Вовкулака і принцеса

— Привіт, — Олеся набрала свого хлопця, — я вже на Андріївському. Ти де?
— Чекай, — відповів Матвій, — застряг в пробці. Скоро буду.
— Куди ти планував мене зводити? Я піду займу столика.
— Не скажу, секрет.
— Дивись, щоб з цим секретом нам не довелося вечеряти на лавочці. Тут зараз багато людей.
— Та не будемо ми на лавочці. Це не кафе.
— А що?
— Це сюрприз!
— Ти ж знаєш, я не люблю сюрпризи. Кажи!
— Не будь занудою, — вдавано образився Матвій, — тобі сподобається. Настя між іншим старалася.
— Ти дозволив їй гуляти в цьому районі самій? — з натиском запитала Олеся.
— Вона вже достатньо доросла, щоб гуляти самостійно.
— Але не тут! Де вона?
— Не скажу.
— Кажи де вона? На Замковій?
— Ну, так.
— Я ж казала, що туди не можна ходити.
— Знову ти зі своїми забобонами. І на Лису гору не ходи, а Замкова гора чим тобі не догодила?
— Замкова теж колись була Лисою горою. І ніякі це не забобони. Мерщій дзвони, щоб вона звідти йшла! — Олеся стала схожа на неврівноважену психопатку зі своєю одержимістю.
— Та не буду.
— Ладно, сама подзвоню.
Дівчина спробувала додзвонитися, але телефон Насті був поза зоною. Переступаючи по дві сходинки, вона побігла на гору. На поляні, звідки видніється Дніпро і Поділ, вона побачила дівчину.
— Тобі сюди не можна! Це сюрприз, — загукала Настя, коли побачила Олесю, що прямувала до неї.
На землі суцільним килимом були розсипані білі ромашки. Дівчина тримала в руках коробку.
— Настя, немає часу. Хотім звідси.
— Чому?
— Ходім! — тягне її за руку. — Швидше!
— Чекай, а як же Матвій? Як сюрприз?
— Ти хоч щоб тебе з’їли вовкулаки? — Олеся тягне її за собою. — Сьогодні повня. Це їх час і їхня територія. Час коли їм дозволено робити все.
— Які ще вовкулаки можуть бути в центрі Києва? — зупинилася Настя.
— Самі звичайні: з зубами і кігтями.
— Я вже не маленька, щоб вірити в такі страшилки.
— Це не страшилки. Минулого тижня троє людей зникло. То їх рук справа.
— Та не вірю.
— Хоч вір, хоч ні, але нам краще звідси забратися.
— Ну ладно, — знехотя пішла Настя за нею, — але знай Матвій буде сердитися.
— Потім з ним розберемося.
Вони йдуть до сходів.
Перед сходами їх перестріває мужик. Тхне від нього наче він тиждень бухав і місяць не мився.
— А куди ці кралечки зібралися? Ходім до нас, — загороджує прохід.
В цей час ззаду до них підходить інший та обіймає обох за плечі.
— Буде весело, ги-ги.
Настя різко наступає каблуком йому на ногу. Та поки він не оговтався, обертається і заряджає коліном в пах.
— Сссукааа… — присідає і корчиться мужик від болю.
Інший від такої несподіванки остовпів, чим вдало скористалася Настя і заряджує йому під дих. В цей час коробка, яку вона тримала однією рукою, падає і звідти розлітаються метелики.
— Все. Сюрпризу капець. Матвій мене приб’є.
— Головне, щоб ці не прибили. Бігом звідси.
Вони мчать вниз по сходах.
— Від нас не втечеш. Вожак вас знайде! — гукає один з них.
— І звідки у тринадцятирічної дівчинки стільки сили? — питає Олеся.
— Я на самозахист для дівчат ходила, — важко дихаючи каже Настя. — Фу, такі огидні типи…
— Я ж тобі казала — це вовкулаки.
— То це дійсно правда? — засумнівалася Настя.
— Правда, правда, — вони бігом спускалися, — зараз доберемся в безпечне місце і я тобі все розповім.
При виході зі сходів дорогу їм перегородили все ті ж мужики.
