ЧУЖІ СНИ

Я дивлюсь чужі сни, які сняться людям о пів на четверту ранку; ночі легко приходять, на відміну від снів.
Я ходжу по чужим сновидінням, бо власних не маю. Знаєте, відстані між різними снами насправді не такі вже й великі.
Так, їх можна пройти і пішки, головне – щоб кроки звучали не голосніше, ніж змах крил метелика, цьому швидко вчишся.

хто не вміє варити каву…

Хто не вміє варити каву – той рано лягає спати. І вона з тих, хто каву варить дай боже, але так вийшло, що вона опинилась далеко-далеко
від рідних чашок і турки, рідних ложок та пакета з зернами.
Вона сумує за цим, нібито і звичайним, та чогось дуже особливим посудом, а може тут взагалі справа не в цьому, і сум
за чимось набагато більшим, ніж просто посуд.
Хто не вміє варити каву – той рано лягає спати, і як же це важко: вміти робити каву, але спати лягати рано, і перед сном хіба що читати,
як дівчина додає грейпфрутовий сік у каву.

Але уявляти не героїню. Пальці вже не тримають книги, а вії вже не тримають сльозинок, і сон ніби стає додатковим сенсом для твору.
Він цитрусово гіркий, і шалено та п’янко пахне свіжозвареним американо.
Я дивлюся на вулицю так, немов би очі мої раптом стали блискучо-карого кольору, я відчуваю відтінки ніби чужими очима.
Я впізнаю цю вулицю: вона зовсім інша насправді, але уві сні вона інакше виглядати просто не може, без варіантів.
Розписані стіни магазинів, салонів, кафе ніби вручну, ніби сама вона брала пензлик у руки та малювала: від заходу і до світанку
та навпаки.
Вона могла: я дивлюсь на її пальці – вони у фарбі. Це моя перша зустріч із нею, та ми не побачимось,
не побачимось далеко не вперше.
Я дивлюсь її маленький та крихкий сон разом з нею: вона в рідному місті, яке розмалювала сама; чекає когось із кавою.
І хоч двоє нас у просторі сну – ми одні, ми самотні, ми такі ж одинокі й самотні як, напевно, ця вулиця в нашому місті просто зараз.

Я не хочу йти звідси: від пальців у фарбі, від запаху кави й гіркоти рожевих грейпфрутів, від блискучих очей,
але це її сон. Вітер, що у снах нагадує змах крил метелика, торкається прядок її волосся, торкається щік,
і я знову не бачу її самотню фігуру.
Але йду вниз по намальованій нею вулиці, всюди відчувається по-весняному чарівні мазки її пензликів.

Зберігай сни про рідні місця, добре? Зберігай їхнє тепло, бо ранок завжди трішки прохолодніше, ніж здається.

від спеки краще за все ховатись в аптеці…

В неї завжди міцні сни і їй завжди сниться спекотне літо, і я не можу, не хочу уявляти, наскільки їй боляче прокидатись
після таких безтурботних і теплих снів.
Хоч би в половину не так, як мені її полишати.
Уві сні, особливо, якщо сон не твій, неможливо побачити сонця, але можна його відчути: сон гріється від цього потойбічного сонця,
наче новий асфальт.

«Краще місце, щоб сховатись спекотним днем – це аптека», – каже її голос. І чи то в мене в голові, чи то простір зі мною говорить.

Місто немов зроблено з пластиліну: то від спеки все м’якіше й м’якіше стають цегли та штукатурка, то черепиця стає м’якішою,
куняють антени, мружаться вікна.
Місто кумедне, немов іграшкове, і рідніше від того; і створено нами, такими близькими, разом.
Ніби несправжній зелений хрестик раптом знаходжу, і щемить у грудях від того, як приємно згадати шлях до аптеки, постає переді мною
пластиліново-рідний образ.

І ще приємніше йти тим шляхом: мить – і вже тягну руку, щоб відчинити двері, та в останню мить помічаю,
що ти теж пройшла той шлях.
Ти з’являєшся так несподівано, але так легко, наче зійшла з білих хмаринок. Наші руки майже торкаються, я прибираю свою в останню мить,
бо одразу ж викине зі сновидіння, викине на чужину.
І якби тільки мене, так обох же ж, і тому я не можу цього допустити: бо я опинюсь ближче до рідних земель, ніж ти.
Стискаю в кулак і до серця притискаю сильніше і ближче: я дивлюсь, як ти, така легка й така світла, заходиш всередину.
Прохолода відкритих дверей.

Я сто разів в цю аптеку заходив, я чого тільки там не купляв, аж тут, у твоєму сні, я не можу зайти всередину.
Я посміхаюсь і собі думаю, що, напевно, ніщо не лікує краще, аніж образи рідного міста: аптеки, дороги, магазини, будинки.
Ніщо не лікує краще, аніж види рідного міста, зігрітого палким сонцем твого сновидіння.
І дивлюсь крізь скло дверей, як ти, втікши від спеки, стоїш, роздивляєшся стенд із шампунем. Тільки довге волосся твоє і бачу,
в тебе найспекотніші сни з тих, в які я приходив.

