На іншому боці гори

Мої ніздрі то звужуються, то розширюються, наче жерла вулканів-близнюків, з котрих витікає прозора і слизька лава. Вдихаю і видихаю хвою, яка дивом відчувається посеред суцільного снігу. Вона ліками нескінченної гори проноситься крізь замкнуті легені, що зрадливо похрипують. Страшно промовити слово, а отже мовчу. Що як зі словом обірветься ланцюг надії, що жевріє в холодному тілі? Такому холодному і вже не живому. Чи ще не живому? А може усе й одразу? Мені б дійти до того лісу, що видніється за тоннами пухкого снігу. Я знаю точно, там є ліс, який я ніколи не бачив. Через кілька місяців там ряснітимуть квіти, а зараз мерзла вода. Я хапаюсь руками за ланцюг і йду до лісу, бо ж не маю іншого шляху.

***

Хто ви? Заплакане обличчя Жінки вимальовується переді мною блідими контурами. От би розкрити очі й побачити чітко, але немає сил підняти повіки бодай трохи. Хочеться кричати, і я кричу. Хто вииииии? Жінка пригортає мене. Її руки тремтять, а у середині тіла хтось товче барабанами. Так швидко і сильно, що жоден крик не буде могутнішим. Як же тепло в обіймах Жінки. Над нами нависають сосни і ялиці, про які я мріяв, місяцями йдучи через білі поля. Я у хвойному лісі, бо не мав іншого шляху.

Жінка різко обертається на звук швидких кроків із гущавини лісу. Її «Поглянь на нього!!!» лякає мене. Знову кричу. Хто виииии? Намагаюсь підвестись, але жоден м’яз не слухається. Чоловік з сокирою наближається. Його кроки стають все гучнішими. Сокира здіймається догори й вдаряється об ланцюг. Одним ударом Чоловік розносить те, що тягнуло мене всі ці попередні місяці мандрів, показувало шлях і дарувало надію. Я дихаю вільно й на повні груди. Хвойні пахощі окуповують кожну клітинку мого тіла, настільки сильно я вдихаю їх. Так ось звідки був цей аромат. Жінка і Чоловік беруть мене попід руки й волочуть протоптаною стежкою. Я так і не можу підняти голови, але очні яблука рухаються вгору і бачать хатинку. Тепер це мій дім. Вони чекали на мене!

Ніжна посмішка худорлявої, але ще такої молодої Жінки вселяє віру у кожне сказане нею слово. Здоровенна рука Чоловіка, котра лежала у мене на спині, немов розправила мені плечі. Я вже без ланцюга, вільний, у затишній хатині. Навколо мене густий ліс, про який я міг лиш здогадуватися. Він виявився прекраснішим за будь-яку мою спробу його уявити. Навколо хатини не було жодної іншої будівлі. Лиш десятки стежин, що розходились у різні сторони. Посеред галявини біля хатини танцювало багаття. Ми грілися біля купки соснових гілок, що згорали повільно й розсудливо. Слухали їхнє пошіптування й ковтали чай із соснових голок. Я розпитував Чоловіка і Жінку про ті стежини. Котрісь з них були щільно втрамбовані, а сніг наче бетон. На деяких лиш виднілись сліди від взуття, яке носками приречено дивилось в один бік.

— Куди вони ведуть?
— Всі ці стежини ведуть до хатини, — посміхаючись, сказав Чоловік.
— А якщо йти від хатини, то куди?
— Це марна трата часу… Скільки ними не йди, ти все одно повернешся в це місце.
— Але ж…
— Щоб потрапити в інше місце, треба протоптувати нову стежину і завжди рухатися вверх схилом гори, — закінчив Чоловік спокійним голосом, піднявся і рушив до хатини кроком людини, яка знає більше, ніж може сказати.

Жінка теж повернулась до хатини, а я не міг ані на секунду залишатись один. Їжа чекала на столі. Створена руками Жінки за рецептом, який мені ніколи не збагнути. Спочатку її страви здавались мені дивними й навіть бридкими, але з кожним посьорбуванням, з кожним укусом я відчував гармонію різних смаків. Під звуки каміна у кутку невеликої кімнати. Ця пожива миттєво дарувала сили. А погляд Жінки був сповнений найбільшої любові, яку лиш може відчувати людина, що з довжелезним ланцюгом пройшла крізь безкрайні засніжені поля. Невже десь у світі існує затишніше місце?

***

Ми покинули хатину одного дня на світанку. Чоловік казав не озиратись, бо ж нічого хорошого ми там не побачимо. А озиратись і не треба було. В плечі штурхало теплом від величезного згарища. Щойно ми вийшли з хати, як вона загорілась, але Чоловік з Жінкою удали, наче нічого не помічають.

Доводилось протоптувати метровий шар снігу, котрий жадібно поглинав то ліву, то праву ногу. Я йшов слідами Чоловіка і Жінки, відчуваючи, як кожен крок дається все важче і важче. Ми набирали висоту. Вогонь позаду давно згас або ж я просто перестав бачити галявину. Навіщо ми скараскаємось у невідому височінь? Чому не можна було залишитись у нашій затишній хатині? Чоловік намагався пояснити, але говорив невідомою мені мовою з важких слів.

