Він посміхнеться у останніх рядків

Ця історія почалась з відмови від видавництва. Чергової. Загалом я реагую спокійно. Згадую Стівена Кінга, видихаю, що ось такі письменницькі будні, і йду займатися своїми справами. Але цей лист з відмовою був особливий, просякнутий отрутою сарказму й зверхності:

«Чесно кажучи, ваш текст — це приниження для слова «графоманія». Його важко назвати навіть потоком свідомості, це якісь селевий бурчак випадкових слів. Ваша уява — блювотний коктейль з підліткової наївності та вологих мрій жінки за сорок, яка вирішила видати свою кризу середнього віку за романтичне фентезі. І якщо це не було достатньо смішно, ви ще й справді сподіваєтесь, що хтось це надрукує!

Порада: залиште писанину у своїх фантазіях. Займіться чимось продуктивнішим — наприклад, в’язанням ажурних серветок на телевізори.»

Не пам’ятаю скільки разів мені знадобилось перечитати лист, щоб зрозуміти сенс написаного. Коли пазл склався, я ледь не розтрощила ноут. Вуха загорілися, серце закалатало десь у горлі, очі почали пекти, наче в них насипали піску. Я кричала в подушку, лупцювала шваброю постіль. Рвала газети на шматки, що вся підлога вкрилась рівним шаром кольорових папірчиків. Легше не ставало.

Запищав будильник, щоб повідомити: «Пора забирати сина зі школи». Нав’язлива мелодія вивела мене з пошуків, щоб ще розтрощити.

Син з першого погляду зрозумів мій настрій й поводився тихо, наче мишка, поки ми йшли додому. До люті додалось відчуття провини, що налякала власну дитину.

У квартирі чекав безлад, який не варто було залишати на ніч. Погріла дитині обід й включила мультики, я взялась за пиловсмоктувач. Кортизол продовжував шарашити й руки тремтіли. Через кілька годин прибирання в голові трохи прояснилося. Але коли чоловік повернувся додому, він з одного вигляду зрозумів, що зі мною щось не так:

— Що сталося? — спитав він від порогу.

— Мені відмовили.

— Вперше, чи що? — обійняв мене й поцілував в макітру. — Буде інше видавництво. Кінгу відмовили сімдесят разів.

— Але ж я не Кінг. Може писати зовсім не моє, — ця думка картала мене кожен раз, коли я отримувала негативну відповідь.

— Ти ще сімдесят відмов й не назбирала. Я читав, твої подруги читали, твої альфа-, бета-, гама- й ще бозна-, які читачі теж читали. Роман хороший. Не геніальний, але гідний того, щоб його надрукували. Чого ти розклеїлась?

Я не зізналась. Не показала чоловікові того огидного листа. Сором й лють буркотіли в мені, вимагаючи діяти. В голові вирували кровожерливі картини. Я приходжу до видавництва, знаходжу того недолугого редактора, що написав мені відмову. Заходжу до нього в кабінет, наші погляди зустрічаються, він розуміє хто я. Не даю йому навіть слова сказати, а хватаю за шию й запихаю в горлянку листа з відмовою. Потім дивлюся як він починає задихатися.

— Мені здається, ти задумала вбивство, — прокоментував мій вираз обличчя чоловік, коли спіймав за цими фантазіями пізно ввечері.

— Можу не вбивати. Викраду, зв’яжу й буду читати свій роман вголос, поки той вилупок не погодиться, що то шедевр. — закліпала я очима.

— Йди вже спати. Вранці на свіжу голову щось вирішиш.

— Зовсім не хочеться. Я ще трохи посиджу.

— Пам’ятай, тобі завтра рано вставати, — з цими словами я отримала вечірній поцілунок й залишилась наодинці з синім екраном ноутбука.