— Як так? — обернулася назад Настя дивуючись, яким чином ті, які валялися там вгорі, змогли їх випередити.
— Ми ж казали, від нас не втечеш.
Вони схопили дівчат під руки і понесли на гору. Їх занесли в коло вовкулак, кинули на землю. Зі всіх сторін обступили бридкі мужики. Підражнювали їх, сміялися.
— Ну, все дівчатоньки, ви попали.
— Хіба мамця не казала тобі не гуляти пізно самій, — один нагнувся до Насті й хотів полоскотати.
— Забери від неї руки, придурок.
Олеся вдарила його по руці і піднялася на ноги.
— Ух, яка смілива, — сказав він, і всі заржали.
— Так, побавилися хлопці і годі. Де ваш вожак?
— Ох, то дівка має смак. Хоче найсильнішого з нас. Тільки є проблемка, на таку миршаву як ти він і не гляне.
— Коли вожак дізнається кого ти вполював, навряд чи залишить тебе в живих.
— У-тю-тю, які ми дерзкі. А дай-но я тебе роздивлюся, — підійшов той самий перший вовкулака, взяв рукою за її підборіддя і почав вертіти в різні сторони розглядаючи. — Може в тобі щось таке є?
Вона відштовхнула його руку.
— Відійди, — почувся сильний чоловічий голос. Всі розступилися і в коло зайшов вожак. — Кого ви там вполювали?
Олеся здивувалася коли побачила його.
— Ого, — так само здивувався він. — Гарний улов хлопці, — обернувшись крикнув він до них.
— Ууу, — всі схвально загули.
Він підійшов майже впритул до неї.
— І що ти тут забула?
— Гуляла, блін.
— Ти знаєш правила.
— Знаю!!!
— Тоді я нічого вдіяти не можу, — він обернувся і почав відходити.
— Але ти сам порушуєш правила! — крикнула вона йому у спину.
— Що ти сказала? — обертаючись, повільно по складах промовив вожак.
— Ваша зграя з’їла трьох людей за останній тиждень.
— Не трьох, а тільки одного. І він це заслужив.
— А інші двоє?
— А ті дві дівки ще живі.
— Навіщо вони вам?
— У вовкулак теж є інстинкти. Інстинкти продовження роду. Колись народять нам нащадків.
— Фу. Це бридко.
— Нам ні, — крикнув хтось з вовкулак і всі заржали.
— Тш-ш-ш, — сказав вожак піднісши пальця до губ і зграя замовкла.
— В тебе ж зграя переповнена. Навіщо тобі ще нові?
— Ти знаєш, що народжений і перетворений вовкулака, це зовсім різні вовкулаки.
Олеся сердито дивилася на нього, не маючи що відповісти.
— Ось бачиш, — розвів він руками.
— Невже не можна знайти когось, хто зробить це добровільно?
— Хм. Ти думаєш?
— Впевнена. Якщо постараєтесь, то знайдете собі пару. Тільки хай вони, — кивнула вона зграю, — помиються спершу. Бо на безхатьків схожі.
— Не смій ображати моїх хлопців, — підскочив вожак впритул до обличчя Олесі.
— Я не ображаю, я правду кажу.
Вожак мовчав і сердито дивився на дівчину.
— Відпусти дівчат. Негайно. Я вимагаю.
— З якого дива мої хлопці будуть робити те, що ти кажеш?
— Невже ти такий слабкий вожак, що зграя не буде робити те, що скажеш ти? — сказала Олеся з натиском на останнє слово.
— Хто б казав. Твої піддані навіть не знають про твоє існування. Моя принцесо!
— Для того, щоб про них піклуватися мені не важливо чи вони знають про мене, чи ні.
— То шо домовилися? — запитала вона.
— Я подумаю.
— І Настю відпусти, — кивнула вона на дівчину, яка весь час злякано ховалася за неї.
— А хіба ж вона твоя піддана?
Олеся на мить завмерла і повернулася до Насті.
— Ти що не в Києві народилася?
— Хіба це зараз важливо?
— Дуже!
— Ні, в Німеччині. Мама каже, що там медицина краща.
