М’ясо

«Ні риба ні м’ясо», — дійшла висновку Олена в результаті спостережень за новою співробітницею протягом осіннього семестру.
«Де він їх тільки бере? — втретє за останні два роки ставила собі питання, маючи на увазі вибір завідувача кафедри. — Одна через рік махнула хвостом і пішла у приватну фірму, друга після захисту кандидатської – у декрет, ця не вилазить із лікарняних. Два глибокі пенсіонери-маразматики, дві лаборантки, яких серед білого дня з вогнем не знайдеш, скиглій Серьожа – лінь-пташка, що не може навіть пір’я підняти, Неля Борисівна – та ще професорка, і ось тепер – вічно хвора Людмила. Одна тільки назва кафедра терапії, а працювати нема кому».
— Іване Сергійовичу, чим вона хвора? — не втрималася Олена в одній з розмов із завідувачем.
— Оленко, я розумію, але й ти мене зрозумій. Мені її нав’язали. Кандидат наук. Хто знав, що вона така хвороблива? — Щенячий погляд, а висновок один: «тягни лямку, Олено Петрівно, і за себе, і за Нелю Борисівну, а тепер ще за цю хвору асистентку».
— І все ж, що таке може траплятися з незаміжньою дівчиною тридцяти років, що кожен божий місяць її тиждень немає на роботі? Вона що, перевертень? Виє на місяць у повню?
Щенячий погляд завідувача перетворився на насторожений, але це не завадило Олені рушити в наступ:
— Коли з’являється – вигляд нормальний, квітучий, манікюр, зачіска. Та я хворобливіше виглядаю! Таблетку ковтну і на лекцію, а вона, бачите, хвора. Ви сказали зателефонувати – вона не бере слухавку і не відповідає на повідомлення. І це не вперше. Телефонуйте самі.
— Мені відписалася, що на лікарняному, — винувато скривився Іван Сергійович. Його погляд пробігся кабінетом і зупинився на вхідних дверях.
«Точно як шкодливий пес. Очі великі, добрі. Сам пару не піде за неї вести».
— Як викладач вона нуль, — не зменшуючи темп, продовжувала Олена. — Із відділення її поперли. О дев’ятій її на роботі ніколи немає, а о другій — вже немає. Я їй так і так, а вона посміхається та просить вибачення. І… Вона пів року не може написати тези, а ми її включили до двох статей за цей час. Це ваша ідея була, між іншим.
— А що я? Усі лікарняні…
— Ви не можете її виставити?!
— Ні.
Про що ще в такій ситуації говорити?
— А якщо я піду на лікарняний, самі будете вести заняття?!
Олена вийшла з кабінету завідувача, почуваючи себе електричним скатом, готовим випустити розряд.
Хто тягнув її за язик? Тиждень все одно займалася, розриваючись між двома групами – своєю і Людмили.

У понеділок Людмила з’явилася, як завжди, у чудовому здоров’ї.
— Олено Петрівно, можна до вас? — Вона граційно впурхнула в кабінет, як тільки з нього вийшов останній студент, і чарівно усміхнулася.
Олена сиділа за столом, заповнюючи журнал. З появою Людмили її губи на секунду стиснулися, але голос пролунав навмисне спокійно:
— Я – вся увага. Тільки швидко, у мене багато справ.
— Ні-ні, я ненадовго. Я хочу попросити вас. — Людмила запнулась і видерла важкий пакет на стілець поруч, після чого продовжила. — Я хочу поїхати на пару днів, а в мене група приходить…
— Людо, я не вирішую ці питання, — не дала їй договорити Олена. — Тобі до завідувача.
— Я була. Він каже, що я можу поїхати, якщо ви погодитеся замінити мене.
— Ні, — швидко відповіла Олена.
Запала пауза.

Олена дивилася в упор на колегу суворим поглядом, але всередині її феєрверками іскрився електричний скат: «Ось так! Отримала? Хотіла зовсім сісти на шию? Що скажеш?»

Людмила опустила очі й помітно засмутилася.
— Шкода. Я б відпрацювала. А замінити нікому більше.

