— Тимкоооооо!
Гучний крик, на межі надії та відчаю розірвав вранішню тишу. Кричав чоловік. Поважний, суворий. Сяк-так підстрижене волосся стирчала з-під спортивної шапки, ясно-блакитні очі гостро вдивлялися у порожню вулицю передмістя.
— Тимкоооооооо! — Чоловік гукнув ще раз, ні на що особливо не сподіваючись. Обличчя його набуло виразу зростаючого батьківського страху за загублену дитину.
Дарма він дер горло, кликав на всю околицю, ризикуючи життям. Дарма чекав відповіді. Її не було й бути не могло. Голосу маленького Тимка ніхто ніколи не чув.
— Петровичу! — Хриплий, прокурений чоловічий голос, пролунав з іншого краю вулиці. — Ну шо?
Той, кого назвали Петрович, похитав головою:
— Нічого, Васю. Немає.
Василь кинув співчутливий погляд на старого:
— Так, Данило Петрович, заспокойся. Знайдемо ми до вечора твого пацана. Восьма ранку тільки.
Данило Петрович ще раз пробігся по вулиці цупким поглядом. Прохолодний вересневий ранок видався напрочуд сонячним. Густа курява туману стелилася за містом у низині біля річки. Легкий вітер ганяв перше строкате листя. Було чутно як десь скрипить іржава пожежна драбина. Того міста й було всього-то три вулиці та приватний сектор. Губитися семирічному хлопчику тут було ніде.
— Нічого. Найдемо, Петрович. — Бубнів Василь намагаючись заспокоїти. — Не журися, найдемо. До дев’ятої часу ще повно!
Петрович тільки кивав головою, заводячи будильник на наручному годиннику на восьму вечора. Достатися до укриття до дев’ятої було вкрай важливо. Просто життєво необхідно. До цього часу – роби, що хочеш. Вештайся містом, збирай корисний непотріб, намагайся вижити, але після дев’ятої знайди собі схованку, зачини міцно двері й поводься тихо. Бо після дев’ятої приходять Вони. І якщо ти вже трапився їм на шляху, то пошкодуєш, що народився на світ. Втім, й житимеш ти також не довго. Рівно до того моменту, поки тиск всередині твоєї голови не сягне найвищої відмітки й вона не розлетиться на друзки як перекачаний повітрям футбольний м’яч.
— Де ж ти, Тимко? Що ж я мамці-то твоїй скажу? — Запитав самого себе Данило Петрович й вперше за довгий час перехрестився.
По правді кажучи, дітей у Данила та Лілі не було. Бог не дав, не дивлячись на багаторічне вірне служіння Царю Небесному. До віри Петровича привела дружина. Як більшість жінок, отримавши у медичну картку діагноз безпліддя, вона шукала спасіння у церкві. Молодий ще тоді Данило, спочатку ставився до щирої надії своєї дружини, як до тимчасового помутніння, й поблажливо їй співчував. Тоді ще, поки був повний сил та здоров’я, йому здавало, що все життя ще попереду, а проблеми тимчасові й згодом минуть самі собою. Однак роки йшли, й дедалі частіше Данило замислювався, що було б непогано, аби у порожньому будинку хоч інколи лунав дитячій сміх. Дивуючись самому собі, він не помітив, як віра у Бога стала частиною його життя. У якийсь момент агроном за освітою та робочим місцем, й зоотехнік за покликанням душі, він вирішив круто себе змінити. Закінчив духовну семінарію, отримав сан священника й став отцем Данилом. До подій десятирічної давнини разом з Лідією у них була власна церковна парафія.
Його віри вистачило до третьої хвилі. Коли Вони прийшли вперше, коли хазяйнували планетою цілу добу, а не тільки якісь нещасні вісім годин уночі, він продовжував покладати свої надії на Бога. Перша хвиля втопила планету у крові невинних. Друга, пекельним санітаром, добила кволих та поранених. Третя, та що довела його до найстрашнішого з гріхів – зневіри, раптово принесла полегшення. Істоти, які мордували світ, влаштувавши криваві жнива, чомусь припинили свої напади удень й приходили сіяти хаос тільки з дев’ятої вечора до п’ятої ранку.
