Охоронці природних таємниць і вілли «Крес»

— Ти впевнена, що це гарна ідея, відчиняти двері таємничого будинку в нетрях лісу? — відступивши два кроки назад, зауважила капустянка Ніні.
— Так, знаю, це може бути не найкраще моє рішення в житті, але погодьтеся, ми тиждень спали, накриваючись листям, сподіваючись, що якийсь вовк не подумає нами поласувати, — Альва розуміла, їм страшно, і їй до всирачки страшно бродити лісами Скандинавії, але водночас хоче, що б всі вони нарешті змогли відпочити під дахом, нехай не надто гостинного, на перший погляд, будинку.
Компанія натрапила на будинок в час, коли мурахи починають сходитися додому, відчуваючи наближення чогось могутнього, останні промені сонця зникають за хмарами, в яких накопичилася енергія, ось-ось вгатить гроза. Сутінки запанували поміж деревами, перші краплі барабанять по листю, ще мить і добряче влиє. Можливо, саме тому будинок здався їм похмурим, покинутим і нежилим. Хоча насправді все було не так.
— Друзі, час вечеряти. Вийшло приготувати на декілька порцій більше, тож можете не поспішати… Сайрусе, підкинь дров у камін, дякую.
— Олафе, куди стільки? Ми когось чекаємо в гості? — запитуючи це, Квак ще не знав, що його слова стануть пророчими.
— Ти жартуєш?! Ми живемо тут уже десять років, єдині, хто сюди може прийти — самотні, загублені душі, а окрім нас — я таких ще не зустрічав.
— Ви це відчуваєте? Вібрації, шепіт голосів, згустки енергії… Будинок ожив, він когось оцінює, хтось, — ковтаючи нотку розгубленості, шепоче Густав, — хтось намагається увійти в дім.
— Хммм, це дивно й дуже цікаво, якщо Крес їх пропустить, зустрінемо тихо, щоб не злякати, — сказав Олаф й моментально зник, за ним цей трюк повторили всі присутні. Тарілки з вечерею залишилися.
Альва посунула на двері, очікуючи, що ті будуть важкі й треба буде прикласти зусиль, щоб їх відчинити. Однак ті піддалися з легкістю, ба навіть, наче самі відчинилися, щоб впустити їх всередину, усі присутні відчули подув вітру, який легесенько обвіяв, немов запрошуючи увійти.
— Здається, нам тут раді, — Альва видихнула, вона не розуміла будинку, але вона знала мову рослин, хоча й не всі їй піддавалися, не всі впускали у свою сутність, зокрема плющ, який поглинув фасад будинку, й гліцинія, яка, здається, ось-ось проломить дах.
З острахом й надією, вони переступили поріг. Двері миттю зачинилися, їм знадобилися лічені секунди, щоб замок із безліччю деталей, як-от пагони того ж плюща, зробили міцний вузол.
— А може й ні. Може, нас просто хочуть з’їсти, — Альва розгублено усміхнулася, але, на диво, не злякалася, — що ж, вирішуватимемо проблеми в час їхньої появи. Пішли.
Будинок тихо спостерігав, усіма своїми стінами, куточками, закамарками він розумів: це великий ризик, ось так впускати їх до себе, до них, але водночас відчув — вони споріднені, хоча й такі різні, якщо їм вдасться порозумітися… Якщо зможуть вислухати один одного. Довіритися, відкритися, що ж — тоді подальші роки будуть найкращими, які переживав Крес.
Альва й компанія просувалися обережно, вони не могли приховати своє здивування, наскільки будинок відрізнявся виглядом всередині. Великі просторі приміщення, чистота та затишок відчуваються від коридору й до останньої кімнати, величезна вітальна з каміном, у якому горить вогонь, а на столі стоїть багацько тарілок із їжею. Останні слова Альва вимовила вголос:
— От чорт, тут хтось є! — дівчина оглянула своїх, зупинила погляд на Стражові, — давай, — самими губами, без звуку й зайвих рухів, промовила Альва. Страж і решта зрозуміли її одразу, вже неодноразово бували випадки, коли вони повинні були захищатися. Процес був відпрацьований до автоматизму: сісти, утворити коло, спина до спини, малюки на руках старших, Страж стоїть у колі, при першій ж загрозі їхньому життю, він застосовує пилок, який знерухомлює і фактично присипляє недругів.
