Джерело сумнівів, або краще спитайте мого терапевта

1. Історія Катерини
Можливо, життя — це випадковість, але я в цьому сумніваюся. Стівен Тайлер
1.1. Бажання подобатись і меланхолія.
Мене вже ніщо мене не тримало тут. Атмосфера тління та занепаду відбивалась на мені щоразу, коли я чула одні й ті самі жаління на долю родичів та знайомих.
Здавалось, стати іншою я могла би тільки десь далеко. Кожного разу йдучи вулицею, я боялась, зустріти того, кого бачити вкрай не хотілось. Мені було душно у цьому болоті, болоті власних проколів і невдач. І я нарешті відчувала в собі сили покинути цю трясовину. Що зі мною сталося, – запитаєте ви. Я поїхала зі свого провінційного містечка.
Пам’ятаю, як лежала у ліжку і дивилась у стелю, за вікном ворушилось життя, а мені зовсім не хотілось вставати і кудись йти. Дуже захотілось мати кошеня, яке може потішити в такі моменти.
Я не знала, що робити, але я знала, що не варто лишати все як є. Насамперед звертатися до терапевта було моїм найкращим рішенням.
Ми сиділи з ним на балконі, я багато разів уявляла як говоритиму з ним, як запитаю його про щось таємниче. Він подивився на мене: темно-коричневі очі з зеленим відтінком. Він був високим, навіть кримезним, з широкими плечима. Мужній, але щось в його погляді було лірично-ніжне, майже тендітне. І його спосіб висловлюватись: його вимова була досить елегантна та витончена, як на такого здоров’яка. Він був харизматичним, одягнутий досить просто: в сині і трохи потерті джинси і футболку з назвою одного рок-гурту. У нього було злегка довге волосся, зібране у хвіст, неслухняне і навіть кучеряве, шевелюра візуально була об’ємною і це також надавало його образу загадковості. Темні очі, здавалось, дивились в глибину моєї душі, від них важко було сховатись. Він здавався напрочуд впевненим у собі і одночасно уважним до інших. Приємно було з ним говорити, приємно було бути відвертою з ним, бо він слухав дуже уважно. Його рухи були виважені, впевнена статура та погляд робили його ще більш високим. Мені, середній на зріст дівчині, він здавався велетнем. Щось таке було в його вимові, що чарувало слух. Він вмів говорити і знав про це.
Ці космічні теми наводять на думку обійняти тебе.
– Тоді не зволікай , – посмішка осяяла обличчя Михайла
Я помітив, що ти досить смілива. І це мені подобається. Ти з’явилась переді мною ніби за наказом чарівної палички, така красива і дика.
– А якщо б я тоді лишилась довше?
– Я би обіймав тебе всі ночі поспіль. Але ти не лишилась.
Справа в мені. І може в тобі. І в історії, яка ні до чого не веде. Можливо, це нормально. І життя ні до чого не веде.
– Життя веде до смерті. Це точно.
– А потім переродження?
– Я скептичний у цьому питанні.
– Як думаєш, чому істоти страждають? Напевне тільки ті, що можуть це усвідомлювати.
– Я не знаю. Думаю, світ просто так влаштований. Так і має бути.
– Будда казав, що звільнитись від страждань можна.
– Я знаю, що він сказав. Але для цього треба звільнитись від бажань. Я не готовий відмовитись від бажань. Окрім того, вважаю це хибним шляхом.
– Можливо, це слушно.
– Це заперечення власної природи, сказав Михайло
– А ти хотів би дітей?
– Я вже маю дитину і все не так просто. А зрештою, все одно ми приходимо в цей світ самі і йдемо самі. То може яка різниця?
– Можливо, так і є. Може все інше лише ряд другорядних подій між ними. Але мені хотілося би не знати цього або вдавати, що не знаю.
– Чому?
– Я б не пішла вчитись в університет, напевне. Це не моє.
– А що твоє?
– Життя в селі. Свій дім, корівка, діти і чоловік, що приносить з саду стиглі фрукти.
– Впевнена?
– Був би інший світогляд, могло би так бути.
– Але ж не так.
– Можу це виправити.