Пересидівши всі найкривавіші події у своїй невеличкій церкві, Данило Петрович, його дружина Ліля й диякон Василь виявилися єдиними врятованими у їхній об’єднаній громаді. Переступаючи через безголові трупи своїх парафіян, продираючись крізь мішанину з людської плоті, волосся та кісток, отець Данило раптом попросив своїх супутників більше не кликати його священником й заховав хреста у кишеню.
З того дня минуло десять років. Десять років тяжкого життя загнаних страхом щурів. Десять років гри у хованки з істотами, яких навіть побачити було не можна. Заклопотані питанням власного існування, вони пропустили повз зміни, що відбувалися у світі.
Однак, скільки не ховайся, скільки не відвертай очі, рано чи пізно тебе однаково знайдуть. До Данила Петровича і його супутників зміни постукали у вигляді білявого хлопчика з небесно-блакитними очима.
Данило, Ліля та Василь знайшли його серед згарища зруйнованого села. Схоже, що Вони зовсім нещодавно непогано тут розважилися. Останнім часом таке траплялося вкрай рідко, але траплялося, коли група істот нападала на якийсь населений пункт й рівняла його із землею, у пошуках людських схованок. Він стояв посеред вулиці, неподалік від розтрощеної криниці й тримав у маленьких долоньках синій наплічник з намальованим песиком. Першою його помітила Ліля:
— Господи…Дитя.
— А це не…? — Насторожено запитав Василь.
Петрович й собі придивився до малого. Виглядав він точнісінько, як застерігали: біляво-золотаві кучері, бездонні блакитні оченята й відсторонений погляд, більше спрямований всередину себе, ніж назовні. Серед врятованих вже давно ходили чутки про проклятих людей. Отаких от дивних, тих, що наче світяться з середини. Хлопчик виглядав саме так. Чудернацький, надто спокійним для світу довкола, він виглядав якимось чистеньким блакитнооким янголям.
— Хлопчику, як тебе звати? — Лагідно запитала Лідія.
Малий не відповів, тільки уважно й сумно подивися на жінку.
— Ліля, не треба… — Застеріг дружину Данило, але було запізно.
Жінка вже підходила до дитини. Присівши поряд з ним навприсядки, запитала:
— Ти не можеш говорити?
Поміркувавши з хвилину, хлопчик невпевнено кивнув й протяг Лілії свого наплічника.
— Тиміш. — Прочитала жінка вишитий на наплічнику надпис. — Тебе звати Тиміш?
Малий знову кивнув. Василь здивовано вигукнув:
— Поляк? Звідки тут польська дитина? До кордону далеченько.
Данило погодився:
— Не близько.
Лілія схопилася:
— На що це ви двоє натякаєте?
— Та якось це, — не став гратися у здогадки Василь, — підозріло виглядає.
— У сенсі підозріло? — Обурилася жінка. — Просто загублена дитина.
— Ліля, вгамуйся. — Попросив Данило. — Василь просто хоче сказати, що ми не можемо навіть здогадуватися хто ця дитина, чия вона й звідки вона тут взялася. Нам слід бути більш… обережними.
— Тобто, ви двоє пропонуєте просто залишити його тут?
Василь відвів погляд. Данило промовчав. Лілія вперлася:
— Або цей хлопчик йде з нами, або далі ви йдете без мене.
Наручний годинник пропищав, даючи сигнал, що час шукати схованку. Сперечатися було ніколи. Далі вони рушили вчотирьох.