Свій роман я цнотливо берегла для видавництв. Нікуди його не викладала. Мені хотілось історії успіху, як в Джоан Роулінг, коли спочатку відмовляють, а потім стотисячні тиражі й на всіх бігбордах. А не якийсь самвидав, просування через тік-ток й прохання взяти мою книгу на огляд в букблогерів. То не справжня література, якщо ти не зміг зацікавити видавництво…

Тепер я грузила на всі сайти самвидаву, які тільки могла згадати, свій ніжно плеканий роман. Й ставила гештеги: #ТемнеФентезі #АкадеміяМагії #Відьма #Демон #СильнаГероїня #Антигероїня #ТемнийГерой #ВідЛюбовіДоНенависті #ЗабороненеКохання #Помста #Зрада #Прокляття #Жертва #УгодаЗДияволом #ТемнаУгода

— Навіть на графоманію не тягне! Блювотний коктейль з підліткової наївності й жіночих фантазій! Ніхто не буде це читати! — шепотіла я, дивлячись на кільце завантаження, — То ми подивимося, як «ніхто» не буде це читати! Ми подивимося, за ким буде останнє слово, коли мій роман буде у всіх топах!

Було, мабуть, пів другого ночі, коли я нарешті завершила завантажувати роман на сайти. Мені залишалося спати ледве понад три години.

Будильник я проспала. Ледь встигла перед роботою почистити зуби, одягтися й схопити рюкзак. Добігши до магазину, приступила до робочої рутини.

День тягнувся довго. Голова від недосипу не хотіла працювати, я тупила, за що вихопила від менеджера. Коли ж врешті отпикала кінець зміни, сіла на лавку в роздягальні й взяла в руки телефон, то він був наче нагріта пательня. Подивилась на екран й моє здивування стало ще більшим.

Сотні непрочитаних повідомлень. Десятки пропущених дзвінків з невідомих номерів. Що могло такого статися, щоб зі мною так терміново й наполегливо хотіли зв’язатися? Щось з дитиною? З чоловіком?

Поки я перебувала в роздумах, що ж коїться, телефон знов задзвонив. Номер був невідомий. З острахом підняла трубку…

— Ольга Юріївна? Авторка романтичного фентезі «Демон, будь другом, допоможи помститися»? Ми видавництво ХХХ, вислали на ваш емейл договір на видавництво книги! Ознайомтеся й підпишіть його, ми одразу пришлемо для вас варіанти обкладинок й ілюстрацій. А в наступному місяці почнемо друк книги…

Телефон знов почав вібрувати й знов дзвонив невідомий номер.

— Почекайте хвилинку, — я перемикнулась на іншу лінію.

— Ольга Юріївна? Авторка романтичного фентезі «Демон, будь другом, допоможи помститися»? Ми видавництво УУУ, вислали на ваш емейл договір на видавництво книги! Ознайомтеся й підпишіть його, ми одразу пришлемо для вас варіанти обкладинок й ілюстрацій. А наступного тижня почнемо друк книги…

Я відсунула телефон від вуха й подивилась на екран. На екран було дві телефоні розмови, одна активна, інша на утриманні. Але слова були одні й ті самі. Тільки назви видавництв різні. Я завершила усі телефоні розмови.

Це якийсь пранк? Десь у роздягальні сховали камеру, щоб зняти моє перекошене від подиву обличчя.

Додому я летіла швидше ніж вранці на роботу, постійно зупиняла себе, щоб не подивитися в телефон. Той продовжував вібрувати, наче жалівся, що я не приділяю йому уваги.

Поклавши телефон подалі від себе, наче скорпіона, який при першій можливості вжалить, я відкрила ноутбук. Браузер запустив одразу сторінку останнього сайту самвидаву, де я завантажувала свій роман. Позначка на дзвіночку горіла червоним числом дев’ятсот дев’яносто дев’ять повідомлень.

Дев’ятсот дев’яносто дев’ять повідомлень тому, що розробники сайту не заклали можливість визначати більшу кількість повідомлень. Повідомлень було щось коло трьох тисяч: з новими лайками, коментаріями, звістками від адміністрації сайту…

На іншому сайті самвидаву ситуація повторилась. Й на третьому, й на четвертому. Моє легке романтичне фентезі виривалось вперед в топах наче гоночний болід серед сімейних седанів.

Пранк переходив усілякі межі й більш нагадував божевілля. Я доторкнулася до лоба рукою: чи немає в мене жару. Лоб був нормальний, але я взяла градусник.

