Пам’ять

Пам’ять

Я прокидаюсь від різкого стуку, схожого на звук необережно зачинених дверей.
“Ну хто це там гатить у двері, як ненормальний, невже не можна тихіше зранку?” – обурююсь, перевертаючись на інший бік і ховаючи обличчя під подушку.
Але затишний, теплий сон вже втік, натомість приходить похмурий холод ранку і несподівана думка “Хм, але ж вдома нікого немає”.
Ну от, тепер треба вставати і перевіряти, що там за шум.
Встаю з ліжка, кутаючись у ковдру. Чому так холодно? За прогнозом сьогодні має бути двадцять градусів, а відчувається не більше п’яти.
“Один з життєвих законів – ніколи не довіряти прогнозам…” – майнула в голові ще одна невдоволена думка. Виповзаю в коридор. Все тихо і спокійно, ніхто не стукає в двері, все на місці. От тільки … В цьому оманливому світанковому світлі шпалери здаються темнішими, а шафа вищою і масивнішою. Ще й дивна тінь на ній, наче від старомодної лампи. Такої, як була у батьківській квартирі років з 20 тому. Так, треба ввімкнути світло і прогнати цю мару. Рука ковзає вправо, щоб натиснути на вимикач. Але замість вимикача наштовхується на поличку з ключами, ключі зі стуком падають на підлогу, я здригаюсь і згадую, як тато колись причепив цю поличку. Він, як це зазвичай буває, з кілька місяців обіцяв це мамі і нічого не робив. Але одного дня батьки про щось дуже тихо говорили на кухні за зачиненими дверима, а потім тато вийшов, знайшов молоток та гвіздки і почав прибивати поличку. Я вибігла в коридор і мов зачарована дивилась на те, як тато б’є по гвіздку. Там вистачило б всього кілька рухів, але він монотонно завдавав стіні удару за ударом. Я навіть зараз можу відтворити в пам’яті той стук..
Так, досить привидів минулого. Треба піти на кухню, попити води, прийти до тями.

Я прочиняю двері і бачу нашу стару сімейну кухоньку, точно такою, як вона була у ранніх дев’яностих на вулиці Щорса. Червоні в білий горох чашки та блюдця, такий же чайник. Засмальцьована величезна сковорідка, в який смажилась картопля та котлети. На підлозі рядками банки із закрутками. Круглий стіл, застелений серветкою, в’язаною гачком. На столі сіль у кришці з півлітрової банки і миска з яблуками, які передавали родичі з села. Якісь ампулки з ліками, відкрита банка солоних огірків, кросворд в газеті і олівець біля нього. Що це? Сон? Чи моя пам’ять?

Біля столу, на лавці з м’якою спинкою сидить мама. Вона відрізняється від образу в моїй пам’яті. Насправді, в моїх спогадах немає реальної жінки – лише її тихий голос, м’яке волосся, штучний яблучний запах від дешевого мила з магазину, що перебиває запах смаженої їжі та ліків; відчуття її теплої руки, за яку завжди хотілося вхопитися в дитинстві. А тут, за кухонним столом – вона реальна. Втомлена, зі зморшками, в старенькій кофтині, з коричнево-рожевим лаком на нігтях і таким же незрозумілим кольором помади. З волоссям, яке підтримує велика заколка-крабик – одна з моїх улюблених іграшок в дитинстві. Згорблена і схилена, наче дерево, що не витримало пориву вітру.
Батько теж тут. Стоїть ближче до дверей. В руках яскавий пластиковий пакет із дивожними тропічними квітами – таких тоді було багато на сірій запиленій вулиці Щорса мого дитинства.
Таню, – розгублено каже батько. – Я от, дивись, фрукти тут приніс, і молоко. Це для тебе і для маленького… тобі ж треба більше зараз … вітамінів. І, дивись, тут ще … я знаю, дурниці, але коли побачив… І Людка так дешево віддавала. В магазині в нас таких не бачив. Дивись … лялька.
Тато дістає з пакета великого пупса, впустивши при цьому на підлогу кілька груш. Лялька одягнена в рожевий в’язаний костюмчик, має чепчик на голові і соску в роті. Це виглядає так по-дурному тут, на цій кухні, серед бідного облаштування.
Мамин погляд впивається в ляльку, як у ворога, від якого треба захищати свою кухню. Її погляд стає суворим, невблаганним. Її суворість то єдине, за що вона може вхопитися серед цієї кухні, щоб не впасти, не розсипатись, не розлетітись на дрібні частинки серед сковорідок, банок, старих газет та використаних сірників.
Володю, ти що взагалі. Як завжди, не думаєш. Олена вже занадто доросла для ляльок, її треба наступного року в школу збирати, треба про олівці і зошити думати, форму, а тобі ляльки в голові. Сам як та дитина.
Таню, – ще більш невпевнено починає тато. – Це … це не Оленці. Це маленькому. Чи маленькій… ти казала, думаєш, що дівчинка буде… Таню … – тато простягає ляльку в бік матері, наче благаючи її про щось.
Мама встає і різким рухом забирає в нього ляльку.
Так, давай сюди. Сховаю у шафу поки, завтра занесу Людці. Все за тебе треба робити, Володю, тільки клопотів мені додаєш, я ж маю ще завтра …
Таню, – перебиває тато. – Це для маленької… Таню …
Володю! – мама лише один раз дозволяє собі підвищити голос і вкладає весь свій біль в це “Володю”. На секунду закриває очі, збирається із силами, продовжує. – Володю, ти не чуєш мене? Я завтра занесу це назад. Оленка вже доросла. Ніякого маленького не буде. Забудь, Володю.. – в останніх словах промайнула крихітка доброти, наче мама дає пораду доброму другові.
Таню…
Забудь, Володю.