— Капець! Я не помітила, — Олеся задумалася, — окей, тоді повторюй за мною. Своє честю присягаюся все життя служити…
— Що це? Навіщо?..
— Ей… — спробував заперечити вожак.
— Просто повтори. Я — Анастасія, своєю честю присягаюся…
— …своє честю присягаюся… — повторювала дівчина за нею.
— … все життя служити справедливості, життям своїм оберігати добро і правду. І хай любов мені в цьому допомагає.
Раптово здійнявся вітер, закрутив у вихор квіти, що лежали на землі і осипав їх на дівчинку.
— Що це? — здивувалася вона. — Якась магія?
— Ні, фізика. Різниця температури, тиску повітря, вихор. Ви мали вчити в школі, — відповіла Олеся.
— Хитра ти, — сплюнув на землю вожак, — хай йде мала, ми її не тронем.
— Настю, — повернулася вона до дівчини, — бігом іди звідси. Десь на Андріївському вже має бути Матвій. Позвониш йому, хай забере тебе і їдьте додому..
— А як же ти? Я без тебе нікуди не піду!
— Не переживай. Вони мені нічого не зроблять.
Настя пішла в сторону сходів. Хлопці з зграї сердито дивилися їй услід.
— Тепер ми без вечері, — хтось сердито буркнув.
— Як бачиш мої хлопці залишилися голодними. Їм знову треба йти на полювання. Нам доведеться розширити нашу територію.
— Я не дозволяю. Я дістану вам вечерю. Я забезпечу вас сирим м’ясом і кров’ю.
— В якій кількості?
— В якій ти скажеш.
— А ти подужаєш це зробити? — з насмішкою питає вожак.
— Дорогенький, світ змінився. Все що колись не можна було дістати — тепер можна просто купити.
— Згода? — Олеся простягає йому руку.
Він розмірковує і не відразу тисне руку. Тендітна дівчина і на голову вищий кремезний молодик. Втілення ніжності і потворства. Потисли руки. Дивляться один одному в очі не кліпаючи. Раптом Олеся кидається до нього і обнімає сильно-сильно. Вожак огортає її своїми дужими руками і гладить по голові.
— Як же я скучив за тобою, мала…
— І мені тебе бракувало, Назаре, — відповідає Олеся. — Але взагалі то це ти малий. Я за тебе старша, — відштовхує вона його зі сміхом.
— Не вигадуй — ти менша, — сміється вожак. Він штовхає її і намагається полоскотати.
— То що там з вечерею?
— Зараз.
Олеся дістала телефон, декілька хвилин там клацала з кимось переписувалася.
— Ось за цією адресою можна буде забрати через півгодини, — показала вона Назару телефон, — все вже оплачено.
— Хлопаки, — гукнув вожак, — скоро буде вечеря. Вась і Тарасе, сходите заберете.
В зграї почувся радісний гомін.
— Давай десь пройдемся, поговорим, — запропонував він Олесі, — хоч, як в дитинстві покатаю? Застрибуй на спину.
Він мчав по нічному місту, переганяючи машини. Вона міцно вчепилася йому за спину, а він підтримував її руками, щоб не впала. Зупинився на ВЖ. Далі йшли пішки.
— А ти змінився. Став швидшим.
Він вдихнув запах.
— Я чую і в твоєму життя відбулися великі зміни. І вони пахнуть одним мажором.
— Відчепись.
— Він в нас на приміті.
— Що хочете його теж з’їсти?
— Поки що ні. Але якщо буде потрібно — то зробимо це.
— Кому це потрібно? Вам?
— Не нам. Місту. Зачищаємо від покидьків.
— Ти просто його не знаєш. Він не такий як інші.
— Чесно. Він тобі не підходить.
— Ти помиляєшся.
— Закохалася… — промовив він і замовк. — Я просто хочу, щоб ти була щаслива. Якщо він тебе образить — ти тільки скажи.
— Не образить. В нас все буде добре.
Вони довго мовчки дивилися на Алею Казок.
— А в мене новий берліг, — порушив тишу вожак. — Хоч покажу?