«На вмовляння не піддамся, — накручувала себе Олена. — Аби що вона зараз не говорила про хвороби та інші причини». Вона готувалася дати зрозуміти цій нахабі, що не на ту напала. Хоча, на диво, тримати оборону не прийшлося.
— Я знаю, ви працювали за мене. Я у вас у боргу. У цьому пакеті гарна кава і деякі продукти. Дозвольте мені хоча б так віддячити вам.

— Дякую, я не потребую таких подяк, — викарбувала Олена і нахилилася до журналу успішності, вдаючи, що дуже зайнята і не налаштована на продовження розмови.
Людмилі нічого не залишалося, як вийти з кабінету.

«Нахабства вище даху!» — не могла заспокоїтися Олена, прокручуючи в пам’яті розмову. Просидівши в роздумах якийсь час і, зрештою, заспокоївшись, вона дійшла впевненого висновку, що тільки так і треба поводитися з подібними співробітниками. Ледве не забула, що на неї чекають на консультацію в травматології.

Забрала зі столу фонендоскоп, перевірила, чи є в кишені ручка, зачинила двері кабінету на ключ і поспішила на другий поверх. Три консультації плюс травматологи вмовили випити кави – півтори години пролетіли непомітно. Повернулась пізно і з однією думкою: «швидше додому». Фонендоскоп – у стіл, халат – у шафу, туфлі – туди ж. Чоботи, пальто, сумка. Як завжди, зібралася швидко.

На стільці біля робочого столу несподівано помітила пакет, з яким заходила Людмила.

«Вона ж забирала його? Чи ні? Розраховує, що я за «торбу» дозволю сісти собі на голову? Його не було, коли я виходила з кабінету… Чи був?»

Олена зазирнула у пакет. Окрім банки кави та пляшки вина в ньому лежав вкритий фольгою чималий пакунок. Олена витягла пакунок, прикинувши його вагу. «Кілограмів два, не менше». Принюхалася. Розгорнула фольгу і переконалася у своїй підозрі: м’ясо.
Згадала, що колись давно Іван Сергійович жартома розповідав, що пацієнт приніс йому на знак подяки п’ять кілограмів сухарів. А Семен Михайлович розповів тоді про в’язку з рулонів туалетного паперу. «М’ясом мені за роботу ніхто ще не платив, — посміхнулася. — Підсунула таки. Взяла ключ і занесла пакет, доки я бігала у відділення».

Довго міркувати не було часу. Набрала телефонний номер Людмили, особливо не сподіваючись, що та відповість. В результаті отримала довгі гудки. Надіслала повідомлення: «ти забула свій пакет», і, зрештою, вирішила віддати його завтра вранці, при цьому обов’язково нагадавши, що таких подяк не потребує.
Вино та каву можна було залишити в кабінеті до завтра, з ними нічого не станеться. А з м’ясом що робити? Радіатори працювали добре, а холодильника на кафедрі не було. Нести у відділення? Знову переодягатися? Вирішила забрати пакунок у фользі додому та принести назад завтра.

***
Перші симптоми відчула за пів години після того, як поклала м’ясо в холодильник.
Син-семикласник вчив уроки у своїй кімнаті, чоловік затримувався на роботі.

«Чому так холодно?» Стоячи біля плити за приготуванням вечері, Олена ще ніколи не мерзла. Як тут замерзнути, коли треба майже одночасно перевертати котлети, чистити картоплю та різати салат? Вона відклала убік ніж і підійшла до радіатора перевірити, чи все гаразд з опаленням. Батарея опалення старанно випромінювала тепло, трохи зігрівши господиню, що приклала до неї долоні. Але варто було знову підійти до плити, як почуття ознобу повернулося. Воно так швидко посилювалося, що довелося відірватися від приготування вечері та знайти в аптечці термометр.
«36,6», — повідомив електронний термометр призовним писком.
«Нервовий озноб, чи що?» Олена дослухалася до своїх відчуттів. Якби не тремтіння у всьому тілі та моторошне відчуття холоду, вона відчувала б себе цілком здоровою. Нічого не болить, ніс не закладений. Що це за озноб за нормальної температури? Може, термометр зламався?

— Антоне! — покликала сина.
Антон вийшов зі своєї кімнати.
— Тобі не холодно?
— Ні.
Долоня сина, прикладена до чола, здалася гарячою. Та що це таке?