Далі мені не треба дивитись. Якась крихітна комірка в пам’яті розблоковується. Я пам’ятаю, що Оленка – маленька я – поки мама готувала вечерю, а тато стукав молотком, влізла в шафу і знайшла ляльку. Мене зачудував гарний в’язаний костюмчик, я гладила його рукою, а мама розізлилась, вирвала ляльку з рук і наказала йти в кімнату. Тато перестав стукати, зайшов до кухні, твердо забрав іграшку з маминих рук і передав мені, торкнувшись моєї щоки.
Візьми, доню, пограйся ще, поки можеш.
Це мені, тату?
Тобі, подарунок від сестрички.
Мама почала сварити тата, тому я втекла, вчепившись в ляльку, готова боронити свій скарб. Кожного разу, коли мама бачила в мене цю ляльку, вона злилась, тому я намагалась зайвий раз не потрапляти їй на очі. Згодом я забула і слова тата, і подарунок, але ще довгий час гралася і розмовляла з уявною подружкою-сестричкою, яка єдина мене розуміла і підтримувала в моїх дитячих фантазіях .

Хочеться опинитися подалі від цієї тісної кухні з усіма її несказаними таємницями. Штовхаю двері, пробігаю сходами і виходжу на вулицю. Що ж чекатиме мене тут – знову минуле? Вулиця виглядає спокійною та затишною. За відчуттями, зараз десь кінець серпня. Перед будинком в дворі натягнуті мотузки для білизни. Якась хазяйка неподалік вибиває килим. Поодаль декілька чоловіків середнього віку грають в карти біля гаражів, з одного з яких стирчить облуплений зад жигулів. У котрійсь з квартир з розчиненим вікном грає місцева радіо станція.
Я сідаю на лавку і думаю, як це все, що навколо, одночасно рідне і вже дуже далеке. Наче вулиця, на якій жили персонажі улюбленої в дитинстві казки. От там, десь за рогом, має бути маленький магазинчик з хлібом, де продавали тістечко-корзинку з дуже смачним білим кремом і …

Про щось дуже приємне думаєте, так? – перериває мене голос збоку. Я оглядаюсь і бачу широкоплечого чоловіка з сивим волоссям і доброю, відкритою посмішкою. Свого дідуся. Скільки разів я бігла зустрічати його з роботи цією вулицею, а він казав підставити долоні і сипав мені зернят чи цукерок в яскравих обгортках.
Та… так. Дещо пригадалося…
Добре, коли в минуле занурюєшся з приємністю. А втім, наша пам’ять примхлива. З часом залишає лиш те, що їй до вподоби.
Хм.. – в дитинстві мені подобалися всі романтизовані, казкові розповіді дідуся, але виросла я скептично налаштованою, довіряючи лише науці, цифрам і доведеним фактам. – Я думала, що спогад – це запис об’єктивної реальності. Це і відрізняє його від мрій і фантазій.
Так? А який у вас спогад буде про цю машину? – вказує рукою на дорогу. Я запізно повертаю голову туди і вже бачу лише зад машини, яка завертає у провулок. – Я бачив перед машини, а ви її задню частину – то чий спогад правильніший? – сміється дідусь.
Немає спогадів правильних і неправильних, – я не розумію, до чого він веде, але продовжую сперечатися. – Є ваш і є мій.
Отож, так і є. Ми обидва бачимо і запам’ятовуємо реальність, але не всю, а лише якусь її частину.
“…. лише якусь її частину…” – відлунюють в думках ці слова. Здається, що їх треба запам’ятати і в жодному разі не дати вислизнути.

