Питання після смерті

Що після смерті? — одвічне питання. Не хочу засмучувати, але воно зовсім не вартує тієї загадкової аури, яка його оточує.
Але хто я така, аби ти, недовірливий читачу, зміг сприймати цю оповідь серйозно?
Мене звати Містерія — через три місяці після смерті мене повернули до життя. І ця розповідь про те, як до цього дійшло.
Закладаюсь, знав би ти мене раніше, то ніколи б не подумав, що дівча, на кшталт мене, могло потрапити в таку халепу. Але ми тут, я говорю до тебе, поки ти читаєш, тож дозволь затягнути тебе у вир подій.

Сіра миша, книжковий хробак — моє серце ненавиділо таких книжкових головних героїнь, бо на відміну від них, я не здобувала силу, визнання, кохання, не боролася зі своїми слабкостями, не перемагала саму себе. Мені не судилося бути головною героїнею. Я ховалася по кутках, за спинами сміливих подруг, слабко розуміючи суть людського єства.
Я не знала, чим займалися мої подруги, проте не була дурепою, бо помічала косі погляди знайомих, коли ми були десь разом. Я не вважаю доречним відкривати тобі, випадковий читачу, їхні справжні імена. Не хочу, щоб решту життя ти озирався, напружено вдивляючись в темряву.
Отже, вирішила, що представлю їх так: Перша і Друга. Перша має магнетичний погляд і розум, а Друга — швидкі руки й сліпучу посмішку.
Не хочу тобі брехати, десь глибоко всередині я знала, що відчуваю тривогу поруч з ними. Та знати, це ще не усвідомити, тому кожного разу я була з ними: на річці, згарищі, в бібліотеці, у школі, посеред цвинтарю, на вечірках.
Навіть серед них, моїх подруг, я зайва, третя лишня, що тільки прикидається їхньою частиною.
Повір, читачу, я знаю, що була жалюгідною. Скромна порада: не ламай себе заради інших, бо вони ламатимуть тебе ще жорсткіше.
Одного похмурого дня Друга сказала мені:
— Міссі, а гайда після навчання відпочинемо? Ми з Першою знайшли таке гарненьке місце посеред лісу, там і хатинка мила і неподалік озерце, — вона сліпуче підморгнула мені.
Я ненавиджу ліс. Особливо в період пізньої осені, коли голі гілки змикаються в мене над головою, неначе обсмоктаний скелет невідомого звіра.
Я не заперечувала. Я хотіла бути з ними. Вони наповнювали мене сенсом, неначе чашу їхнім фірмовим апельсиновим глінтвейном і випивали його, коли їм заманеться, спустошуючи.

Ймовірно, ти мене засудиш, випадковий читачу: “чому ти така безхребетна?”. Можливо, скажеш мені: “насправді, я тебе розумію”, або “та мені байдуже”. Та все ж, на всякий випадок: не варто давати владу над собою в чужі руки, хоч якими рідними й м’якими вони видаватимуться.

Ранок. Туман клубочиться гнилим листям під ногами, поки ми йдемо до озера. Воно огидно чавкає під черевиками. Пахне мрякою і грибами. Перша і Друга сміються, зчепившись руками. Подоли їхніх пальт шарпає пронизливий вітер. Я з ними. Ми разом.
Виходимо на пірс. Вологі дошки прогинаються і ненадійно скриплять. Поверхнею озера цівками стелиться туман.
Ми втрьох: Перша, Друга і я. Їхній сміх досі стоїть відлунням в моїх вухах, ніби вони витесали його всередині мене. Сміюсь разом з ними, і сміх мій штучний, ніби синтетична вовна, яка потрапила на зуби. Дивуюся, як їм не холодно, адже в нас однаковий верхній одяг.
— Може б то скупатись? — виголошує Друга.
— Ні, ще не час, — шепоче Перша, та я її добре чую, — як тобі тут, Міссі?
— Гарненько, — відповідаю бадьоро.
Я не вмію плавати. Вода мене лякає.
Ми повертаємося до хатинки й Друга заварює всім чай. Чебрець з горобиною. Мені не подобається смак, але кажу Другій, що це найсмачніший напій у світі. Вона удає, наче вірить.
Не поспішай засуджувати мене за лицемірство, читачу, я не одна з таким гріхом, згадай себе. Якщо не можеш, то я заздрю твоїй забудькуватості. Я б теж воліла забути.
Я чула, як вони перешіптувалися, коли думали, що сплю. Вже не пам’ятаю про що (або не хочу пам’ятати). За шибкою тіні танцювали з дощем. Мені так і не вдалося заснути.

Вранці я розпалюю камін, попри тремтіння долонь. Ми снідаємо вчорашнім гарбузовим пирогом і чорним чаєм з лимоном, тулячись одна до одної під потріскування дров. Вітер завиває, продираючись в шпарини.
— Погадати тобі, Міссі? — питає Перша, перетасовуючи в руках пошарпану колоду. Сьорбаючи, киваю.
— Що спитаєш? — Друга сліпучо усміхнулася.
— М… Що мене чекає наступного тижня?
Скоро зима, я хотіла бути впевненою, що вона промине весело.
— Та це нудно-о, — тягне слово Друга, випростовуючи ноги в помаранчевих шкарпетках на канапі.
— Це гарне питання, ми всі хочемо знати, що тебе чекатиме, — Перша завершила тасувати. Переді мною опускаються три карти, значення яких я так і не запам’ятала. Перша колись марно намагалася мене навчити. Зараз вона мовчить.
— І що там? — питаю і відчуваю, як щось міняється. Щось незриме, не фізичне, майже примарне. Друга перестає хитати ногами на канапі, усмішка прикріплюється до її обличчя, ніби маска.
— На тебе чекають зміни, Міссі, — Перша підіймає на мене свій магнетичний погляд, чіпляючись ним за мою душу, — і від тебе залежить, чи зможеш ти їх прийняти.
Дрова тріщать, нова порція чаю парує на столі. Це все дуже гарно, правда, читачу?
Правда?..