Вони їх бачили, тихо спостерігали, оцінюючи, хоча й розуміли, якщо Крес їх впустив — значить усе гаразд. Олаф успадкував будинок, як останній законний спадкоємець, його тішить думка, що заради цього навіть не треба було нікого вбивати, вони самі прекрасно з цим упоралися.
Вілла «Крес» належала його родині століттями, і завжди ця будівля виглядала саме так: ззовні закинута, байдужа й похмура, вона відлякувала своїм виглядом випадкових зайд і ціленаправлених пошуківців, жоден з них не зміг зайти, до трагічного світанку десятиліття тому. Олафа не було тоді удома, він не бачив, як загинули його близькі, як почалася ворожнеча за маєток. Ні. Проте, коли з родини Крамол він залишився один, Крес показав йому все. Відтворив події того ранку. Олаф став привидом-спостерігачем. Разом із видінням до нього прийшли знання. І вони. Самотні, покинуті, деякі переслідувані. Як і Олафу, у Кресі їм нічого не загрожує.
— Що вони роблять?! — таким самим методом, як Альва, тихо-тихо, практично самими губами, звернувся до своїх Олаф, — низка плечей піднялися у нерозумінні. Здається, настав час їм показатися, почали з малюків.
Квак і Густав з’явилися разом, наперебій говорячи, що все гаразд і вони не завдадуть їм шкоди. Переминаючись з лапки на лапку, стояли й усміхалися настільки люб’язно, наскільки це можуть робити жаба й гусак. Далі показався лис Сайрус, а за ним уже й решта — круки Ху і Му, кішка Фрея, білка Рата і фенікс Еві. Закривав процесію з’яви Олаф — майже простий смертний.
Альва завмерла лише на мить, вона відчула як холодний піт скотився їй по спині, стиснуті кулаки, примружені очі, які чіпко оцінювали кожного, вона стривожена, але не залякана, це точно ні. Принаймні таку афірмацію, вона повторювала собі в думках. Капустянки ж, Ніні й Тата, визирали із-за плечей Альви, Страж був напоготові, на його правому плечі вмостився Мо, біля них стояла Діонея, її листя ледь-ледь тремтіло, обабіч неї стоїчно виструнчилися енти — Айк і Бйорк, на руці-гілці останнього примостилася набурмосена Вів, їй ніколи не подобалися сюрпризи.
— Привіт, ласкаво просимо, в мій дім. Точніше, — виправив себе, — в наш дім! — Олаф сидів в центрі кімнати, зручно вмостившись у великому м’якому фотелі. Його погляд зосередився на Альві. Не те щоби він дуже рідко зустрічав жінок у цій глушині (а це було й справді, до біса, нечасто!), проте було щось в ній таке, щось таке… Щось таке магнетичне! Він помітив легкі іскорки в її очах, які вона не відводила від нього, поглядовий поєдинок тривав декілька секунд, але цього вистачило — в Олафа заблистіло в очах навзаєм.
— Ви голодні? — це був Сайрус, — бо я голодний, як вовк, хаха — посміхаючись від свого дотепу, мовив лис. Тепер усі погляди були спрямовані на нього, проте це ніяк не заважало йому наминати за обидві щоки картоплю з сиром.
— Гаразд, давайте спершу поїмо, а тоді спокійно познайомимося, що скажете? — мовив Олаф і знову глянув на Альву.
— Так, це гарна ідеї, от лишень я сумніваюсь, що у вас є щось смачне для моїх живинок, — Альва знала, Айк і Бйорк не любили, коли вона їх так узагальнювала до решти, але й бурчати щодо характеристики не стали, нехай уже.
— Одразу видно, що ви тут вперше, — неочікувано для мешканців будинку, мовив Еві, він рідко коли спілкувався, щей з незнайомцями! — Тут є все, просто озвучте, що вам потрібно, і воно з’явиться. Крес уміє дивувати, повірте й перевірте, якщо насмілитеся.
Якщо до цього всі дивилися на нього здивовано, то тепер узагалі перебували в стані шоку — Еві так багато не говорив дуже й дуже давно! Мешканці перезирнулися, вони здогадувалися, чому це відбувається — Еві готується до переродження, фенікс розповідав, що коли підходить момент, він стає дуже балакучим, наче хоче надолужити роки мовчання. У мітах побутує думка, що фенікси готуються, будують якісь гнізда для цього процесу, от лишень в реальності це виглядає трохи по-іншому…
— Ясно, звучить як виклик, який ми підтримаємо, — Альва оглянула своїх, — ну що, всі готові зробити замовлення?!