– Навіщо?, – не без подиву запитав Михайло
– Моя голова – поле для роботи. В кого простіше в голові, тому простіше жити.
– Так, але ж ти на вершині ланцюга. Не мураха.
– А мурасі ніби нормально
– Ну можна з нижніх рівнів кармічної спіралі не вилазити. Мурасі нормально, тому що він мураха. Треба більше не народжуватись.
– Теж так думаю. Ну подивимось..
– Може від нашої планети відвернулись усі боги, якщо вони були. Не можу вірити в Бога, якого не розумію, але хочеться вірити, що світ влаштований гармонійно і справедливо.
– Ми не знаємо, але можемо не хвилюватись. Я, наприклад, взяв тайм-аут від переживань.

Втім, від мене він теж взяв тайм-аут і зник з нашого онлайн-чату. Який ще знак мені був потрібен, щоб завершити цю історію?
Я хотіла отримати відповіді, але з роками питань ставало більше, а відповідей все менше. Бути на самоті – чи кожен може винести це? Іноді корисно поїхати самотужки у незнайоме місце, побути в незвичній атмосфері. В той період я почувалась покинутою і у мене не було фінансової можливості жити повноцінно, я тимчасово була безробітнью.
Я прийшла в кафе і довго розглядала годинник, який мав старовинний механізм.
Сьогодні дізналась, що це найперший спусковий механізм годинника, що з’явився в Європі в 1275 році і був придуманий ще до маятника і використовується без змін приблизно протягом п’яти з половиною століть. Я почувала себе приблизно як цей старовинний годинник, досить скуто і недоречно. Та я хотіла насолодитись власною компанією і мені зовсім не хотілось повертатись додому. Я тоді жила з братом і допомогала няньчити племінницю. Жила з відчуттям, що роблю щось не те, мені було прикро і я хотіла змінити це. Перший крок, який я вирішила зробити після численних бесід з терапевтом – то було прийти на побачення з самою собою. Я точно знала якою я не хочу бути, з ким я не хочу проводити час і які бесіди вести, я просто хотіла насолодитися цим місцем, музикою, побути наодинці, але не в суцільній тиші, просто в оточенні людей, з якими не потрібно говорити. Я хотіла навчитись насолоджуватись своєю компанією, полюбити себе і подумки обійняти.. Моя подруга порадила мені почитати любовний роман або ще краще вирушити у подорож. Чому б і ні? Я вибрала подорож.

1.2. Подорож за новою “я”
Це таки сталося.. Я дивилася у вікно ілюмінатора. Вид відкривався напрочуд чудовий. Я летіла до країни оливок та кави. За допомогою міжнародної програми я прямувала викладати англійську мову в Туреччину. Останній раз я бачила море 2 роки тому, рік тому я навіть подумати не могла, що буду викладати мову для іноземців, познайомлюсь з новою країною і чудовими людьми. Ще в інстаграмі я знайшла оголошення про уроки тенісу, давно мріяла спробувати цей вид спорту.
Ви когось чекаєте? – запитав засмаглий брюнет.
Так, я чекаю на вчителя. Він тут працює, його звуть Фредерік.
О, прекрасно. Я знаю його. Якщо хочете, можу запитати коли він повернеться.
Дякую, але не потрібно. Я впевнена, він скоро повернеться. У нас домовленість,- посміхнулась я.
Сінан був невисокого зросту, у білій футболці і чорних джинсах, як я пізніше дізналась, він викладав природничі науки у місцевому університеті.
Якщо Ви вирішили вчитись грати в теніс, ви у вірному місці. Фредерік – найкращий у своїй справі, але він дуже зайнята людина. Скоріше за все замість гри він запропонує Вам каву в компанії його друзів.
Розчервонілий Фредерік вбіг у приміщення.
Катю, я вибачаюсь, корт зайнятий, як ви дивитесь на те, щоб випити разом кави? А гру можемо перенести на завтра, добре?
Добре, – насилу посміхнулась я і без вагань погодилась. Сінан виявився другом Фредеріка і ми всі разом пішли пити каву.
