Над моря зведений маяк

Вечір спирається на мій крихітний острів останнім сонним промінням. У цю пізню пору доби сонце спускається на рівень чола і змушує жмуритись. Чимось мені подобається його соромливий погляд: весь день боялося, перекочувалося. Але зараз, коли вже нікуди ховатися, при неминучій зустрічі світило таки тупиться прямо у вічі, не знаючи, як виправдатися. Його гарячкувата плазма так і шепоче: «Мені дуже шкода». Я вже починаю думати, що всі ці пурпурно-яблучні або вогненно-червоні вечірні горизонти сонце малює на знак вибачення саме мені. Але я вголос відповідаю: «Пусте». Адже цей жовтобокий карапуз чесно не винен, що я застрягла тут.

Я вже давно збилася з рахунку днів. Мої останні записи у щоденнику датуються 98 днем… чи 127? Вже не згадаю. Тільки ось в голові крутиться завершальний рядок: «Мої стопи наступили на кожний прибережний камінчик мінімум тричі».

Моя надія тоді ще билася у жилах і спонукала виглядати кораблі. А з іншої сторони: я не знала, що ще робити на цьому спустошеному острові, окрім як тинятися. За розміром він трохи менший за спортивний стадіон. Колись вся територія була вкрита густою високою травою, навіть кущі солодких ягід подекуди росли. Але зараз, дивлячись на усі ці пісочні залисини, розумію, що рослинність тримається тут суто через співчуття до мене.

«Пусте», – знову проговорюю я, вириваючи зі свого горе-лісу останній засохлий кущ ожини. Він вже давно не родив, але ніколи б не подумала, що таке може статися за одну ніч. Виходить, вже осінь? Я не знаю, яка зараз пора. Посеред моря все однаково.

Але це справді пусте. Я ж не одними ягодами харчуюсь. Вичухаюсь якось. Я востаннє за день йду до моря по вечерю. Мама казала татові: «Навіщо ти її цьому вчиш, вона ж дівчинка, і чим це їй знадобиться, ми ж не печерні люди». А я теж не думала, що вміння будувати рибні пастки колись буде рятувати мені життя. Ніколи не знаєш, де опинишся. Дякую, тату.

Море сьогодні спокійне. Вечірній відплив приємно здивував. Я закотила шорти і зайшла на глибину, до саморобного червоно-коричневого буйка. Саме тут. Зануривши руку, я відкрила дерев’яну сітку. Тут же поспливала зграйка мальків, і всередині лишилося битися кілька дорослих рибин. Сьогодні менше, ніж учора. З кожним днем здобичі все менше. Я зітхнула і завернула усе, що було, у футболку. Здається мені, до критичного дефіциту вітамінів та мінералів на облік стане ще й недоїдання. Сонце тим часом журливо закотилося і передало пост невтомному місяцю. Морська вода перестала сяяти блакиттю, і перетворилася на чорну смолу із безліччю блискіток-зірок. Хоч на небі ні хмарини, і земний супутник непогано справляється, але мені доведеться запалити трохи світла.

Всохла ожина стала чудовим багаттям. Було трохи боляче від колючок, але вона принесла багато користі і завершила життя достойно. Достойно чого? Кого?

Нанизавши рибини на сучки, я піднесла їх до жару. Температура б’є в обличчя, і навіть змушує трохи клювати носом. Запах диму навіває спогади, як на початку мого «ув’язнення» тут я запалювала вогнище навіть удень, сподіваючись, що моряки або льотчики побачать димовий сигнал. Колись я викладала з валунів слово «SOS». І ще різне робила, все не згадаю. Та чомусь ніколи не панікувала. Моя стадія неусвідомлення без поступового переходу змінилася на стадію прийняття. Розділ «Все в порядку, вони, напевно, запізнюються», а відразу за ним епілог «Скоріше за все, я остання людина на землі, і за мною вже не повернуться», такий же безмежний, як море, посеред якого я застрягла. Ймовірніше за все так. Більшу частину перебування тут це стало моєю своєрідною релігією. Тільки одне непокоїть: як ця глобальна катастрофа оминула мене та мій маленький, але досить помітний острівець? Чому апокаліпсис, якщо він був, не вбив і мене? І чи багато таких, які так само застрягли посеред вод, чи я одна?

