Вовки і вівці

Вовки і вівці

Не здивуйте
Брати мої милі,
Я не своє розказував,
А те, що приснилось
Т. Шевченко “Сон”

Наше суспільство поділене на касти. Вовки, вівці… Насправді я й не знаю інших. Мій обов’язок як вовка – захищати овець. І носити сумнівні темні плащі, звісно. Але точно не розводити філософії.
– Гей, – мій брат озирається на півдорозі. – Ти йдеш?
Звісно! Пришвидшую крок. Повідомили про нового порушника на Території, тож рушаємо на полювання. Самі.
Здобич, каста невідома, затримати. Здебільшого усі повідомлення саме такі. Їм не потрібна конкретика. Порушника неважко виділити – на Території живемо лише ми з батьками, решта висоток цілком порожні. Мабуть, колись тут буяло життя, але… Задумуватись про це не випадає.
Здобич знайшлася швидко. Територія складає лиш кілька кварталів, оточених залізним парканом, тож не дивно. Ціллю виявився худий хлопець в заширокому чорному плащі. Невже сподівався вдати Вовка?
Дістаю Ікло, мій брат робить те саме. Лезо віддзеркалює дахи і… небо? Не час для сентиментів.
– Іменем Вищого вас затримано. Опір марний.
Здобич роззирається і підіймає руки. На одній з них яскраво-блакитна нитка. Він здався. Це було просто.
Йдемо до паркану, там чекають батьки. Саме їм належить подальша доля здобичі. Наскільки мені відомо, їх повертають на їхню територію, але це не мусить мене обходити. Нас постачають усім необхідним допоки ми виконуємо обов’язки. Решта немає значення.
Дорога до паркану здається вічністю. Битий асфальт смердить від спеки. Мабуть, буде злива. Однакові сірі висотки загороджують погляд. Кажуть, що у Лісу, нашого міста, є й інший район – той, де живуть вівці. Кажуть, що він інакший…
– Відмінно, – каже батько після завершення братового рапорту.
Це означає, що зовсім скоро ми всі попрощаємось. Ми почнемо самостійну діяльність на власних територіях, вони лишаться тут. Ми мовчимо. Адже прощатимемось, мабуть, назавжди.
– Менше з тим, – озивається мати, – ми муситимемо поїхати в… справі. Ви в той час побудете в Овечому районі.
– Але… чому не тут? Ми можемо самостійно охороняти територію, – брат настовбурчується. Він сумлінний Вовк – досконало й гордо виконує обов’язки.
Я опускаю очі. Побачити світ за межами Території! Це ж так захопливо! Закушую щоку. Не можна так думати. Це суперечить обов’язкам. Хоча, хіба не простіше було б захищати овець, коли вони б були поряд з ними?
– Це вирішено, – відрубує батько. – Рушаємо завтра.
Здобич починає сміятися. Божевільним, лячним сміхом. Ніби знає щось важливе, щось, чого не знаємо ми. Батьки заводять його в машину. Ми відчиняємо ворота і вони їдуть.
– Менше думай, Алісо.
Він як завжди має рацію. Треба дотримуватися обов’язків, а не ставити питання.