Я поселилась в невеликому будинку на 4 поверхи по вулиці з важко промовляємою назвою. Власник квартири не дозволив мати кота, проте у дворі їх жило досить багато. Я взяла собі за приємну звичку підгодовувати їх.
Сьогодні мені зустрівся милий незнайомець – мале кошеня. Я поставила мисочку на бруківку. Кошеня недовірливо підняло очі на мене і наблизилось до мисочки. Маленьке пухнасте створіння з зеленими очима понюхало молочко і почало потроху його пити. Воно мало цікавий вигляд: білі лапки, руді з чорним вушка, біла грудка, а на спині полосочки з двокольоровим сплетінням: руде і чорне. Білі лапки немов одягнуті у Білі рукавички були невимовно пухнасті, білосніжні зверху і трохи забруднені знизу. Загострені вушка, здавалось, прислухалися до всього, що відбувається навколо, але вся його локальна увага була направлена на мисочку з молоком. У кошеняти були довгі вуса, які рухались під час пиття молока і якщо гарно придивитись, вони були трохи забруднені у молочко. Кошеня справляло враження кмітливого і прудкого створіння, адже воно побігло першим до мисочки, хоча кандидатів було більше, ніж достатньо.
Я подумки почала придумувати йому ім’я. “Мурчик”, “Тигрик” чи, можливо, “Рудик”. Ім’я я так і не вибрала. Можливо, воно вже в нього є. А навіть якщо ні, дворовому кошеняті воно не дуже потрібно. Коти були скрізь, очі раділи від насолоди бачити навкруги море, котів, яскраві кольори екзотичних квітів та дерев. Особливої уваги заслуговують запахи: прянощі, кава, запах моря та квітів. Вони зливалося в яскраву палітру і перші дні я не могла звикнути і вирізнити окремо ці запахи.
Сьогодні я гуляла містом і збиралась піти на ринок. Стояла прекрасна весняна погода. На деревах зʼявлялись бруньки, травичка зеленіла, співали пташки і у повітрі відчувалась таємнича солодкість квітучої пори. Я побачила цікаві деревʼяні двері. Вони були зеленого кольору, оздоблені вирізьбленим візерунком. Цікаво, куди ведуть ці двері, подумала я. Чи живе тут хтось чи це колишній музей? Подумки я перебирала варіанти. Що якщо тут живе “маг” чи послідовник Кастанеди, що полює на кактуси і пише чудернацькі історії? Або, можливо, це книжковий клуб, що щотижня збирається за чашкою чаю, можливо, це колишня бібліотека? Поки я розмірковувала, двері тихенько відчинились і звідти вийшов чоловік. На вигляд років 40, високий, худорлявий, з темно-каштановим волоссям. Я набралась сміливості і запитала: Що там, за дверима? Він здивовано звів плечими і відповів: Я там живу. Ось і все. Звичайна квартира. Але може все ж таки той чоловік маг або послідовник Кастанеди? Такі думки роїлися в голові, невеличка пригода надала настрою грайливості. Я прямувала до ринку. Великий, галасливий, водночас тісний і п’янкий від ароматів спецій, турецької кави і східних солодощів. Ринок, на якому ти знайдеш все, подумала я, від шкарпеток до побутової техніки. Тут же можна пообідати, випити ароматного чаю і скуштувати смачні десерти. За рогом на тебе може чекати звук східного барабану (долул) чи мелодичний спів балами (струнний інструмент), на кожному кроці може бути несподіванка. І ось ще якийсь продавець пронизливо кричить “Буйрун”(заходьте), запрошуючи звернути увагу на його запашну каву та напій з кориці. Я вирішую випити кави неподалік. Безліч звуків перемішались в одну суцільну масу і я просто слухаю, спостерігаю навкруги, піддавшись цьому колориту і забувши про власні думки. Я пила каву і не думала ні про що. Така своєрідна медитація, адже необов’язково сидіти в лотосі в горах, щоб медитувати. Життя налагоджується…
Я якраз допиваю каву і знімаю зі стільця трохи важкуватий пакунок з придбаними на ринку дрібницями.

2. Icторія Михайла
2.1. Лікарня
Все здавалось штучним, чи міг я спиратися на когось, окрім себе? Певно, що і в собі відшукати опору іноді важко.