І почалось: нам, будь ласка, добірних черв’ячків і мушок — це були Айк і Бйорк, а нам — пилку, нектару й водички, — озвалася Діонея з Мо, Ніні й Тата попросили коктейлі з органічного добрива, Страж сказав, що доєднається до ентів, Вів довго думала, та зрештою мовила: мені, будь ласка, стручки ванілі.
Альва сплеснула в долоні, здається Крес лише цього й чекав, наче знав наперед, що вони попросять, бо вже за декілька хвилин все було готово. Їли мовчки, краєм ока переглядаючись одне з одним. На диво, виглядало так, ніби вони просто зібралися на чергову спільну вечерю, а не знаються всього пів години. Незнайомці навіть ділилися їжею з мешканцями, Фрея оцінила стручки ванілі, а Еві — нектар.
— Кресе, дякуємо за вечерю! — їхні погляди втретє зустрілися, Альва й Олаф сказали це разом.
— Думаю, настав час нарешті нормально познайомитися, — сказала Альва й вийшла на середину кімнати.
— Звичайно, — Олаф зробив декілька кроків до неї.
— Мене звати Альва, малюків-капустянок Ніні й Тата, моховенятко Мо, енти Айк і Бйорк, а це — жукоквітник Страж, жимолостянка Вів і венерина мухоловка, яка стала веганкою — Діонея. Як ви вже могли зрозуміти, я розумію мову рослин, проте тепер, підозрюю, що й тварин… Дівчина по-черзі назвала всіх своїх, під час представлення задумалася, наскільки дивною виглядає їхня компанія, але потім глянула на гурт навпроти: що ж, можливо, не все так погано.
— Приємно познайомитися, одразу скажу навзаєм — я також розумію мову усіх істот, які це дозволяють. Отже, я — Олаф, мої малюки — Квак і Густав, лісовий лис Сайрус, круки Ху і Му, а це нявчиня Фрея і любителька горішків Рата, вони називають себе сестрами, поки одна не хоче з’їсти іншу, ну а це — наш дорогий друг Еві. Вибачте за нашу появу, не хотіли налякати завчасно.
Поки Олаф говорив, його друзі підходили до прибулих і розпочинали своє детальніше знайомство, тому, коли він завершив — незадіяною до діалогу залишилася лише Альва, яка, до слова, вже переміщувала крісло ближче до Олафа, щоб їм було зручно говорити.
— Перше запитання — як ви зникли й з’явилися? — плюхнувшись в крісло, мовила Альва.
— Цього ми навчилися від нудьги, потрібна дрібка магії і таємних знань, які ми здобули в нашій бібліотеці. Можемо й вас цього навчити.
— Дякую, побачимо. Друге запитання — довго ви тут живете?
— Разом із ними, Олаф махнув головою у сторону своїх — майже десять років. Тоді загинула вся моя сім’я, одних убили вороги, а інші — ліквідувалися самі, конкуруючи за віллу. Коли я повернувся додому, Крес показав мені все, подію за подією, а вкінці я зрозумів, що мене хтось тягне за рукав, це був Сайрус. Він разом із Кваком і Густавом ховалися у будинку, спершу я не міг зрозуміти, що він хоче, він говорив до мене, але я не міг розібрати слів. Однак вже через декілька хвилин, наче виринув із товщі води, літери почали складатися в слова, а ті — в речення. Я почав розуміти мову тварин. Як виявилося, Квак і Густав мають незвичні уміння, за які їх хотіли викрасти й використовувати для власної вигоди, втікаючи, вони зустріли Сайруса в лісі. У кожного тут схожа доля, всі ховаються від небезпеки, Крес зможе нас захистити, він наче відчуває провину за світанок, коли не стало родини. Десь за рік до нас приєдналися круки — вони довго летіли й впали безсиллі у зарослі біля будинку, а Еві з’явився безпосередньо ось на цьому місці, де зараз сидимо ми, він колись тут жив, але мусив зникнути. Рату й Фрею ми знайшли в лісі, обидві були в поганому стані, але знання Еві й можливості Креса допомогли нам повернути їх до життя.