Поки ртутний стовпчик повільно повз, щоб надати остаточний вердикт, полізла в соцмережі. Й виявилось, що 12 годин від появи у вільному доступі роман зібрав справжню фан-базу. Інстаграм ряснів малюнками героїв, в Тік-тоці в голос читали цитати з мого оповідання й викладали едіти, в Ютубі вже з’явилися перші відгуки…

Я збожеволіла. Термометр показував 36,6.

Далі все було як в тумані. Швидке підписання контракту з одним із видавництв, й турне з промо книги. В голові залишилися урвисті картини, як я цілую сина в щоку й кажу, що скоро повернуся, обіймаю чоловіка й з маленьким рюкзаком сідаю в таксі, яке везе мене в аеропорт.

Переліт. Кільце калейдоскопа повертається, складаючись в блискучу картинку.

В аеропорту мене зустріла молода жінка, струнка й підтягнута, в діловому костюмі, з чорним волоссям зібраним в тугий хвіст. Здавалась вона хвилину назад підписала важливу угоду й зараз летить на чергові перемовини. Представилась Олександрою й зовсім не посміхалась.

Під час польоту мені дали ще кілька документів, з якими я мала ознайомитися й підписати. Асистентка розповіла, як буде проходити промо книги. Перед тим, як літак почав знижуватися, Олександра вручила мені худі з величезним капюшоном, сонцезахисні окуляри, які закривали пів обличчя:

— Одягайте.

— Навіщо? — Худі було важким й теплим. Від одного погляду на нього можна було спітніти.

— Робіть, будь ласка, як я кажу. Потім зрозумієте, — асистентка почала натягувати на мене худі, і я підкорилась.

На виході з літака Олександра міцно взяла мене за руку наче малу дитину й повела до виходу з термінала. Сама давала мої документи робітникам аеропорту, виводила через чорний хід. Це здавалось занадто. Ну хто я? Невідома письменниця, яка написала один роман, який дивом завірусився в інтернеті? Але асистентка охороняла мене від будь-яких контактів, наче Цербер вхід до царства мертвих.

Вже з таксі, яке везло нас до готелю, я побачила натовп. Товпа жінок стояло на виході з аеропорту, й у багатьох в руках були таблички з моїм ім’ям.

— Що коїться? — я відвернулась від апокаліптичної картини.

— Ви зараз зрівнялися в популярності з Тейлор Свіфт. Це дивно, з погляду на ваш роман, — голос був повний скепсису.

— Ви читали мій роман? — почути відгук від людини, яка давно в літературній справі це неоціненно.

— Посередність. Клішовані тропи, картоні персонажі, проблеми з логікою… — Олександра перераховувала недоліки й загинала пальці.

— Достатньо. Вам він не сподобався. Чому ви погодилися бути моєю асистенткою? — вуха аж запалали від почутих слів.

— У всіх інших наче дах знесло від вашої графоманії. Особливо захопилися тим демоном… як же його звуть… Наберій. Зараз весь Китай шиє дакімакури з його зображенням.

— Але ж я не замовляла малюнки з ним…

— Ви досить добре описали його зовнішність. Хоча про що я. Це ж зовнішність стандартного злодійського красеня в романтичному фентезі. Чорні очі, губи вигнуті луком амура, міцне підборіддя… Що там ще?

— Широкі плечі й окреслені кубики преса. Ви не любите романтичне фентезі чи вам не подобається саме мій роман?

— Ви не вмієте сприймати критику чи саме мої слова вас зачіпають?

— Я хотіла б поміняти асистента.

— Я хотіла б видавати книги, що мають культурну цінність. Але без прибутків видавництво не виживе. Тож я використаю популярність вашого роману, щоб заробити на насправді цінні книги. А ви слухатимете мене, щоб отримати свою частку. Моя нелюбов до вашої писанини дозволить тверезо оцінювати ситуацію. То ви зі мною, чи будете шукати дурепу, яка заспіває вам дифірамби? — Олександра пильно дивилася мені в очі.

— З вами, — вичавила я.

До кінця поїздки ми мовчали. Потім був готель п’ять зірок з великим білими пухнастими халатами. Мене знов провели чорним ходом, покоївка в номері дивилась на мене закоханими очима, але Цербер зупинила її рухи в мій бік.

Вечеряли в номері, асистентка розповідала, що мене чекає завтра. Підйом о сьомій, сніданок, прийдуть стиліст й візажист, мене причепурять, в час дня починається пресконференція, після неї буде автограф-сесія, потрібно щоб я потренувала підпис.