Весь час до приходу чоловіка Олена намагалася знайти спосіб зігрітися та заспокоїтися. Столова ложка барбовалу, пухова ковдра, вовняні шкарпетки – марно. Гаряча ванна зменшила озноб, але тимчасово. Вийшовши з ванної та знову закутавшись у ковдру, Олена відчула той самий колючий холод, ніби стоїть роздягненою на морозі.

Чоловік прийшов близько дев’ятої вечора. Дорізав салат, нагодував Антона, якийсь час копошився в холодильнику, шукаючи їстівного.

— Полеж, це від перевтоми, — спробував заспокоїти Олену. Запропонував їй поїсти.
Ні пити, ні їсти не хотілося. Тільки зігрітись.

— Мишо, у мене відчуття, ніби я перебуваю в холодильнику.
Михайло сів поруч на диван і обійняв.

Притискаючись до теплого боку чоловіка, Олена намагалася впоратися з наростаючим почуттям паніки. За кілька годин ознобу вона перебрала в голові всі мислимі та немислимі захворювання, але жодного не могла прикласти до себе.

— На роботі все гаразд? — запитав Михайло.
— Як зазвичай.

Якийсь час вони сиділи, обговорюючи події сьогоднішнього дня. Антон ліг спати, наближалася північ, а озноб не минав.
Вислухавши розповідь про Людмилу, Михайло згадав про пакунок, що трапився йому в холодильнику.
— Я сховаю його в морозилку, бо від нього там запах не дуже.
— Звісно, — погодилася Олена. — Ще з її м’ясом морочитися. Вона, мабуть, його цілий день протримала при кімнатній температурі, перш ніж задобрювати мене. Ще в морозилці все засмердить.
— Може, викинути?
— Ні, в морозилку, тільки запакуй добре. Як я завтра повертатиму пакет без нього? Подумає, що зазіхнула на її м’ясо.

Михайло ненадовго відійшов на кухню, витративши деякий час на те, щоб вмістити пакет із м’ясом у заповнену продуктами морозильну камеру. Одночасно із закриттям дверцят морозилки зі спальні пролунав несамовитий крик дружини.
— Мишо! Боже мій, Мишо!

Олена двома руками розтирала ліве стегно, здригаючись усім тілом. Від її крику прокинувся Антон.
— Мамо, що?!

Чоловік і син стояли в дверях спальні, приголомшлено спостерігаючи за Оленою.

— Н-н-ніби вог-г-гнем п-пече, чи льодом… Льодом, я не розумію, як на морозі… — З широко відкритих очей Олени сльозами полилася паніка. — Як у холодильнику. Це м-м’ясо. В-витягни його, ш-швидше, витягни!

Усі втрьох кинулися на кухню.
Олена намагалася щось збагнути, але крім безглуздих думок про м’ясо нічого не приходило. Відчуття печіння зникло тієї ж миті, коли злощасний пакет визволили з крижаного полону.

— Антоне, йди спати. — Михайло вирішив взяти контроль над ситуацією у свої руки. Коли за сином зачинилися двері кухні, обернувся до дружини:
— Олено, я залишу м’ясо в цій мисці, а ти заспокоїшся.

Олена машинально закивала. Довіритись чоловікові було єдиним, що їй залишалося.
Озноб йшов так само поступово, як відігрівалося м’ясо. Олена сиділа на табуретці, періодично поглядаючи то на злощасний пакунок у мисці, то на нахмуреного чоловіка, що сидів поруч.
Коли стрілка на годиннику наблизилася до першої години ночі, Михайло обережно поцікавився:
— Ну що?
— Легше, — відповіла Олена.
— Пішли спати?
— Так. А з цим? Воно засмердить всю кухню. — Олена подивилася на пакунок.
— Я загорну його у десять пакетів, — знайшов вихід зі становища Михайло. — А завтра викину до біса!
Уява Олени намалювала м’ясо, що лежить у контейнері для сміття на вулиці.
— Там холодно. — Вона кивнула у бік вікна.

Михайло взявся за голову обома руками, стримуючи порив нагрубити дружині.
— Ранок вечора мудріший, — відчувши його настрій, тихо промовила Олена. — Пішли спати.

