Невідворотність

Передмістя колишнього Києва

Час: після 4-ї пандемії

Я знову тут. Гори металобрухту й будматеріалів, саморобні підземні укриття від бактеріологічної зброї і тканинні юрти для новоприбулих поселенців, що шукають прихистку від Мисливців. Нічого не змінилося.

Ми знову зустрілися, але обставини були інакші. Наш Вождь помирав. Він проводив багато часу в кам’яному підвалі, схожому на погреб для винних бочок. Не знаю, чи хотів самотності, чи тушив жар у венах холодом і сирістю. Кажуть, ночами його вже часто кликав чорний кіт.

ВІН теж був хворий. Мутація кишківника. Ще зовсім молодий, але вже не витримав 4-ї хвилі. Боляче, несправедливо, та це завжди лотерея.

Минулого разу ми просто сподобались одне одному, не сприйняли це серйозно і вирішили жити далі свої життя.

Але тепер в НЬОГО не було часу, а відтак і в мене для НЬОГО також.

ВІН дуже не хотів, щоб я бачила ЙОГО таким. Відганяв, сердився, грубіянив. Швидше за мутацію ЙОГО вбивала думка, що в НЬОГО в жодному разі вже не буде шансів бути щасливим. Ні зі мною, ні з кимось іншим.

Яка дурня! Чому, коли людина має фізичну змогу, вона так нещадно відкладає і цурається найважливіших речей. А тоді несе цей тягар навіть після смерти.

Знову торкатися ЙОГО було нелегко. Я не знаю, що відчувала до НЬОГО, але зараз біль втрати був найсправжнішим і вибухав неначе в кожній моїй клітині пекучим жалем.

За чим я шкодувала? За ЙОГО молодим тілом, яке могло б принести комусь ще багато задоволення? Чи за тим нашим спільним життям, яке вмить намалювалось мені, коли я сюди приїхала?

Але ж я навіть кілька років майже не думала про НЬОГО. Чому зараз так розриває нутрощі?

ВІН відштовхував мене, але я сказала, що не відступлю, буду з НИМ до самого від’їзду з поселення. Я впитувала останні порухи ЙОГО чоловічої сили й краси, нещадно допивала її, не залишаючи нікому. Можливо саме цього ЙОМУ й хотілось? Аби в НЬОМУ ще хоч на кілька хвилин побачили чоловіка, який жадає, який хоче жити.

І я дам це ЙОМУ. Я буду поруч.

Насправді зовні мало що видавало ЙОГО хворобу. Худорлявість, втомлене обличчя, оце й усе. ВІН не лікувався настоянкою з жуків-рогачів, тому брови були і приховували ЙОГО справжній стан.

ВІН не дивився мені в очі. Може не хотів побачити в них жалість, а може просто не хотів дивитися на те, що вже ніколи не буде йому доступним – щасливе майбутнє.

Я провела з НИМ півтора дні. Допомагала підійматись з ліжка, переодягати футболку. ВІН дуже противився цьому, звісно, але я хотіла зробити це, бути якомога ближче. Ми майже не розмовляли. Але що тут скажеш? Все лиш могло поділятися на слова жалю за нездійсненним або дурнуваті надії, які теж не зможуть втілитися.

Я не розумію, що почуваю до НЬОГО. Бо це не може бути кохання чи щось таке. Занадто погано я ЙОГО ще дізналась. Та знаю напевне, що немає нічого болючішого в житті, аніж думки про те, в що гарне і потужне могло б це ЩОСЬ перерости, аби не ця смертельна хвороба. Аби, аби…

Вірю, ВІН відчував моє тепло. Мені справді хотілося зануритися в ЙОГО обійми і відчути ЙОГО сильні колись руки, які б охоплювали мою спину,шию, сідниці. Але обоє ми знали, що це лише все ускладнить і принесе душевні опіки. Бо тоді б теплота перетворилась на всепоглинаючий жар, і то не в хорошому сенсі, а як небезпечна роз’їдаюча рідина – пристрасть змішана з гіркою скорботою.

Ранок наступного дня.
Один з поселенців згодився відвезти нас до автовокзалу. З Вождем я не прощалась – він не хотів ні з ким прощатись впринципі. Може в цьому є сенс? Не ставити крапку і знати, що в іншому вимірі ти зможеш продовжити, нехай і зовсім іншим способом?

Чи може він знав, що ПРОДОВЖИТЬ?

Ми їхали з НИМ на задньому сидінні мовчки. Мене роздирало з середини неначе залізними зубцями. Серце перетворилось на зболений нікчемний кавалок, який так і норовився роздробити мені ребра.

Я вже бачила здаля стоянку допандемійних “Ікарусів”, які дивом ще їздили в нинішні часи. Мені хотілося метатись по машині, наче загнаний звір, і вити від страху й болю.

Раптом я здалась. Зі сльозами в горлі прошепотіла:
– Я не можу покинути ТЕБЕ отак, знаючи що це вже назавжди.

Вчепилась міцно в ЙОГО передпліччя і вткнулась носом в руку, відчуваючи вже слабке тепло ЙОГО тіла. “Скажи хоч щось, думаю, забери вже в мене цей жахливий тягар нездійсненного й недосказанного!”

ВІН повільно повернув до мене своє змучене обличчя і я вмить пожалкувала, що посміла додавати ЙОМУ ще більшого болю. Білки ЙОГО очей вже стали блакитними від мутації і майже злилися з синьою райдужкою.

Врешті, хрипким здушеним голосом ВІН чи не вперше за ці дні заговорив до мене:

– Я обіцяю, що буду поруч, гаразд? Я не зникну, чесно. Коли тобі буде дуже погано і страшно, я приходитиму і буду світлом у цій темряві. Я дуже старатимусь. Хочеш? Скажи, що хочеш. Бо я дуже-дуже цього хочу.

І я повірила, що так і буде.

Знаю, що так і є з БЛИЗЬКИМИ людьми. Завжди.