— Давай.
Вони пішли до будинку на Ярославовому валу.
— О, знову зламався, — сказав Назар, після того, як декілька раз натиснув кнопку ліфта. — В цьому старому будинку весь час щось ламається.
— Так переїдь.
— Нє, тут класно. От побачиш.
— Ну, що ж доведеться йти пішки. Який поверх?
— Останній, тринадцятий.
— Ого, тринадцятий? Твоє улюблене число!
— Я довго саме таку шукав, — сказав він з азартом.
— Може іншим разом, вже пізно і в мене ноги болять.
— Давай занесу.
Він підхопив її на руки і поніс на гору. На п’ятому поверсі їм на зустріч спускалася дівчина.
— І ця ним просмерділася, — про себе сказав Назар.
— О, як неочікувано, Олесю. Добрий вечір, — саркастично сказала дівчина, яку вони перестріли на сходах.
Олеся стала на ноги.
— Привіт, Дашо, — якось невпевнено відповіла вона, — Ти тут живеш?
Даша проігнорувала її запитання.
— Фу, ти з цим водишся? — брезгливо тикнула пальцем на Назара. — Весь під’їзд потерпає від бомжацького притона, який він тут влаштував. Ходять до нього всякі дружки-наркомани. Не знаємо, як його позбутися.
— Р-р-р, — кинувся він до неї, наставивши руки, як пазурі й оскаливши свої зуби. Даша, здригнулася, відступила крок назад.
— Жарт, жарт, га-га-га, — заржав він.
— Ну, що ж. Ти нарешті знайшла достойного тебе хлопця. І залишиш в спокої мого Матвія.
— Матвій не твій.
— Думаю, йому буде цікаво з ким проводить ночі його дівчина.
Вона дістала телефон і сфоткала їх.
— Що за одна? — питає Назар, коли вони далі піднімалися.
— Колишня Матвія. Він з нею рік назад зустрічався.
— Не така вже вона й колишня, судячи по запаху.
— Матвій казав, що вони дано порвали.
— Ну, ну, ти не міняєшся, така ж наївна.
— Ти, теж не змінився. Такий же недовірливий.
— Не всі люди зраджують, — додала вона.
— Я скажеш.
Вони піднялися на останній поверх.
— Оу, то в тебе справжня берлога, — сказала Олеся, коли вони переступили поріг квартири.
— Де тут включається світло?
— Ніде. Навіщо воно мені?
Дівчина обережно зайшла всередину, щоб не наступити на щось, що валяється на підлозі. Збоку стояв диван, на якому лежала скомкана ковдра. На підлозі були розкидані спальники і каремати. Біля порогу кухні стояв ящик з накиданими туди зіжмаканими бляшанками з-під пива.
— Вип’єш щось? — Назар відкрив холодильник і дістав пиво.
— Ні, я алкоголь не вживаю.
— Досі? Ти в курсі, що тобі більше вісімнадцяти і тобі вже можна.
— В крусі, — перекривила вона його, — тільки я не вживаю, бо не хочу. Такі в мене принципи.
— Тоді тримай сік, — він кинув їй в руки пляшку.
— Гранатовий? — здивувалася Олеся, — Ти ж його ненавидиш.
— Чекай, чекай, — продовжила вона, — в тебе в холодильнику мій улюблений сік, бо ти планував, мене знайти і привести сюди?..
Назар трохи знітився. Він вийшов на балкон. Сперся на перило. Звідти було видно весь Поділ.
— Де пропадав стільки часу? — дівчина підійшла до нього.
— Та мав доробити дещо розпочате батьком.
— І що ж це?
— Щось важливе.
— Довго ти ще будеш бігати в нього на побігеньках?
— Ти нічого не розумієш.
— От як зажди, ти нічого не розповідаєш, — Олеся помовчала. — Як так вийшло, що він тобі довірив місце вожака? Як він? Де зараз?
— А ти не знаєш?
— Про що?
— Він загинув ще в сімнадцятому. На сході.
— Я не знала…
Вони мовчали.
— Я б мала, щось відчути, здогадатися.
— Думаєш?