Вони мінялися місцями час від часу. То Чоловік пробивався першим, то Жінка намагалась вести нас поміж дерев, які вже не були такими пишними та густими. Я вдихав хвою на повні груди й намагався не думати ні про що, як на самому початку сходження. Не вдається… Раптом мені захотілось наздогнати та перегнати Чоловіка з Жінкою. Пришвидшившись, вийшов на паралельний курс. Але товща снігу вхопила мене за ноги й потягла вниз. Аааааа. Дві великих руки й дві менших відчувались на плечах. Невагомість. Здійнявшись на ноги, йшов спокійно. Ми всі йшли спокійно і все рідше розмовляли. Чи то сил не було, чи бажання.

— Тут зупинимось!
— Ееее, а точно тут? — запитав я Чоловіка, споглядаючи пусту галявину.
— Гарне місце, от побачиш…

Ми працювали днями й ночами, шукаючи великі й маленькі камені. Нова хатина виросла з нічого і стала нашим прихистком. Ми валили дерева, щоб зробити терасу, і я вперше відчув свою силу над Чоловіком. Його рука вже не здавалась мені такою великою й могутньою. Чому я раніше не помічав, який він насправді? Густа борода втратила блиск. А блакитні очі… На початку нашого шляху хіба вони були такими сумними? Жінка теж. Її приваблива худорлявість отримала риси хворобливої. Волосся все ще падало русявими хвилями на тендітні плечі, але коли вона обіймала мене, то пасма торкались моїх щік, наче щітки. Холодно… Зайшли погрітись у новий будинок із каменю та дерева.

Я не спав усю ніч і думав, як би то облаштувати терасу. Дочекався ранку, щоб порадитися з Чоловіком, який у справі будівництва був набагато досвідченіший. За сніданком не встиг промовити й слова.

— Далі сам будуй, а я піду, — тихо пробурмотів чоловік, сьорбаючи гарячий чай із кедрових гілок.
— Куди ти? — все своє здивування я вмістив у два коротких слова.
— На той бік гори.
— На який бік? Туди йти і йти, кінця не видно.
— Це тобі йти і йти, а я швидко дійду.

Я спробував зловити погляд Жінки й прочитати у ньому план Чоловіка. Я бачив, що й вони не спали вночі. Куди йти? Ми ж тільки закінчили будинок. Він затишний і теплий. Для чого йти на той бік гори, якщо вершину не побачити навіть найгострішими очима. Я не міг зрозуміти, а Чоловік не пояснив. Просто пішов, залишивши недопитий чай. Ми сиділи за важким дерев’яним столом, але наші погляди були ще важчими. Я зірвався з місця й побіг до дверей, котрі вже встигло замести снігом з двору.

Намагався перекричати вітер. Ей, не йдиииии! Де тиииии? Повернись, благаю! Тиша ніколи не відповідає. Не отримав я відповіді й на цей раз. Коли хуртовина вщухла, я вийшов на галявину і знайшов нову стежину, яка прямувала догори. Я йшов по ній, доки було сил. Аж раптом дерева довкола закрутились у танці й все стало білим. Відкривши очі, я лежав на галявині біля нашої нової хатини. Відчинені навстіж двері змусили швидко підвестись. Хатина гарно прибрана. На столі ще теплі горщики з поживою. Скільки ж це я мандрував? Хата пуста. Лиш на столі видряпано послання від Жінки.

«Не треба було,
І за мною не йди
Зустрінемось
На іншому боці гори».

Я не виходив на галявину. Із записки, старанно видряпаної камінчиком, що так і залишився лежати на столі, було зрозуміло, що стежина вгору вже не одна. «Йти нею — марна трата часу. Все одно повернешся до хатини». Чоловік говорив про це, але ж… Раптом знадвору крізь отвір дверей, які так і ніхто не закрив, донісся крик. Це точно людина!

Здіймаючись угору з Чоловіком і Жінкою, мені доводилось бачити інших людей, які йшли стежками поряд з нашою. Інколи ми зупинялись перепочити на маленьких галявинах, де були гірські хатинки й навіть цілі поселення з отарами овець і табунами коней. Але вперше я заговорив до когось, окрім Жінки й Чоловіка.

— Я просто йшла… — Дівчина витерла лоба і намагалась пояснити.
— Ти йшла стежиною і прийшла на цю галявину, — перебив її все розуміючи.

Ми сиділи біля каміна і роздивлялись один одного. Я не знав, як виглядаю насправді, а Дівчина ніколи не бачила себе. До цих пір. За розмовами минули тижні й місяці. Непомітно прийшла весна, яка вдихнула життя в моє обійстя. Це справді було гарне місце, Чоловік мав рацію. Ми могли виходити на нашу галявину і сидіти цілу ніч, споглядаючи зорі й слухаючи шум дерев, який ніколи не набридав. Вдихали хвойне пахілля. Я став вправніше полювати. Ми разом з Дівчиною добудували терасу. Жінка точно оцінила б таку роботу.