***
Майже всю дорогу я проспала. Інші нежилі висотки так само підпирали небо, як і на нашій території. Інший битий асфальт так само смердів. Інші паркани так само стовбичили уздовж траси.
Наразі ж, краєвид змінився. Невеличкі будинки з різнобарвними дахами оточують дерева у золотистому листі. До кожного веде охайна стежка викладена з каменю. Довкола метушаться люди. Вівці.
Авто зупиняється. Батько починає роздавати настанови. Чи не вперше, я навіть не докоряю собі, що не слухаю їх. Навколо так… гарно… А небо, воно таке чисте і світле, і величезне!
– Алісо, ти слухала? – брат суворо зиркає.
Його правда, я страшенно безвідповідальна. Обов’язки перш за все.
– І однаково це мені не подобається, – мати повертається до батька. – Фаннаре, Вівці зникають.
– А хіба ми не повинні захищати їх? – прикушую язика. Схоже, знову ляпнула щось не те.
– Вівцям зникати як дихати, – каже брат і відвертається.
Поруч лунає плач. Дитина безпорадно озирається посеред вулиці.
– Що сталося, маленький? – нахиляюся до нього.
Хлопчик коситься на мій плащ, Ікло, закріплене на поясі, але відповідає:
– Я… загубився… – він схлипує.
Роззираюсь. Кілька жінок з’юрмилися в трьох метрах від нас.
– А серед них часом немає твоєї мами? – показую йому їх.
Він дивиться, всміхається і біжить до них. Усміхаюся вслід.
– Наочне підтвердження, – каже брат. – То, ми вже йдемо?
Куди? Батько киває.
– Будьте обережними. Джастіне, поправ комір плаща, – мати махає і зникає в авто.
Брат смикає злощасний комір і йде вниз по алеї. Йду за ним. Алея прегарна. Охайні будиночки оточують золотаві липи, та й під ногами замість смердючого асфальту світлий пісок. Чоботи лишають на ньому сліди. Вітер значно вільніше почуває себе тут і грається з листям.
Алея людна. Схоже Вівці не мають якогось визначеного дрескоду. Різноманіття кольорів і звуків, якого ніколи не було на Території. Роззираюся. Якби ж то можна було тут лишитися.
– Глянь, Вовки. Якого біса вони тут забули? – шепіт долинає до мене.
Ноги важчають. Дивлюсь на брата. Він чув, без сумніву.
– Ходімо швидше, – Джастін навіть не повертається до мене.
Алея виводить нас до поля. Зелені трави захитані вітром простягаються далеко до обрію. Місце людне. Вівці сидять, ходять, говорять і сміються… Неймовірно, але шум вже починає втомлювати. Хочеться вже відпочити.
Джастін роззирається полем у пошуках когось і стиха лається.
– Ми зарано. Ходімо, прогуляємось, – не чекаючи відповіді він йде у поле. Йду за ним, що ще робити.
Спиною ловлю погляди. Опускаю плечі. Мабуть, це все ж була погана ідея.
– Гей! – щось озивається під ногами. Дівчина зводиться й зиркає на мене. – Ти наступила мені на волосся!
Вона надто яскрава навіть для цього місця. Її сорочка сяє ґудзиками всіх можливих кольорів. Кілька пасом світлого волосся зелені. Помітивши її, найближчі Вівці знову починають шепотітися. Вона всміхається.
– Ада, – простягає руку. – Місцева дивачка. Ви ж мене прийшли вбити?
Джастін зупиняється і повертається в її бік. Убити? Що? Навіщо нам когось вбивати? Наш обов’язок захищати Овець! Дивлюся на брата. Він так само зиркає на мене.
– Що? – видушую.
– Всі знають, що Вовки існують на те, аби ловити усіх, хто виходить за Межі. І вбивати, – Ада так і дивиться на мене.
Зиркаю на Джастіна. Кому, як не йому зрештою знати про обов’язки? Він підіймає брову і дивиться на мене, тоді на Вівцю. Але так і не відповідає.
– Не-неправда… Обов’язком Вовка є захист овець…
– Захист від чого? Що приховує зовнішнє місто? – вона встає і хмурить брови. Вівці навколо відходять.
Що вона верзе? Вовки не можуть бути злими. Ну, в них є зброя і таке… Але ж то для захисту Овець.
– Дай їй спокій, – голос Джастіна холодний і беземоційний. – Не кричи на мою сестру.
Він підходить і бере мене за руку. Не пригадую коли він востаннє так робив. Джастін тягне мене геть. Ада хапає мене за плече. З несподіванки хилюсь назад, і ось ми вже вдвох на траві.
Вона м’яка й пахуча. Сонце заходить і розфарбовує небо в хмари в золото. Проміння сяє між ними, забарвлюючи й небо. Справа видно поодиноку зірку. Небо таке широке й велике…
Повертаю голову. В руці у Джастіна Ікло. Ада сидить поруч звівши руки і, схоже, й не дихає.
– Гей! – вскакую. – Ми ж не вбивці! А як же обов’язок?
Джастін якусь мить дивиться на мене, а тоді опускає ножа.
– Її правда. Мій обов’язок – захищати, – він розвертається і йде далі.
Йду слідом.
– Чого ми чекаємо?
– Ключів від будинку. Схоже, доведеться ночувати на вулиці.
Киваю. Так собі перспектива звичайно, та що вже поробиш. Він пригортає мене. Теж вкрай рідкісне явище.
– Не слухай дурних овець. Наш обов’язок святий і довірений нам Вищим.
Киваю. Все це, без сумніву, правда. От тільки… Хто той Вищий? Він, кажуть вигадав усю цю кастову систему років зі сто тому. А ще кажуть він безсмертний. Цікаво, що про нього сказала б Ада. Прикушую язика. Та вівця мусить бути божевільною.
Робимо ще два кола. Сонце остаточно сідає. Джастін вказує на липу, і ми йдемо до неї. Озираюсь на поле. Сіра трава колишеться від вітру. Небо прекрасне. Зірки, ніби пісок, розсипались по чорному тлі. Де-не-де видно світліші хмари, що погрожують дощем.
– Гарно, – озивається Джастін. – Було б добре, якби перепала територія без всюдисущого піддашшя. Або навіть з виходом на дах.
Дивлюся на нього. Він всміхається, але брови насуплені. Обоє знаємо – такого не буває.
Джастін лягає на траву. Лягаю поруч. Він пригортає мене.
– Ночі холодні.
– Дешеве виправдання.
– Твоя правда, – він всміхається, але лише на мить. – Ми не повернемось додому.
Я здогадувалась про це, але з його словами це перетворилось на беззаперечну істинну. Пригортаюся ближче.
– Все не так і погано. Тобі призначать чоловіка, мені – жінку. І нову Територію. В найгіршому випадку – залишишся бетою у Зграї…
Навряд він і сам у це вірить. Але мугикаю погоджуючись. Заплющую очі.