— Ну, вожака не стало. Мало б бути, якесь відчуття перекосу енергії, чи що? Це ж велика втрата для вовкулак.
— Але тоді я вже був вожаком. Він покинув зграю і останні роки був одинаком.
— Не очікувала такого від батька.
Він замовк на трохи.
— Так було краще для його місії.
— Якої?
— Тобі краще не знати.
— Ага, можу здогадатися, — з презирством сказала Олеся, — набирав нових особин для зграї. Пішов легким шляхом, коли людина в бою, напасти зі спини і перетворити на вовкулаку. Бачу, як розрослася ваша зграя.
— Не мели дурниць! — озвірів Назар, — Він перетворював тільки тих, хто помирав. Тих, кого, неможливо було врятувати.
Вона замовкла.
— Чи ти думаєш, що там лікарні на кожному кроці? Чи що їм хватає ліків, турнікетів і вони вміють ними користуватися? А чи знаєш ти, що коли зупиняється серце — то, там за протоколами, заборонено проводити штучне дихання, реанімувати.
— Я не знала… — розгублено відповіла вона.
— Ти ніколи нічого не знаєш, не помічаєш. Живеш у світі своєї любові і фантазій. А реального життя не бачиш…
— Але ж він був швидкий, він міг їх заносити в лікарню.
— Кого міг того і заносив. Напевно. Ти ж його знаєш, він не дуже говіркий був. Ми тоді навіть не спілкувалися. То все хлопці мені потім розповіли.
Вони мовчали.
— Хлопці казали, що він робив вилазки на тут сторону. Помагав їм цим дуже. Ну, і тут підчищав. Зрадників всяких.
***
Зранку Матвій підкараулив Назара, коли той виходив з під’їзду.
— Я все знаю, вона була цієї ночі з тобою.
— Відвали.
— Через тебе вчора зірвалося моє освідчення. Я тобі її так просто не віддам. Вона моя!
— Олеся, не річ, що б комусь належати, — розсердився Назар.
— Якщо ти зараз же не заберешся з мого міста — я тебе застрелю, — направив він на Назара пістолет.
— Давай домовимося: ти забуваєш про моє існування, а я тебе не чіпаю. Все залишиться як було досі.
— Ні! Ти не будеш робити те, що тобі заманеться. Ти заберешся звідси, інакше мені доведеться тебе пристрелити.
— А кишка не тонка, — піддражнював Назар і приготувався до нападу.
Назар помічає мерехтіння навколо. Ледь відчутні порухи повітря з блакитним відблиском. І звук, ніби електропроводи, але тихий, невловимий для людського вуха. Він вже колись це бачив. Олеся вміє створювати захисне поле. Назар обертається, вона якраз виходить із під’їзду і прямує до них.
Матвій, скориставшись моментом поки Назар відволікся, знімає зброю із запобіжника.
— Ні, не смій! — гукає вона.
Матвій натискає на курок, Олеся затуляє собою Назар.
— Ні!!! — кричать обоє хлопців.
Куля влучила в неї. Вона падає. Назар підхоплює її і обережно кладе на землю.
“Як так? Чому захисне поле не допомогло?” — думає він. І тут помічає краї поля. Воно огорнуло не тільки Олесю, а і його і Матвія. Вони знаходяться в середині.
— Лесь, зніми захисне поле, швидше! — кричить Назар.
Вона намагається простягнути руку, проте втрачає свідомість. Захисне поле не зникає. Він пробує пробити поле кулаком, але обпікшись, відсмикує руку назад.
— Олесю тримайся, — Назар відриває шматки сорочки та затискає рану, — бля, вона зараз стече кров’ю.
Захисне поле досі не слабшає. Він вирішує затулити їй рота і носа.
— Що ти робиш? — кричить Матвій наставляючи на Назара пістолет.
— Рятую її.
Він вибиває пістолет з рук Матвія і далі затуляє її носа і рот.
Через хвилину він чує як зупиняється її серце. Блакитний відблиск тьмяніє, але повністю не зникає. Він, огорнувши її собою, спиною пробиває захисне поле. На його спині з’являються рани. Кладе її на асфальт. Проводить штучний масаж серця.