Розповідаючи, Олаф дивився на Альву, але їй здалося, що вона для нього, наче прозора, вона не бачила в його погляді свого образу — а кадри спогадів, які утворювали слова.
— Коли ми натрапили на будинок, здалося, що він наче виринув нізвідки, просто посеред темного лісу — величезна старовинна вілла, ззовні виглядає трохи страшно, але ми вже тиждень в дорозі, я йшла й кожен мій крок відлунював в голові думкою, що далі ні я, ні мої живинки, вже не можуть йти, нам потрібний відпочинок в сухому й теплому місці. І тут ми натрапляємо на будинок. Визнаю, я намагалася поговорити на вході з плющем і гліцинією, але вони не впустили мене в свою сутність, але в будинок — так. Здається, Кресу ми сподобалися.
— Це правда, Крес не впустить всередину поганих людей чи істот, насправді я досі до кінця не можу зрозуміти, як це працює, як він оцінює, що це за сила чи явище присутнє в ньому. Він завжди таким був чи це сталося після загибелі родини й тощо-тощо. Мені здається, що це якось пов’язано із Еві, але він не розповідає, я запитував, — обличчя Олафа нахмурилося, темні брови стиснулися, погляд зупинився на феніксі, він згадав свої намагання дізнатися правду, дуже шкода, що даремні, але можливо настане час — і Еві, чи будинок самі все розкажуть. — До речі, а чому ви покинули своє місто, і як об’єдналися із цими прекрасними створіннями?
— Ми були змушені покинути рідну домівку через зраду. Роками мені вдавалося приховувати, надавати притулок десяткам живих істот, які мають рослинне походження, лише раз мені довелося відмовити, і це мало наслідки, через які ми зараз тут, — Альві було боляче згадувати, однак вона ще нікому з людей не розповідала про це, Олаф здався їй тим, кому можна довіряти. — Два тижні тому до мене прийшла Виноградинка, я знала про її депресивні настрої, але, на жаль, нічим не могла допомогти, бо вона так і не покаялася за ганебний вчинок — самогубство хлопчика, до якого вона спонукала. Виноградинка вирішила помститися — здала мене владі: чим я займаюсь, місце розташування мого дому і хто там проживає. Нам дивом вдалося втекти, енти, які працюють під прикриттям у палаці, змогли попередити Айка і Бйорка, що планується рейд на будинок. Якщо б ми залишилися… Що ж, у кращому разі нас би вбили, у гіршому — катували або б експлуатували в своїх цілях. У Фого багацько різних істот, але доля їхня сумна, король Нед не любить прояви іншості, тому всі, хто не роду людського, потрапляють у його немилість. На жаль, випадки страт непоодинокі. Однак у місті також є й велика спільнота живинок, от згадувані енти при палаці — входять у неї, знову ж таки, якби не вони, я б тобі зараз це все не розповідала, сидячи біля каміну, у затишку й спокої, — на звертанні «тобі» Альва на мить замовкла й глянула на Олафа, але він був спокійний, ба навіть зосереджений, хлопець слухав її розповідь так, ніби роками не спілкувався з представницею свого виду.
Альва була права, бо Олаф й справді активно слухав й не міг повірити, що в цьому самотньому, як він вважав до цього, світі, існує людина зі схожою долею — опікуватися про інших, про істот, які відрізняються від людей, але подекуди є набагато людяніші, емпатичніші та кращі за них.
— А щодо того, як я з ними познайомилася: майже всі вони прийшли самі, на карті спільноти мій дім позначений зеленим прапорцем, здебільшого всі вони зверталися із травмами чи хворобами, більшість створінь після лікування — йшли далі, однак були ті, хто не мав куди йти, куди повертатися. Винятком були малюки Ніні, Тата і Мо, їх принесли до мене новонародженими, вони були надто маленькими, щоб хоч кудись їх відпускати, чи залишити на тому місці, де їх знайшли Айк і Бйорк. До речі, енти були тими, хто не жив весь час з нами у будинку, але коли нам потрібно було покинути місто, саме вони відгукнулися нас супроводжувати. Вів мала численні травми пагонів, Діонея — проблеми з травленням, а Страж — після важкого захисту втратив сили і велику кількість пилку, який довелося відновлювати довгий час, так вони й залишилися жити зі мною, а далі ми вирушили у спільну подорож, і тепер ми тут, — останні слова Альва вимовила дуже сумно, бо яка це подорож, це вимушена міра, покинути рідний дім, щоб врятувати життя собі і створінням, яких вона любила.