***
Прокидаюсь від шурхоту. Джастін спить. Сумлінні Вовки й сплять сумлінно. Вже збирається на світанок. Проміння ледь мріє на сході, але зірки вже тьмяніші. Світло відбивається у росі, ніби у перлах.
Полем хтось нишпорить. Обережно встаю. Тихо-тихо, крок за кроком. Істота зупинилась. Почула? Ні, просто дивиться у небо. Ще крок. Ще один…
Трикляті горби. Послизаюсь і розпластуюсь на траві. Істота повертає голову. Бачу темніші пасма.
– Ада?
– То ви таки зібралися мене вбити?
Зітхаю.
– Нам не видали ключі від будинку. Ми тут ночуємо, – показую на липу під якою хропить Джастін.
Вона дивиться на нього, тоді на мене. Переступає з ноги на ногу.
– Якщо залишите зброю, можете побути у мене, – вона відвернулась.
– Я запитаю Джастіна, – всміхаюсь.
Підходжу до липи й обережно торкаюсь брата. Він розплющує очі й дивиться на мене.
– Ще не світанок.
– Ходімо, я знайшла нам дах.
Джастін на хвилину дивиться в нікуди, а тоді встає. Обтрушує плащ і поправляє зброю. Разом повертаємось до Ади.
– Ваша зброя і досі у вас, – вона відступає від Джастіна.
– Якщо лишити її в траві вона заіржавіє.
“Що ти за Вовк, якщо дозволиш своєму Іклу затупитися чи гірше – зіпсуватися”. Одна з неписаних заповідей. Батько казав, що тих хто не слідкує за зброєю, або не здатний полювати записують в Омеги. Слуг Зграї. Опускаю очі. Джастін змовчав про цю перспективу.
– Тоді залишите у сараї. В домі зброї не буде, – Ада дивиться на мене.
Джастін киває. Ада розвертається і веде нас до будинку, намагаючись втримати дистанцію. Це немає жодного сенсу, ми швидші за неї. Не дарма ж кожен ранок починається з пробіжки-обходу території.
Будинок Ади відрізняється від решти кольором даху і кількома різноколірними ляпками на фасаді. Вона спершу веде нас до дверей позаду нього, де ми лишаємо Ікла, і тільки тоді – досередини.
Зсередини будинок дуже яскравий. Кожна стіна є витвором мистецтва – одна уособлює поле з метеликами, інша – кілька квітучих вишень, а стеля є втіленням світанкового неба. Умеблювання теж розписане, хоч і скупе – шафа, полиця і дзеркало. Натомість дерево світле. Ада вмикає світло.
– Не треба. Вичерпаєш ліміт на нас, – обережно знімаю чоботи.
– Ліміт? – перепитує Ада. – Вперше чую.
Скидаю плащ і вішаю його у шафу поруч до братового. Джастін кидає на них прощальний погляд, і разом йдемо до Ади у вітальню.
Вона стоїть посеред кімнати, й переминається з ноги на ногу. Тут теж хтось постарався над розписом – он квіти, водойма, що виблискує на сонці. На стелі зображено небо – світло-синє, з хмарами й навіть кількома пташками. Витончена люстра освітлює диван, два крісла, столик і розписані полиці з книгами та квітами.
Стоїмо біля дверей. Джастін склав руки на грудях і дивиться у вікно. Торкаю його за плече. Він супиться. Ми не заходимо. Ада нас не кличе. Так і стоїмо. Годинник відбиває такт нашій німоті.
– Ну… кхем… можете доспати тут, – Ада спішить покинути кімнату, розштовхуючи нас.
Джастін першим сідає в крісло і вказує мені на диван. Він заплющує очі. Дивлюсь на годинник. Маємо ще годину до підйому. Лягаю і дивлюся в стелю. Цікаво, чи можна зробити так і у своїй майбутній квартирі? Навряд. Вовки мусять захищати овець, а не малювати картинки.
Рівно за годину Джастін будить мене. Сонце вже зійшло, а отже і нам нічого спати. Перезираємось. Мабуть, нам час іти.
Плащ тягарем падає мені на плечі. Джастін смикає двері – замкнено. Роззуваємось і йдемо знову до вітальні. Цього разу Джастін все ж сідає до мене. Беру книгу. У нас їх небагато, здебільшого прикладна література, а от в Ади художня. За нею й проводжу наступні дві години.
Ада обережно заглядає до нас. Джастін штовхає мене в плече, я кладу книгу й встаю.
– Ми вже хотіли піти, та двері були замкнені. Вибач, що затримуємося тут так довго.