Раніше я шукала. Але зараз вже навіть не прагну. Лише іноді такі роздуми як нахлинуть, за подібними прийомами їжі. Але чого вони зараз вартують? Наразі має значення лише смажена риба та алюмінієвий кухоль чистої води. За день фільтрується близько двох літрів. Іноді, якщо виходить, варю ту ж саму рибу, але в основному чисто на попити. Фільтр конструювати мене теж навчив тато: з піску, тканини та камінців. Він у мене був дуже спраглий до пригод. Шкода, що, скоріш за все, його вже немає. Дивно сумувати за таким. Ніби, я вірю в це, але ж то тільки здогадки. Та так чи інак, я навряд чи ще зустрінусь із батьком. А мені так багато за що йому потрібно подякувати. Якби не його вчення, якби не він сам, я б тут не стояла. І це найчистіша правда. Адже саме він запропонував мені працювати доглядачем маяка.

Ах, маяк! Я зовсім про нього забула, вибачайте. Коли ця здоровенна цегляна башта із білими смужками мозолить очі кожен день, взагалі забуваєш, що вона тут стовбичить. Або, принаймні, хочеш забути – тут вже по настрою. Маяк моє заточення, мій вирок, але водночас – розрада. Зараз він – просто холодний безробітний стержень посеред моря. Сумніваюся, чи мій теперішній дім взагалі можна ще називати маяком. Покинута нікчемна споруда. Зараз цей старигань вже не працює по спеціальності, але він все одно найдорожче, що у мене є. Бачте, у ньому весь мій час, що залишився. Усі записи щоденника, посуд, подряпини на стінах, одяг, запаси консервів, яких я не чіпаю, поки є риба, і, врешті решт, світло; він чув усі мої пісні та найвідвертіші розмови. Цей червоношкірий бовдур свідок таких моїх висловлювань та витівок, що на не одну статтю вистачить. Хоча починалося все так невинно.

Мій любий тато домовився і влаштував мене на роботу. Хоча я тільки згадала десь у розмові, мовляв, «доглядачка маяка», а він так запалав і підтримав цю ідею, що скоро потому відвіз мене у порт, до свого друга. Плечі моряка були занадто широкими, але на обличчі з вузькими очима у формі зморщеного мигдалю завжди копирсався сміх. Не те, щоб я його відразу полюбила, але той дядько з першої секунди і надалі був зі мною дуже лояльним. І від нього завжди пахло квашеними огірками, якщо не потом. Він постійно потирав долоні, коли збирався спитати: «Ну, второпала?» після того, як пояснив механізм корабля, морське правило чи щось про роботу маяка. Тому я могла передбачити його слова, і відразу, як він тільки сплескував долонями і набирав повітря, я тут же твердо видавала: «Второпала». Він посміхався, кивав і продовжував свої настанови. Я не знаю, чому образ моряка так чітко всівся в голову. Бо він був лояльним, так. І останньою людиною, яку я бачила. А от тата я вже не пам’ятаю. Ні голоса, ні обличчя.

Після того, як татів друг звозив мене до цього острова і провів екскурсію по маяку, він повернув мене у портове містечко, а потім додому. Я була у такому захваті від морської фортеці, що у мене аж кров стигла у жилах! Хто 6 знав, що відчуття кохання з першого погляду я відчую вперше саме на неживому маяку. Моряк спитав, чи не передумала я і чи мене все влаштовує. Я була молода і твердо кивала. Молода, чуєте, що кажу? Але ж це було не так давно. А відчуття, ніби у минулому житті. Вдома я трохи відпочила, розповіла батькам про враження. Мама відразу стала проти. А тато допомагав збирати речі. На цьому моменті згадую дім: із якої шафки я брала одяг, в якому ліжку лежала. Я все думаю: чи це лише людство вимерло, чи катастрофа все зрівняла із землею, і моїх шухлядок вже теж не існує?

Наступного дня я безперестанку трусилися. Хвилі моторошно розбивалися об боки корабля. Татів широкоплечий друг міцно поплескав мене по спині і гримнув, щоб перекричати море: «Ну що, готова?! В цей раз я їду з тобою на цілий день! Якщо все зрозумієш – потім лишаєшся на тиждень! Буде твоя перша зміна! Попрацюй, як слід! А потім я повернуся за тобою і перевірю, чи все в порядку! Головне: розслабся, тобі сподобається! Ну, вперед!».
Я погано його чула, тому як завжди кивнула. Вже на борту, спостерігаючи, як віддаляється портове містечко, до мене дійшли його слова.