— Дякую, що розповіла. Знаєш, я довгий час не спілкувався із людиною, із жінкою зокрема, мені сумно й жаль, що це сталося при таких умовах, але радію, що Крес впустив вас. Сподіваюсь, тут ви зможете відновити сили й зрозуміти, що вам робити далі.
— Так, дякую, Кресе, і тобі, Олафе також! Здається, нам час вмощуватися спати, — Альва обернулася до своїх і була вражена, її друзі поводилися так, наче жили тут вже довгий час, мабуть, це дається взнаки їхнє походження, адже ніхто з них не мав рідного дому, як такого, її дім був для них прихистком, безперечно, але не тим, що люди називають рідною домівкою. Альва зрозуміла, що не знає, чи вдасться їй колись повернутися додому і що з цим всім робити — також ще не знала, проте вирішила почати хвилюватися й думати про план дій завтра, а поки — спати!
Тим часом домівці із радістю показували й розповідали про свій дім, усі, окрім Еві, той статечно вмостився біля каміна, начебто відпочивати, але насправді він вслухався в діалог Олафа і Альви. Скоро, повторював Еві собі в думках, скоро ви все дізнаєтеся, я допоможу, головне, аби встигнути, доки…
— Еві, а не приєднаєшся до нас? — невгамовна Рата, як завжди, порушувала спокій інших, але ніхто на неї не злися, така вже була її вдача.
Фенікс не відповів, але плавно перемістився до компанії по центру кімнати, склавши крила, запитально глянув на Рату, мовляв, «ти щось хотіла, а то я там займався важливими справами, а ти мене відволікла!». Кажуть, у людей є субтитри на обличчі, повірте, вони є у всіх живих істот, часто неконтрольовані, але дуже багатомовні.
Домівці обступили фенікса, живинки з ентами стояли поруч, але не насмілювалися доєднатися аж так близько, але Сайрус махнув рукою — «гайда до нас, чого стоїте?!».
— Еві, ми знаємо, що скоро може статися, ти… — почав тихо й повільно Квак, але потім його наче прорвало, — ти мусиш нам допомогти, ти найстарший з нас усіх окремо і разом узятих також, Еві, будь ласка, розкажи все, що тобі відомо про будинок, Кресе, я знаю ти нас також чуєш, і про події того ранку, це тепер може вирішити не лише проблеми Олафа і наші, але й цих добрих створінь, включно з дівчиною.
— НІ. Не зараз. — беззаперечно мовив фенікс і полетів назад на своє місце.
— Що ж, ми старалися, тепер залишається лише чекати, — це вже був Густав. – День був важким, давайте закруглятися і лягати спати.
— Хто тут сказав спати? — Альва наблизилася до компанії, — Ніні, Тато, Страже, Мо, Вів, Діонеє, Айку, Бйорку, все гаразд? — вона знала відповідь на запитання, але все одно хотіла щось запитати, бо відчувала, що Олаф і всі присутні дивляться на неї, а вона не любила уваги, тож шукала підтримки у своїх.
— Так, цілком!
— Звичайно.
— Усе добре, Альво!
— Не хвилюйся, ми вже майже друзі нерозлийвода!
Ось цього найбільше боялася Альва, вона не хотіла, щоб живинки швидко зблизилися із домівцями, бо розуміла — скоро вони можуть покинути цей затишний дім і що на них чекає далі — невідомо нікому.
— Це чудово, а тепер гайда відпочивати! Олафе, не покажеш, де ми можемо це зробити?
— Так, ходімо. У Кресі, безліч кімнат, зможемо всі комфортно розміститися, друзі, покажіть іншим їхні кімнати, а я відведу Альву.
Що живинки, що домівці, не знали слова «шиперити», але в думках і шепочучись між собою, саме це й робили. Першими не витримали Айк і Бйорк, — ой та перестаньте ви! Їх підтримав Еві, — йдемо спати, завтра може видатися довгий і насичений день, усім потрібно відновити сили й набратися енергії.
Нарешті всі розійшлися по кімнатах, однак це не притуплювало цікавість одне до одного, отже, заснули вони пізно.
— Альво, Альво…
— Що? Хто тут?
— Це я, Мо, можна мені до тебе?
