Маленька брехня

Ми з Джуді були разом чотири роки. Принаймні, їй подобалось так казати — особливо тим, хто пхав носа у чужі справи. Перший раз це пролунало саме тоді, коли Буш вже виголосив інавгураційну промову, але башті-близнюки ще стояли на місці. Тож, здається, це було літо чи самий кінець весни, коли алергія робила з мене червоне опудало.

— То скільки ви вже разом? — спитав мене пристарілий відвідувач, посьорбуючи бурбон.

— Дві години і, — Джуді блимнула поглядом на дерев’яний годинник, — шістнадцять хвилин.

Взагалі-то дві години і шістнадцять хвилин назад ми тільки-но познайомились, але я чомусь її не виправив. Так і повелося. Три тижні і один день. Сім місяців. Чотири роки.

«Ну і пощастило тобі з нею, друже», — обожнювали казати чоловіки трохи старші за мене з розуміючими посмішками. Частіше в них були невеличкі пивні черева і плями від чорнил на пальцях. Ці чоловіки, яких дуже не любила Джуді, зазвичай не поспішали після роботи додому, воліючи перекинути стакан-другий в барі. Цей проміжок часу Джуді називала «вільні години нещасливого шлюбу».

Зазвичай я невдоволено гарчав на вибір її слів. Казав, може, їм нікуди квапитись. Може, вони повертаються у свої пусті квартири лише для того, щоб почухати кота та впасти замертво у ліжко. Це могли бути самотні чоловіки без сім’ї та шлюбу. Але Джуді лише пирскала на такі аргументи. Бо ж мій бар личив лише таким: пузатим чоловікам, втомленим від сім’ї. Може, в цьому була своєрідна іронія, бо коли я купував це місце, я твердо знав, що ніколи не матиму родини.

Тут ніхто не знайомився. Всі знали один одного, навіть якщо бачились перший і останній раз у житті. Вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: всі тут були втомлені від чогось. Дружини, дітей, роботи. Чи від усього і відразу.

Зрештою, Джуді мала рацію. І від того було дивніше, як вона взагалі опинилася тут. І коли люди казали оте горезвісне «пощастило», я клацав язиком, а вона закочувала очі. Чому це — пощастило? Може, то їй пощастило, а не мені? Гарна дівчина біля лисуватого чоловіка завжди вважалась поблажливістю. Наче це я був нещасним, а вона — вона прикрашала моє життя.

Іноді Джуді подобалось, коли хтось казав це про неї. Іноді — ні. Частенько вона жартувала, що приваблює мені клієнтів, бовтаючи ногою у чоботі біля входу в бар. Тоді я не дуже розумів, коли вона шуткувала, а коли говорила серйозно. Я і досі не завжди це розумію. Якось вона розповіла, як бачила на фермі в Канзасі слона з мавпячою головою. І дивилась на мене так щиро, що я ледве не повірив їй, аж поки вона не розреготалась, розплескуючи свій темний «Гіннес» на спідницю. Джуді постійно вигадувала якісь дивні речі, і, певно, я до цього вже звик.

«Бар для людей, незадоволених своїм життям» — ось, як вона називала моє серце і притулок. Зазвичай додавала, що це все через мене. Що я суплюсь, як дідуган, який ненавидить жінок, тому до мене й заходять лише такі відвідувачі.

Я частенько згадував, як вона опинилась в моєму барі. Тоді на ній був зелений сарафан у клітинку, і очі наче піщана буря. Я хотів йти на обідню перерву, а вона замовила два стакани темного пива, і я співчутливо пригостив її. Бо ж вона виглядала паскудно зі своїм скуйовдженим волоссям і надутим від якоїсь запеклої образи обличчям. Тоді я ще не знав, що вона залишиться в цьому барі майже на п’ять років.

— Гордоне, друже, поїдеш з нами на вихідні в Рідж-парк? Барбекю, фризбі, конвертики з сиром та купа пліток, га?

Майже кожен дзвінок від Шона розпочинався саме цим питанням. Мої друзі збирались по неділям і кожного разу знаходили купу речей, які можна було обговорити. Дружина пішла в новий спа-салон, донька отримала шоколадну медальку, у новенького «ауді» знов барахлять щітки склоочисника.

