Мартини

Ніби мене немає.
Одночасно – відчуття, ніби мене створюють… “перероблюють” лягає до цього твердження контекстніше. Перероблюють, щоб виштовхнути нагору. Чи справді лише мене?
Бабуся казала, що весь наш рід був створений у морокові.
Когось сформували шахти, когось гори та ліси, а нас з нею – глибини моря.
З кожним моїм кроком легені звільняються від дратівливого тиску – вдих, інший крок – видих, і так поки не зможу…
Я тепер можу вільно дихати.
Я. Тепер. Можу. Вільно… Видих.
Отже залишилось пройти ще небагато.
Перевіряю гасову лямпу – вогник всередині починає загорятись. Чуйка цього разу не сплутала факт з оманливістю, яку створюють морські глибини. Мені дійсно залишилось трішки пройти, щоб опинитися на березі.
Вогник з лямпи завжди правильно вказує шлях.
Найважливіше, найцікавіше, найненависніше починається на березі.
Розтинаючи воду переді мною, починаю пливти. Поступово відкладає вуха – чую мартинів крик.
Кляті птахи-канібали. Знайшли свою жертву. Бідне пташеня. Не розумію чому бабуся Домаха вирішила назвати мене так само, як їх. Певне, нам з ними однаково вдало виходить вказувати шлях до моря.
Хоча, після її втрати, я більше подібний на те пташеня у клюві чайки.
“Міцного замісу та крутого засолу” – крикнула б на мене зараз Домаха та й добряче ляснула по потилиці за такі думки. Грецька кров та манери – “Вилазь вже з води на берег! Обережніше з лямпою!”
Ох, бабусю, бабусю, ти так і не встигла розказати мені про лямпу. Спитати вже немає в кого – з роду залишились тільки я та й дядечко Шубін далеко за териконами…рід.
Річ про яку так і не встигла розповісти бабуся Домаха перед… як назвати цю смерть? Винищенням? Переходом? Зникненням?
– Чому ця лямпа вказує шлях лише невпокоєним душам?
– Магія роду. – Кожного разу відповідала ти.
Чому саме ми вимушені це робити? Чому це наш обов’язок вказувати померлим шлях? Чому ти зараз не тут, не зі мною й я маю запалювати маяк сам? Чому я досі тебе оплакую, як той птах у морі оплакує своє пташеня?
Виходячи на берег, струшую з себе сіль, сльози вдів та кров воїнів, як казали місцеві греки. Струшені кристалики падають на деформоване часом і морем латаття під ногами. Щось, що залишилось від місцевих поселень теж ходить зараз тут.
Вкотре від цього усвідомлення шкіра ніби перетворюється на тисячі голок, що пронизують м’язи. Прислухаюсь. Чвакання чогось важкого разом з гуркотом звучать все ближче. Певне, вони вже давно йшли сюди на світло. Інстинктивно намагаюсь прикрити лямпу своїм пальто, це не допомагає, але так спокійніше. На суші світло лише набирає силу. Жодне ганчір’я йому не перешкода.
Ненавиджу, ой як же я ненавиджу цю частину!
Місяць у повній своїй силі вже освічує маяк. Його світло потроху загортає в себе блідовидну споруду. Пришвидшуюсь. Шлях пляжем, від моря до маяку, кожної повені наповнюється все більшою кількістю невідправлених душ – човнів, ще одні чайки, не вистачає на таку кількість загиблих.
Проходжу повз розтрощені часом та війною людські кістки. Колись … раніше цей пляж був моїм улюбленим на всьому Азовському узбережжі; ми з бабцею могли спокійно розгулювати берегом, не переживаючи за власну безпеку. Тоді вона мені розповідала про свою молодість, про море та сіль, про глибини, з яких ми прийшли. Я любив дивитись, як вона кличе душі, як запалює маяк, а те, як вона дивилась на море, виглядаючи козацькі кораблі…
Зараз тисне в грудях, ніби голоси чайок какофонять у венах, коли згадую той її замріяний погляд.
Тоді ми нікуди не спішили.
Тепер же, я біжу чимдуж.
