Сон Явдохи

(В основу цієї історії лягла розповідь про незвичайний сон жительки одного мальовничого села на Тернопільщині)

— Маринко, донцю, ти тут?
Марина глянула на годинник. «Дев’ята ранку… — похитала головою, — щось ви, бабо, “припізнилися” нині».
— Ти тут, донцю? — долинув скрипучий голос з сіней гучніше.
— Та тут, де ж мені бути в цій порі? — зітхнула Марина.
«Ну, зараз почнеться…» Ледь встигла подумати, а баба вже на порозі.
— Я, чуєш, до хати постукала, питаю в малої: «Мама де?», а вона мені каже: « — Слава Ісусу Христу, бабуню. Мама в коморі борщ варить». До чого вже файна в тебе дівчинка, нівроку.
Баба посипала словами, як горохом з торби, розглядаючи жвавими оченятами, що робиться на кухні. Стара, зморшкувата і згорблена під важкою ношею років, вона так і не втратила дитячої цікавості до всього й до всіх навколо.
— А ти, Маринцю, вже в п’єцові не палиш?
— Не палю.
— А чо?
— Бо забагато з п’єцом церемонії.
— Але в п’єцові готувати здоровіше.
Марина змовчала. Вона добре знала свою сусідку, бабу Явдоху, і розуміла — якщо не перебивати, то швидше скаже усе, що запланувала і піде на город поратися.
— А ти до борщу «воцет» даєш, чи «квасну сіль»1?
Бабуня вмостилася на канапі й приготувалася слухати рецепт борщу від Марини.
— «Квасну сіль»… — відказала коротко молодиця, щоб не давати приводу до розмови. Бабу Явдоху собі зачепи, потім не позбудишся. Може і до обіду язиком пластамахати. Надокучає щоранку Марині своїми балачками, і вигнати шкода, як не як, стара самотня жінка.
Молодиця вдихає глибше, аби віднайти внутрішню рівновагу і сприймати бабині оповідки як радіотрансляцію. Та Явдоха не дає.

1 «Квасна сіль» (діалект.) — лимонна кислота.
— Що це ти робиш? — питає.
— Буряк тру.
— На терці? Овва! На терці, воно не добре. Я все життє ножом кришу.
— А я тру на терці… «все життє».
— Хих… — махнула рукою Явдоха, — кілько там ще твого життє?
Марина не втрималася, й спересердя протягнула скибкою буряка по зубцях терки дужче, зачепивши й вказівного пальця.
— Ай! — скрикнула.
На пальці проступила кров.
— Ось бачиш, донцю! — не упустила моменту Явдоха. — Я ж кажу.
— Та йдіть ви, бабуню… на город поратися… — процідила крізь зуби Марина, перев’язуючи бинтом палець. — Бо я за вашими балачками і руку собі відітну.
Бабуся опустила голову. Запала тиша. Маринчине серце обважніло.
«Нагримала на стару бабу, — подумала, — а вона ж уже як мала дитина. Горнеться сирота. Хіба винна, що така надокучлива вдалася?»
— Ви краще приходьте на обід до мене, — мовила лагідніше, — борщу гарячого поїсте.
— Не злостися на мене, донцю, — озвалася винувато, — я ж оце прийшла сон тобі розповісти.
Жінка глянула в наївні дівчачі очі старої бабці, чіпкі, зі жаринкою, лише оточені звідусіль засмаглими ринвочками болю й печалі.
— І що ж то за сон? — запитала із цікавістю, наче свою доньку.
Явдоха розквітла мов ружа.
— А що, палець вже не болить?
— Не болить, — посміхнулася Марина, — кажіть уже.
— Пам’ятаєш, я тобі про мого Микольцю розповідала?
— Як не пам’ятати… — молодиця зітхнула, опустивши очі.
— Мала, доню, стара Явдоха одного брата, і того втратила, — бліді, порепані губи затремтіли. — Ні попрощатися не дали, ні поховати по-людськи. Розстріляли більшовики наших соколиків, зарили, як худобу, бульдозером в яру, а мого братика взагалі, казна-де кості тліють.
Сльози запетляли жалобними рівцями на щоках Явдохи. Марина сіла поряд, обійняла за плечі.
— Не плачте, бабуню. Бачите, перепоховали хлопців, могилу високу
насипали, — сказала тихо й лагідно, нишком губу прикусивши, аби й самій не заплакати. — А тепер й урочисту Відправу за душеньки всіх наших повстанців на могилі відслужили, і тих що тут поховані, і тих, що деінде полягли у землю, за котру кров пролили. Не плачте, чуєте? Най з Богом спочивають.
— Чую, — всміхнулась Явдоха, витираючи сльози.
А тоді стрепенулась, наче зі сну, торкнулася сухими пальцями Марининої руки і зазирнула в очі так, немов готувалася відкрити найбільшу таємницю світу.
— Ото ж бо й воно! Мені Микольцьо раніше ніколи у снах не з’являвся, а як отець за хлопців Службу відправив, то й наснився! Сплю і бачу, як біжать кудись наші соколики, всі у білих вишиваних сорочках, веселі та радісні. Хочу спитати, куди вони поспішають і не можу нікого спинити. Аж раптом, мій Микольцьо надбігає. « — Миколо, — питаю, — куди ж ви всі біжите?» А він рукою у бік цвинтаря показує, там начебто світло якесь: « — Туди біжимо!»
« — Чого ж ви так поспішаєте? Чому радієте?» — допитуюся.
— А він що?.. — запитала Марина впівголоса, тамуючи подих.
— Він дивиться на мене, погляд світлий-світлий, і каже: « — Поспішаємо, бо в нас ще ТАКОГО не було». Ну хіба не диво, донцю? Хтозна звідки прибула його душечка до рідного села на урочисту Службу по собі й по своїх побратимах, так бідна молитви хотіла…