– Зараз восьма ранку. Субота. У нас в цей час ще заведено спати, – Ада так і лишалась на порозі. – Але коли вам так кортить, то ходімо снідати.
Сніданок був би чудовою ідеєю. Ми не їли нічого від учорашнього обіду! Зітхаю. Джастін хитає головою. Ночівля тут вже була поступкою.
– Ми краще підемо.
– Куди? – Ада підіймає брову. – Вам нікуди іти. Ви – Вовки.
Я майже впевнена, що вона має рацію.
– У тому й справа, що ми – Вовки, – кидає Джастін. – Ми не приймаємо допомогу від Овець.
– То он у чому діло! Горді Вовки. То будь ласка. Я принесу ваші ножі, – Ада розвернулась і таки відчинила двері.
Виходимо на подвір’я. Людей дійсно не видно. Але тиша тут зовсім інакша ніж на Території. Вона прохолодна, як лимонад улітку, і наповнена життям. Чую птахів, що десь мають у небі.
Ада виносить нам Ікла і йде. Ми теж йдемо.
– Що плануєш робити? – питаю Джастіна.
– Не знаю. Батько радили знайти тут тимчасову роботу.
Опускаю очі. Йду за Джастіном до ряду бутиків. Обоє знаємо, що нас не візьмуть у жоден.
***
Блукання містом не принесли нам жодної користи. Економіка овечого району побудована саме на сфері послуг, тож нам дійсно не було що тут робити. А їсти хотілося.
Джастін зціпив зуби після чергової відмови. Повернення до Ади ставало найреалістичнішим варіантом.
– Слухай, хіба Вовки не мусять визнавати помилки?
– Ні, – Джастін косо зиркає. – Вовки не мусять помилятися.
Ну… Це трохи занадто, але що поробиш. На жаль, Джастін це не вигадав.
– Ти ж знаєш, що нас нікуди не візьмуть.
– Знаю, – видихає він.
Дивлюсь на Овець, що метушаться вулицею. Усі вони мають власне місце тут.
– Ходімо, – Джастін розвертається.
Поле вдень тихе. Кілька дітей граються, але їхні голоси поглинає тепле повітря бабиного літа. Якби я не була голодною, то обов’язково виляглася б тут відпочити.
Будинок Ади вдень гарніший. Квіти на клумбі розпустилися і наповнюють подвір’я своїм ароматом. Сонце освітлює ляпки фарби й вони мерехтять. Брат стукає у двері. Ада відчиняє.
– Ми шукаємо роботу, – каже Джастін, щойно вона відкриває рота.
– Я художниця, – кидає вона. – Максимум, що я можу вам запропонувати – хатню справи.
Джастін хмурить брови, але згоджується. У нас немає інших варіантів.
– А як же ваша гордість? – Ада посміхається.
Джастін кладе руку на Ікло:
– Замовкни.
Ада відступає:
– Мені не стане грошей вам платити. Я можу компенсувати це житлом і харчуванням. Якщо згодні, вже знаєте де лишити зброю.
Джастін дивиться на мене і простягає руку. Віддаю йому ножі і йду слідом за Вівцею.
За хвилину він доєднується до нас. Ада вручає нам швабру та кілька ганчірок.
Прибирання йде швидко. Будинок має лише дві спальні, вітальню та кухню. Ця кімната остання. Схоже мінімалізм у вмеблюванні був спільним інтер’єрним рішенням для всього будинку. Бездоганно застелене двоспальне ліжко, дві тумби біля нього, шафа і полиця з фарбами й різними дрібницями. Все вкрите рівним шаром пилу.
– Алісо, – Джастін вказує на портрет. На ньому троє: – Тут хтось жив. До того ж не так давно.
– Думаєш про ті зникнення?
– Це теж. Вона тут не спить. Навіть не заходить, інакше б на підлозі лишились сліди. І нас сюди не пустила…
– Це її право, – повертаюсь до миття підлоги.
– Це підозріло, – кидає Джастін.
Не можу з ним не погодитися. На думку спадає вчорашня розмова. А що як… Просто припустити, що Ада не зовсім помиляється. Що такого поганого в ходінні Територією? Чому уся вона вкрита покрівлею, а проходи на дахи закриті? Чому вона мусить бути повністю порожньою? Чому всі Вівці живуть в одному районі, а Вовкам це заборонено? Чому їм ніколи не можна звідси йти? Чому каста здобичі завжди не відома? Чому?..
Виходить забагато питань на жодне з яких просто не існує відповіді. Дивлюсь на швабру у своїх руках. Це від початку була погана ідея.

