Безтелесий

Безтелесий
«Ти тільки думка,
блукаюча думка,
безцільна думка,
безхатня думка,
загублена у вічному просторі»
(Марк Твен)
У мене немає тіла. Це не метафора, не алегорія або якийсь інший літературний прийом. Маю на увазі буквально: ні кістками, ні м’язами, усілякими рідинами абощо я не обтяжений. В мені не відбуваються хімічні реакції, процес травлення чи фотосинтез. Водночас я цілком реальний. Все просто як двері. Декарт свого часу точно зазначив: думаю, отже, існую. Це про мене.
Трапилося все 18 років тому. Я тоді щойно став повнолітнім. Ми з друзями святкували мій день народження. Зібралися на Трухановому острові. Накрили галявину. Багато пили. Стрибали через високе багаття, танцювали по коліна у воді. Я вперше поцілувався з Танькою. Обійняв за тонку талію, нахилив до землі і присмоктався до її розпечених губ. Ще не вмів цього належним чином робити. А тому нишпорив язиком у її роті, рахував зуби, перекочував дрібні піщинки. Виглядало це жах, як смішно. Особливо для неї. Однак трималася вона тактовно і не виказувала, що я роблю щось не так. Я був схвильований і щасливий.
А тоді з’явився Вітька. Я його не запрошував. Але він такий, що і кликати не треба. Сам прийде.
– Вибач, друже, я без подарка. Хоча ні, маю пляшку водяри. Щоправда надпитої. Угощайся, – простягнув мені.
– Та ні, дякую. Я вже своє випив, – здається відмазався.
– Брєзгуєш? Ну як знаєш, – сказав він і почав жлуктити прямо з горла.
Аби розрядити напругу Андрюха, мій однокласник, поставив якийсь електронний музон. Він у нас був за діджея, оскільки мав двокасетний магнітофон на батарейках. Всі почали дриґатися, ніби їх тілами пустили струм. Таня стрибала сама, бо я не танцюю. Ніколи і ні за яких обставин. Так вже історично склалося. Сидів собі коло річки і пускав “жабки”. Аж раптом до Таньки підкотив Вітька. Спочатку просто рухався поруч, а тоді почав зближатися. Аж доки не схопився за стегна своїми ручищами. Я зреагував блискавично. Скочив на ноги, два кроки і ось я вже бачу, як моя ліва трощить його нижню щелепу. Таке враження, ніби споглядав осторонь. Відповідь не забарилася. Він мене відчутно буцнув лобом у носа. Кров заюшила ніби з крану. Я почав молотити кулаками повітря. Інколи потрапляв у його блок. І тоді мою руку проймав біль – кісточки вщент розбиті.
За мить до нас підбігли Андрюха і товстун – мій приятель з паралельного курсу. Почали розбороняти. Схопили під руки і потягли в різні боки. Ми лише брикали своїми копитами, мов ті бугаї. Таня весь час різала простір своїм мишачим писком. Здається, вболівала за мене.
Однак з Вітькою так просто не могло все завершитися. Він вирвався з пухких лап товстуна і знову кинувся на мене. Схопив за волосся і потягнув у річку. Я пручався як міг, але хватка була надто міцна і болюча. Все що мені вдалося – це вкусити його за зап’ясток.
– Ах ти сука! – прокричав він і потопив мою голову. Я пускав бульбашки і намагався звільнитися.
– Не роби дурниць! – закричав товстун. Однак Вітьок не зважав. Тоді до нього підскочив Андрій, спробував відштовхнути, але натомість отримав у вухо. Щоправда я таки встиг скористатися моментом – долаючи біль, вирвався з міцних клешень. Здається, в його долоні так і лишилися чорні пасма мого жорсткого, мов дріт, волосся. І кинувся на глибину. Гріб скільки є сили. Спочатку він прямував за мною, але коли побачив, що я заплив надто далеко, повернув до берега.
Тим часом мене підхопила стрімка течія. Напідпитку я не міг їй пручатися. Коло мостової опори вона закрутилася у вир і відкинула мене ледве не на середину Дніпра. Коли я майже вибився з сил, ліг на спину і покірно піддався річковим водам. Вони несли моє тіло далеко на південь. Перед очима хмари малювали мультики.
Сонце грало в зеніті. Мені навіть здалося, що я задрімав. Аж раптом відчув як ноги торкнулося щось холодне й слизьке. Не бачив, звідкілясь знав – піді мною пливе силует, схожий на ската. Він підставив мені свій хребет і я тепер лежав просто на ньому. В голові кружляли гвинтокрили. Я то прокидався, то знову поринав у сон.
– Хто ти? – спокійно, ніби так і треба, запитав я.
– Я сом, – пролунав у відповідь голос. Так само рівно. Однак ніби звучав у моїй голові.