Потренувати підпис, щоб залишати автографи. Звучало, як мед для моїх вух. Та коли я почала тренувати підпис, то зрозуміла, що зароблю тунельний синдром перш ніж задовольню Цербера.

Олександра змусила мене відпрацьовувати підпис до нудоти, безжально коментуючи кожну мою спробу:

— О, цей підпис зійшов би для селюка, який вперше побачив чорнило і перо. Що ж, це підпис свіжоспеченого багатія, який хизується своїм статком, наче це компенсує відсутність смаку…

— Ви не думали, що вам треба виступати в стендапі? У вас чудово виходить вигадувати жарти, — огризнулась я.

— Коли я закінчу, можливо, зроблю номер про те, як просувала безглузде фентезі. А зараз тренуйтеся, щоб ваші шанувальниці не зомліли від крінжу.

З тим пером я й заснула.

Нестерпно гучний будильник підняв мене о сьомій. Швидкий сніданок у номері, і одразу влетіли дві жінки, ніби з фільму «Диявол носить Прадо». Від одного погляду на них мені стало некомфортно від своєї зовнішності. Наші стилі наче існували в різних світах. Я була готова отримати нову порцію в’їдливих зауважень моєму вигляду. Але в їх очах я прочитала захоплення.

— Пані Ольго, ваш роман «Демоне, будь другом» це приголомшливо. Я не могла заснути поки не дочитала. Будь ласка, дайте автограф, — навперебій заговорили жінки.

— Ви мовчите, — вказала пальцем на мене Цербер, перевела палець на стиліста з візажистом. — А ви працюєте й не базікаєте.

Моя асистентка мала дивовижний вплив: кількох слів вистачило, щоб б’юті-спеціалісти взялися до роботи. Мене поставили перед дзеркалом і підбирали одяг, обговорювали мій стиль. У їхніх поглядах у віддзеркаленні читалося бажання влаштувати мені допит про роман.

Серед образів, які до мене прикладали були витримані штанні костюми, вечірні плаття різні ступені хитромудрості, звичайні джинси з футболками та худі. Цербер уважно дивилась на мене, то відкидаючи образ, то просячи його повернути. Поряд були інші люди, й вона мусила стримувати свій сарказм.

Під кінець цієї каруселі осталось два образи: один класичний штанний костюм глибокого синього кольору, інший рвані джинси й худі з «Coffee. Baby. Repeat.»

— Худі й джинси, — вирішила нарешті Цербер.

— Я давно вийшла з декрету, — образ викликав флешбеки безпорадності й вічного недосипу.

— Зате якщо ви скажете щось не те на конференції, можна буде списати на гормони й безсонні ночі. Зробить відповідний макіяж, можете додати трохи синців під очима.

— Я хочу штанний костюм. В ньому я виглядатиму як успішна письменниця, а не випадкова жінка на сцені.

— Але ви і є… — Цербер спинилась. Видихнула. — Добре, штанний костюм. Починайте працювати, в нас мало часу.

Мене посадили в крісло, попросили закрити очі й легкі пензлики запурхали по моєму обличчю. Відчуття були приємними і я збиралась обміркувати майбутню конференцію. Цербер була на крок попереду.

— Я буду зараз читати питання, які зазвичай задають на таких конференціях. Подумки продумайте відповіді. Починаємо, — асистентка бадьорим тоном почала зачитувати питання, — Що надихнуло вас написати цю книгу? Кого б ви хотіли бачити в ролі головних героїв, якщо ваша книга буде екранізована? Чи є у вас ритуали або особливі методи, які допомагають вам у написанні? Напишете спін-офф про якогось іншого персонажа?

— Як в шкільному творі, про що думав автор… — я розліпила губи, й одразу отримала шикання.

— Останнє питання. Чому саме Наберій став головним героєм? Не намагайтеся бути дотепною, досить щирості.

Через якийсь час дозволили розплющити очі. З дзеркала на мене дивилась зовсім інша жінка. Вона виглядала зібраною й впевненою в собі, звідкілясь з’явились гострі вилиця й великі очі. Погляд видавав паніку.