Останнім часом вигляд у мене був об’єктивно нікчемний і мій колега навіть порекомендував мені взяти вихідний. Я записався до лікаря-психоневролога. Лікар була занепокоєна моїм станом, і звертаючи увагу на те, що я працюю зі студентами, порекомендувала мені взяти тайм-аут. Я запитав її про можливість стаціонарного лікування і розуміючи можливу загрозу для кар’єри, я все ж таки наважився пройти лікування у закритому центрі. Мені стало краще з перших днів, я відчув внутрішній ресурс, відчув як тягар зникає. Я міг цілий день провести за книгою, я писав листи їй та не відправляв. Мені так давно не випадало змоги побути наодинці зі своїми думками і виявилось, що це місце якнайкраще підходить для цих цілей. Інші пацієнти рідко виходили на контакт, з деякими я спілкувався, а деякі викликали в мене науковий інтерес.
Багато різного я побачив у стінах стаціонару, але найважливіше те, що я побачив у собі. Під купою повсякденних клопотів, я не міг розгледіти, чого я справді хочу і чого мені бракує. Тут у лікарні я чітко усвідомив, що я маю навести порядок у своїй голові і ніхто не зможе мені допомогти, якщо я не зроблю зусилля. А між іншим, в голові панував безлад страшенний, але я був у правильному місці.
Здавалось, раніше у мене було все… Дружина – красуня, місце на кафедрі, авторські курси з філософії, депозит у європейському банку, а ще закохана студентка та бажання кинути геть усе і опинитись десь далеко. Чому? Хороше питання, на яке я тоді не мав відповіді. Мені треба було подумати про все. Мені стало тісно у цьому. Чи звучить це егоїстично? Можливо я дійсно вчинив егоїстично, але час не повернути назад. Той момент, коли я зустрів її, чи означало це те, що я загубив самого себе?
А от з сигаретами тут дійсно було кепсько, мене рідко навіщали, а виходити в місто дозволяли дуже рідко, тож кожна цигарка була золота.
Того вівторка я прокинутись у відділенні психіатричної лікарні з чітким усвідомленням, що я там, де маю бути. Іншого “ген,ген” годі було і шукати. Настільки далеко від здорового глузду я ще не був. Я почав визнавати свою божевільність і мені це сподобалось. Ось воно – тут і зараз. Легко бути божевільним в подібному оточенні, коли навкруги всі божевільні. Але спробуй бути божевільним там, де всі тільки і роблять, що невпинно доводять свою адекватність. Тут я міг розслабитись. Просто бути собою – це не складно. Без гаджетів, без зобов’язань перед дружиною, студентами, кафедрою. Просто спілкуватись так, як ніби ти дитина, якій нічого не загрожує, забути про те, що світ – жорстоке і непривітне місце. Тут я в безпеці, – це точно, – думав я. Я можу дозволити собі почати з початку. Краще тут, ніж на очах у дружини. Тут мені ніщо не загрожує і я не мушу нічого пояснювати Каті. Принаймні я не хочу виглядати смішно в її очах, проте , напевне, їй теж не буде смішно.
Трохи про неї.. Важко її не помітити серед інших; гострий розум в поєднанні з природною витонченістю. Таких жінок не так часто можна зустріти. Вона сподобалась мені тільки-но почала говорити. Так, тоді мені просто необхідно було самоізолюватись. І я зробив це. Я тільки і міг, що сидіти у тиші і згадувати. Думати про неї я більше не міг. Думати про майбутнє я не хотів. Вцілому я не хотів думати. Може це те, про що говорять йоги, буддисти і просто усвідомленні особистості; не думати це корисно, це медитація. Я читав колись, що медитація – це спосіб звільнити голову від думок, відтак звільните місце для чогось світлого та вічного. Не знаю, чи вірю у концепцію просвітлення, скоріше я скептик у цьому питанні. Як можна “просвітлитись” у цьому шаленому світі? Будді Гаутамі було простіше, в нього не було смартфону. Хоча я був в подібному становищі, всі мої гаджети були у медперсоналу. 10 років тому, коли я мав чорно-білий телефон, я напевно, мав більше можливостей перебувати в моменті. Я справді почав забувати як це чекати з нетерпінням лист, планувати зустріч з друзями телефонною розмовою і читати книжку 2 години без перерви на повідомлення з соціальних мереж. Можливо, це масова хвороба, що визнається як норма. Я відчуваю як щоразу зливаю багато енергії в нікуди, переглядаючи відео чи зображення у смартфоні. Світ симулякр, де підробка цікавіше за оригінал. До чого я веду? Так, я лишився без смартфона та лептопа, а моїм життям керує голос медсестри, що анонсує необхідність прийняти ліки. Щонайменше тепер я у відносній тиші, ніхто не намагається зв’язатися зі мною. Час звернутись до себе..