— Олесю, давай, дихай, — після тридцяти натисків на грудну клітину, вдихає їй у груди повітря.
Матвій в паніці не знає, що робити. Намагається викликати швидку, але руки трусяться, не вдається.
— Де твоя машина? — кричить Назар, — Швидше відкривай.
Він кладе її на заднє сидіння. Матвій досі стоїть розгублений.
— Давай ключі, я поведу. А ти сідай біля неї і затискай рану.
— Як? — не розуміє Матвій.
— Ось так! — він бере його руки і притискає ними рану.
Назар сідає за кермо. Мчить під сто п’ятдесят, незважаючи на світлофори і виїзди на зустрічку.
— Сильніше притискай.
Вони приїжджають до лікарні.
— Вогнепальне поранення, — кричить Назар, заносячи Олесю на руках в середину. Санітари підкочують каталку, кладуть її та забирають до операційної.
Хлопці залишаються чекати в коридорі. Назар ледве стримується, щоб не побити Матвія. Під операційною вони обоє ходять і скоса зиркають один на одного.
— Якби не ти з Олесею такого б не трапилося, — просичав крізь зуби Матвій.
— Хто б казав, це ти в неї вистрілив!
— Хто ти такий для неї, що вона кинулася тебе прикрити.
— Не твоє діло.
— Правду Даша сказала, що ти її коханець.
— Що ти мелеш?
— Вона втекла з мого освідчення і провела ніч з тобою.
— Ну ти і дебіл, — заїхав Назар в щелепу Матвію, — як ти міг подумати, що Олеся може зрадити свого нареченого?
— А я вже не знаю, хто я для неї, — сказав Матвій витираючи кров з губ. А тоді заїхав Назару під дих.
— Не наривайся. Я не хочу тебе покалічити.
На шум прибігли медсестри.
— Припиніть. Зараз покличемо охорону.
Через п’ять хвилин приїхала поліція і запакувала обох.
***
Коли Олеся через два місяці прийшла до тями, у лікарні поруч з її ліжком сидів Назар.
— Ти прокинулася, привіт, — він взяв її за руку. — Як почуваєшся?
— Не дуже…
— Лікар каже, що скоро тебе можна буде…
— Якщо сюди явиться Матвій — не пускай його. Бачити його не хочу.
— Добре, домовилися. Лікар казав, що …
— Він не приходив?
— Ні.
— Дивно, а чого він досі не прийшов. Не просить пробачення.
— Він не прийде.
— Чому?
— Він був під слідством. Йому світило до семи років.
— Як так? Я ж не писала заяву.
— Це немає значення. Лікарі зобов’язані викликати поліцію на вогнепал.
— Так йому і треба.
— Не зовсім. Його оправдали.
— Як?
— Батько Даші прокурор.
— Я знаю, але чого б він помагав.
— Бо Матвій одружився з своєю колишньою.
— З Дашою? — не повірила Олеся.
— Так.
— От капець.
Олеся замовкла і довго дивилася в стелю.
В палату заглянула медсестра і покликала до себе Назар. За мить він повернувся.
— Тут до тебе прийшли.
— Хто?
— Настя. Вона кожного дня приходить. Впустити?
Олеся кивнула.
— Привіт, — Настя кинулася її обнімати, — мені так шкода. Мій брат, він такий придурок. Я тепер з ним навіть не розмовляю.
Торохкотіла безперестанку дівчина.
— Як він міг? Взяв і одружився з тою противною Дашкою. А я йому казала, борися за Олеся. Ну, той що, що ось цей, — кивнула вона на Назара, той скривився, — хоче її забрати в тебе. Ти ж її любиш, то мусиш боротися. Скажи, ти ж не любиш цього? Ти ж не вийдеш за нього заміж?
— Не вийду. Він мій брат.
— Брат? Але ж ви такі різні.
— Так буває, що двійнята відрізняються один від одного.
— Ого. То якщо він вовкулака, тоді ти теж вовкула…, чи як його, вовкулачиха, вовкулачка?