Я відқусила десь половину рибини і відчула гострий тріск. Я схопилася за рот. Вже наступної секунди на моїй долоні лежав одинокий відвалений зуб. Ну, з таким харчуванням рано чи пізно це повинно було статися. За красу мені переживати вже немає потреби. Але, схоже, ще один таймер почав відлік до кінця. Цікаво, що станеться раніше: закінчиться їжа та інші ресурси чи остаточно виснажиться та розвалиться від подібного виживання мій організм? Я викинула розколоту кістку кудись в пісок.

Висадивши мене на острові, який я бачу вдруге, моряк ще раз все пояснив, щоб запевнитись, що я знаю техніку безпеки і таке інше. Допоміг розібрати речі. Ночував день зі мною в маяку, як і обіцяв. За цей час я швидко звикла, і стала почувати себе безпечно. А на ранок татів друг дружньо та бадьоро обійняв мене і відплив. Геть.

Моя інтровертна з дитинства натура була в захваті від тутешньої атмосфери! Мрія мати окремий безлюдний острів, який належить самій тобі, розслаблятися і пити зелений чай, здійснилася. Чай. Як же я хотіла 6 знову відчути на язику смак пряних альпійських трав, кислого лимона, гострого імбиру… Смак чогось, окрім солонкуватої риби, прісної консерви та ніякої води. Але це станеться вже не в цьому житті.

За сім днів моєї самостійної праці було досить багато кораблів, яким я вказувала дорогу. Було неймовірно приємно розуміти, що я приношу таку велику користь мандрівникам та морякам. До того ж, було досить розважливо лишитися із собою наодинці. Усі, хто мчався повз, не знали, хто я така і як виглядаю – вони лише бачили результати моїх зусиль, і цього було достатньо, щоб поважати мене.

Вночі останнього дня, здається, в середу, я все ніяк не могла заснути. Думала про те, скільки історій розкажу батькам вже зовсім скоро. Як мама втратить причини для переживань. Як вони обоє будуть мною пишатися. Особливо тато.

На ранок, удень, ввечері нікого так і не було, навіть чужих кораблів.
Як і протягом наступного дня. Як і наступного тижня. Як і…

Я набрала каламутної води з берега у відро і загасила багаття. Втомлене від нудьги тіло пластом повалилося на ті проблиски трави, що ще залишилися. Ще не досить пізно, може, і півночі навіть не стукнуло. Очі так і липнуть від прозорої чорноти неба. Андромеда, Гідра, Оріон, Єдиноріг, Стрілець… По старому атласу, що знайшла у маяковому столі, я кожен день вчила сузір’я. Мені досі цікаво, як виглядає карта зоряного неба з Марса? Або із Сатурна? Я до болі почуваюся астронавтом, загубленим у тих куточках Чумацького Шляху, які людству ніколи не досягти. Виникає питання до самої себе: хіба тобі не набридло, чому ти ще досі не…. Але якщо я справді лишилася одна у всьому світі, і взяти до уваги те, що у цілому безмежному всесвіті більше не існує ніяких форм життя (принаймні, я так вважаю), то після моєї смерті ця багатовікова історія людства просто обрубиться. Стільки тисячоліть наукових відкриттів, формування народів, традицій, мов, стільки мільярдів унікальних життів – і все це зараз не важить абсолютно нічого, бо так безглуздо скоро обірветься на мені. Але я не хочу бути крапкою. Мені якось шкода планету, що вона єдина була живою серед септиліонів космічних тіл, а тепер стане такою ж сірою масою, як і всі, і залишиться навіки блукати космосом, одна-однісінька. Як я зараз. Звісно, кінець моїх років все одно коли-небудь настане, але я не хочу його наближати. Мені тут хіба так вже погано?

І життя настільки втратило будь-яку мету, що від цього стало масивно змістовним.

Я часто лежу ось так ночами. Від цієї вакуумної тиші хочеться вирвати перетинки. Але з іншої сторони, моя підліткову соціофобію та тривожність як рукою зняло. Тут я сама собі хазяїн.