“Хто я і звідки?” – хіба не основне питання філософії. “Як можливе суспільство”, – вторять соціологи. Однозначно, суспільство можливе тільки, коли індивіди мають потребу взаємодіяти. Хоча зараз я і в цьому не впевнений. Подивитись хоча б на моїх сусідів в палаті. Бажання взаємодії є далеко не в кожного, а за дверима відділення зараз світ для них досить небезпечний. Але чи дійсно вони божевільні? Можливо їх поведінка не вписується в шаблон, але хто як не девіанти рухають цей світ вперед? Маю на увазі, що важливі винаходи та витвори мистецтва якраз були створені диваками. Я хочу сказати, що не варто списувати цих людей, варто придивитись уважніше і побачити в кожному з них індивідуальність, звісно за стінами відділення такі самі люди. Але тут,у цих людей особистісна криза, з якою не вийшло впоратись самостійно. Така ж ситуація і в мене, я один з них. Я спробую взяти з цього досвіду щось цінне.. Тобто єдине, що від мене зараз вимагається- це перестати вести діалог і почати медитувати.

2.2 Любов всередині.
Правильність твого шляху визначається тим, наскільки ти щасливий коли йдеш цим шляхом.
Арістотель

Мені подзвонив Станіслав, мій хороший знайомий і колега, він порадив мені кваліфікованого психоаналітика і я вирішив спробувати, я знав, що Стас не порадить абикого. Аналітик ставив багато питань, а все, що я говорив він сприймав дуже серйозно, іноді щось занотовуючи. Я маю на увазі, що зазвичай я не сприймаю себе настільки серйозно, свої думки я ніколи не наділяв 100 відсотковою достовірністю, я завжди сумніваюся. Я був допитливий з дитинства, мене завжди цікавило як все влаштовано. Хоча з роками я почав розуміти, що питань стає більше, ніж відповідей. І я розслабився.. настільки, що виявив у себе повну байдужість до навколишнього світу..
Добре, що мій аналітик давав підказки і я почав бачити прогрес у своєму мисленні. Можна сказати, я завжди був трохи оптимістом, для мене склянка скоріше наполовину повна. У ситуації відсутності роботи і друзів, я бачив перспективу- у мене не було на що відволікатись і я міг присвятити більше часу роботі над собою. Кожен день я питав себе , ким ти тепер хочеш бути, – чоловіче? Я не міг повернутись в університет. Що якщо я ні на що інше більше не придатний? Ці думки часто не давали спокою.. Я не поганий викладач, я знав це, але який сенс це мало зараз? Якщо хтось питає мене за що я живу, я говорю, що в мене є заощадження, хоча з кожним днем їх стає дедалі менше. Дружина обмежила мої побачення з донькою і жити під одним дахом більше не хотіла. Вона вважала мене лицеміром і слабкодухим. Мене мало це засмучувало, я вже не тримався за ці чи будь-які інші стосунки. Я мав навести лад у своїй голові перше ніж взаємодіяти з іншими.
Я не знав, чому не спробував раніше медитувати. Це як ніби я спав на цвяхах і думав “все одно не маю іншого варіанту”. Варіанти завжди в голові, рідко коли я звертався до того арсеналу, мені навіть важко було тільки помітити його наявність. Коли я помітив, що те, що в голові більш реальніше, ніж те, що назовні, моя фізична реальність теж почала змінюватись.
