Книги і старий торговий центр

Цього разу ми натрапили на торговий центр. Через вибиті вікна вився дикий виноград, ржаві залишки каркасу для назви невпевнено трималися на стіні.

— Я не впевнена, що тут хтось залишилився, — сказала Ася й напружилася, намагаючись прочинити двері. — Виноградом вже вхід заклинило.

— Вони завжди там. — твердо промовила я. — І навіть якщо так виявиться, що їх там нема, ми маємо принаймні прибрати.

Напарниця кивнула і налягла на імпровізований важіль з ножа. Двері здригнулися і трохи здали позиції.

Я підняла погляд до хмарного неба, наче ось-ось мав піти дощ. Небо нас так дражнило вже декілька тижнів. Гм, до речі.

— Напарнице, нагадай, який сьогодні день тижня?

— Середа. Іди допоможи, забудько, мені треба потримати двері.

Не без звичних труднощів ми таки розсунули двері повністю, і миттєво в ніс ударив запах затхлої шкіри й гнилі, немов від опудал тварин.

Ми озирнулися. Над нами висів величезний фальшивий скелет в одязі пірата і показував пальцем кудись перед собою. Десь зашурхотіли пацюки, чи, може, єноти. Від колись акуратних зелених зон розповзлися дикі рослини і заполонили приміщення.

— Почнемо з винограду?

— Мгм, — я обвела поглядом коридор, спробувала впізнати вивіски магазинів. Прибирання обіцяло бути довгим. Але ми нікуди не поспішали.

Власне, в нас був лише один дедлайн — темрява і їжа.

Вже сутеніло, коли ми почали збирати розпал для багаття. Я зайшла достатньо глибоко, аби треба було вмикати ліхтарик, і неочікувано натрапила на книгарню. Спробувала пошукати цілі книги — будь-які, головне читабельні, але таких, очікувано, знайшлося небагато — більшість або згризли, або роз’їла волога та пліснява. Я присіла навпочіпки біля купи макулатури, коли відчула, як хтось теж опустився зовсім поряд.

До мене заговорив чоловічий баритон:

— Доброго дня. Може, підказати щось?

Я простягнула руку до однієї з книг:

— Чи варто її купувати? Я чула про неї декілька разів, але відгуки кожен раз різні.

— А, ця збірка поезій? На мій погляд, це гарний початок знайомства з автором, але в нього доволі специфічний стиль.

Я повернула голову і побачила юнака в сорочці з розмитим бейджем і в чорних джинсах. Його очі не кліпаючи дивилися на купу книг, немов юнак дивився крізь неї. Спокійно запитала:

— Як вас звати?

На його обличчі з’явилася розгубленість. Довелося почекати декілька секунд, перш ніж він заговорив знову.

— Ну… не знаю…

Я підняла книгу, прочитала назву.

— А ким працюєте?

— Не знаю.

— Скільки вам років?

— Не знаю, — юнак повільно поклав руки на вуха і нарешті перевів погляд на мене, все ще трохи розгублений. — Я тут є, ось і все. Зачекайте, — він мене роздивився, а можливо, відчув дещо, і вираз його обличчя змінився на приємне здивування. — Можливо, що ви?..

Я легко усміхнулася. Вони ніколи не закінчували цього речення. Можливо, через те, що були неспроможні пояснити їхнє передчуття.

Я просто кивнула, і юнак, покліпавши, перевів погляд на свій бейджик, потім на мене, потім знову на бейджик і потягнувся його зняти.

— О-ось, тримайте.

Моя рука торкнулася прозорого пластику, і весь силует юнака раптом почав повільно віддавати синім світлом. Тоненьке джерело тепла торкнулося моїх пальців і пішло кровоносними судинами вгору по руці. Почувся його голос:

— Ам, знаєте…

Тепло досягло плеча. Я підняла на юнака очі.

— Це, звісно, може прозвучати дивно-

З легким лоскотом тепло розпустилося по грудній клітці, побуло там мить і пішло до шиї.

— Я, здається, вас чекав.

Я підбадьорливо кивнула:

— Сподіваюся, очікування тяглося не надто нестерпно. Тепер я тут.

— Так, — юнак не зводив з мене напівскляного погляду. — Ви тут.

Тепло досягло голови й повільно в ній розсіялося.

Я опустила руку і встала.

Навкруги знову стояла тиша й темрява. Коли включила ліхтарик, я побачила біля ніг брудний, зморщений від часу та вологи старий бейджик: «Книгарня “Слово”, продавець-консультант Любомир».

Чи стануть в пригоді його знання, питання скоріше було риторичне, але таке траплялося у світі, де навіть не існувало календаря і доводилося кожен раз вигадувати, який сьогодні день тижня. Найголовніше, що нарешті рештки душі вільні.

Бувай, Любомире.

Я набрала декілька випадкових книг і рушила назад до Асі, яка успішно влаштувала місце без диких рослин і вже викладала вогнище.

Вона підняла голову, зачувши кроки.

Я мовчки продемонструвала свій скарб, Ася легенько поплескала в долоні й повернулася до справи. Я присіла біля неї навпочіпки, поклала книги поряд. Взяла одну, розгорнула, вирвала першу сторінку, зім’яла і поклала під піраміду сухих гілок, а згодом повторила так з другою та третьою.

Зрештою, ми засинали в теплі, і ніч пройшла спокійно та безпечно.