Стилістка нахилилась до мене, наче поправляючи волосся й прошепотіла на вухо:

— Я в гардеробі залишила плаття, кольору червоного вина. Ваші очі палали, коли ви його побачили. Це подарунок.

Я хотіла заперечити, але жінка стрільнула очима в бік Цербера.

Таксі с затемненими вікнами. Чорний вхід до приміщення, де буде конференція. Маленька кімната, яка примикає до зали завалена різними скрученими ватманами. Я совалася на складному пластиковому стільці, поки асистентка виглядала в мале віконце, яке виходило на конференц-залу.

— Наступного разу треба бронювати більшу залу, — вона нервувала.

На диво її неспокій заспокоїв мене. Це була компенсація за всі її в’їдливі коментарі й тортури.

— Виходжу, — я встала й пішла до дверей, яка вела до зали.

— Але ще не час. — намагалась мене зупинити асистентка. Я не слухала й одразу ж пожалкувала. В залі, яка була розрахована максимум на сорок людей, вмістилось, мабуть, всіма сто. Всі погляди сфокусувалися на мені.

— Привіт, — прошепотіла я. Повторила голосніше, — Привіт! Я Ольга, та сама, яка написала «Демон, будь другом», й змусила вас завести синці під очима.

Я уявила фейспалм асистентки і її крик «Не жартувати!». Пройшла до свого місця, перечепилася за стілець — з моєю незграбністю слід обирати джинси з худі. Але раз вирішила бути серйозною письменницею, треба було зібратися й викластись на максимум.

На сусідній стілець сіла Цербер, яка була модераторкою цієї конференції. Вона взяла мікрофон й сказала, якесь вступне слово, яке я не почула за колотінням серця. А потом піднялась одна з гостей й голосно поставила своє питання:

— Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про Наберія? Як ви змогли створити такого харизматичного героя? У вас був прототип у реальному житті?

— Наберій суцільно плід моєї фантазії. Я б не бажала зустрічатися з такими демонами у реальному житті.

— Наступне питання, — подала голос Цербер, скрипнувши зубами. Якщо так далі піде, мені прийдеться оплатити її стоматолога.

— Справді Наберій так полюбляє цукерки “Пташине молоко”, що заради них передивився умови контракту?

— Наберій в захваті від земних ласощів, але саме в цьому випадку, це лише привід допомогти головної героїні.

— Наберій… — всі питання були про Наберія. Більше нічого не цікавило дівчат й жінок, які зібралися в цій залі.

Що не так з цим демоном, що він зачаровував майже всіх жінок, які тільки зіткнутися з романом. Це ж звичайне романтичне фентезі зі звичними тропами й звичними героями. Мила історія, яку приємно прочитати ввечері під пледом з чашкою какао.

Питання сипалися без упину. Після конференції можна було б написати біографію демона з розкладом його життя похвилинно. Нарешті настала черга автограф-сесії. Гості вишикувалися в довгий зміїний хвіст, що тягнувся за межі зали. Книги іще друкувалися, тому мені підносили листівки з Наберієм, узгоджені видавництвом.

На листівці був намальований чоловік в чорній шовковій сорочці в язиках пекельного вогню. Сорочка була розстібнута, що чітко проглядалися накачані грудні м’язи. Міцна шия, вольове підборіддя з легкою щетиною, вигнуті в іронічній посмішці губи, орлиний ніс, гострі вилиця, високе чоло й очі, що палали потойбічним полум’ям. Гарно, нудно до оскоми.

Жінки ніжно притискали листівку до себе, поки чекали своєї черги. А коли давали мені на підпис, наче яструби дивилися, щоб щось ненароком не зробила з їх «золотцем».

— Дякую, — шепотіли мені, коли я залишила автограф, — ви подарували мені найкращу історію кохання.

Як письменниці, мені було приємно це чути. Як тій, хто прочитав сотні різних ромфентезі, дивно.

Я підписувала, наче одна з Данаїд, яка набирала воду в бездонну бочку. На моє щастя, в мене був Цербер, яка рішуче припинила автограф-сесію:

— За три години літак. Тож ще десять листівок, й завершуємо. Ті хто не встигне підписати сьогодні, можуть прислати листівку на адресу видавництво, пані Ольга їх усі підпише й відправить назад. Або ж наступного місяця чекайте на нову зустріч з вашою улюбленою авторкою «Демон, будь другом».