Вони кликали мене з собою, але я почувався там ніяково. Неодружений жартун, який майже не змінився з часів університету. Вони так і не змогли цього зрозуміти.

Нас завжди було троє: Шон, Теодор та я. Ми були впевнені, що підкоримо всіх моделей Брукліну. Мріяли поїхати в Корею, де Теодор спокусить суху азіатку. В Австралію, де Шон обіцяв знайти собі з десяток місцевих дівчат і не виходити з бамбукового будинку біля моря цілий тиждень. Але далі літніх канікул, проведених під сонцем Каліфорнії та Луїзіани, ми так і не дійшли — і навіть це трапилося майже випадково. П’яні, з двадцяткою баксів в гаманці та одними трусами на трьох. Цю історію ми так нікому і не розповіли, залишив її оповитою веселою таємницею. Насправді, ми були настільки п’яні, що ніхто й не пам’ятав, як це сталося.

Але найголовнішим — найголовнішим був бар, який ми мріяли відкрити протягом усіх років нашого знайомства. На зіжмаканому паперовому листі в нас був нашкрябаний план. В цьому кутку стоятиме програвач, а ось тут — велика шафа з нагородами. Я зберігаю цей папірець і досі.

З першого курсу ми завоювали прихильність всіх викладачів. Випадково підпалили один з корпусів, продавали травку і будували плани на спільне майбутнє. Вже згодом я часто задався питанням: чи у всіх ті самі загальні мрії, які ти обіцяєш втілити з друзями, йдуть коту під хвіст?

Тож ми нікуди так і не поїхали, бо на останньому курсі Теодор зустрів Сьюзі й закохався до нестями. Так він, принаймні, говорив. І все ж ми з Шоном не втрачали можливості пожартувати, що його притягує до землі через вагу її каблуків. Насправді, Сьюзі була чудовою дівчиною і працювала в поліції. Власне, Теодор познайомився з нею під час зміни. Спочатку він довго скаржився на паскудний характер і нещасний штраф за паркування, а на наступний день запросив її на побачення. Він зник на пару днів, але коли ми зустрілися, Теодор виглядав абсолютно щасливим. Ми не ризикнули розпитувати його про подробиці того побачення. Але через пару місяців він зробив Сьюзі пропозицію. Якщо вона і тримала пістолет біля його скроні, ми цього ніколи не дізналися.

Шон пішов працювати в офіс, як і його батько. Там він зустрів тиху Естер, що шарілася від будь-яких наших жартів. Це було так несхоже на нього. Все, що з нами відбулося після університету, було несхожим на наші плани. І я ніяк не розумів, чому це бентежило лише мене.

Моя незручність прокидалась дуже повільно. Ми ходили до кіно, їздили на пляжі біля гірських озер, і я довгий час запевняв себе, що все не може бути аж так драматично. Я б ніколи не став для друзів зайвим. Та й не був, просто з часом теми вичерпували себе. Я намагався не думати, що Шон з Теодором зрадили наші плани. Схилились у бік світського життя. Але бар я все ж таки відкрив сам.

Намотуючи на велосипеді кілометри до роботи довгим маршрутом, я частенько думав: чи щасливіший я за Шона з Теодором у цю саму мить? Коли вони, лаючись на затори та податки, які йдуть хтозна куди, везуть дітей до школи. Жінка намагається намазати губи блідо-рожевим блиском, але автівка різко зупиняється, і всі ці блискітки розтікаються по торпеді, склу, килимку і навіть, бляха, керму.

Ні, такого життя я б собі не хотів, і свято вірив у це протягом першого десятиріччя. Аж поки на мої тридцять п’ять друзі вперше не змогли приїхати, і я святкував день народження наодинці. Було дивно. Я розумів, що у Шона захворіла донька, а Теодор зрештою вибив собі відпустку. Я все розумів, і все одно було якось не так.

Тоді, сидячи з келихом вина за якоюсь сльозливою мелодрамою, я раптом зрозумів, що, взагалі-то, хочу родину. Не знаю, яку, не знаю, в якому вигляді і форматі. Та й де її розмістити тут? Якщо представити середньостатистичне галасливе сімейство: с собаками, дітьми, батьками і хом’яками, квартира на другому поверсі бара може просто вибухнути. Але ж я хотів. І цієї думки стало занадто, щоб я почав почувати: щось не так. Став рідше бачитись з друзями, бо кожного разу уявляв, як це — сидіти на зеленій траві не думаючи, що вона забруднить твої білі тенісні шорти. Все одно жінка знатиме, як вивести будь-яку пляму. Як це — показувати синові, як запускати повітряного змія.

