У мулі ночі

Я вигулькую з води, відчуваю водорості на своєму обличчі, і те, як він з плюскотом б’ється між моїми стегнами. Судомно вдихаю і видихаю, чи то за звичкою, чи то від страху потонути. Простір часу порушено, гладь хвилин рябить від моїх занурень. Повільно, зі швидкістю витікання останніх крапель з моїх вух, я усвідомлюю нас. Відчуваю, як він рухається у мені, гадаю, чи помітив взагалі мою відсутність. Чи спазми моїх легень він сприйняв не за страх, а як заохочення до дії? Фрикції частішають, каміння падає все швидше, і моєю шкірою розходяться кола. Ширше, ширше… Намагаюся знайти свої руки, аби винирнути, оскільки відчуваю, що ноги скуті ним. Та я не встигаю – він кінчає першим: добраніч. Товстолобом він викидається на берег, хвостом ляснувши мене по обличчю. Його сперма на смак гірко-солона, як Чорне море у пізньому серпні.

 

Слизька та прохолодна, моїми ногами розливається вода, липка, вона склеює мої кінцівки докупи. Борсатися на гачку пізно. Він влився в мене, вприснувши з часткою себе трохи реальності. Я не відчуваю нічого, та конвульсивно силкуюся думати. Намагаюсь вирахувати, чи хоч приблизно згадати день циклу, й на секунду вода піді мною стає кров’ю. Я бажаю її змити, і мене знову затягує у водойму.

 

Я ще не знаю, чи вагітна, та вже відчуваю сотні тисяч мальків всередині. Ці огидні, потворні вугри, з двома хвостами, які пливуть, грузнуть, пожирають одне одного, крутяться на місці, нездатні до розмноження. Риба гниє з голови. Я не риба, хоч і мовчу та споглядаю за собою, не в змозі закрити очі, тож гнию з живота, як і все мертве. 

 

Черево росте, наввипередки з припливом у моїй голові. Поклик всередині верещить з наполегливістю дитини: хочу додому! Я скручуюся, плескаюсь, зміюся у спробі схопити себе за хвіст, аби залишатися на місці, аби плинути у море, та це бажання непереборне. Хотілося б просто сплисти догори дриґом, але живіт надто важкий, щоб відпустити мене на поверхню. Тож я пускаюсь берега, аби дістатися до Південного Бугу, лину на його болотний запах та колір мулу. Плавці несуть мене проти течії, хоч я непомірно більшаю, і з часом морська вода перестає пекти рани – народжувати буде легше.

 

У місці власних уродин, я починаю рити носом яму – дико, інстинктивно, відчуваючи ковдру плавцями. Я поховаю себе сама там, де з’явилася на світ. Я хотіла б сказати своїм дітям, що жити треба там, де прагнеш вмерти, я хотіла б взагалі не мати дітей. Я хочу винирнути, вдихнути повітря. Страх наростає: прокинься, ПРОКИНЬСЯ! Перед розплющеними очима постає стеля, та я продовжую хапати ротом воду. З кухні лунає голос викладача “…відкладає у нерестовище кілька тисяч ікринок… засипає їх галькою… після нересту риба гине протягом кількох днів…”. Я намагаюся кричати, покликати на допомогу, та зябра замість моїх легень лише роздуваються сильніше – риби не кричать. Тіло скуто сіткою, чи лускою, я не знаю, я лише не хочу помирати так рано і так недоладно. Останні ікринки падають у гніздо і я вдихаю так глибоко, що, здається, зламаю зараз ребра. Відсапуючись, знімаю з лиця залишки водоростей, та бачу його. Ліжко піді мною зім’яте, вологе, та відгонить рибними нутрощами.

 

* * *

 

 

— Як спалося? — Посмішка сидить на його обличчі неприродно, і ще ніколи мені не було так огидно на нього дивитися. — Що снилося?

— Риба.

Вже кілька годин, як я прокинулася у лихоманці, вкрита дрижаками та липким потом, проте можливість говорити повними реченнями до мене досі не повернулася. 

— В нас кажуть, то до поповнення.

Він посміюється, охоплюючи мене за талію. 

— Знаю. — Відказую з надією, що все найгірше в мені вже розчиняє таблетка екстреної контрацепції, та продовжую розмазувати імітацію ікри по грінках, переборюючи спазми діафрагми. — Сніданок готовий.