Врешті решт, я піднімаюсь. Відтрясаюсь від піску і повертаюсь до маяка, мого єдиного прихистку. В дитинстві я і не думала, що вони настільки кремезні. Першим часом мене це лякало. Але зараз із кожним днем мені стає все тісніше. Існує мільйони квадратних кілометрів, які зараз, можливо, до єдиного належать мені. А я тут, обмежена якимось жалюгідним шматком мокрого піску. Якщо чесно, я б спала просто неба, якби не десятиметрові хвилі під час нічних бурь. Я не синоптик, і навіть якщо зараз безхмарно, не знаю, як буде вночі. Тому доводиться ховатися у цих дурних стінах, які вже, здається, починають розмовляти.

Але ні. Я люблю цього стариганя. Люблю підніматися довгими спіра- льними сходами, які пахнуть солоною пліснявою. Люблю проходити крізь кожну кімнату цієї вежі, іноді й до лампи на верхівку заглядаю. І постійно уявляю, як хтось працював тут до мене, очікуючи вихідних. На складі, що майже біля основи маяка, валяється всяке сміття, деяка література, яку я перечитала сотні разів, і, звісно, мій дорогоцінний запас консервів. А потім спальня. Згадую, як мучалася тут тієї ночі, яка повинна була бути останньою. Якраз приблизно тоді почала писати щоденник у блокноті, що прихопила собі для записів. Кожного п’ятого дня викреслювала паличку на узголів’ї ліжка, що тепер воно вже нагадує решітку гриля. Так старалася не втратити рахунок днів. Цікаво, моє день народження вже минуло, чи ще буде? Добре пам’ятаю перед очима картину: я лежу на підлозі у позі ембріона при світлі свічки і співаю колискові, щоб не зловити панічну атаку. Якісь пісні я вигадувала, а деякі були старими.

«Twinkle, twinkle, little star,
Wonder, wonder who you are…>>

А у голові все одно звучав татів голос. І з очей текла одна-єдина беззвучна сльоза.
Зараз вже навіть не згадаю його тембр.
Я з таким байдужим спокоєм це кажу.
Мені починає пекти в грудях.
Я більше не можу.

Сьогодні я знову піднімуся вище спальні. До ліхтаря.

Ліхтар. Моє колишнє штучне сонце. Я не так вже часто навідую його. Але він до кінця віку буде моїм найкращим другом. Адже ми з ним так схожі: обоє втратили будь-який сенс, стали неспроможні виконувати свої основні функції, але не маємо чарів просто зникнути. Залишається лише стирчати тут, всередині маяка, і милуватися нудним морем. Ліхтар повністю всох собою. Більше жодного судна, для якого він стане спасінням і провідником. Він більше ніколи не буде горіти. Хоча, можливо, на останній ривок ще вистачить.

Відправляюсь на склад, за паливом. Ще від самого початку всі запаси гасу пішли на сигнали про поміч. Одна каністра лишилася, все-таки. Але що з того? Вона мені більше не знадобиться. Я залила гас у величезну лампу, всевидяче морське око, що мимоволі вийшло на пенсію. Запалила. Полум’я поступово розрослося в усі боки. Я розім’яла кістки пальців і взялася за холодну механічну ручку. Я вже і забула ці відчуття. Мої м’язи, волею-не-волею, атрофувалися. Але прикладаючи усі сили, що залишилися в моїх виснажений руках, я завела механізм. Масивні ребристі лінзи Френеля завертілися. Мене осліпило на мить. Поповзло морською порожнечею. Запахло смаленим. Я чітко бачила, як промені розрізали воду на декілька кілометрів уперед. Жовте світло повзло чорним морем назустріч привидам кораблів. “Я тут!” – хотілося крикнути мені. “Я тут!” Але я сперлася підвіконня і закрила очі. Ні. Мене тут немає.