– Невже таки сом?
– Звичайнісінький сом. А що тебе дивує?
– Ну як би це тобі пояснити? Ти тільки не ображайся, але риби не розмовляють.
– Хто тобі таку дурницю сказав?
– Ну добре, складно сперечатися з фактами. Як тебе звати?
– Тарас.
– Дуже приємно, Тарасе. А мене Милослав.
– Гм…дивне ім’я.
– І це мені каже риба?! Куди ми пливемо?
– На південь.
– Навіщо?
– Щоб ти спитав.
– Ти мені снишся?
– Це було б надто просто.
Я озирнувся навсібіч. Ми вже пливли далеко за містом. На лівому березі я бачив густі чагарники, на правому – широкі заплави.
– Хочеш пограти в золоту рибку? – Запитав Тарас.
– У що, вибач?
– Це я образно. Яка з мене в біса золота рибка? Можеш замовити мені одне бажання.
– Будь-яке?
– Абсолютно.
– І, звісно, у всього є своя плата?
– Авжеж.
– І яка? Невже мою душу хочеш?
– Не мели дурниць. Ми не в казці.
– А схоже на те, – я поплескав його по плавнику. – Краще б ти був білкою, а не сомом.
– То ти в грі чи як?
– Я не до кінця розумію умови.
– Скажи чого хочеш, натомість дізнаєшся, чого це тобі вартуватиме.
– Ну добре. Хочу бути безсмертним, – сказав перше ліпше, що спало на думку.
– Впевнений?
– Сто процентів. Впораєшся?
– Як скажеш.
– Ну і? Чого хочеш взамін?
– На тисячу років позбудешся тіла, але будеш мислити.
– Що, вибач?
– Глухих повезли.
– Я почув, але звучить аж надто фантастично.
– А сом, що розмовляє, для тебе вже звичний?
– Ні, але зачекай. Потрібно обдумати, обговорити деталі.
– Нема про що говорити! То ти хочеш бути безсмертним чи ні? – розгнівався голос.
– Можна спробувати, – промимрив я.
– Добре, тоді міцно тримайся за мої плавники і не відпускай щоб не сталося.
Я перевернувся на живіт, як і було велено, схопився за бічні плавники і замружився. Сом прудко завиляв хвостом, набрав швидкість і поринув під воду. Минула хвилина і я почав задихатися. Але сом опускався все глибше і глибше. Ставало дедалі темніше, аж доки сонячне проміння зовсім не зникло. У якусь мить я відчув, як мої ніздрі лоскоче щось дивне. То були Тарасові вусики. Він обмацував ними моє обличчя, ніби сліпий вивчав зовнішність. Зненацька просунув їх у мої вуха. Я відчув гострий біль. Здавалося, він дістав ними самого мозку. А тоді я втратив свідомість.
Прокинувся і майже одразу на мене навалилися всі принади похмілля. Традиційно я з півгодини пролежав із заплющеними очима – додивлявся сни. Ну а тоді нарешті помітив, що моє тіло мені не підвладне. Нейроімпульси не доходять кінцівок та всього іншого. Мабуть, так почувають себе паралітики. Максимально наближену до цього пригоду я пережив, коли відлежав собі руку. Немов екстрасенс тужився, а вона не слухалася моїх команд. Дивне і навіть моторошне відчуття.
Звичайно, я одразу все пригадав: і день народження, і поцілунок із Танькою, і бійку з Вітьком, і Тараса. І нарешті угоду. Але спочатку поставився до неї скептично. Пішов методом найменшого спротиву. Авжеж, мені все це наснилося. І зараз напевно ще сплю. Тому і ворухнутися не в змозі. Всім знайоме відчуття, коли уві сні намагаєшся бігти або битися з кимось. Це дуже складно, якщо взагалі можливо.
Однак час минав, а я все не прокидався. До того ж надто реально себе почував. Від абсолютної тиші, здавалося, заклало у вухах. Зараз пригадую – смішно. Яким я тоді був наївним. Попервах мене переслідували фантоми. То нога засвербить, то голова почне гупати. Хоча, ясна річ, нічого чухатися або боліти у мене не могло. Фізично я не існую.
Сьогодні вже складно сказати, як довго я звикав до нового становища. Час – це найважче, що є. Він найлютіший мій ворог. Я з ним щосекундно борюся, намагаюся вбити дні, тижні місяці і навіть роки. А виходить від сили години. До того ж мені стало складно вести лік. Це я припускаю, що з того дня минуло 18 років. Насправді точно не відаю. Як таке подумки порахуєш? Навіть зарубину ніде поставити.
