки в кілька шарів та й ночує.
– А чом Андрюха біля річки влаштував дармове помешкання? – закинув Степанюк, коли майже доплентались до Осипового обійстя.
– Любить виглядати чистим й охайним, відпираючи одежину й вимиваючись…
– А-а-а… – дійшло до Василя крізь густе хмільне затьмарення. – Без сплати комунальних послуг, значить.
– Кожний несе свій хрест, – Осип обертається на сходах до свого дому і милостиво показує вбік верболозу.
– Не обов’язково про це трубіти на кожному перехресті, – слабким голоском протестує Василь, не вловивши про кого річ – про Осипа чи когось із Біблії.
– Дасиш майстер-клас, як поводити себе? – ображено гарячкує Осип в оп’янілих випарах. – Вислухаю доброзичливу пораду.
Наймалопомітніші Василеві намагання порушити звичну рівновагу свого повсякдення Осипом відкинуті з порога:
– Не вчи мене жити!
Не розчухавши про що мова, регент і вчитель в одній особі махнув рукою відчужено й умиротворився. Василь не належав ані до місцевого розливу шурупів – штучно розпіарених персон, ані до дурнів, яким закон не писаний. Окреслені межі, суспільні та церковні, ніколи не переходить.
Без дискусій по чарці-другій випили з Осипових припасів міцних напоїв. Не пам’ятали й що саме. А позасинали хто де. Василь Степанюк у вітальній притулив голову до широкого підвіконника, присунувшись на м’якому кріслі. Хропить на всі заставки, аж у пеклі чортяки берушами вуха позатикали. Осип Фаріон доповз на колінах до спальні. Куняв одягненим на ліжку, поки не поринув у фантасмагорію. Сниться, що з Аліною сидять удвох поруч річкового повноводдя, де Андрюха гніздо звив. Схід сонця зустрічають. А з Осипового рота патокою невдержно тече:
– …Щастя?… Се коли, розмірковуючи про день пережитий, подружжя на вечерю ліпить вареники і смажить картоплю… Щастя – потовктись у маршрутці з простолюдом. Постояти серед натовпу без гриму. Із добрими очима, що блиском засліплюють сіру буденність…
– З якої ти галактики, Осипе? – з усмішкою перепитує Аліна й випростовується, пильнуючи за сонячним пробудженням. – Що з тобою? Хочеш порятувати людство?
Осип замовкає, заворожено розглядаючи її, наче вперше бачить. «Вона, не вона», – міркує уві сні. Не прокидається в протверезінні. Снить. Сумирно дихає. Жде рахманно, що ж далі трапиться. З ним. З Аліною. З Україною.