— Прокидайся! — Дівчина спокій тихої ночі.
— Щоооо? — я увімкнув світло в очах, шукаючи образ Дівчини серед чорної кімнати.
— Він вже тут, треба йти!
— Хто Він? Куди?

Поки я здіймався з ліжка, Дівчина вже вибігла з хати. Косулею минула галявину і зникла серед сосен і ялин. Стежина вела вниз. Фууух… Я побіг слідами Дівчини, збиваючи росу. Йшов дні, тижні й місяці, кожний з яких був довшим за попередній. Я бачив, як розпускаються дерева, розквітають і дають плоди, а потім на них сохне листя. Не зупиняючи крок, я рвав ягоди з гілок, що нависали над стежиною. Я пив росу з ранішніх трав. Знову сніг і мороз, але у легкій одежині холоду не чути. Чим далі я йшов, тим теплішало. Я сміявся в обличчя зимі довкола і радів, що маю таку силу.

Аж раптом в очах запекло. Сльози потекли кришталево чистими струмками, але ні краплі гіркоти. Що це? Важко розгледіти, але намагаюсь. Дівчина стояла на краю прірви й тягнула ланцюг з несамовитим криком, котрий пронизував шкіру сотнями голок і змушував тремтіти усе довкола. Птахи у лісі забули ноти, а кролик завис у повітрі, ховаючись від крику. Що це? Ланцюг тонкий, але довгий. Незліченні метри ланцюга, який дівчина продовжувала тягнути. На іншому боці Він. Живий Він визирнув із провалля. Я схопив сокиру, що лежала поруч з Дівчиною, і одним ударом обрубав ланцюг.

***

Пори року мінялись все швидше. Ми часто розмовляли з Дівчиною про те, як нам добре з Ним, але ніколи не говорили про дивне відчуття, котре посилювалось з кожною зимою. Я знав, що воно турбує її, а вона напевне здогадувалась про мене. Відчуття постійного холоду, попри товсті стіни хатини, затишний камін і гарячий сосновий чай, який ми кожного разу заварювали міцнішим. Лиш обійми Його дозволяли зігрітись хоч на секунду. Хвилина була б за щастя.

Цієї ночі ми з Дівчиною не спали, мовчки вирішивши, що треба йти з цього місця. Залишатись не було сил. Відчуття зими знищувало нас. Але куди? «Йти протоптаними стежинами — марна трата часу». Ми бозна скільки пробудемо в дорозі, але все одно опинимось тут. Треба протоптувати нову і йти вгору.

На світанку я, Дівчина і Він рушили. Ми легко покинули хатину й з запасом сил здіймались вгору. Він постійно озирався, а в Його очах мерехтів вогонь. Я глянув донизу. Хатина маленька, наче комаха, і ледь виднілась посеред дерев, але вона точно не горіла. То звідки цей вогонь в очах Його? Чому так схожий на той, що я бачив, коли ми покидали нашу стару хатину з Чоловіком і Жінкою? Не озирайся, пішли швидше!

Хуртовина не вщухала ні на хвилину. Дичина наче подуріла, але ніяк не хотіла бути впольованою мною. Ми витрачали все більше часу на розведення багаття і приготування їжі. Втома підмовляла ноги зупинитись, а схил нескінченної гори кепкував над нами, демонструючи свою велич. Як же Він спритно підіймається… Ходіть сюди, швидше! Обнадійливий крик зверху. Перед нами відкрилась пуста галявина, яка вже прихистила Його. Важко розгледіти деталі, адже ніч покрила весь схил. Обмінялись поглядами й радісно пустились в танець. Утрьох ми танцювали годинами на виду у мільйонів зірок, кожну з яких ми з Дівчиною знали за іменем. Аж доки всі купкою не прилягли посеред галявини й не заснули.

Прокинувшись, я не побачив стіни з хвойних дерев. Як би не старався протерти очі після сну, але зображення не змінювалось. Невже той незбагненний масив з ялиць, кедру, сосен був лише маривом, що простягнулася крізь часи? Вони нескінченною грудомахою нависали над нами, поки ми підіймались, а зараз стали невидимими. Хвоя у повітрі ледь відчувалась. Її хотілось прогнати через все тіло, насититись сповна. Натомість дихаю пустотою і роздивляюсь довкола. Галявина, а за нею…

— Куди поділось це все?
— Ти про що? — Дівчина вдавала, що не розуміє або…

Ми закінчили будувати хатину з найкращого каміння і найміцнішого дерева, яке лиш можна було знайти довкола галявини. Найхолодніша ніч. Дівчина і Він вже спали, а мене мороз діставав до кісток і стукав у двері, що вели далі. Я встав підкинути дров у камін, але у хаті не виявилось жодного полінця. А як же! Тихенько скрипнув дверима і заглянув під терасу. Як немає? Ми ж заготували на місяць вперед. Більше дров немає… Я намацав сокиру і провів поглядом всю нашу галявину в пошуках бодай деревця. Де ж їх знайти?

— На іншому боці гори, — голос Чоловіка я впізнаю з мільйонів голосів.
— Так, ти мав рацію, тут поблизу.