Мозок – найпотужніший інструмент, що дав людині Творець, – подумав я, наливаючи собі другу чашку зеленого чаю. Я не можу сказати, що я став просвітленим, мені здається, жодна людина не може так про себе сказати, можливо, Будда теж не вважав себе просвітленим, допоки його учні про це йому не сказали. Тоді вже не було варіантів не погодитись. Так почали з’являтися нові учні, всім було цікаво, що ж таке усвідомив той Гаутама і чи дійсно мають сенс речі, які він говорить. Так працює реклама. Хтось спробував і розказав, що це варте уваги. Реклама – дуже давній інструмент. Вона може бути звісно, і негативною. Так Ісуса було прорекламовано як відступника і божевільного проповідника, на жаль, його мудрість на той час була недоступна для більшості, тому ним знехтували. Та часи міняються, історія переписується і тільки реклама залишається вірною споживачеві. Ніхто не здатен обманути краще, ніж реклама. Але хороший товар не потребує дорогої реклами, достатньо кілька справжніх відгуків людей. Учням Будди не потрібно було бути маркетологами аби зацікавити вченням якомога більше людей. Навпаки, вони навіть відмовляли охочих, мовляв, ця практика не для всіх. І це свого роду найкраща реклама, коли немає на меті безпосередньо зробити послугу популярною, але людям більш цікаве щось недоступне та таємниче, ніж те, що навязується. Отже порада рекламодавцям – продавайте так, ніби ви не хочете продати, а з радістю лишили би це добро собі. Звісно, хороші маркетологи знають цю схему і вдало використовують. Може і учні Будди це знали і вдало використовували, може знають і досі і використовують, хто зна. А от Ісусу явно не пощастило. Шкода в нього не було досвіченого піар менеджера або бодай маркетолога, історія могла би піти іншим шляхом, хто зна. Насправді, історія Ісуса Христа цікавила мене з дитинства. В моїй сім’ї не прийнято було говорити про Бога, більш того, мій батько вважав доречним висміювати християн, іудеїв і він в цілому відкидав ідею існування Бога. Ісус Христос для мене з дитинства асоціювався з однойменною рок-оперою 1971 року, я думав Ісус – це популярний персонаж еврейського епосу. Друге, що я дізнався в дитинстві, це те, що християни вважають його Богом, а іудеї – одним з пророків.
Я мріяв поїхати у Болонью, ніколи не був в Італії і я відчув неабиякий ентузіазм від цієї ідеї. У місті навчаються приблизно сто тисяч студентів, там знаходиться один із найстаріших у світі університетів, заснований у 1088 році. Болонья також відома своїми вежами та довгими галереями і має добре збережений історичний центр — один із найбільших у Італії.

2.3. Пріорітети
Йшов останній місяць зими, мені спало на думку, що я мушу завершити свій роман до кінця сезону. Тобто я давно поставив такий дедлайн, залишилось визначитись, яка саме зима то мала б бути. Ось вона .. письменницька прокрастинація.
На вулиці було темно, сіро і досить мокро. Я закурив і загорнувся в свій шалик ще міцніше. Вдома на мене чекав вірний собака, в цю погоду я не наважився взяти його з собою на прогулянку. Прогулянка допомогла мені трохи провітрити голову.
Мені подобалось писати, особливо за келихом хорошого темного пива або Американського Pale Ale. Так, я ненароком забрів у паб, хоч вдома на мене чекав собака. Неважливо. Тут я зможу краще сконцентруватись. Я буду ненароком слухати розмови людей, вдивлятись у приємну темряву пабу і бачити як прямо тут і зараз розгортаються нові історії. Так я почав писати, якось сидячи в пабі, забувши про все на світі: про втрату роботи, про розлучення. Тут я зустрів її. Музу. Це та, що немає плоті, хоча її інколи можна зустріти у вигляді живої жінки. Якщо пощастить…
Офіціантка запитала мене чи бажаю я чогось ще. Я додав до замовлення ще один Pale Ale, fish & chips і попросив попільничку. Ще одна справа, яку я мав завершити цієї зими- це кинути палити. Але це буде не сьогодні,- подумав я. Сьогодні я маю писати. Одна справа після іншої. Так, все по черзі, так і моя прокрастинація може відступити.