На сорок другий день народження, коли я думав про Шона з його дружиною, я й зустрів Джуді. Чи то вона мене зустріла. Ввалилася в бар і замовила пиво. Ми розтеревенились до ночі, і той день народження ми святкували разом. Вона принесла шматок торту з якоїсь крамниці. Бісквіт був напханий горіхами, на які в мене була алергія. Тому торт вона доїдала сама, сидячи у приймальні лікарні, поки я, опухлий, лежав у палаті.

Потім вона прийшла через тиждень. І через три місяці, коли день народження вже був у неї. Розпакувала торт без горіхів. Я спитав, чи не почувалася вона самотньою? Бо ж святкувати день народження з якимось бородатим чоловіком, якого ледве знаєш, така собі ідея. А вона сказала, що одружена і два роки назад народила. Скоріш за все, цим вона намагалась сказати, що не самотня. Але я зрозумів це рівно навпаки, і був до біса правий.

Більше про особисте я не питав. Це склалося в звичку. Вона працювала на залізничній станції в двох кварталах. Кожен раз, як я чув гудіння потягів чи коли стакани вібрували, співаючи свою колискову, я згадував її. Вона приходила десь раз на два місяці. Іноді підіймалася наверх, щоб пожмакати мого волохатого тер’єра, але частіше — після важкого робочого дня, коли я замикав бар — ми слухали балакуче радіо та сперечалися про життя. Якщо вже казати щиро, то сперечалися ми з нею постійно.

Я хотів би завести собі сім’ю. Вона ж свою ненавиділа. Ні, хоча не так. Вона боялась, що ненавиділа її. Але коли показувала мені фотографії сина, її обличчя пом’якшувалося. Вона просто не була готова. Я вже бачив таке. Бачив дівчат, яким довелося стати жінками занадто рано. Коли від них потребували бозна чого, коли їм хотілося рванути в Атлантику, а не сидіти вдома.

Її батьки вважали її поганою матір’ю, бо вона воліла працювати і наймати іншу жінку, яка б наглядала за сином. Її навіть не виправдовувало те, що кожні вихідні з ранку до вечора вона присвячувала дому — вмикала джаз, готувала смачні спагетті чи виїжджала з чоловіком за місто, пускати мильні бульбашки. Іншим цього здавалося замало. І коли на другому році нашого з нею знайомства Джуді звільнилася і почала писати книгу, вона перетворилась на ворога номер один для своїх усіх друзів. В мене це викликало сміх, навіть коли вона була засмучена. Ну не могли дорослі люди так себе поводити, здавалося мені. Це було просто безглуздо.

Вона почала багато часу проводити у роз’їздах у пошуках натхнення. Подорожувала містечками вздовж океану. Писала листи додому. Дві штуки, як вона казала. «З любов’ю» — чоловікові. З назвами місцевого пива — мені. Джуді орендувала лише блакитні форди, аж поки не зупинялась там, де сподобається. Я навіть запам’ятав її найулюбленіші міста: Чарлстон в Південній Кароліні та якась маленька точка на півдні чи то Іспанії, чи то Португалії, назву якої я ніяк не міг запам’ятати.

Подеколи я питав її, про що ж вона пише. Що надряпано на її нескінченних паперах, які вона таскала з собою?

Кожного разу відповідь була різною. Авжеж. Це ж Джуді. Про зоопарк в Орегоні, про те, як краще кататися на велосипеді, про гірські перевали в Тибеті. Але на третій її день народження, який ми проводили разом, вона раптом відповіла, що книга про шлюб. І розсміялась так, як не сміялась раніше. Тож мені відразу стало зрозуміло, що зараз-таки вона не жартувала.

— І що ж таке шлюб? — спитав я тоді. Вона об’їздила багато міст і країн. Спілкувалась з людьми. Повинна була знати багато, еге ж? Більше, ніж будь-хто в моєму крихітному барі, хоч це і видавалося дивним.

— Вантаж.

— Тобто тягар?

