Хочу волі

Хочу волі

Присвячую Сонцю!

Двадцять років тому це трапилось. Вже навіть може і не згадаю точно коли, але те, що це трапилось – суцільна правда. Я був в той час молодим хлопцем, якому нічого не треба було від цього життя, крім драйву, займався навчанням, а вечорами не тільки гуляв з друзями, а сидів в батьковому гаражі і чинив мотоцикли. Я понад усе любив швидку їзду. Мені подобалось, як моє довге під каре волосся розправляв вітер. Я до сьогодні пам‘ятаю момент, коли я востаннє сідав за мотоцикл. Тоді у моїй голові починала з’являтися лише одна думка – хочу волі! Хочу драйву! До речі саме про це я і хочу розповісти. Про свою останню поїздку, котра змінила усе моє життя.

Стояло тепле літо. Доволі багато моїх друзів, особливо Едді Дін, кожного дня пхалися на річку, або в парк, аби насолодитися краєвидами сонячних заходів за баночкою пива. А ще ми, коли траплялася нагода, підходили до дівчат познайомитись, поговорити, навіть не думаючи про щось більше. Так, ми деяких дівчат брали покататися на мотоциклах і на річці вони з нами декілька разів кусали заборонений плід, але це і все. Для мене, як для хлопця, що мріяв про швидкість цього було достатньо. І ось в той день Едді, Люк Ерікссон, Кабан Джо та я, домовилися про поїздку в парк. Я собі повернувся з тренувань додому, заскочив у двері і натрапив на батька, що сидів біля кухні. До речі, мій батько був одним з тих людей, що ніколи не дозволяли лупцювати дітей. Його самого в дитинстві лупцювали, тому він на власному досвіді знав, що то ні до чого хорошого не приведе. Його звали Лі. Завжди був усміхнений і веселий, саме він привив мені любов до мотоциклів та швидкості. По суті своїй, мій старий допомагав усім, хто що попросить і він буде певен, що ті ж люди потім допоможуть і йому. Та сьогодні я побачив його сумним. Це трапляється не часто, та якщо трапляється, то за доволі серйозних причин. Щось точно було не так.

Він сидів у тіні, через що не зміг розгледіти на його веснянковому обличчі сліди сліз, та коли я підійшов ближче, старий вимкнув телевізор, встав з крісла і мовив:

– Люк, синку! Привіт!

Він підійшов до мене і обійняв. Краєчком свого лоба я відчув вологість від сліз і все ж вирішив запитати, хоча знав, що скаже сам.

– Привіт! Що з тобою? Що трапилося?

– Присядь краще.

Я підкорився. Присів. Навіть узяв зі столу пончик і поклав коло себе. Їсти мені його не так сильно хотілося, як дізнатися чому він такий сумний.

– Люку, в мене не хороша новина.

– Про маму?

– Ні. Про мене. Я сьогодні був у лікаря Моро. Він сказав, що у мене рак. Мені лишилося не так довго, як би цього хотілося, тому я аж такий сумний. З мамою усе в порядку.

Я знав, що з нею все в порядку. З нею завжди було все в порядку, тому що жила разом з якимось ідіотом у Флориді на Мейпл-стріт. Табіта Діксон, моя біологічна мати, родила мене в свої двадцять шість, мене до шести років понянчила, а потім пішла, нічого мому батьку не сказавши і не сказала куди їде і чи вона повернеться. Тато намагався щось зробити, повернути її додому, але нічого не вийшло. Йому довелося взяти усе на себе, і в принципі, зі своєю функцією він доволі таки добре впорався. Він брав мене до себе на роботу, через що мене багато хто знав з його колег і вважали за свого. Від батька я дізнався про інтим, про мотоцикли, та про все на світі дізнався саме від нього. З Табі я бачився раз на рік, і раз на рік отримував від неї подарунки на день народження, а ось на Різдво ми найчастіше їздили з батьком в маленьку кафешку і брали бургери з фрі та молочним коктейлем за доволі непоганою знижкою, бо там працювала сестра мого батька – Люсі. Життя наше було не таким, як у багачів, та для мене це не грало ролі. Я любив свого батька та любив те, що із нами траплялося. А мама… а нічого мама. Я їй просто побажаю жити довго і щоб її Рік, чорти б його побрали, Доусон кинув її так само, як вона нас.

Від почутої інформації мені зробилося не по собі і я дуже сильно обійняв батька.

– А може можна щось із цим зробити?

– Ні.

– А хімію на коли тобі назначили?

– На понеділок.