Найчесніше письмо – це коли тобі дійсно є що сказати. О ні, я не письменник, – закралась думка в моїй голові. Хоча якби я міг не писати, я б з радістю відмовився від цієї невдячної справи. Адже Бог дарує письменнику не поетичний дар, а дар поганого життя, – хтось влучно сказав. І на кожну книгу знаходиться той, хто читатиме її. Зрештою, кожен з нас одночасно і читач і оповідач своїх та чужих історій. Навіщо, наприклад, ми ходимов кіно? Щоб побачити нові історії і надихнутись продовжувати свою. Я закурив, – нарешті я відчув себе невимушено і легко, так ніби весь тягар лишився на папері.

3. Історія терапевта
Найкоротша відстань між людиною та істиною -розповідь. Ентоні де Мелло
3.1 Етика і почуття
Моя історія зазвичай залишається поза кадром, я той, хто споглядає історію, надає їй форми, але залишається інкогніто. Я – тінь, що падає від фігури оповідача.
Я розкажу вам історію. Ні, не мою власну. Я розкажу історію про перетин двох особистостей. Я не буду заплутувати читачів, скоріше навпаки, моє завдання – розплутати клубок розповідей і показати історію так, якою вона є насправді.
Сонячного вівторка до мене прийшла дівчина записатись на перший сеанс, її звали Катерина. Вигляд у неї був, не зважаючи на гарну погоду, похмурий і пригнічений. Ми погодили час і у четвер я чекав її у своєму кабінеті.
Вона мала досить високий зріст, струнку статуру і світло каштанове волосся, її легко можна було назвати красунею. Вона рухалась елегантно, витончені рухи надавали її образу легкості. Та настрій у неї був похмурий, це було ясно навіть без попередньої розмови. Вона дивилася вниз під ноги і закусувала нижню губу. Одягнена вона була в сіре пальто, чорні туфлі, брюки трохи вільного крою і бузковий светр.
-Добрий день. Мене звуть Катерина і я не знаю з чого почати. Ніколи раніше не ходила до психотервпевта.
– Не турбуйтесь, я буду напрявляти нашу розмову. Просто розказуйте все, що приходить на розум.
-То була середина осені і я відчувала як похмура погода сприяє моїй меланхолії. Не той час, щоб скаржитись, я завжди любила осінь. Я довго не могла визнати, що мені потрібна допомога, – вона поправила блузку і прикусила нижню губу.
– Він грався зі мною. Можливо, ненавмисно, але від того не менш боляче. Я знала, що він одружений, це бентежило, але він мав, в першу чергу, нести відповідальність за свій шлюб, а не я.
Він перестав мені писати, а через декілька місяців я дізналась, що він розлучився. Ні, я зовсім не проти, але це збило мене з пантелику. Майк( так називали Михайла знайомі) здавалось мені, знав чого хоче в житті. Його манера одягатись і спілкуватись говорили самі за себе. Він був сміливий, знав як поводитись в різних ситуаціях і доля, здавалось, посміхалась йому у відповідь. Але дозволю собі це сказати, він був досить вразливий всередині, глибоко переживав усі невдачі і потрапляв у заплутані стосунки. Як на мене, він хотів простоти з жінками, але потрапив у пастку, вихід з якої шукав довгими ночами. Він ходив коридором, думав іноді вголос, пускаючи кільця густого диму. На ранок, змучений власними роздумами, він засинав. Я знаю небагато про його життя, принаймні тільки те, що він сам мені розповідав і що я змогла побачити.
– Як ти думаєш, що давало тобі це спілкування? , – запитав я.
– Ніби відчуття, що я не сама, що все безглузде у цьому світі відбувається не тільки зі мною. Ми з ним так схожі. Відчуття спорідненої душі. Але це було чим завгодно, але не стосунками.
– А чим це для тебе було? Ким ти себе відчувала?
– Кимось не дуже важливим, але і не зайвим, кимось, хто має значення тут і зараз. Можливо, це моя неспроможність будувати серйозні стосунки.
– Або вибирати партнерів, з якими неможливо побудувати серйозні стосунки. Це підсвідомий спосіб сказати самій собі, що я не варта чогось кращого. Але ж це не так.