Знаю одне – пристосуватися до нового життя вартувало мені неймовірних психологічних потуг. Приблизно за місяць я почав вибудовувати новий графік. У мене не лишилося дня і ночі. Але на щастя досі маю сни. Я навіть навчився ними керувати, будувати продовження, самостійно обирати сюжет, створювати персонажі. І це найпрекрасніше, що зі мною трапляється. Лише там я можу падати, літати, бачити, спілкуватися з людьми і не тільки. Одне слово – мати звичні органи чуття. Нехай ілюзорні, нехай це омана. Але наскільки приємно. Жити колишнім життям.
Немає нічого поганого у віртуальному існуванні. Аби лишень воно не скидалося на життя на безлюдному острові. Хоча і це навіть наближено не схоже на моє становище. Адже якщо відкинути П’ятницю, в мозок Робінзона щосекунди надходила нова інформація: колір неба, грозові хмари, піщані візерунки, морський прибій, спів птахів. Він всотував її через вуха, очі, дотики, смаки, запахи. І це лише частина всих можливих засобів. Я ж геть відрізаний від ноосфери. Як та перфокарта з дірками. Маю лише те, що записано. І вже не в силах ані отримати дані, ані передати їх, ані відтворити. Чорна бездонна діра, яка жадібно всмоктує світло.
От аби стати духом святим (чи які вони там бувають?) і ширяти просторами, проходити крізь стіни. Як привид. Можна навіть лякати людей. Натомість я не уявляю чим думаю. Не відчуваю підкірку. Таке враження, що мої думки – це стрибки фундаментальних часток – кварків, з яких складаються протони і електрони, з місця на місце. При чому з такою швидкістю, що навіть у вакуумі не лишається порожнечі. Це ми на уроках фізики вчили. А може просто курили в туалеті. Вже не пам’ятаю.
Як я тільки не намагався розважитися. Пробував грати у шахи. Тримав у голові історію до десятого ходу. Інколи сам собі ставив мат. Був би радий витрачати час на освіту, але ж за відомих причин це неможливо. Пробував вигадувати оповідання та романи. Власне, ця розповідь є прикладом таких спроб. Але з часом все забувається. Тобто саму ідею і в загальних рисах сюжет я пам’ятаю, але так щоб потім сісти і дослівно переписати на папір – не вийде. Я вже забув з чого ця оповідь почалася. У мене немає тіла?
Якось наснилося, що я нарешті прокинувся. Чи то пак повернув своє тіло. Лежав на підстриженій зеленій траві під широким кленом. Перше, що побачив – це скляне небо. Таке ж блакитне, але з легким відблиском. Спробував підвестися, але одразу ж упав. Не повірите, але розучився тримати рівновагу. Вдруге вчитися ходити довелося не довго. Вже за годину я ніби п’яний крокував у бік міста. Воно височіло на пагорбі. Скраєчку – одноповерхові будинки, далі за річкою – прозорі хмарочоси. На мосту я поглянув униз. Раптом вода закипіла і з річки визирнула тупа голова з довгими вусиками.
– Суча риба! Я думав з глузду з’їду! – закричав я.
– І тобі привіт. Милославе. Ох і дивне ж у тебе ім’я…
– Ти хоч уявляєш як це бути без тіла?! – не вгавав я.
– А ти уявляєш, як це дихати зябрами, мати луску і виляти хвостом? – запитав Тарас.
– Скільки років минуло? Тепер я безсмертний?
– Не біжи поперед батька в пекло.
– Тільки не кажи, що ти мені снишся.
– На жаль, цього разу вгадав.
З розпачу я видлубав камінюку з бруківки і пожбурив у річку. Але, як завжди буває у снах, зробив це недолуго. Вона впала за метр від сома. Він змахнув хвостом і пішов на дно. Раптом моя свідомість прокинулася. Попри те, що я цього не хотів. Хапався за сон як тільки міг, але він утікав мов в’юн з-поміж пальців.
Знову один на один із собою. Як я собі остогид. Ненавиджу. Аби міг – залюбки прострелив би скроню, шугонов би з даху висотки або випив отрути. Існує широкий асортимент чудових методів, як вкоротити собі віку. Але я і цього не здатен зробити!
Від хвилювання у мене в черговий раз стався напад, який я називаю “Хто я і навіщо?” Картався питаннями чи існує світ поза моїх думок. Можливо попереднє життя – лише ілюзія? Породження моєї свідомості. Вигадана мною примара, що прирікає створених мною персонажів на довічне страждання. Пам’ятаю якось читав кримінальну хроніку в місцевій газеті. В замітці писали про жіночку з невеличкого американського містечка. Вона вбила свою домовласницю пострілом в голову. Потім на суді переконувала, що вірила, що нібито перебувала у матриці, а тому її злочин – несправжній. Її визнали неосудною…Що ж, я б теж когось залюбки вбив. Хоча б того ж Тараса.