***
Ранок може й мудрий, але м’ясо…
Воно не тільки смерділо, а ще й потекло. Олена нашвидкуруч розпакувала його та помила під струменем води з крана. Намагаючись не вдихати носом і кривлячись від неприємного запаху, знову одягла м’ясо у плівку.
— Все! Я їй це м’ясо ще пригадаю! — пригрозила у порожнечу відчиненого навстіж кухонного вікна. Морозне повітря, що зайшло в кімнату, зменшило сморід, але повернуло відчуття ознобу.
— Може, тебе ще й у шубу одягнути? — кинула гнівний погляд на м’ясо і вийшла з кухні збиратись на роботу.

Усю дорогу, доки їхала в автобусі, Олена уявляла, що скаже Людмилі. Потрібно було розставити крапки. Раз і назавжди. Доктор наук не може бігати на поводу у без тижня асистентки. «Не можеш виконувати навантаження, переводься на половину ставки або звільняйся, — скаже їй. — Ти ж бачиш, що на нашій кафедрі замінювати нема кому. Семен Михайлович щойно після операції, а при протезуванні кульшового суглоба додаткові навантаження протипоказані. Бабуся наша, Марія Іллівна на пів ставки працює, і то це навантаження не може вже виконувати, а Неля сама намагається зіпхнути свої групи на когось».

Прийшовши на роботу, Олена насамперед задумалася про те, куди прилаштувати м’ясо. Сподіватися, що Людмила прийде вчасно, не доводилося. Набрала її ще раз. Довгі гудки не здивували.
«Добре, — подумала Олена, — полежить у шафі, запаху поки не відчувається».

До середини робочого дня Олена помітила, що студенти, які сиділи біля шафи, почали кривитись.
— Ходімо до відділення, — підняла групу.

Людмила цього дня на роботу не прийшла. Усі спроби дізнатися, де вона, закінчилися нічим. Завідувач зреагував на це, як завжди… Ніяк!

Олена занесла м’ясо до комори. Звільнила його від плівки, занурила в пластикову ємність з дезрозчином і щільно закрила ємність кришкою, аби не смерділо.
Добиралася додому майже спокійно доти, доки, сівши в автобус, не відчула ломоту у стегні, що збільшувалася в міру віддалення автобуса від клініки. Одна зупинка, друга, виходити на п’ятій.
Олена вийшла на четвертій з відчуттям, що щось неприємне відбувається з її лівим стегном. У заповненому людьми автобусі важко було розібратися. Відійшовши вбік від навісу автобусної зупинки, Олена відхилила поли пальта, але побачивши, що діється з її ногою в тому місці, де відчувала ломоту, швидко повернула полу назад. Штани від коліна та вгору були просякнуті кров’ю. Олена була впевнена, що знявши штани, вона виявить дефект тканини. Не просто рану. Вирваний шматок плоті!

Здоровий глузд наполегливо пробивався крізь пелену страху, намагаючись розбити нав’язливі думки. «Такого не може бути. Якби це було так, я б сплила кров’ю. Я не могла б іти і стояти. Я впала б від больового шоку». Але те, що вона бачила на власні очі, наполегливо твердило: «М’ясо… Твоє тіло залишилося там, на роботі, за дверима курної комори в пластиковій ємності з дезрозчином між поламаним монітором і стопкою старих журналів».
«Я з’їхала з глузду? Але це також неможливо. Жоден божевільний не визнає, що він хворий. Хоча, можливо, це лише дебют захворювання. Я впаду в кататонічний ступор, заб’юся в кут або ходитиму вулицями, лаючись матом. Або буду кидатися на людей. Або просто перетворюсь на дебіла».

Олена доторкнулася пальцем до колоші штанів і відчула вологу. Піднесла пальці до очей, переконавшись, що бачить їх закривавленими. З побоюванням озирнулася на всі боки. На автобусній зупинці стояла пара молодих людей. Стало соромно перед ними за свої закривавлені пальці та ногу. Олені здалося, що хлопець і дівчина гидливо розглядають її, ніби вона бомж, що виставляє напоказ брудну куксу з виразками. Кульгаючи від ломоти в стегні, Олена пішла вздовж вулиці. Намагалася не дивитися на перехожих. Всі, абсолютно всі, хто проходить повз, звертали на неї увагу! Стало спекотно, захотілося роздягнутися, але роздягатися не можна було в жодному разі. Тоді всі побачать її понівечену закривавлену ногу.