— Ти зовсім дурний, чи що? Я ж сказала: вантаж. — Після цього вона якийсь час мовчала і дулася. Чекала, поки я вибачусь, перепитаю, але потім все ж не витримала і поквапилася пояснювати. — У кожного він різний. У когось на плечах, з ним важко йти, але згодом звикаєш, як до частини себе. Як до рюкзаку за плечима. У когось це якір, який чіпко тримає за дно. А у когось це ящик зі смаколиками та подарунками. Ніколи не вгадаєш.

— І який в тебе, дівчисько?

— Хочеться вірити, що той, який возять кораблями. Мабуть, вони просто загубили моє маркування і шукають, де ж його краще приткнути.

Я помугикав для виду, але достобіса нічого не зрозумів. Вона завжди спілкувалась якоюсь занадто складною для мене мовою. Так, наче шукала в житті щось більш тендітне і піднесене, ніж її оточувало.

На четвертий рік вона сказала, що не може придумати назву для книги. Пропонувала якісь безглузді дитячі варіанти. А я в той час думав, коли це ми стали друзями? В який проміжок часу? Тоді, коли мої приятелі стали все рідше запрошувати мене на вихідні чи вже набагато пізніше?

Вибори назв завжди переростали у дебати. Я називав її занадто малою, щоб усвідомлювати, що таке родина і, тим паче, шлюб. Джуді називала мене застарим, щоб розуміти її. Вона дулась на мене, але приходила знов і знов.

Я дуже мало читав. Джуді, перебираючи пальцями мізерні запаси моїх книг на запилючених полицях, завжди кривилась і незадоволено цокала язиком.

— І як ти таким розумним вийшов, якщо майже не читаєш?

Того дня вона листала якісь романтичні драми, відкинувшись ліктями на барну стойку та розпитувала відвідувачів, в чому вони вбачають сенс книг. Відволіктись від журливого життя? Скоротати час? Бути на одній хвилі з іншими?

Вона часто задавала питання, які не мали чіткої відповіді.

— В чому цінність однієї книги? — питала Джуді. — Якщо вона сподобається одній людині? Лише демократам? Всім?

Їй хотілося вірити, що книгу можна вважати вдалою, якщо вона стане у нагоді хоча б одній людині. Я з нею був зовсім не згоден — не бачив сенсу. Витратити стільки років свого життя щоби що? Зробити одну людину щасливішою?

— Я сказала чоловікові, що в мене є коханець, — якось сказала вона, калатаючи мутну жижу в стакані. Вона зрідка пила нормальні коктейлі. Частіше змішувала все, що опинялося під рукою, а потім нудила в мене в туалеті, пофарбованому у їдкий жовтий колір. Так всі казали. «Їдкий». А мені подобалось, що в тьмяному приміщенні можна було зайти до рукомийників і потрапити на острівок яскравості.

— Ну і дурепа, — відповів я, протираючи стакан.

— Угу, він сказав те ж саме. Не повірив мені.

Джуді завжди хотілося бути іншою. Трохи вільнішою. Трохи старшою. З чоловіком, який струсить її і хоч раз у житті накаже залишитись вдома, а не їхати у пошуках натхнення. Але він лише розуміючи кивав, і Джуді відчувала так, ніби не заслуговує на це.

— Хіба шлюб — це не відвертість один з одним?

Джуді чомусь розсміялась на це питання. Довго і надривно. Аж поки сміх не переріс у тихе хрипіння. Вона тоді сказала досить багато речей, про які не замислювався. Речей, про які раніше вона не розповідала.

— Шлюб — це багато-багато відвертості. І трошки брехні, — так вона казала. — Десь там, за лаштунками ідеальної родини, завжди буде брехня. Бо на всьому цьому і тримається гарна сім’я. Як міцний будинок, який будують з цеглин — щирих думок і слів. Але все це розсиплеться без цементу, еге ж? Тому між відвертістю треба прокладати трохи, саму малість брехні, щоб утримувати цю відвертість роками. Бо завжди буде щось дратуюче. Як він іноді кульгає на праву ногу через стару травму. Він не винен, але тебе це бісить, розумієш? Ти йому ніколи не скажеш. Ти не скажеш, що насправді ти не в захваті від його м’ясних стейків. Бо він любить їх готувати. Бо на першому побаченні ти сказала, що то твоя улюблена їжа. Це маленька брехня, розумієш? Деякі речі, які ти завжди будеш залишати при собі, бо тобі це нічого не коштує, але для вашого шлюбу це важить багато. Ти можеш собі уявити дуже чесних людей у шлюбі?