***
Закінчивши з прибиранням тягну брата на поле. Він не надто пручається. Поле знаходиться вище від будинків і звідти простягається неймовірний краєвид. Світлі стіни і яскраві латки дахів, золотаві дерева поруч і безкрає синє небо.
– Знаєш, а що як… – дивлюсь на Джастіна. Він косо зиркає на мене. Джастін ж сумлінний Вовк, він не будує припущень. Не ставить усе під питання, і не шукає відповідей, яких не існує.
– Ніколи не кажи цього, – сухо говорить він. – А ще, краще зникни.
– Що?
Не розумію. Я ніколи не відкидала, що дратую його, але ж… Ще вранці Джастін всміхався до мене!
– Ти мусиш зникнути. Батько вважає, що для тебе й звання Омеги – занадто. І як твій брат…
– Ну пробач, що я псую тобі кар’єру!
– До чого тут це? – він дивиться мені в очі. – В місті є Вовк, якому наказано збутися тебе, якщо цього не зроблю я.
Він відвертається. Дивлюся на нього. Брат дивиться на місто й тримає руку на Іклі.
– Тому ми тут?
– Ні. Батько сказав лише, що подорож буде помічною. Їм дійсно треба було кудись поїхати.
Джастін й далі дивиться на місто. Як на ворога, якого треба знищити.
– То… ти збираєшся вбити мене?
Джастін повертається:
– Не верзи дурниць, Алісо.
Дійсно.
Ада збігає на пагорб. Її руки й одяг у фарбі, а волосся туго стягнуте назад. Запримітивши нас, вона підходить і лягає в траву.
– Бачу вам таки до вподоби сидіти на траві.
На Територіях її узагалі немає, – киваю.
Ада мугикає і дивиться в небо.
– Слухай, ти живеш сама?
– Мг, відколи мої зникли, – Ада не зводить очей з неба. – Вони хотіли дізнатися, що за нашим районом і чому нам не можна його покидати, – Ада показує на блакитний браслет на своїй руці. – Всі, хто цікавляться цим, носять їх. Всі, хто носять їх, зникають.
Дивлюся на браслет, чи то пак, кілька переплетених між собою ниток. Остання здобич теж його мала! Як і кілька до нього. Дивлюсь на Джастіна. Він супить брови.

Ми не захищаємо Овець.
Ми не допомагаємо.
Ми не добрі.

Ми захищаємо таємниці Вищого.
Таємниці, які він приховує від усіх.
Таємниці, які можуть зруйнувати його Систему.

Дивлюсь на Аду. На її браслет, на руки у фарбі й подряпинах. На свій плащ і Ікло.
– Джастіне…
– Мій обов’язок – захищати Овець, – він посміхається. – Він довірений мені Вищим разом з цими ножами й плащем. Я зобов’язуюсь вірою і правдою виконувати його до своєї смерти.
Це слова присяги, завчені ще з дитинства.
Дивлюсь на місто. На тіні, що пролягають між яскравими дахами й золотосяйними деревами.
Ми дізнаємось його таємниці.