– Скільки потрібно грошей на те, щоб тебе протримати довше? Я просто не хочу без тебе жити. Так, знаю, мені дев‘ятнадцять, та це все одно дуже поганий вік для життя наодинці.

– Я домовився з Люсі. Вона за тобою….

Батько закашлявся, я розревівся і посадив його на стілець.

– … простежить.

– Взагалі нічого не вдіяти?

Він похитав головою.

– А скільки тобі лишилося?

– Місяці чотири, п’ять, можливо рік. Це дуже в хорошому випадку.

Ми сиділи з батьком без слів в обіймах десь хвилин двадцять.

– Тоді нехай це будуть найкращі часи.

Я вирішив покинути усі справи, закрився від друзів, хоча вони не злилися, бо розуміли мої страждання. Єдине куди я ходив, то це до коледжу. Саме там я міг говорити зі своїми нерозлучними друзями дитинства. Кожний з них запитував як там батько і як там я. Раз на тиждень я брався за налагодження свого мотоцикла, а батько мені допомагав. Мені думалося, що йому це може допомогти. Не вилікує від того, що чекає на нього далі, це було неможливо, та хоча б, щоб його думки були зовсім в іншому руслі. Багато людей, які знаючи свій страшний діагноз, сидів би просто в тіні коридору і думав, думав… Мій батько любив життя і в нього не було так, що він про щось шкодував. Так, можливо, в нього єдиною річчю за яку він шкодував це те, що нас покинула мама, але все інше було не так погано. Життя було прекрасне. Тиждень за тижнем я був з батьком разом. Від хімії волосся батька почало випадати і він став схожий на відомого актора. Брюса Віліса. Мої друзі, коли я це сказав посміялись, а я трошки відійшов від свого суму. Батько через два місяці став ще більше харкати кров‘ю, і казав, що йому дуже болять легені і горло. Від неймовірного кашлю він навіть міг впасти на підлоги, бо в нього від цього підкошувалися ноги. Ми ходили до Люсі, щоб поїсти і відсвяткувати день подяки, а Люсі сиділа разом з нами, хоча їй і не можна було, ми ходили на природу, гуляли в парку, пили пиво. Від деяких моментів батькових снів, коли його дихання наче зупинялося, я почав курити. Навіть сказав про це батьку і він на це не дуже злився, сказавши – ти вже в мене дорослий. Що хочеш, те і роби.

Йшли дні. Йшли місяці. Мій мотоцикл припадав пилом. А батько все йшов і йшов не до світла, а до темряви. На початку осені був день народження в мого друга Люка Ерікссона. Я сказав, що не зможу прийти. Батько це від мене почув і коли ми сіли їсти, він сказав стомленим рипучим голосом:

– Люк, ти вже надто багато зі мною насидівся.

Руки його тряслися. Він намагався це добре приховати, та я все одно побачив.

– Ти про що?

– Я про те, що розумію твій страх на рахунок мене, але ти не маєш так сильно перейматися. Я вже своє віджив. Не втрачай свою молодість на те, щоб за мною дивитися. Йди на день народження свого друга. Ти на це заслуговуєш.

– Але ж…

– Люку, ніяких але. Йди на день народження. Я хочу трохи побути сам. На самоті краще читається Біблія, але щоб не трапилося, коли ти вернешся – гроші будуть лежати в шухляді коло тумбочки з Волмарту.

Стосовно Біблії я знав. Він почав її читати 3 тижні тому і майже вже докінчував. Мій дідусь, по татовій лінії, перед тим, як померти, також читав її, і говорив мені, як був ще при пам‘яті, що це доволі хороший варіант для того, аби очистити душу.

– Гаразд. Телефонуй тоді в разі чого, – мовив я, швидко зібрався і з тяжким серцем пішов до Еріксона додому. Там вже зібралося купа гостей. Сиділи ми біля двору, але до мого дому треба було трохи йти. Батько Люка, який був поліцейським шерифом у відставці.

По дорозі я купив другу декілька не дитячих журналів Penthouse, котрі він дуже хвалив, пляшку джину, тому що йому виповнилося вже 23. Хоча і була доволі вклика можливість перед усіма спалитися, тому що містечко у нас було маленьке. А як правило, у малих присілках всі всіх знають. Але то нічого. То нічого.