Тиміш виявився звичайнісіньким хлопчиком, допитливим та бешкетливим. Так само як звичайні діти любив гратися й слухати казки, хіба що не розмовляв. Хоча це він компенсував розвиненою мімікою і яскравими, щирими, які бувають тільки у дитинстві, емоціями. Тож це нікому не заважало й нікого не насторожувало. Враховуючи події довкола, причин для його німоти було безліч.
Отак життя й тривало, навіть стало дещо веселішим. Діти взагалі мають чудодійний дар: приносити новизну у сталу меланхолію дорослого життя. Роблять його більш жвавим. Так сталося й з трійцею мандрівників. Всі дорослі нарешті отримали додатковий стимул для виживання й можливість передати накопичений роками життєвий досвід наступному поколінню.
Маленький Тиміш або Тимко, як його кликав Данило, ходив з ними у розвідку не вперше. Механізми та пристрої, якими вони оснастили своє укриття, мали звичку ламатися. Запчастини для ремонту шукали у найближчому місті. Населення тут зачистили ще у першу хвилю. Покинуті на вулицях мерці вже давно перетворилися на висушені безголові мумії з відполірованими вітром й дощем кістками. От й цього ранку, вони прокинулися раніше звичайного, прихопили з собою металевий візок, який знайшли біля місцевого супермаркету й рушили шукати корисні речі.
У одному з порожніх будинків, у приватному секторі, Данило Петрович знайшов досі справну систему фільтрації води. При гарному житті така річ була вкрай корисною у побуті, у тому становищі, у якому вони опинилися сьогодні, тим паче. Петрович взявся його відкручувати, Тимко був у сусідній кімнаті, роздивлявся пожовтілі фотографії на стінах. Чоловік залишив хлопчика самого всього хвилин на п’ять, проте коли повернувся з кухні до кімнати, Тимка вже ніде не було.
Удвох з Василем вони оббігали все місто. Облазили його вздовж та впоперек, але навіть сліду дитини знайти не змогли. Коли годинник показував восьму ранку, ще була якась надія, що хлопчик знайдеться швидко. Коли годинникова стрілка перетнула відмітку 13:00, Петрович запропонував:
— Васю, нумо розділятися. Так швидше буде.
Так і зробили. Василь пішов далі блукати містом, а Данило вирішив пройтися трохи далі за нього, спуститися до автомобільного мосту й пройтися берегом річки.
Петрович йшов вулицею, занепокоєно озираючись на всі боки. Було тривожно й не тільки через відсутність дитини поряд. Щось довкола було не так. У подиху вітру, у запахах осінніх квітів, у самому повітрі відчувалося щось неправильне. Данило майже дійшов до виїзду з міста. Саме воно знаходилося на пригорку, на виїзді ж дорога досить круто змінювала висоту й спускалася донизу. З такої висоти автомобільний міст, річку та ліс за нею було видно, як на долоні. Петрович приклад руку козирком до лоба, придивився уперед й зітхнув з полегшенням.
Хлопчик стояв посеред мосту, обличчям до лісу й спиною до міста, та пильно вдивлявся кудись у ліс. Данило радісно закричав:
— Тимкоооооо!
Малий не почув.
— От малий бешкетник. — Буркнув чоловік. — Ну й налякав. На що ж ти там так уважно дивишся?
Спускаючись, Петрович не зводив погляду з Тимка й околиці лісу, до якої був прикутий погляд малого. До хлопчика лишалося метрів тридцять, коли Данило відчув, як голову його починає розпирати з середини. Чоловік кинув оком на годинник. Той показував 14:05. Петрович занепокоєно заозирався й з тривогою у голосі покликав ще раз:
— Тимко! Тимко, треба тікати!
Малий нарешті почув. Розвернувся до чоловіка, нахмурив світлі бровки й приклав вказівного пальця до рота, наказуючи мовчати. Данило здивовано замовк й закляк на місці, наляканий. Біля Тимка щось відбувалося. Повітря неподалік від хлопчика пішло хвилями.