Після цієї промови почувся спільний розчарований видих, але жінки дисципліновано відрахували десятьох з черги, інші пішли геть.

Коли останні автографи були поставлені, мене знов вивели до чорного ходу й посадили в таксі. Перед тим, як вже сісти в авто, я почула крик ворона прям над головою, наче птиця хотіла вчепитися мені в волосся. З переляку я незграбно впала на сидіння й голосно зачинила дверцята.

— Що з вами? — з підозрою на мене дивилась асистентка.

— Перелякалась. Ви не чули, як ворон закричав біля машини? — серце калатало, а руки спітніли, ремінь безпеки висковзав.

— Нічого не чула, — Цербер доторкнулась до мого чола. Потім залізла у сумку й дістала блістер й півлітрову пляшку води, — Випийте дві одразу. Ви не звикли до такого навантаження, тому вам й видається.

Я слухняно дістала дві білі таблетки, закинула їх в рота, запила водою:

— Про аеропорт ви сказали, щоб завершити захід?

— Ви думали, ми будемо тут тиждень? Завтра нас чекає нова конференція в іншому залі. Згідно з графіком у нас два дні на кожне місто. Прилітаємо ввечері, ночуємо в готелі, з ранку готуємось й десь в час-два дня починається конференція.

— Мої речі?

— Їх вже відвезли в аеропорт.

Цербер не збрехала. Міста змінялись, змінялись б’юті-спеціалісти, які збирали мене на сцену. Я відчувала себе, наче одяг, який закинули в пралку й поставили максимальну кількість обертів.

Незмінними залишались тільки конференції. Натовпи жінок й дівчат, які жадали поставити питання про Наберія.

А ще ворони. Чорні птахи переслідували мене. Каркали, намагалися вчепитися в волосся, навіть роздерти обличчя. Мені ввижалося, що то одна й та сама птиця. З трьома очима. Її ніхто не помічав.

Кільце калейдоскопа крутилось, крутилось, складало нові візерунки, поки не зламалось. Я захворіла.

Запищав будильник, який мав підняти мене, щоб готуватися до чергової конференції. Я розплющила очі, але не змогла встати. Коли асистентка прийшла до мене через двадцать хвилин зі сніданком, я продовжувала лежати.

— Якщо ви зараз не встанете, то залишитеся без їжі. — сказала вона, скидаючи з мене ковдру. Я не поворухнулась.

— Не маю сил, — губи ледь ворушились, а в горлі було сухо наче в пустелі.

Холодна рука Цербер доторкнулась до мого лоба. Це було так приємно. Але асистентка за мить забрала її. Відійшла, почала дзвонити.

Очі заплющились, я знов провалилась в сон. Скрізь жар я пам’ятала, що приходив чоловік у білому халаті, який відчитував Цербер, а давав її довгий список ліків. Потім зробили ін’єкцію і я вже заснула глибоко.

Прокинулась я посеред ночі. Постіль була мокра й було некомфортно лежати. Хотілось в душ. В номері горіла настільна лампа. За столом сиділа Олександра й читала книжку, посміхалась. Почувши моє ворушіння вона повернулась до мене.

— Можете попросити поміняти постіль, — спитала я, повільно підвелась з ліжка. Асистентка кинулась до мене допомогти. Вона відвела мене до ванної. Навіть хотіла зайти за мною, але я зачинила двері. Коли справилась з усіма процедурами, то в кімнаті чекала свіжа постіль й заварник з двома чашками на журнальному столику.

— Лікар сказав, що вам потрібно більше пити рідини, — виправдовувалась Цербер. Їй не личив такий тон.

— Щось сталось? — я розмістилась на кріслі біля столика, налила собі чаю.

— Видавництво скасовувало всі заплановані конференції на тиждень. Ви відпочинете, а потім подивимося ваш графік заходів, — асистентка сіла з іншого боку й налила собі другу чашку.

— Якщо курка здохне — яєць не буде?

Цербер посміхнулась. Дивне відчуття порозуміння серед ночі в чужому місті простягнулось між нами.

— Що ви читали? — тиша загнулась й стало незручно.