Наступного дня, на світанку, ми знову прогулювалися до озера. Перша та Друга сміялись, тримаючись за руки. Я сміялася разом з ними, майже не відчуваючи присмаку штучної вовни на зубах.
— Як тут гарненько! — Друга пританцьовує на пірсі, вбираючи туман в себе. Дошки скриплять під нею, прогинаються. Хочу сказати, що так гасати небезпечно, але стримуюся. Вона краще знає.
— Гарненько, — погоджується Перша, вдивляючись в похмуре небо.
— Ви маєте рацію.
— Міссі, — кличе мене Перша, — пам’ятаєш, що сказали карти?
Перша і Друга підходять до мене, але я не можу припинити витріщатися на Першу: її погляд важкий, проте натхненний, магнетичний.
— Час настав, — каже вона та усміхається.
— Час? — перепитую.
— Час змін, Міссі, — додає Друга.

І штовхає мене.

Далі я пам’ятаю уривки, ніби зі старої кіноплівки. Я бачу, як усміхнені обличчя Першої та Другої стрімко віддаляються. У вухах гул, мені мокро, холодно. Я намагаюся вхопитися за пірс, але чиїсь руки мене відштовхують. Важке пальто тягне вниз, пальці настільки задубіли, що перестають слухатись. Вловлюю запах баговиння в ті рідкісні миті, коли виринаю.

“Я тону” — проста думка. Проста, як дошки, з яких зроблений пірс. Проста, як моя наївність.

Горло востаннє хапає сире повітря, а далі наповнюється смердючою водою.
Я не вірю, що вони це зробили. Навіщо? Невже я не була достатньо вірною їм? Невже їм не було весело зі мною?
Пальці хапаються за воду, наче сподіваються знайти опору, якої нема, лише байдужі хвильки, бульбашки, які створює панічно напружене тіло.
Можливо, я частина якогось їхнього ритуалу?
Я відчуваю, як горло судомить. Не можу дихати.
Але… ми ж були подругами. Чому?

Що після смерті? Випадковий читачу, після смерті залишаються питання. Вони вирують, сповнені нерозуміння, бажають отримати на себе відповіді. Але моє тіло більше не здатне задовольнити цікавість. Я багато думала, коли витала над своїм тілом. Жодного спокою, жодного умиротворення. Лише прагнення до відповідей. Останнє, що я зробила, це роздряпала собі руки, намагаючись відштовхнутися від дна, пальто зачепилося за коріння, тому мене ніхто не помітив.
Ніхто і не шукав.

Я провела три місяці в самотності. В ті рідкісні миті, коли хтось з’являвся на пірсі, моє єство сповнювала надія. Але ні Першої, ні Другої там не було. Вони не приходили навідати мене. До одного лютневого дня, коли крига на поверхні трохи скресла.
Я чула слова, що долинали крізь товщу води, схожі на молитву, чи то закляття.
Потім хтось пробив лід.
Випадковий читачу, тобі колись доводилося відчувати, як у твоє заморожене, слизьке тіло знову повертається життя?
Я ж-бо відчула.
— Міссі!
— Все вийшло.
— Вона прийшла до тями! У нас все вийшло.
Першу я впізнала за голосом, Другу за руками, що штовхнули мене у воду три місяці тому, а тепер витягнули на крижаний пірс.
Я розплющила очі. Горло здавило холодним повітрям. Мені знадобилося декілька хвилин, аби заново навчитися дихати.
— Вітаю, — ти змогла прийняти зміни, — сказала Перша, — ану, встань, хочу на тебе глянути.
Я залишилася на місці, та вона однаково оглядала мене так, наче я — створений нею кухлик з глини одразу після випалу.
— Тепер ти одна з нас, — усміхнулася Друга і допомогла мені підвестися.
Я не відчувала холоду.
— Бачу, ти таки опиралася, — мовила Перша, побачивши мої подряпані руки, — на жаль, нічого не поробиш, вони такими й залишаться.
Я глянула на відображення у воді. На мене у відповідь дивився живий труп. Тільки в нього було моє обличчя, волосся, руки.
— Я ненавиджу вас, — сказала я. Голос було не впізнати.
— Міссі, не розкидайся такими словами, ми тебе врятували, — пояснила Перша.
— Ви вбили мене.
— Але ж ти жива.
— Я ненавиджу вас.
— Міссі, — Перша підійшла до мене, — ти тепер одна з нас. Ми ж подруги.
— Подруги? — я відштовхнула її від себе, — тепер ми подруги?

Ця оповідь добігає до свого логічного завершення. Всі карти розкриті, мені більше не доведеться ховати руки в рукавичках.
Випадковий читачу, не знаю, що ти зараз відчуваєш. Можливо, нічого і це добре. Я б теж так хотіла. Направду, сама не знаю, що відчуваю. Отримала відповіді на свої питання.
Але мене досі мучить одне: чи завжди потрібно помирати для того, аби змінитися?