І твої сни гріють найбільше: раптом відчув це, як ніколи не відчував. Пластилінове місто, хрестик аптеки ніби несправжній,
і ти, така справжня, така сяючи-біла.

Твоя пам’ять – то надзвичайна сила: ти до деталей пам’ятаєш торгові центри, церкви, театри і навіть прості будинки,
як зсередини, так і ззовні.
Твої сльози – жива вода для архітектурних споруд.

ще стоїть за спиною у Данко кінотеатр Сучасник…

«Я всіх вас пам’ятаю, я всіх вас оживлю, як тільки до вас повернусь», – кажеш ти перед сном кожен раз і тримаєшся,
аби не плакати дарма.
І знов, і знов ти повертаєшся в дитинство, і за собою ведеш мене крізь темні коридори у напрямку на кухню, до вікна,
з якого видно місто.
Місто часів твого дитинства, яке сповна зрозуміти дано одній тобі, нікому більше, і дивиться, немов якась чужа примара,
маленька дівчинка із відбиття у склі.
Вона б тебе ніколи не впізнала і, якщо б була на твоєму місці, то перелякалася б страшенно, та тобі не страшно:
в дитинство ми здатні повернутись лише дітьми.
На стінах ще висять плакати Ван дірекшн, стоїть стара гітара: на ній ти вчилась грати, і я пригадую, як на твоїх м’яких та ніжних пальцях
з’являлися мозолі.
Ще стоїть за спиною у Данко кінотеатр Сучасник, ще дах із страшним гуркотом у нього не обвалився.
І магазинів АТБ у місті стільки ж, скільки храмів: дуже мало, натомість більше химерних, чудернацьких міні-маркетів,
як-то Саксагань, чи, наприклад, Патісон, що в тебе майже поряд з домом.

За ним я грів твої долоні, так по-дитячому, так щиро, безтурботно. Я посміхаюсь: до твоїх снів я приходжу задля таких от,
дуже світлих спогадів.
Ти теж, я бачу, посміхнулась. Я хочу думати, що пригадала теж.

Данко серце тримає на простягнутій в гору руці. В нас у кожної людини таке серце – як в Данко.
А в нього на батьківщині, там, де його створили, про такі серця тільки в книжках читають. І то – не факт.

Ти знімаєш целофан із тюльпанів і раптом букетик розростається до цілого поля: від твоїх босих ніг і аж до лінії горизонта.
Вітер грає на свіжому листі свої менуети, щоб ти слухала їх, щоб знайшла місце у своїх списаних зошитах і все ж записала ноти.
Вітер шепоче: «йди». А ти у відповідь йому: «я йду».
Бо під ногами є дорога: вона тобі не ворог, і не друг…

найвесняніші кучері

Ти хочеш зігріти весну у своїх обіймах, притиснути до грудей, поцілувати у щоку, як любу подругу, а потім заритися носом в її волосся.
Вдихати запах вітру й тюльпанів, мовчки гладити її спину, відчуваючи знайому тканину: у весни твоя блакитна сукня,
ти дала їй перевдягнутися в неї.
Я дивлюся твої найвесняніші сни, я не можу вас двох розрізнити: де весна, а де ти, ви стали так схожі, чи справа в мені…
Не мислю весну без тебе, чи тебе – без весни.

Стежина, що перед тобою розстелилася, пролягає крізь вільне поле тюльпанів: крізь соковите зелене листя, крізь бутони
майже кривавого кольору.
І всіх поворотів, всієї її довжини, ти просто не бачиш із місця, де ти стоїш.
Вітер співає, як молодий Юрко Юрченко, вітер, неначе хлопчисько, намагається зірвати з голови твій солом’яний капелюх.
Насправді це привід доторкнутися до кучерів, я знаю цю схему, я ж так постійно роблю, що, не помічала? Звісно помічала.
Кроки твої легкі: я стою у тебе за спиною і дивлюсь, як ти починаєш дорогу крізь поле тюльпанів. Босоногі кроки твої легкі,
але впевнені, дуже впевнені та рішучі.
Притримуєш капелюшок, коли дивишся навкруги, щось шепочуть тобі тюльпани, вам є, про що говорити.
Ти все далі: за тобою йти не смію, тільки дивлюсь, як все далі стає тонка фігура, як все далі від мене солом’яний капелюшок,
і кучері, і кучері, що подібні хмаринці з весняного неба.
Найвесняніші кучері.

Ти єдина, кому, навпаки, щоб побачити рідне місто, треба не спати, а навпаки: прокинутись, підійти до вікна, і дивитись.
Крізь дощ і крізь сніг, крізь сонячні промені та місячне сяйво, крізь
сльози
щастя.

Прокидайся: я вже спішу бажати доброго ранку.