Уві сні до мене скрипіли мотузки й жалілися чайки, белькотів екзоти- чний жаргон матросів. «Віра, віра помалу!» – проскакував гучний хрип. Своєю бадьорістю лоскотав солоний аромат моря й терпкого тютюну. Живіт хапав холодок від лінивої амплітуди човна. Казкова фата-моргана гиготіла на горизонті зеленим берегом, розбудованим бежевими хмарочосами й масивними кранами, заповненим гомінким людським вуликом. Розсікаючи пінистий шум, судно мчалося до дерев’яної пристані. І ось, я дивуюсь швидкоплинності часу й жмурюся до шлюзу. Десь там, на похилому пірсі, серед купи заклопотаних роззяв стоїть єдина чарівна людина, опинитися в обіймах якої несила чекати. Допоки човен наближається до берега, я намагаюся розгледіти батьківське срібне обличчя, огорнутися в промені турботи й гордості. Очі в такому захопленні забігали по незмішаних людських мазках акрилу, що аж зовсім забулися. Лише глухий стукіт отямив, привернув увагу. Коливання застрибали дужче попередніх. То корабель вже бився об пристань, поки вправні жилаві руки швартували його. Такий барабанний такт лунав догори портовим містечком, сповіщаючи звістку про довгождане повернення дідусів, чоловіків, братів, батьків, синів і однієї доньки. Ударний ритм закручує метеликів у животі шаленим вихором. Я беру набиті через верх господарські торби й ступаю до хиткої дошки саморобного місточка до пірса. Аж раптом хтось протискає руку крізь натовп і вихоплює у мене вантаж. Я розгублено піднімаю погляд, і серце завмирає від зморшок теплої, рідної посмішки, що подібна до бальзаму. Вуста розмикаються. Я хочу кричати, але моя гортань набрякла; хочу мчатися до нього, але мої ноги заніміли.
Пейзаж миттю тане.
І розжарені повіки насилу підіймаються.

Пізній світанок прогрівав сонне море, бив своїм лазером, як навіжений. Я витерла з підборіддя засохлу слину та потягнулася. За спиною спочивав погаслий ліхтар, а гасові патьоки на лампі чогось шепотіли мені, що він був у гарному гуморі.

Знесилений організм досі не міг відійти від сновидіння: прокручував по десятому колу стукіт судна об прибій . Вуха, напевно, як покірна служниця: не чекають, не просять, але були б не проти. Однак я вже категорично не бажаю знову чути свист матросів і звістку прибуття до берега. Це мене вже не врятує, я знаю.

Та все ж слухова галюцинація не проходила і лунала прямо з близьких вод. Я терпіла її як вирок, який був призначений ще давно, на поховальній церемонії моєї здорової психіки. Але все одно насилу виглянула через перила ліхтаревого балкону, але просто, щоб ще раз оглянути пейзажний сніданок ранкового сонця.

Ту-дум. Ту-дум – безперестанку стукало.

Кремезні гострі скелі чорніли вологим камінням і сікли прилив на густу піну.

Я затамувала подих.
Зовсім попереду об ті скелі бився носом одномісний човен.
Пустий.

Голову запаморочило. Я полетіла кучерями сходів, мов ужалена ґедзем. Спіткнулася об власну щиколотку та гепнулася на цегляний кут прямо крихкими ребрами. Чи то все обійшлося, чи то адреналін полився жилами, але я встала і, захлинаючись мокротою, гналася далі. Морок коридору раптом став мені чужим. Я тікала з його тісноти до свіжого повітря. Башта перестала бути рідною, вона більше не моя. Усією мізерною вагою я налягла на товсті букові двері та випала надвір. Розслаблені очі засліпив гарячий прожектор. Я безжально розтерла їх долонями. Оглянула острів, сканувала кожну травинку. Нікого. Ноги підірвалися, як заведені пружини, застрибали моїм нікчемним шматком суходолу, який зараз здавався цілим континентом. Запаси вуглеводів зі смаженої риби майже вичерпались. Кістляві атрофовані литки пронизав колючий біль. Я дотискала по повній, але не могла обігнати навіть лінивий бриз. Лантухи мого ламаного, намертво заплутаного волосся лізли в обличчя і докучали.

Я обійшла навколо товстого стержня маяка. Зупинилась, щоб віддихатись. А що, як поки я бігала островом… Двері ж відчинені! Я занесла своє бліде тіло назад у сірі стіни. Сили черпалися з якихось потаємних резервів, незнаних навіть для мене, але я знову пустилася серпантином сходів.