— «Демон, будь другом», — відповіла асистентка й продовжила швидко. — Тільки не думайте, що стало подобатися. Я досі вважаю, що вам не слід було писати взагалі.

Клац.

— Так ви та редакторка, яка написала мені той огидний лист! — повітря не вистачало. — За що ви так зі мною?

— Мабуть, я маю просити вибачення, — Цербер потерла скроні, — це було непрофесійно з мого боку. Це не виправдовує мене, але я була засмучена. В той день видавництво відхилило чудову збірку віршів, зробивши вибір на користь чергового непотребу на кшталт вашого.

— Й ви взяли на себе роль бога, який вирішує кому писати, а кому ні? — я дуже обережно поставила чашку на блюдце.

— Спокійної ночі, сподіваюсь вам завтра буде краще, — Цербер встала й попрямувала до дверей.

Кілька днів я провела в номері, не виходячи, дивилася телевізор і спала. Асистентка навідувалась, щоб перевірити мій стан і приймання ліків. Ми обмінювалися лише незначними фразами. На четвертий день мені захотілося змінити оточення. За останній місяць я відвідала безліч міст, але бачила їх лише з вікна таксі, живучи між готельними номерами й конференц-залами.

Я почала збиратися. В гардеробі знайшлося те саме винне плаття, яке мені запало в душу, але яке Цербер легко відкинула. Самостійно я б його не купила, бо не мала нагоди одягти. Хоча худі з джинсами більше відповідали моєму настрою, тепер, як відома письменниця, чому б не дозволити собі трохи зухвальства? Я вирішила спуститися в ресторан готелю, взяти закриту кабінку та насолодитися вечерею, спостерігаючи за нічним містом і людьми, що поспішають додому.

Я виходила з номера в платті, коли з ліфта вийшла Цербер:

— Куди ви зібралися й ще в такому вигляді?

— Повечеряти в ресторані готелю, — я приготувалась відстоювати своє право робити як мені хочеться.

— Я піду з вами.

— Хочу зробити це на самоті. Дозвольте мені хоч щось зробити за моїм бажанням. Будь ласка, — мабуть, в моєму голосі були сльози. Цербер скривилась, але кивнула.

— Добре, я тільки проводжу вас й проконтролюю, щоб вам ніхто не заважав.

Вона справді лише провела мене. Довела до кабінки, яку я попередньо забронювала, суворо подивилась на офіціантку, в очах якої палахнули фанатичні вогники, й пішла геть. Я сіла за круглий стіл з білосніжною скатертиною, взяла меню в шкіряній теці. Їсти не хотілось. Замовила каву.

Вікно кабінки виходило на один з центральних проспектів міста. Ілюмінація горіла во всю, манила до клубів та торговельних центрів. За склом й темрявою було життя без популярності й контролю. Я відчула дикий сум за родиною.

— Пані Ольго, можна приєднатися до вас? — низький з приємною хрипотою чоловічий голос звернувся до мене.

Я відвела очі від вікна й витріщилась на незнайомця. Він був до біса гарним. Якби «Демоне, будь другом» був в сучасному сетенгу, то цього чоловіка треба було запросити на роль моделі. В роті пересохло.

Незнайомець не став чекати відповіді, подолав невелику відстань від дверей до столика й всівся навпроти мене.

— Я палкий шанувальник вашого таланту, пані Ольго, — його чорні очі взяли в заручники мій погляд. — Не уявляєте наскільки я мріяв з вами познайомитися.

Від нього пахло теплим санталом й солодким мандарином, свіжим бергамотом й терпкою ваніллю. Від нього пахло емоційними гойдалками й аб’юзом. Він продовжив говорити. Це було щось кумедне. Я посміхалась. В руках замість чашки кави опинився келих з шампанським. Коли він встиг так мене зачарувати.

— Пробачте мою невихованість, але як вас звати? — моє питання вийшло незграбно великомовним.

— О, пані Ольго, маєте добре знати моє ім’я. Завдяки вам я став популярним. Як це кажуть у вашому світі, ви влаштували справжню DDoS-атаку на мене, — незнайомець посміхався, так він наче дивився цікаву виставу.