Після таких роздумів я впадаю в тривалу депресію. Цього разу вона була особливо глибока. Я стояв на даху хмарочоса і спльовував шкаралупу на голови заклопотаних бізнесменів. Зарипіли двері і з хідників вибіг охоронець. Я озирнувся і втупився прямісінько йому в очі. А тоді переступив через поручень. Було видно – він не навчений, як чинити в таких ситуаціях. Тому, аби позбавити його зайвих сумнівів, я стрибнув униз. Ще встиг спіймати себе на думці, що бачу, як невпинно наближається земля. Але не боявся, бо знав – це марення. Таке в мене не вперше. Інколи це затягується за відчуттями на місяць. Мозок, чи щоб там не було, не витримує самотнього ув’язнення і, аби не збожеволіти, відключається. Поринає у стан, де він сам може творити світи, матрицю, буття, Всесвіт.
Я скористався нагодою і перебрав керування сюжетом на себе. Ще до того, як торкнувся землі. І ось я знову стою на тому ж мосту. Бачу на березі двоє рибалок зі спінінгами. В одного з них він зігнутий під невидимою вагою. Рибалка то трішки розкрутить котушку, аби риба не порвала волосінь, то знову підтягне. Водив він її мабуть з годину. Орав п’ятами землю, часом зісковзав у воду. Матюкався, підводився і знову спочатку. Нарешті з води визирнув знайомий плавник. В мені заграла зловтіха.
– Ага, попалася клята риба! – Закричав я Тарасу.
– Що ви кажете, чоловіче? – Знизив плечима рибалка.
– Кажу тягніть сильніше, аби не зірвався.
Рибалки підтягли Тараса до берега. А тоді з потугами вийняли із води його стокілограмове тіло. Він поводився як звичайна риба. Хапав німим ротом повітря і тріпав хвостом. Я підійшов до нього і тихцем привітався. Однак він не відповів. Тоді я звернувся до рибалок: “Оце так улов!”
– Сам в шоці! – сказав герой дня і повернув до мене своє обвітрене обличчя. Я впізнав у ньому Вітька. Від несподіванки навіть зойкнув. Але коли побачив, що він мене не пам’ятає, заспокоївся. Вітьок дістав із піхви ножа і засадив його в сомове черево. Розпанахав від голови і аж до самого хвоста. Риб’яче тіло важко здригнулося і завмерло.
– Будемо на вертелі смажити, – радісно сказав він.
– Прийміть, споживайте, це тіло моє, – нарешті промовив Тарас.
Я з жахом відсахнувся і за мить відчув як моя голова розлітається в друзки. Дуже повільно. Спочатку маківка голови ніжно торкається вологого асфальту. Однак він напирає і під його тиском черепна коробка тріщить. А далі знову прискорення. Беркиць! І від мене лишається тільки пляма.
Раптово я відчув неймовірний тиск. Він поширювався звідусіль і…на все тіло? Господи! Невже я знову набув його? Я відчуваю! Відчуваю руки, ноги, хоча поки що не ворушу ними.
Тоді я спробував розплющити очі. І у мене вийшло. Але я одразу ж примружився і дрібно закліпав. Навіть натрієве світло мене з незвички сліпило. Ще за хвилину звук потужною хвилею завалився у вуха. Все разом скидалося на какофонію.
Ще через деякий час навколо мене заюрмилися люди у білих халатах. Один із них посвітив мені в око. А тоді запитав:
– Ви мене чуєте?
Я ствердно кивнув.
– Як вас звати?
– Ми….мило…слав, – дивно, подумки я говорю без проблем, а оце навіть ледве язиком ворушу.
– Яке незвичне ім’я. Пам’ятаєте, що з вами сталося? – запитав лікар. Я збирався йому розказати про сома, але вчасно схаменувся. Тому лише замахав головою у різні боки.
– Ви втопилися, але вас вчасно витягли із води. Однак від нестачі кисню ваш мозок отримав травму. Непритомним вас доставили у лікарню. Життєдіяльність вашого організму згасала. Аж доки мозок повністю не втратив контроль над тілом. Спочатку ми думали, що ви впали в кому, що це просто глибокий сон. Але проаналізувавши діяльність підкірки на комп’ютері, з’ясували, що вона цілком активна. Єдине, що їй не вдається – це налагодити взаємодію із тілом. Ми знали, що ваша свідомість жива. Але нічого не могли вдіяти.
– Синдром замкненої людини, – додала інша лікарка.
– Скіль-ки-ча-су-ми-ну-ло-зто-го-дня? – по складам запитав я.
– Два роки.
– Лікарю, я безсмертний?
– Можна сказати, що ви народилися в сорочці.

24 травня 2016 року