Люк, побачивши, мене одразу ж підбіг і дуже тепло обійняв. Всі інші теж під’єдналися. За столом багато говорили про щастя, про моменти, які так чи інакше, кожному з нас доведеться пройти. Мама та батько Люка запитали мене про батька і я відповів їм, як є, шо він відпустив мене на святкування, бо я і так багато що доброго йому зробив. По суті і не відходив від нього. Коли всі почали пити і підіймати келихи за Люкових 23, мені здалося, наче батько стояв вдалині вулиці і сумним поглядом. Але в нього були дивні очі. Очі наче втиснулися всередину і колір мали чорний. Мене це налякало, я відчув себе так, наче мозок кричить: йди до нього! Йди до батька! Я випив ще одну стопку вина, тихо піднявся з місця, попрохав вибачення, що не зміг довго затриматися, але Люк і всі інші сказали, що нічого страшного, що вони не сердяться, що розуміють, як нікого. Мати Люка обійняла мене на прощання, та перед тим, як вийти за ворота будинку сказала:

– Люку, якщо тобі щось знадобиться, чи ти не захочеш бути наодинці зі своїми злими думками – приходь сюди. Ми тобі завжди раді.

Від таких слів мені самому захотілося жити і я обійняв її.

– Дякую!

Я пішов. В очі мені било світло, від чого неможливо було розігнатися, щоб побігти. Я не знав чого чекати, але все ж не біг.

Не міг.

Щось зупиняло.

Додому я дійшов за хвилин 10, розкрив двері і вони мене зустріли доволі холодно.

– Тату! Я… мене відпустили раніше. Де ти?

Жодного слова. Жодної відповіді.

В кухні я його не застав, поглянув зал – там теж його не було і почав нервуватися.

– Тату!

Ванна кімната – ні!

Кімната для гостей – немає!

Почав підійматися на другий поверх, далі й далі нервуючи. Поглянув у свою кімнату. Там його також не було. Серце загупало тяжче, коли я підійшов до зачинених дверей тієї кімнати, де жив батько. Я відкрив очі. Там, за столом, сидячи, лежав батько. Голова в нього була опущена і я простогнав:

– Тату!

Я підняв його голову і зрозумів, що в моєму житті вже більше немає тієї людини, яка мені замінила матір. На столі лежала Біблія, а біля неї виднівся листок. Я підняв його, сів шоковано на батьків диван і прочитав.

«Дорогий сину!
Неможливо передати словами, що ти для мене значив. Останні місяці мого життя я не забуду вже ніколи. Буду спостерігати з неба, як ти ростимеш далі. Твій мотоцикл, який залишив тобі, в ньому повний бак, так, знаю, що не час, але якщо не зараз, то вже і ніколи. Не кидай нашу справу. Роби для всіх добрі справи, а задовбешся – чкурни кудись, де ти завжди хотів зі мною побувати. Знаю, що не можу вже бути поруч з тобою, але як би не так, я навчив тебе більшості того, що знав. Коли ти будеш читати цей текст, отже я буду вже мертвий. Ой… це потрібно було на початок, але думаю і так буде тобі зрозуміло.

Дякую тобі за усе. Я залишив тобі гроші. На коледж та на те, аби протриматися поки не знайдеш собі роботу. Бережи себе і Люсі! Я був щасливий мати такого сина, як ти…»

Я розревівся.

Хутко схопив телефон і зателефонував до Люсі. Вона теж розповілася, відпросилася з роботи і за двадцять хвилин вона вже була тут.

Стурбована і вбита горем, так само, як і я. Вона мене обійняла, пішла до батька, але знаходитись на місці я не міг, тому відпросився пройтися, бо не можу на це дивитись.

Вона погодилась і сіла на диван. Я йшов по вулиці і в голові проносились моменти мого життя з найголовнішою людиною.

Від суму я зателефонував спочатку Люку, потім мамі моїй. Вона узяла слухавку одразу ж.

– Що трапилось?

– Батька немає. Він помер. Приїдеш?

– О, Г-г-господи Боже, звичайно ж приїду. Ти впорядку?

– Я, та яке там в порядку. Батька немає. Він був єдиною людиною, яка мене виховувала. То як ти думаєш, як мені…

Я знову почав плакати.

– Вибач, – сказав я. – Зірвався!

– Проїхали. Я буду.

Я сів на лаву в парку і невдовзі до мене прийшов Люк, принісши мою ж пляшку джину. Ми розпили її на двох і я відправився додому таким, щоб ліг спати. Батька ми поховали на наступний же день. Холодною та дощовою була його процесія. Проводили цілим містечком, багато хто говорив про нього в церкві перед похованням, а ті, що не встигли висказатися, розчулено мене підтримати і Люсі, чи ще щось таке, могли якраз на похованні. Коли приїхала мати, а мати приїхала якраз на поховання, в небі прогриміло. Батько сердився!