— Рятуй, Господи… — Прошепотів чоловік, вже розуміючи що сталося.
У Петровича раптом зашуміло у вухах, тиск на скроні підсилився, все його тіло обпік біль. Здавалося навіть кров у венах чоловіка побігла у зворотній бік. Крізь червону куряву перед очима він побачив, як поряд з хлопчиком, просто з повітря, виникає потворна, покручена істота. Непропорційно велика, схожа на кулю голова без очей, носу та рота ледве трималася на худому тілі. Потворні, тонкі та пласкі трипалі руки тяглися прямісінько до хлопчика. Данило ледве прохрипів:
— Тимкооо…
Коли кінцівка чудовиська майже торкнулася білявої маківки, хлопчик раптом заіскрився, наче він був помилкою у полотні всесвіту, декілька разів блимнув й зник. Від здивування Петрович навіть забув на хвилину про біль, занепокоєно завертів головою й побачив Тиміша прямісінько у себе за спиною. Цілого й здорового.
З боку автомобільного моста, там, де залишилася тварюка, долинуло спотворене статичними перешкодами гучне виття. Й одразу ж цим, околицею розійшовся квапливий звук тяжких кроків. Опанувавши себе, Петрович підхопив малого на руки й щодуху побіг.
Біль пульсувала у скронях, щось зсередини тисло на очі. Пересуватися було складно, але Данило рухався уперед. Не заради себе. Заради Тимка. Маленька, ні у чому не винна дитина, він й так багато настраждався у своєму житті. Петровичу дуже хотілося, аби його названий син прожив щасливе та спокійне, наскільки це можливо життя, аби у нього було майбутнє. За це він був ладен померти. За це він був ладен боротися й бігти наввипередки з істотою з самого пекла, був ладен тамувати нелюдський біль, що розривав все його тіла на шмаття.
Їм пощастило. Вже коли сили полишали Данила, у паніці гонитви, вони натрапили на відчинений гараж, де затишно прилаштувалася чиясь зелена дев’ятка. Поставивши Тимка на землю, чоловік заледве встиг зачинити двері з середини й впав під ними, скошений новим нападом пекучого болю.
Важкі кроки чудовиська ставали все ближче, сповільнювалися й зрештою зупинилися біля гаража. Вже через секунду двері затряслися від сильного удару. На металевій поверхні з’явилася вм’ятина. З очей та вух Данила тонкою цівочкою полилася кров. Схопившись за голову, чоловік закричав. На двері сипалися все нові й нові удари. Кров лилася вже бурхливим потоком, заливала обличчя й шию. Останнім, що побачив Данило Петрович, перш ніж втратив свідомість, було абсолютно спокійне обличчя Тимка.
***
Приходити до тями було тяжко й боляче. У роті було гидко й сухо. Відразу відкрити очі у Данила не вийшло. Заважала кірочка засохлої крові. Якось розліпивши склеєні повіки, чоловік спочатку встав на коліна й вже потім, спираючись на зелений багажник дев’ятки, піднявся на ноги. Вони не тримали, тремтіли. У голові паморочилося. На очі час від часу опускалася темрява. Данило залишався у свідомості тільки завдяки власній силі волі.
Гараж заливало холодне місячне сяйво. Двері валялися поряд вирвані з м’ясом. Кліпнувши декілька разів, Петрович поглянув на годинник. 22:10. Тимка ніде не було.
Ледве переставляючи ноги, чоловік вибрався назовні. Становище його було кепським. Лишатися на вулиці дорівнювало смерті. Десятки потвор вже давно вешталися містечком й шукали собі здобич. А він, Данило, був зараз здобиччю дуже легкою. По правді кажучи, він й сам не був впевнений, що виживе. Скоріше навпаки, вважав себе гарантованим трупом. Попередня зустріч з чудовиськом щось таки пошкодила у його голові. Скоріш за все невідворотно.