Я йду далі вулицею. Ось відділення пошти, стадіон, де зранку до ночі чується гупання м’яча і крики хлопчаків, а там і кіоск з морозивом. Широкий, довгий провулок веде на сусідню вулицю, де знаходяться корпуси військової лікарні. Бабуся працювала там медсестрою і я часто бігала цим провулком з різними її дорученнями. Віднести якийсь пакунок додому, забрати щось у сусідки, купити на дрібні монети газету чи зернята, попросити старого столяра Федора прийти щось полагодити, передати продавчині рибного павільйону прохання відкласти щось до вечора, поки бабуся йтиме з роботи. Я малюю в уяві цю картину, як бабуся йде з роботи з великою солом’яною сумкою, яку вона носила за будь-яких обставин, і зупиняється поговорити із знайомими продавчинями чи сусідами. І ця картина тут-таки стає реальністю. Я бачу бабусю, її стару коричневу кофту на блискучих гудзиках, сіру спідницю до литок, коричневі капці і солом’яну сумку, з якої стирчить газета, стрілки зеленої цибулі і згорнутий бинт. Бабуся йде важко, перехиляючись з ноги на ногу, наче в пошуку опори, яка постійно тікає геть. Її погляд при цьому жвавий і гострий, проникає за всі фіранки та зачинені двері. Ось вона вповільнює крок, швидко оглядає вулицю, підходить до одного з під’їздів і її постать ховається за молодими вишнями і яблунями, висадженими під будинком. Мені стає цікаво і я пришвидшую крок, щоб не згубити бабусин слід. І не лише я. З іншого боку вулиці біжить маленька Оленка. Обома руками вона несе щось, загорнуте у невеликий рушник. Я йду за нею, намагаючись віднайти цей спогад у пам’яті. Бабуся наказала мені зустріти її після роботи, а до того зайти до тітки Наталі, високої чорнявої жінки, що працювала в аптеці, і забрати щось для бабусі. Тітка Наталя завжди виглядала злою, мала стиснені губи і різкий погляд, тому я завжди старалася якнайменше знаходитися в її присутності. Дідусю вона теж не подобалася, мабуть, тому бабуся наказувала не говорити вдома про те, що вона час від часу посилає мене до аптеки із дорученнями.

Мала Оленка підбігає до бабусі, простягає пакунок і щось починає голосно і радісно щебетати. Бабуся цитькає, дістає з кишені яблуко, тицяє малечі до рук і відправляє “біжи в двір, до дітей, тільки яблуко з’їж тут і не загуби”. Оленка біжить, я ж залишаюсь біля бабусі. На лавці біля неї сидить молода жінка із заплаканими очима і втомленим поглядом. По обличчю видно, що жінка намагалась приховати сліди сліз і хоч якось його прикрасити – сліди губної помади, червона фарба на щоках. В той же час, помітно, що насправді її увага зайнята іншим, на платті відірваний гудзик і непрасований комір, туфлі взуті на босі ноги, з нагрудної кишені плаття стирчить давно зів’яла волошка. Бабуся співчутливо вдивляється в очі дівчини, потім бере її за руку і щось наполегливо говорить в самісіньке вухо.
Ой, Марто, не ти перша така сидиш переді мною. Якщо хочеш, щоб я тобі допомогла, діяти треба зараз.
Але ж … але я не знаю… ще треба почекати …
Ой, дурне дівчисько. Дочекаєшся лише того, що будеш одна з дитиною. Тоді тобі ніхто не захоче допомагати, я тим більше.
Не змушуйте мене …
Я змушую тебе? Оці мені дівчиська, ще я такого не вислуховувала за свою доброту. Тут нема про що ляси точити. Якщо допомога потрібна – йдемо, все готово. Якщо ні – я не наймалася тут сльози підтирати, і так роботи повно. – бабуся поривається вставати, але дівчина з розпачем хапається за неї обома руками. Певно, не може вирішити, що страшніше, йти з бабусею чи залишитися одній.