Я був певен, що можу. Навіть прагнув переконати в цьому Джуді, тому й погодився на чергове барбекю з друзями. Там я і зустрівся з тією горезвісною великою-великою щирістю і маленькою брехнею.

Ось коли Теодор дивився в екран телефону і закривав повідомлення від своєї секретарки. Між ними, авжеж, нічого не було, але іноді йому подобалось з кимось побазікати і пофліртувати. В нього проступали відчутні зморшки на лобі, через які він переймався. Іноді йому знову кортіло бути молодим, та ловити погляди жінок. Він кохав Сьюзі, я був певен. Але це не заважало його маленькій брехні.

Шон сьорбав бренді з банки безалкогольного пива. Естер була впевнена, що алкоголь — це погано. Вона перестала їсти м’ясо та пити каву і намагалася показувати чоловікові гарний приклад. Шон не бажав її засмучувати, і вона завжди посміхалася, коли він погоджувався провести вихідні хоча б без алкоголю. Наскільки ця брехня була маленькою? Чи була вона того варта? Мені здавалося, що цього я ніколи так і не зрозумію.

На наступний день народження я купив їй пляшку вина, бо змирився, що якусь частину життя вона розуміла все ж таки краще за мене. Але замість Джуді до мене завітав кур’єр з конвертом і квитком на літак. До Фару — тієї самої точки на півдні Португалії, назви якої я ніяк не міг згадати. У конверті дзвенів затертий дармовіс з адресою і ключом від дванадцятого номеру гостелу.

Звичайно, я підірвався. Хіба міг вчинити якось інакше? Хіба взагалі хтось у здоровому глузді міг відмовитись від такої авантюри?

Скромний чолов’яга на рецепції у далекій Португалії підтвердив бронювання на моє ім’я. Після шести годин в літаку мені хотілося спати і додому, але в номері на мене чекав зшитий рукопис від Джуді.

Я читав його до пізнього ранку. Ще півдня дивився у вікно і повертався до слів і сторінок, які здалися мені неможливими. Неможливими, бо ж як таке могло бути, щоб інша людина цитувала твої думки? Мабуть, мені просто треба було більше читати гарних книжок.

У калюжах біля гостелу віддзеркалювалася його назва. «Мадонна». Клята Джуді завжди мала слабкість до такого. Що це за «таке» я так і не зміг собі пояснити. Вона хотіла, щоб цей рукопис був прочитаний саме тут. Саме мною.

Я витягнув з кишені листа і перечитав його, всміхаючись. Цей день народження вона вирішила нарешті провести з сім’єю. До листа було прикріплено кілька старих світлин. Будиночок на старому клені. Смачний стейк. Її син, який будував з дерева іграшковий корабель.

До вечора я думав про життя. Про сина Джуді, якого, за дивним збігом, звали, як мене. Про те, що я відчував щастя, яке не міг описати. Я був десь тут, на краю світу. У місті, назву якого я все ще не запам’ятав. І в моїй голові ворушилися сторінки історії, яку ще не бачив ніхто на світі. Ніхто, крім мене та Джуді. Це сповнювало мене дивним, але таким необхідним сенсом.

Вона залишила цей рукопис мені, як крапку в нашій давній суперечці. Я безсумнівно програв.

На наступному тижні вона прийде до мене в бар і ми разом попрямуємо до видавництва. Через рік я буду збирати дерев’яні літаки з її сином, а потім пити пиво з її чоловіком. Необов’язково бути в шлюбі, щоб мати родину. Через півтора роки вона опублікує книгу. Через два — та стане бестселером.

Але зараз я дивлюсь на нашкрябану від руки назву рукопису «Маленька брехня» і думаю, що Джуді була права. В нас з нею завжди буде багато-багато відвертості: розмов, суперечок і розділених на двох «Гіннес». І крихта брехні, про яку вона ніколи не дізнається. Брехні про те, як я зовсім трохи, і зовсім не по-справжньому її кохав.