– Як мені вибратись з цього?, – докторе
– Добре, що ти задаєш питання. Це вже половина роботи. Стосунки – це двосторонній рух і треба тримати баланс: віддавати і отримувати в рівній мірі.
– Відверто скажу: я довго вважала, що не зможу зустріти когось серйозного. Мені часто здається, що я цього не варта. Від того і мої інтрижки. Я заплуталась, док
Вона виглядала розгубленою…
– Отже одного дня я приїхала до нього додому. Ми сиділи пили вино і говорили, він показував фото міських пейзажів, які зазвичай знімав на вихідних. Я подумала, що в нього до всього був хист. Його голос заворожував. Я відчула, що я ніби у трясовині, у приємній і спокусливій порожнечі, якщо тільки таке можливо. За його словами “я подарувала йому свободу”, він та людина, яка не знає нічого про обов’язки і відповідальність. Але чому я відчуваю себе розбитою? Я підвела саму себе.
– Чому ти думаєш, що підвела себе?
– Бо не етично зустрічатись з одруженим чоловіком.
– А якщо відкинути етику і говорити саме про тебе, що ти відчуваєш?, – запитав я
– Важливим було розуміння, що я роблю що хочу, без огляду на те, що подумають інші. В цьому був адреналін.
– А чому хотіла розірвати ці стосунки?
– В мені прокинулась совість, – вона посміхнулась. Мені прикро стало, що він не відчуває ні за що відповідальності , а я не хотіла більше брехати.
– Добре, що ти почала посміхатись. Подумай про речі, які роблять твій настрій краще, а поки що на сьогодні ми завершимо.
3.2 Споглядання
Він зателефонував зранку у середу і діловим тоном дізнався коли ми можемо зустрітись. Я запропонував йому час після обіду у четвер і дав свою адресу.
Михайло приїхав завчасно і здався мені впевненим в собі чоловіком. Він одразу почав свою розповідь:
– Це почалось досить давно. Я тоді викладав філософію в університеті. Ніколи не відчував себе повністю як вдома: затишно, тепло і комфортно, завжди було щось, що робило сімейне життя нестерпним. Я вже 10 років був одруженим, невдоволеність життям зростала з кожним днем. Я здогадувався чому так відбувається, але сил і бажання розбиратись в цьому у мене не було. Як колись прочитав десь у соц мережах: мені 40 років і я намагаюсь робити вигляд, що я й досі нівроку молодий. Це смішно, але це зовсім не про мене. Мені 37 і я зовсім не почуваю себе молодим і ніколи не почувався таким. Я знаю, що повз мене іноді проходить щось невловиме, можливо, навіть важливе. Можливо, Ви дійсно допоможете мені розібратись … Я не знаю коли це почалось і чи можна взагалі відмітити якусь відправну точку цих подій. Пам’ятаю як я йшов з роботи, звичайний день, ніщо не передвіщало особливих подій. Я думав про те, що маю закінчити свою доповідь на завтра, відредагувати десяток сторінок монографії і ще знайти трохи часу, щоб прогулятись на свіжому повітрі. Здавалось, так проходив кожен день… З дружиною я рідко проводив час разом, здавалось, ми уникали один одного. Хоча не можу сказати, що я її не любив, вірніше сказати, я знав, що колись я її любив. Але поняття любові в моєму розумінні з роками змінювались і єдине, що я розумів напевне- це те, що я перестав любити себе. Одного дня я зрозумів, що закохався у свою студентку.
– Думаю, варто видихнути і прийняти себе в цьому, в цій історії в тому числі. Що ти отримаєш якщо будеш бігти від себе? Нічого, окрім нового нервового зриву. А якщо направити увагу на зцілення, прийняття пережитого досвіду, то в цьому разі не можна програти. Прийняття – це про перемогу над “его.”
Він вийшов в мого офісу досить бадьорий. Невелика користь від сигарет та алкоголю, – так він підсумував. Пізніше Михайлу запропонували віддалену роботу, пов’язану з перекладацькою діяльністю. На заощаджені кошти він вирушив у Болонью.