– Я тут! – Я закашлялася. Голос звучав чужим і несмачним. – Я тут, чуєш?!

Я заглянула на склад. У спальню. Нікого.

– Де ти? Хоч відгукнися! – гукала я. Я не знала, кому належав човен, але відчула, як той слабкий вогник надії отримав жирну поживу. – Тату?

Мій голос шкрябав горло, але я давила його, як могла. Я забігла до ліхтаря. Мене зустріли лише холодні краплі гасу на скляній оболонці. Я виснажено впала на підвіконня. Хто б це не був, але він зараз є на моєму острові. В животі радісно забелькотіло. В радіусі ста метрів коло мене існує жива людина! Я знову зиркнула на човен, що застряг поміж прибережного каміння. Допоки він тут, я знаю, що не одна. Людина, а може, навіть тато, рано чи пізно знайде мене. А поки що я можу оглянути його скромне судно. На виході з кімнати я підморгнула ліхтарю. Все стає дедалі краще, хіба ні?

Несподівано мою голову почали їсти маніакальні думки. Якщо я зламаю човен, мій гість не зможе покинути мене, і я більше ніколи не буду самотня. Спонукання свербіли поміж нейронів, і я намагалася зчесати їх через потилицю. А якщо я вкраду човна, допоки його власник не бачить, зможу дістатися континенту і нарешті передати зміну іншому. Це підло, так? Але якщо апокаліпсис дійсно був, що я буду робити там, знову одна? Тоді вже немає різниці, де доживати. А якщо мій гість – тато? Я потрусила головою.

Водорості лоскотали п’ятки. Я закотила шорти і поволі зайшла у воду. Мої долоні страшенно свербіли і навіть не злякалися ранкового холоду води. Я перелізла через слизькі скелі. Витерла руки об футболку і простягнула їх до дерев’яного мізерного човника, мовби шукач скарбів до ковша із золотом. Посудина похитнулася. На диво, на борту не лежало весел – скоріш за все, гість забрав їх із собою. Якраз щоб такі, як я, не втекли собі. Ото обачливий – схоже на мого тата!

Я підтягнула човен ближче до себе. Певне, мій любий гість лишень зараз заходить до маяка, але я дам йому змогу роздивитися мій прихисток взамін на те, що я огляну його речі. Думаю, він не буде проти. Під сидінням сховалася маленька залізна консерва, вся потріскана і ржава. “Сніданок туриста”, – писало на вологій та подертій етикетці. Довелося підкоритися допитливості – як давно я не відчувала такої потужної дози пригод, бодай щось нове! Я обережно простягнула руку і насилу відірвала банку, яка майже приросла до дерева. Я озирнулася по сторонам. Вперше за довгий час я була рада, що навколо мене немає ні душі. В консерві не було їжі, але вона й не була порожня: звідти щось таки стукотіло. Я в збудженні відгорнула кришку. Всередині лежав згорнутий шматочок паперу, повністю сухий завдяки щільному металу банки. Я згорала від цікавості, і мені вже було начхати на все дозволене. Нарешті свіжі слова, а не зачитані мною до дір книжки зі складу маяка! Гаряча посмішка вискочила сама собою. Я поспіхом розгорнула записку.

Ось, що там було.
“Я не знаю, як Вас звати, але прошу, не будьте байдужими! Допоможіть! Я застрягла на острові, де стоїть великий червоний маяк. Благаю, заберіть мене звідси! На нагороду не забарюся. Ось мої координати…”

Дочитувати я не стала. Зіжмакала папірець і жбурнула у воду.

Раптом острів знову став одиноким і пустим, але при цьому не перестав бути чужим. І завжди я так криво писала літери “Д”? Моторошно до самої себе, що я не пам’ятаю, ні як виводила їх на папері, ні навіть який на смак був “Сніданок туриста”. Ні. Я не тут. Мене все-таки вже немає.

Ребра пройняв щемний біль. Я схопилася за пекучу грудну клітину. Падіння на сходах наздогнало мене і зчавило горло. Гострий біль розтинав м’язи. Надія кинулась в тління, а жар від її вугілля був таким нестерпно холодним.

Шекспір писав: “Любов – над моря зведений маяк”. Ну, хіба якщо любов така ж безнадійна і приречена на самотність, то я можу ствердно покивати головою.