Двоє під дощем у середині тижня…

“Точно так само уві сні, а іноді навіть і наяву деякі речі видаються так ясно, начебто вони дійсно стоять перед очима чи відчуваються у тілі, коли цього насправді немає… ”

Рене Декарт

Під ранок Василеві Ожидалову наснився сон. Нічого у цій події особливого немає. Але оскільки сни Василь бачив рідко, саме сьогоднішній потряс його уяву. Йому з’явилася Вона, та, про кого мріяв усі довгі двадцять чотири роки свого життя, кого шукав і не міг знайти, навіть за допомогою кооперативу «Подруга життя – поштою», заради якої міг зробити будь-який безрозсудний і тричі безглуздий вчинок. Дівчина посміхалася йому, усміхалася казково і відкрито, манила білою рукою і стояла зовсім близько, так, що здавалося: простягни руку – і вона залишиться з тобою назавжди. Василь йшов за Нею, не помічаючи й не чуючи нічого, що відбувається навколо себе, йшов за нею, підкоряючись невідомій, незрозумілій силі очей нічної прибулиці… Раптом їх розділила річка, рознесла на протилежні береги. А гостя продовжувала манити до себе, поступово віддаляючись, поки зовсім не розтанула в оксамитовому синьому тумані. Він же так і не зміг змусити себе ступити в прозорий крижаний потік, чи то води, чи то чиїхось думок, що швидко мчать…
«Синій туман, схожий на оман…» – голос співака Добриніна з репродуктора вповз у вуха Ожидалова. Він розплющив очі, струсив із себе залишки сну, потягнувся до вимикача. Світло лампи вдарило в очі, і, як на фотографії, виявилися в них предмети його житла – холостилища. Потягнувшись і глибоко зітхнувши, Вася звично намацав пальцями ніг старі, як його життя, шльопанці й подався заварювати свою ранкову каву.

…Уві сні вона побачила Його. Так, так, Його! Про кого постійно думала довгими зимовими ночами, кого шукала й, часто помиляючись у своєму виборі, не знаходила, заради якого, здавалося, могла пожертвувати всім і навіть життям… улюбленого кота. Вона посміхалася Принцу, кликала за собою, і він був так близько, що здавалося: ось зараз простягни Він руку – і вона вже ніколи й нікуди не зможе втекти від дива – юнака. Її лагідна посмішка огортала Його; вона бачила сумні очі принца і відчувала, як прискорено б’ється Його палке серце…
– Ти ж знайшов мене, простягни руку, візьми в обійми, і я назавжди стану твоєю. Простягни свою руку!
Але раптом їх поділив потік, що вирує. Це сталося так раптово, що вона не змогла нічого вдіяти. Відстань між ними ставала дедалі більше. Принц залишився на тому березі…
– Милий! – закричала вона, – не покидай мене, наздожени й не відпускай від себе. Любий.
Але Він уже не чув її слів, просто не міг їх почути…
– Милий!.. – Шурочка Незустрівшая прокинулася від власного крику. Сльоза, роздумуючи, як їй краще вчинити, кілька секунд переступала на Шурочкиній вії й раптом, наважившись, скотилася по щоці, захоплюючи за собою подружок. А за вікном починався новий день, який нічого не обіцяв. Весь ранок Шура була під враженням сну, що зійшов на неї. Він не виходив з голови, а у своєму відображенні у дзеркалі Шура зустрічала сумні очі мовчазного Принца. Пішов дощ, і на дівочій душі стало ще важче від масивних дощових крапель, що голосно стукали вікном.
– Оди-но-ка, оди-но-ка, – стукали краплі.
– Оди-но-ка, оди-но-ка, – вторило серце.
Припудривши припухлий носик і проковтнувши поспіхом і без бажання приготований сніданок, дівчина поспішила на роботу.