Я більше не чую їх розмову, але по тому, як все рішуче бабуся натискає на плече дівчини, я розумію, чим вона закінчиться. Зрештою, вони встають, бабуся рішучим кроком простує назад до лікарні, підтримуючи дівчину під руку.
Я теж йду далі від того місця, відганяючи думку, яка намагається заполонити мій мозок. Чи була моя мама також на місці цієї дівчини до тієї розмови з татом на кухні?

Якщо звернути в протилежну від лікарні сторону, можна вийти до Інституту культури, де я колись навчалась. Я вже й забула, які на вигляд стіни, аудиторії та коридори закладу, який був моїм життям колись. Яка будівля більш реальна для мене – та, що стоїть на цій вулиці, чи та, що живе в моїй пам’яті?
Поряд з інститутом я бачу агітаційні палатки з листівками і великі плакати з обличчями політиків, якими все було густо всіяно навкруги якраз в той рік, коли … коли я вступала сюди. Невже тепер я зустріну сама себе? Проходячи крок за кроком далі по вулиці, я все більше згадую той день. Ось канцелярський магазин, куди я забігаю додрукувати якісь документи. Займаю там чергу і біжу в сусідній магазинчик за пляшкою води і печивом, бо голодна з самого ранку. Між агітаційних палаток походжають найняті на сезон студенти і намагаються збути свою щоденну порцію листівок. Біля однієї з палаток жінка з дитиною. Жінка намагається позбирати з тротуару розкидані речі, а дитина в колясці заходиться голосним плачем. Я, наче це було вчора, згадую, що ця картина і тоді привернула мою увагу. На дитині, а це була дівчинка, рожевий в’язаний костюмчик, дуже схожий на той, що був у тієї ляльки з мого дитинства. Я підхожу ближче, перепитую у жінки, чи потрібна їй допомога, а сама, не задумуючись, починаю говорити до дитини. Всього кілька хвилин мені треба, щоб відволікти і забавити її. Жінка здивовано відзначає, як добре я ладнаю з дітьми і запитує, ким я працюю. А й дійсно. Я ж була тою, хто завжди няньчився з молодшими дітьми на вулиці, а ще гралася у вчительку з двоюрідними сестрами та братами і підпрацьовувала вожатою в літньому таборі. Чому я не згадала про це, поспішаючи занести документи в Інститут культури? Чи не змінила б свій маршрут, підійшовши в той день до тієї жінки?

Знову звертаю до свого будинку. Підіймаюсь сходами в передчутті нової зустрічі.
Це знову та квартира, в якій я засинала. Така, якою пам’ятаю її років зо п’ять тому. Саме тоді в мене у передпокої стояло велике дзеркало у дерев’яній рамі, а на поличці лежали дві пари ключів. Не вмикаючи світла, обережно заходжу до кухні. Біля столу сидить мій коханий Анатолій. Принаймні, саме на цій кухні, саме в цьому часі він мій коханий. Анатолій крутить в руках якийсь прямокутний лист паперу, зітхає, встає і знову сідає. Дістає телефон, щось довго виклацує там, шукає, роздивляється, Потім прикладає його до вуха.
Саню, Саню, це ти? … Чуєш, допоможеш мені зі снарягою? Та не гони, Сань, чуєш, не атошніку якомусь, для себе прошу. Не довбанувся я, Саньок, батько загинув… Та не треба, все в нормі. Просто брат у мене, ти ж знаєш. От, Назар, такий же, обов’язково піде, за батька помститись. Та, так, завжди такий був. Краще вже я. У Назара діти, а у нас з Оленою… ну ти знаєш. А я б хотів, дуже хотів. Та що вже … Назар дітям потрібен.

Я ніколи не чула цієї розмови, як і Анатолій так і не почув новини, яку я збиралася йому розказати в той день. Після Сані він подзвонив мені і поставив перед фактом, що “снаряга” вже куплена, він відправляється на схід, а я ще молода і не повинна чекати його. В гіркій образі я не сказала йому, що чекала б на нього вже не одна, а залишилась наодинці з собою. Невже я стала такою, як моя мама, яка стоїть на кухні із лялькою для дитини, яка так і не народилася? Такою, як та дівчина, яку моя бабуся веде під руку до лікарні?

Проходжу до кімнати і повертаюсь до ліжка.
В нашій пам’яті живе багато всього, але не завжди правда.
Коли я прокинусь, що робити з цією правдою? Забути, як сон, який розвіюється ще до обіду? Чи залатати нею дірки у своїх спогадах?