— З вашою зовнішністю ви й без мене дуже помітний. Зробіть сторінки в соцмережах закритими, — волоски на моїх руках піднялися.

— Ви ж знаєте, що деякі виклики неможливо заблокувати?

Думка, яка майоріла в моїй голові, здавалась фантастичною. Цього просто не могло бути.

— Наберій, — видихнула.

— Розумниця, — демон широко посміхнувся, його зуби були гострими. — Як в тебе вийшло вписати в помийний роман справжній виклик демона?

— Знайшла в грімуарі «Ключі царя Соломона» й вставила для правдивості.

— Козоріг, — демон відкинувся на спинку крісла. — Ти не подумала, що жінки, які прочитали твою писанину будуть мене викликати й просити кохання. Я не інкуб. Наді мною все Пекло сміється.

— Ви ж зацікавлені в душах.

— Мені не підходить сексуальна енергія. Демоном чого я є? — знов його чорні очі захопили мій погляд.

— Демон риторики та маніпуляцій, який допомагає помститися, відновлює втрачену честь, — відрапортувала я — Нащо ви прийшли?

— Хочу, щоб ти написала ще одну книгу. Жахи, щоб кров стила в жилах, щоб у того, хто її прочитає, будь-яка думка о виклику демона призводила до панічної атаки.

— Таку книжку може написати, будь-хто, — я відчувала, що демон заговорить про угоду. Якщо я не погоджуюсь, вб’є.

— Жінко, — Наберій загарчав. — Ти водночас розумна й дурна. Усі читачки, які прочитали першу твою книгу, прочитають й другу. З книгою іншого автора це може не спрацювати.

Це сумнозвісне гарчання гарячих головних героїв… Метеликів в животі не було, було лячно.

— Книга може не стати популярною.

— Не турбуйся. Напиши одну потрібну мені книгу, й всі твої наступні будуть бестселерами, популярнішими за Біблію. Зберуть всі можливі винагороди. Ба більше, щоб ти не написала, хай то буде етикетка для освіжувача повітря, й ту будуть читати з захопленням й цитувати.

— Ти хочеш за це мою душу, — я вдалась в стілець.

— Мені не потрібна твоя душа. — демон піднявся, розвернув мій стіл й навис наді мною. — Погодься написати книгу, й ти станеш найвідомішою письменницею всіх часів.

На столі з’явився сувій з текстом під яким була моя фамілія, а поряд маленький ніж з руків’ям у вигляді воронячі голови й чорне перо.

Відкрити скриньку Пандори було більш безпечною справою, ніж те що збиралась зробити я.

— Ви знаєте, скільки жінок мріяли про Демієна з фільму «Омен», сина диявола, який мав розпочати апокаліпсис.

— Вони мріяли про актора, а не про справжнього диявола.

— Тоді що вам відомом про Вейда Вінстона. Він переїхав свою дівчину 20 разів, до поки вона не стала схожа на спагеті. А жінки пишуть йому любовні листи й просять скасовувати смертну кару, тому що він красунчик.

— До чого ти ведеш? — Наберію стиснув вуста.

— Людство літає в космос й створила штучний інтелект, але ми, як в Древній Греції, досі віримо, що гарний не може бути злочинцем. Щоб я не написала, це не спрацює. Була книга «Екзорцист», але ромфентезі сповнене прекрасних демонів.

Наберій розправився, зробив крок назад. Він дивився на мене, наче тільки побачив:

— Виходу немає?

— Вибачте, — пискнула я, — Я не хотіла, щоб так сталося.

— Я тебе вб’ю, — він схопив мене за праву руку. Кінцівку пронизала біль.

У двері кабінки гучно постукали. Гуркіт наростав, стіни почали трястися.

— Пані Ольго! Олю, Олю, — Олександра звала мене. Але біль не давав мені нічого сказати.

«Не варто було відпускати Цербер від себе. Вона б мене захистила.» – моя остання думка.

— Олю! — чоловік тормошив мене. Права рука, яку я підклала під голову, затекла й нестерпно боліла, — будильник вже четвертий раз дзвонить, а ти не прокидаєшся. Все добре?

— Кошмар наснився, — я важко дихала, чекала поки пройде біль від відновлення кровообігу. — Страшний, але цікавий. Чудова історія для нового оповідання.