— Так, ходи. О, Ніні й Тато, ви теж тут, залазьте! — якщо старші могли дати собі раду самі, то малята ще потребували Альви.
— Що ти думаєш про цей дім, як наш тимчасовий прихисток? Нам тут сподобалося!
— Спіть, завтра про це поговоримо. Добраніч!
— На добраніч, Альво, на добраніч.
— Олафе, Олафе! Спиш? — чоловік був готовий побачити всіх, але Фрею найменше, йому часто здавалося, що, окрім Рати, вона взагалі ніким навкруги не цікавиться.
— Ні, Фреє, ти щось хотіла?
— Так, тобто ні, але… Так. Олафе, можна я сьогодні переночую з тобою, Рата образилася, що я не підтримала їхню ініціативу, пішла спати до Квака з Густавом, а я не можу заснути без неї…
— Стрибай, ти знаєш, мені завжди приємно, коли ви приходите до мене.
— Але я спатиму на твоїй подушці! — прохання, яке звучало, як наказ, що ж, все в дусі котячої натури.
— Без проблем, на добраніч, Фреє! До речі, а що за ініціатива, про яку ти згадала?
— Добраніч, Олафе, — Фрея завершила розмову й зручненько вмостилася калачиком біля голови хлопця.
До кімнат, де вони ночували, майже не потрапляло денне світло, тому про те, що вже ранок — їх сповістили Ху і Му, які повернулися з ранкового облітування.
(Тук-тук-тук)
— Встааавайтееее, рааанооок! Пора снідати й налаштовуватися на новий день! — проголосили Ху і Му, стукаючи дзьобами кожному у вікно.
— Я відмовляюсь тут жити, якщо так буде щоранку! — Вів не любила, коли її будили вранці.
— А нам поки й посвідку на проживання не надали, — це була Альва, яка зайшла привітатися із живинками. — Доброго ранку!
— Доброго ранку, Альво! Сподіваюсь, усе гаразд і вам усім вдалося відпочити? — Олаф намагався бути бадьорим, але його мішки з борошном під очима, говорили самі за себе.
— Доброго, Олафе! Так, дякую, все чудово! — вчора він виглядав краще, а отже, в цю ніч погано спав, це вже Альва промовила в думках.
— Радий це чути! — Олаф зніяковіло провів рукою по волоссю, — Альво, мені знадобиться ваша допомога. Проте спершу сніданок! Кресе, нам, будь ласка, багато кави!
Альва і її компанія очікували побачити класичну старовинну бібліотеку, яку лишень можеш собі увити, побачивши цей дім, але тут було не все так просто. Замість запилених поличок із сотнями томів, до яких десятками років ніхто не доторкався, у цій бібліотеці було багато зачитаних книжок, навкруги панував творчий безлад: книги, олівці, списані аркуші були по всій кімнаті, дві драбини, за допомого яких можна було дотягнутися до найдальших полиць, були затерті, видно що ними часто користувалися.
Проте найбільше їх вразили читальні місця, які були розташовані по всій бібліотеці: невеличкий гамак, натягнутий між полицями-стійками; пухнастий лежак із трьома такими ж лахматими подушками; яскраве покривало, яке сховалося між книгами на високій полиці; в одному кутку — великий зручний фотель, над яким нависає лампа, в іншому — крісло-мішок, а біля нього гойдалка-кокон; під стелею виднілися невеличкі вільні полички із заглибленнями.
— Ми використовуємо бібліотеку за призначенням, проводимо багато часу тут, тому у кожного є своє місце для зручного читання. Думаю, для вас зараз теж усе організуємо. Друзі, мені потрібно переговорити з Альвою, можете, будь ласка, показати нашим гостям, свої читацькі кубельця і допомогти їм створити свої, дякую! — З наполегливого тону Олафа було зрозуміло — сперечатися марно, але ніхто й не збирався цього робити, бо вони вже мали свої плани щодо сьогоднішнього дня в бібліотеці. Шкода, що Еві відмовився приєднатися до них, посилаючись на інші справи.
— Альво, яким ти уявляєш своє місце для читання? Гамак? Фотель? М’яке крісло? А можливо крісло-мішок чи гойдалка-кокон?
Альва оглянулася, посміхнулася й виголосила: взагалі, я надаю перевагу читанню в ліжку, тому не знаю, чи зможемо ми це тут організувати.