— Ні, — засміялася Олеся, — я просто принцеса. Київська принцеса.
— Нічого собі. Розкажи детально.
— Добре, слухай. З давніх давен у місті жила зграя вовкулак. Вони нападали на людей, які опинилися не в тому місці і не в той час. Хоча самі себе називали санітарами міста. Вони стверджують, що знищують тільки поганих. Жили зграями на лисих горах. Ти ж знаєш, що Замкова гора теж була лисою? Оці всі легенди, що нібито там відьми тусуються, це все придумано, щоб люди боялися туди ходити. Бо це територія вовкулак. Їх світ. Вони там господарі.
І на противагу ним, для захисту людей жила на Подолі, на вулиці Ярославській, київська принцеса…
— Це історія про тебе?
— Про мою пра-пра-пра і скількість ще там “пра” бабусю. Вона була принцесою, а потім її дочка, і дочка її дочки.
— І тепер принцеса ти?
— Так. Не перебивай. Жила на Подолі Київська принцеса, що оберігала душу і серце міста. Все життя служила справедливості, життям своїм оберігала добро і правду, і любов їй в цьому допомагала.
— Це ж ті слова, що я за тобою повторювала. Що це значить?
— Це такий обряд. Коли загрожує смертельна небезпека, то принцеса може обрати собі наступницю.
— І що це значить? Я теж буду принцесою?
— Якщо, в мене не народиться дочка, то так. Наступною принцесою будеш ти.
— Вав, — захоплено відповіла Настя.
— Слухай далі. І між вовкулаками і принцесою було протистояння. В яку сторону порушиться гармонія: в сторону добра, чи зла. І між першою принцесою і першим вовкулакою виникла домовленість, в кого першого народиться дитина, той переможе. Первісток буде володіти світом.
— Прям цілим світом? — знову перебила Настя.
— Ну може не цілим світом, а Києвом так точно!
— І хто ж переміг?
— Та вже не важливо, хто тоді переміг. Але це протистояння продовжується поколіннями. І завжди первісток править Києвом. Київ на одне покоління підпадає під дію добра або зла.
— Вав, — захоплено слухала дівчина.
— І була одна принцеса, яка була дуже відважна.
— Це ти?
— Ні, моя мама. Одного разу загубився хлопчик. Він не послухався батьків і пішов гратися на Замкову гору. Вона не злякалася, хоч знала, що туди йти не можна, і пішла його шукати. Вона шукала його цілий день. Настав вечір, ніч. Якраз була повня. Це час вовкулак. Вони почали виходити із сховку.
Вожак побачив її. Прекрасну дівчину у світлі місяця. Він був вражений її красою і її сміливістю. Наказав зграї її не чіпати. Вовкулаки подумали, що цей ласий шматок вожак залишить собі, але він в образі вовка провів її з хлопчиком додому.
Вожак в неї закохався. Він щовечора чекав її біля дому, а вона гладила і жаліла його. Думала, що це бродячий собака.
Він залишався в образі вовка занадто довго. Це ставало небезпечно для нього. В наступну повню, він покликав її за собою. Привів у своє лігво. І перетворився на людину — молодого парубка, кремезного, з накачаними мускулами і чорним довгим волосся. Він думав, що вона злякається і втече, але далі чекати не міг. Вона не злякалася. Прийняла його таким, як він є. І теж у нього закохалася. Їх почуття ніхто б не підтримав, тому вони таємно обвінчалися. А згодом в них народилися двійнята: хлопчик і дівчинка.
— Ти і ?..
— Так, я і Назар.
— А що було далі?
— Мама померла невдовзі після нашого народження, нікому не сказавши хто з нас народився першим. Батько весь час був зайнятий. Мене віддали на виховання одній літній пані. А Назара, після того, як він тричі тікав з прийомних сімей, залишили в інтернаті. А батька не стало пару років назад. Тепер в Києва є тільки ми.
— Оце так історія, — сказала зачаровано Настя, — тільки я так і не зрозуміла, хто з вас старший? Чий зараз Київ: добра чи зла?
— Ми не знаємо… — відповів Назар.
І Олеся ствердно кивнула головою.