Одиноким довго не буваєш

У Темному лісі проживає багато створінь, яких не бачили людські очі. Майже не знайдеться хоробрих, хто не побоїться зайти в гущу та залишиться живим, особливо після заходу сонця та під час правління місяця на небі.
Нічні птахи перегукувалися між собою, повідомляючи про порушників їхнього спокою. Одним із таких порушників став молодий вовк Варґ. Він прогулювався лісом, щоб бути подалі від своєї зграї, яка не приймала його, як свого товариша.
Його з дитинства дражнили через червоний колір його хутра. Ніхто з його родини не знав причини такого паранормального явища. Підростаючи, він став зазнавати ще знущань від однолітків і старших вовків. Його не тільки поливали образами, а й скидали найгірші гріхи зграї.
З родиною він також не був близьким. Він бачив ці огидні погляди на собі, хоча намагався не звертати на них уваги. Він терпів. Дуже довго терпів, поки не закипів у черговій сварці зі своїми батьками. Це сталося якраз на наступний день після його повноліття. Тоді він виказав усе, що його лютувало та хвилювало. Але батьки не вловили і краплі співчуття, вони просто вигнали його з родинної печери та наказали більше не з’являтися перед ними.
Він не знав, де йому переживати своє страждальне життя. Він тоді так само ходив навколо однакових дерев у пошуках якогось тимчасового даху.
У той день небо було заховане за темними хмарами, але проміні місяця все одно знаходили навіть найтонші щілини, щоб осяювати вовкові шлях у його майбутнє життя.
Варґ дістався до знайомої маленької річки, щоб попити води та трохи перепочити. Прозорий потік води майже не рухався, тому можна було розгледіти відображення – молодий і гарний червоний вовк крутив головою, щоб розгледіти себе з різних боків. Але його розглядання перервалися гучним криком у лісі на іншому боці ріки.
Варґ швидко перебіг через річку, бо вона була невелика та мілка, але порізав свою лапу гострим каменем. Було трохи боляче, коли він став бігти по брудній землі, але він хотів дізнатися, хто так болісно кричав.
Він швидко дістався того місця, а коли побачив, що відбувалося перед ним, то відчув неймовірний шок. Серед дерев двоє великих помаранчево-коричневих лисів кусали молодого світло-помаранчевого лиса за вуха та хвіст. Молодий лис скулив і намагався відбиватися кігтями, але у відповідь отримував низький рик і прикуси на шиї.
Варґ не міг на це дивитися. Він вискочив з-за дерев і прокусив одному з лисів лопатку до кісток. Назустріч йому інший лис перестрибнув через постраждалого молодого лиса, що лежав, скрутившись на землі, та ховав свій ніс за лапками.
Варґ вчасно відпустив першого лиса та розвернувся до іншого. Він зумів відскочити від нападу, чим здивував нападника, а потім швидко обійшов зі спини та прокусив спину тому лису майже до хребта.
Ліс прослухав другий крик на допомогу.
Обидва лиси відійшли від Варґа. Вони збиралися тікати, але наостанок кинули злісні погляди на вовка та проричали, що смерти йому не довго чекати доведеться.
Варґ, коли ті зникли серед дерев, підійшов до пораненого лиса, який не змінив свого положення та ховав ніс і очі від світу. Варґ одразу став лікувати рани, зализуючи їх язиком. Він обережно пройшов по вухах, шиї і спині. Він бачив, як лис здригувався кожен раз, коли його язик проходив по рані. Йому було дуже шкода його, бо він розумів, що ніхто не заслуговував на страждання та біль через несхожість на інших. Схоже, що цей лис також зазнав якоїсь дискримінації серед своїх.
Варґ зализав усі рани, окрім єдиної — на початку хвоста. Він засумнівався, а точніше засоромився, бо міг випадково торкнутися своїм язиком інтимного місця цього лиса.
Схоже, що лис помітив його сумніви, бо через кілька секунд пухнастий хвіст скрутився навколо ноги лиса. Варґ перекинув свій погляд і зустрівся з темно-карими соромливими очима. Він одразу зробив крок назад, щоб не налякати рудого.
– Я не буду, – сказав Варґ, на що отримав легкий, майже непомітний кивок головою. – Твоя зграя далеко звідси? – запитав він обережно.
– Ні, – тихо відповів лис і спробував піднятися на лапи, але одразу впав на землю.
Варґ був упевнений, що почув тихе скиглення після цього падіння. Він швидко придумав, як йому допомогти – ліг біля лиса і одразу помітив, яким маленьким той був. Якщо ті двоє були майже в розмір Варґу. то цей – у половину менший.
– Зможеш залізти на мене? – запитав Варґ на здивований погляд лиса. – Я тебе віднесу до зграї.
Лис здивовано дивився Варґу в очі. Вовку здалося, що лис уперше почув такі слова допомоги, але вголос нічого не сказав, щоб не злякати рудого. Він спокійно та терпляче чекав, коли лис впаде на нього. Він навіть підповз ближче, щоб упіймати лиса, коли той знову збирався ще раз залізти. І він упіймав його. Лис майже повністю впав на вовка, а потім Варґ обережно підкинув його, щоб було легше нести на спині.
Лис розлігся на ньому, як руда зірочка. Лапи розкидані по обидва боки, а пухнастий хвіст іноді лоскотав його задні лапи.
– Тебе як звати? – поцікавився Варґ і пішов у напрямку, вказаному лисом.
Лис спочатку мовчав, але Варґ його не квапив. Він чекав і водночас розглядав природу навколо них.
Сонце вже заходило за обрій, тому в лісі можна було піймати червоні та помаранчеві проміні, які красиво переливалися в повітрі. Ледве помітний вітерець пройшов повз них, розпорошивши їхнє хутро. Можливо, це надало лисові сили, щоб відповісти на питання.
– Мене звати Раї́
Його голос був трохи гучнішим, ніж раніше, і трохи впевненішим. Варґ зрадів, що лис став почувати себе краще, хоч у присутности вовка.
– Красиве ім’я, – сказав Варґ і лише через секунду зрозумів, що він проговорив це вголос.
Він почув за собою легкий сміх. Якби його хутро було сірим, а не червоним, то можна було би легко побачити, як його морда повністю червоніє від сорому.
– Я – Варґ.
– У тебе також красиве ім’я, – примітив Раї.
Його сміх був дуже дзвінким і милозвучним, що Варґ відчув до нього теплі почуття. Він зробив глибокий подих і також засміявся. Він ніколи не відчував себе так легко й щасливо, що забув погані спогади.
З того дня він ставав усе ближчим до Раї, як і Раї – до нього. У їхніх серцях з часом запалали палкі почуття, які вони розкрили один одному і стали ще ближчими, ще ріднішими. Настільки, що не могли жити один без одного.
Варґ познайомився з бабусею Раї, з якою той жив. Його бабця була дуже активною жіночкою та одразу проголосила, що Варґ буде жити з ними, бо вона «вже не могла терпіти скиглення Раї без його вовка».
Так Варґ став не один. Його оточували любі та рідні, яких він захищав від поганців. Він кожну ніч молився Богині Ночі, що подарувала йому Раї та інших, і радів життю як ніколи.