…Сьогодні у Василя все падало з рук і магічно не лагодилося: бритва, вискалившись, раз у раз, намагалася залишити свій кривавий слід на його щоках, кран у ванній, якому Вася звернув голову, від образи свистів і пускав гарячу сльозу, кава від надмірного нагріву втікла і розпласталася своїм чорним бразильським тілом на плиті, гудзик на плащі, в прагненні до самовираження, явно хотів відокремитися від плащового тіла і тримався на чесному Василевому слові. Ранок був дощовий, настрій Ожидалова повільно проповзав за вікном у вигляді чорної на пів неба хмари. Перед Василевими очима, як і раніше, стояла нічна гостя – маняща, казково гарна, одна-єдина на всьому білому світі.
– Як завжди, спізнююся, – подумав Ожидалов, подивившись на годинник. Перестрибуючи через калюжі, на ходу застібаючи плащ, він помчав на автобусну зупинку.
– Цей нікому непотрібний дощ, як і моє нікому непотрібне життя, – з гіркотою думав Василь, ховаючи голову у комір плаща.
– Як недоречно дощ зранку, – подумала Шура, розпустивши над головою різнобарвний дах парасольки.
Автобуса не було. Василь помітив дівчину з парасолькою і, втомившись, тулитися від холодних струменів, що стікають по спині, зважився на відчайдушний крок…
– Дівчина, – і він торкнувся її за лікоть. – Людина людині друг, товариш та брат. Врятуйте наші душі, як кажу…, – слово раптом стало дибки й розвалилося прямо на язику. У голові, як у будинку Облонських, все змішалося.
Думки Шурочки були перервані: хтось боязко торкнувся її руки. Вона різко обернулася і… Так. Це був Він – її нічна втрата, її Принц, її Бог – Василь Ожидалов. Підійшов автобус, заселений похмурими, мокрими й непрокинутими ще обличчями, але Василь та Шура не помітили його. Так і продовжували стояти і дивитись один на одного, а дощ обрушував на їхні обличчя, плечі, руки свої холодні потоки, все втратило сенс. Час зупинився і Всесвіт стиснувся до розмірів двох людських сердець, таких втомлених від нескінченних марних пошуків і невдач, таких самотніх і жадібних любові…
– Любий! – Нарешті, видихнула Вона. – Люби…

…Зубним болем пронизав голову писк електронного будильника. Ожидалов здригнувся, все закружляло перед очима. Він закрив їх знову, але врятувати нічого вже не міг: синій, щільний, як верблюжа ковдра, туман огорнув і похмуре дощове небо, і зупинку, і самотню фігуру із парасолькою, прекрасні променисті очі, все…
– Це тільки сон, – увімкнулась свідомість Василька. Сни відвідували його рідко і тому іноді здавалося, що все побачене уві сні відбувалося з ним насправді. …Защеміло Василеве серце:
– Знову один, один у порожньому холодному Всесвіті.
– «Синій туман схожий на оман…» – співало радіо.
– Ех, не сипай мені сіль на рану, – подумав у відповідь Василь, і відразу обезголосив репродуктор, вивернувши регулятор гучності до клацання. Сьогодні, як і завжди, чекали на нього – ранкова кава, гудзик, що відривається, нецікава робота. Самотність. Нервово запаливши, він подався снідати.

…«Схожий на оман… синій туман, синій туман…», – Шура простягнула руку до приймача і додала звук. Вона зрозуміла, що це був сон: і Принц, і сльози, і зустріч на зупинці…
– Я взагалі не люблю знайомств на вулиці, – пересмикнула плечиками дівчина. Погладивши своє відображення в дзеркалі і кота, що царствено сидів на бестселері останніх днів, романі Фантазєєва «Двоє під дощем у середині тижня», Незустрівшая похитала головою і вирушила упорядковувати свій зовнішній вигляд і скуйовджені думки…
– Де ж ти, мій єдиний? Скільки на тебе чекати? На що сподіватись? А попереду робочий день довжиною в нескінченність, – прочитала Шурочка у своєму відображенні, поклавши до сумочки парасольку.

Ожидалов, як завжди, запізнюючись, грюкнув дверима, застібаючись на ходу і відірвавши такий набридливий ґудзик, помчав сходами вниз, так і не подивившись у вікно.

…На вулиці йшов дощ…