На роботу Олена поверталася пішки. Знайшла в коморі м’ясо, яке вже не просто смерділо, а видавало характерний трупний запах попри дезінфекцію. Занесла ємність із м’ясом до себе в кабінет. Як і очікувала, «возз’єднання з м’ясом» ознаменувалося зникненням болю в нозі. Змила кров з пальців. Зняла закривавлені штани й довго прала їх у кафедральному туалеті. Вочевидь, змін на тілі, про які думала поки поверталася, не виявила.
«От нога, з нею все гаразд. Чому тоді все в крові?»

Дзвінок мобільного змусив здригнутися і впустити на підлогу брусок господарського мила, що рятував штани. У напівтемряві порожньої кафедри мелодія телефону звучала надзвичайно голосно. Дзвонив чоловік. Олена довго не наважувалася відповісти, але Михайло був наполегливий.

— Олено, ти скоро будеш?
— Я на роботі, — сказала Олена, намагаючись не показати хвилювання. — Вибач, довелося затриматись. Не хвилюйся, скоро виходжу.
— Розібралася з Людмилою?
— Ні, — не змогла збрехати Олена, відчуваючи, що голос здригнувся.
Після кількох секунд мовчання почула:
— Я зараз приїду. Ти точно на роботі?
— Так.

Олена панічно намагалася вигадати, як перед чоловіком не показати себе ідіоткою.
Що побачить Михайло, коли приїде? Вона в блузі та забризканих водою капронових колготках, мокрі штани на батареї та смердюче м’ясо, при спробі розлучитися з яким вона позбавляється розуму.
Не повірить у те, що сталося в автобусі. Олена й сама не повірила б, аби розповів хтось інший.
Знайшла ніж. Вона підозрювала, що буде, якщо встромити ніж у смердючого ворога. Тоді Михайло все побачить і не думатиме, що вона хвора на голову.
«Кинджальний біль… Кинджальний біль», — Олена стогнала від болю, спостерігаючи як з дірки в розірваних колготках струменем ллється кров, перетворюючись на калюжку на паркетній підлозі її кабінету.
«Дурепа … Дурепа …, — важко дихаючи, Олена знайшла в шафі перев’язувальний пакет і застрибала назад до столу на здоровій нозі, тягнучи хвору за собою. — Добре, що приготувала на заняття другокурсникам перев’язувальний матеріал заздалегідь».
Між шафою та столом вийшла кривава доріжка. Олена накладала тугу пов’язку на стегно, але кров просочувалася і просочувалася. Вона не відразу зрозуміла, що потрібно не тільки накласти пов’язку, але й витягнути ніж з м’яса.
Звільнене від сталевого леза м’ясо видало чавкаючий звук і захиталося подібно до желе. Тієї ж миті нога перестала боліти й кров на бинтах і підлозі зникла.

«Ду-ре-па», — прогуло м’ясо тихим басом, від чого ніж вислизнув у Олени з рук і встромився в ступню правої ноги.

***
— Олено! — Михайло застав заплакану дружину сидячою на підлозі біля батареї з перебинтованим стегном лівої та ступнею правої ноги. — Ти що твориш?!
— Мишо, не кида-а-ай мене! — ридала Олена, розтираючи сльози. — Не закривай-а-ай у дурдом! Я не хочу втрачати все-е!

— Боже мій, та що це за робота така?! Та нахрін цю роботу! У санаторій, в Єгипет, в тундру! З таким навантаженням можна з глузду з’їхати!

Олена підняла погляд.
— Я написала Людмилі, що згодна замінити її, і м’ясо замовкло, — схлипуючи, прошепотіла Олена. — І відповідь прийшла. — Тремтячими руками вона простягла телефон чоловікові.
Михайло прочитав повідомлення: «Дорога Олено Петрівно, Ви мене дуже виручили! Сподіваюся, мій скромний подарунок Вам сподобався. За можливості порадую Вас ще чимось».
М’ясо, тим часом ніжачись у пластиковій ємності з дезрозчином, набуло колишньої цілісної форми, нормального запаху і звичного рожевого відтінку.

Наближався новий робочий день.