Світло в лямпі вже набралося сили й боюсь, що неупокоєні от-от мене наздоженуть.
Чвакання їхніх душ чутно все ближче. Минулого разу вони мене ледве не розтерзали… пощастило не розчинитись серед їхньої кількості.
Відчай та ненависть до ворога наповнюють мене ніби олія, дають сили; я пришвидшуюсь.
Якщо вдасться, то ще декілька хвилин й я вже в маяку. В такі моменти думаю про те, як війна вплинула на шахти дядечка Шубіна – скільки душ він відправляє з териконів до потойбіччя? Як багато на нього чекають в шахтах? Чи встигає він відправити всіх лише за один повний місяць? Як він стерплює весь цей біль?
– Бляха! – через сльози не розгледів як один із невідправлених перехопив мене за ногу.
Ледве не падаю.
Почалося.
Глухе “у-у-у” та звук тяжких кроків вже були поруч, за радіусом світла лямпи. Ось такий він, пляж, моє найненависніше місце.
Роблю довгий видих. Прислухаюсь до води, щоб перемкнутись з небажаних зараз емоцій.
Цієї ночі море неймовірно спокійне. У колиханні хвиль чутні відголоски весел – чайки вже пливуть до берегу. Вди-и-их. Скидаю з ноги холодну субстанцію. Треба бігти. Я маю швидше запалити маяк світлом лямпи, інакше човни не знайдуть де причалитись. Якою б не була родинна справа, моя роль в цьому процесі лишається незмінною – звести корабель з пасажирами. Скільки б повеней це не зайняло.
Температура лямпи пече руки, а світло настільки яскраве, що засліплює, чи це ейфорія від атмосфери та процесів? Може мене засліплює адреналін від того, що зміг відірватись від невпокоєних? Чому ж ця клята лямпа почала так сильно світити?
Біжу по пам’яті: декілька метрів прямо, потім завернути за огорожу й дотягнутись до дверей, потім декілька хвилин сходами й я вже у будці.
Різкий біль в ступні збиває з темпу. Нептуне, я що, падаю?
Що за…
Якого морського біса.
Швидко групуюсь та приземляюсь на спину.
– Ціла… хвала морю, ціла – відводжу лице від лямпи й намагаюсь розгледіти ногу. Схоже, що наступив на протитанкову конструкцію та гостре вістря пробило ступню наскрізь. – Підіймася!
Підіймася, шматок лайна!
Вставай, інкаше тебе роздеруть на частини й більше ніхто не попіклується про ці душі.
Вставай, вставай, вставай!
– Отак, молодець, крокуй далі, Мартине, молодець.
Ще крок.
Ти ж знаєш, що через декілька хвилин біль мине.
Отак, ще трошечки, терпи!
Прошу тебе, Мартине, перетерпи.
Ти ж бачив, який фінал у тих, хто не встиг донести світло, тому йди.
Крокуй, хнитик ти такий!
Давай, давай!
Ще крок, ще!
… я не можу…
– Я не можу – випускаю лямпу з рук. Гучний звук брязкання металу точно приверне небажану увагу. Хоча, байдуже. – Як же я втомився, бабусю.
Як же я втомився. Може краще для всіх буде дати роздерти себе?
Я втомився кожного разу йти цей шлях. Я втомився нести це світло. Я втомився бути сам…
Підіймаю очі догори – маяк неочікувано для мене помпезно видніється на фоні місяця. Скільки разів я бачив цю споруду й лише зараз, в цьому моменті, відчуваю всю її велич… весь її сенс для тих, хто залишився. В його тіні відчуваю себе лише безнадійною істотою. Чому такі речі помічаються лише перед кінцем? Як абсурдно.
– Крі-і – мартин пролітає над моєю головою та задіває ту клювом. А ти звідки взявся?
Чайка зупиняється біля лямпи, задіває крилом світло та несе його далі до моря. Слідкую за її маршрутом, як вона облітає пляж поміж тіл, поміж уламків душ та зникає серед хвиль, поруч зі своїми кораблями-тезками. Випадковість чи ні?
Ох, Мартине, Мартине, може й тобі час підвестись та донести своє світло до мети?