Кульгаючи, хитаючись з боку у бік Данило вийшов на залиту місячним сяйвом дорогу й озирнувся на автомобільний міст. Тримаючись за спотворену кінцівку круглоголової потвори, ним йшов Тимко. Чоловік прошепотів щось самими губами й сіпнувся у їхній бік. Істота та хлопчик одночасно озирнулися й подивилися прямісінько на Данила. Дитячі губки склалися у коротке, ледь чутне:
— Бам…
Тіло чоловіка затряслося. Його всього наче занурили в окріп, у кислоту. Кров побігла по венах зі скаженою швидкістю, серце закалатало, тиск вдарив у голову. Її розперло з середини, натисло на очі, видавлюючи їх з черепа. Гулко затріщали кістки. Данило закричав, зриваючи голос, впав на землю, здригаючись у судомах, вигнувся особливо сильно й раптом закляк. Череп чоловіка розколовся навпіл, випустивши назовні збиті, наче яйця для омлету мізки.
Тимко дивився на то все з байдужістю. Йому не було справи до істоти, що за рівнем розвитку його світу прирівнювалася до примата. Він добряче намучився у цьому дикому місті, що анітрохи не нагадувало його рідний дім. Зараз у нього нарешті з’явилася можливість повернутися до мами з татом. Це поки він маленький, то й виглядає так беззахисно, але коли виросте, то обов’язково стане схожим на батьків. А поки маленький Тиміш був радий, що його все таки знайшли. Маленький Тиміш повертався до своїх.
Вони
15 відповідей
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Сподобалося: загальний сетинг та кінцівка
Не сподобалося: “волосся стирчала” (стирчало), “Найдемо, Петрович. — Бубнів Василь” “вгамуйся. — Попросив” тощо (замість крапки кома, бубнів та попросив з малої), подекуди відсутність ком, “побачити було не можна” (тут краще “не можливо”, бо “не можна” читається як заборона), “тіла” (тіло), незакінчені слова тощо.
Дякую за відгук. Про помилки знаю й бачу їх. Просто писалося оповідання у тому стані, коли буквально кров з очей. Останнім часом доводиться працювати в дещо екстремальних умовах при підсиленому навантаженні. Написання оповідання на відбір до тайнопису довелося відкласти мало не на останній день. А це писалося вже після того, як те було написано, відредаговано й вилизано. Буквально одразу писалося у настрої, типу, “накосячу, та й чорт з ним, хоч на інших подивлюся”. Короче, якщо простіше, то редагувалося воно, перевірялося через lenguige tool й вичитувалося у ненайкращому стані й мозок просто добудовував деякі склади та фрази. Хто знайомий зі мною по аркушу, той знає, що грамотність написаного для мене на останньому місці.
Не на останньому. От те саме про що було сказано вище.
Ахахах)) Ну що ж, якщо ви подавалися до Тайнопису, то в мене шансів малувато)))
П.С. Деанонімізуєтесь, пане…)))
Та ви теж)
Та де ж))) Свого твору я не коментував 😉
Цікаве оповідання. Підкоригуєте – стане чудовим.
Дякую
Жахастик, ням-ням))
Трохи хотілося більше про істот, звідки прийшли, що хотіли тощо. Проте оповідач третя недостовірна особа, тому, логічна така не домовленість.
Є помилки, але то виправляється, і читати не заважає.
Цікаво, що саме вам наснилося, щоб це перетворилося на оповідання?)
Дякую. Про помилки знаю. Через загальну зайнятість профтикав терміни подачі творів на відбір до тайнопису, дописував в останній момент майже. Це оповідання писалося вже після редактури того по десятому колу. Мізок трошки зламався й добудував те, чого немає.) А щодо сну, так в оповіданні нічого не змінено. Саме це й наснилося.
Цікаво,зайшло, тобто тимко шукав справжніх
Дякую. Саме так.
Ох ці діти…
Мені сподобалося.
Гарні описи.
Дякую