Вона підійшла до мене і обійняла, Люсі теж, хоча і не охоче, прийняла її обійми та слова:

– Прийми мої співчуття. Бачить Бог я дуже не хотіла запізнюватись.

– Нічого! Мій брат тебе любив, навіть коли ти його покинула. То мо‘ і вже вибачить.

Далі був період мовчання та молитви від священика. Всіх охочих випити за упокій запросили до кафе, де працювала Люсі. Пішло не багато. Пішли колеги, пішов брат батька, ми з мамою та сім‘я Люка Ерікссона. Пили усі, окрім мами. Вона була за кермом. Водієм вона була не таким, як я на мотоциклі, бо намгалася дотримувати правил дорожнього руху. На мій превеликий жаль, мама приїхала не лише провести свого чоловіка і ні, не забрати в нього кошти чи половину будинку. Ні, Табіта приїхала забрати мене жити до себе. До того всього вона не сказала мені про це, а тупо вже вдома просто поставила перед фактом.

– Збирайся!

– Куди?

– Будеш жити в мене.

– Мене хтось запитав, чи хочу я цього?

– А чого ти будеш жити в пустій квартирі.

– Я не сам. До мене буде приходити Люсі.

– Може це ти лишишся?

Я був на межі.

– Я не можу. В мене там все, а в тебе тут лише пуста квартира та навчання.

– А ще друзі.

– Ти зможеш приїздити до них на свята чи на літні канікули.

В дискусію вступила Люсі. Вона обійняла мене і промовила.

– Прислухайся своєї мами. Їдь! А за будинок не переймайся, я простежу за ним.

Гаразд, подумав я, якщо ніхто не змінить цю ситуацію, то її зможу змінити сам. Все ж я сказав, що погоджуюсь, але замість того, аби збирати речі, опустився в гараж, тихо відкрив дверцята на двір, вивів мотоцикл і став заводити мотор. Мати це побачила і запитала:

– Куди ти?

– Попереджу друзів. Скоро вернуся.

– Можна ж було до них подзвонити.

– Не можна було, – сказав я, сідаючи на свій мотоцикл.

«Хочу волі!»

«Хочу волі!»

До друзів я не поїхав, а поїхав до батька

«Хочу волі!»

в прямому сенсі цього слова.

Я розганявся і розганявся, стрілка мого спідометру зашкалювала. Я не міг нічого з цим зробити і навіть не намагався. Я думаю, якщо влаштую аварію, то мене Бог прийме, як мученика. Хоча не можу бути в цьому певен на сто відсотків. Хоча я не вірив у пекло, та у рай повірю, коли моє життя туди покличе. Світ – це пекло. Війни. Голод. Пандемії. Щодня хтось помирає навіть і без цього всього. А хтось, як я хоче волі і йде на пролом до світла в кінці тунелю. Або в цьому тунелі темнота? Я побачив за 300 метрів фургон і пришвидшився. 200 метрів. Прищвидшився і коли фургон був коло мене надто близько, я все ж таки осмислив., що роблю. Мене все дістало, не стало людини, котра зі мною була дуже довго і я вирішив все просто кинути. Втекти від світу живих. Мені від цього стало страшно і я зрозумів, що треба вертатись, хоча не тут то було. Я не міг зменшити швидкість і в очах враз потемніло. Фургон не зміг зупинитись, я відчув тріск власних кісток і сильну біль в області грудини.

Зараз я спостерігаю за дорогою, їдучи в авто і згадую цю ділянку. Як ви розумієте, я не помер. Так, довелося мене реанімувати, в місті зібрали гроші на операцію, лишилося навіть ще на реабілітацію і я вернувся до звичного життя. За мотоцикл я вже не сідав. Як і обіцяв, поїхав з мамою, коли мене виписали, зажив спокійно. Вже пройшло 20 років. Вже двадцять років немає батька, за 10 років поховали і Люсі. Мені зараз майже 40 і те, що набачився я, нбачитесь рано чи пізно і ви. Я просто захотів застерегти. Як би не було вам тяжко після втрати людини, як би вам не хотілося покінчити з життям, – не робіть цього. Після того випадку я мав уявлення ким насправді хочу стати і я став психотерапевтом, аби лікувати таких, як я. Тому хочете волі – живіть! Поки молодий – є воля. Та навіть якщо вам під сорок чи більше як мені – давайте собі волю. Ходіть на природу, займайтеся спортом і просто милуйтеся красою життя. А якщо ви не можете знайти все це – прошу до мене на прийом!