— Досить практично, зараз глянемо, що ми можемо зробити, — Олаф почав розсувати зайві деталі інтер’єру, роблячи доволі просторе місце, — Кресе, ти чув побажання?! — плеск-плеск — Дякую! Ти, як завжди, неперевершений!
Цей будинок не перестав дивувати Альву. Вона бачила магію й все-таки говорила з рослинами, а тепер ще й, виявляється, знає мову тварин, проте такі чарівні штуки її все одно вражали. Ліжко було невелике, але досить затишне, з великою спинкою і декількома подушками та пледом для зручного тривалого читання.
— Те, що треба! — Дякую, Кресе! — Альва почала вмощуватися в особистому читацькому просторі, їй було приємно, що про неї дбають, хоч й намагалася заховати цю думку чимдалі, вона знає, що буває, якщо почати довіряти занадто. Одного болісного досвіду їй цілком достатньо. Проте й ігнорувати вона не могла, — і тобі, Олафе, теж дякую! Воно чудове!
Олаф знову проявив збентеження, рука автоматично потягнулася до волосся, здається, це його заспокійливий рух — провести рукою по темній, густій шевелюрі, опустившись до шиї, легко натиснути пальцями позаду, наче повертаючись до реальності й відновлюючи емоційну стабільність.
— Тепер розповідай, що ти придумав. Враховуючи всі ці приготування, ми тут надовго. — Альва вже тягнулася до перших найближчих полиць.
— Так, це може трохи затягнутися. Я не спав майже всю ніч (оо, я була права! — відмітила Альва в голові), думав над тим, що, можливо, ви непросто так натрапили саме на цей будинок і те, що Крес вас легко впустив — теж цьому показник. Я подумав, що, можливо, це знак, що нам варто об’єднатися і тоді я зможу дізнатися правду (ти можеш дізнатися правду? — знову пролунала думка в Альвіній голові, — а що ж ми! Їй не подобалося те, що Олаф часто говорив з акцентом лише на себе, нехай вона з рослинами тимчасові зайди, але як же його тварини, які живуть із ним роками…).
— Олафе, це все чудово, проте яким чином це має спрацювати? Ти роками тут живеш і досі не зміг нічого знайти, а тепер чарівним чином (а яким ж ще!? — гірко подумала Альва) все має випливти на поверхню?
— Можливо….
— Ох, щось дуже багато «можливо» в твоєму лексиконі, — Альва відчула, що сказала це дратівливо, але нічого не могла з собою зробити.
— Вибач?! — є одне, що Олаф точно запам’ятав на все життя від своєї родини — вибачайся, завжди вибачайся за свої слова, а там — чи потрібно, чи ні, вже як піде, зайвим точно не буде.
— За що ти..? Та ні, Олафе, це ти вибач, я погарячкувала, проте й стати частиною плану, де вигоду отримає лише одна сторона — мене не влаштовує і, думаю, моїх живинок також. До речі, — Альва повернула голову на групку, яка зосередилася посередині кімнати й тихо перешіптувалася між собою, — друзі мої, бачу, ви вже зріднилися із домівцями? Чи не проти ви допомогти їм, і зокрема Олафу, дослідити історію цього будинку?
— НЕ лише будинку, Альво, я ще хотів додати: можливо, нам вдасться знайти інформацію про нас з тобою, — Олаф побачив запитальний погляд, як брови Альви вистрибнули вверх, — себто, — продовжив він, — чому ми розуміємо мову тварин і рослин, а також, — тут Олаф вже звертався безпосередньо до істот, — можемо зрозуміти ваше походження, якщо бажаєте, звичайно!
— Так, гаразд, добре! Давайте спробуємо. Все одно ми поки не знаємо, як нам діяти далі, куди йти і що робити, тож, якщо ви не проти, щоб ми з вами ділили спільних простір, то натомість ми допоможемо вам у пошуках, — Альва помітила активне кивання Олафа, то в підтвердження, то в заперечення, відповідно до її слів.
Істоти планували діяти окремо від своїх людей, але зрештою погодилися на спільну роботу, попередньо домовившись між собою, що перше про знахідки ділитимуться у своєму колі, а потім вже розповідатимуть Олафу і Альві.
— Думаю, нам варто розділитися, бібліотека велика, тому працювати пліч-о-пліч немає потреби.
— Гарна думка, Сайрусе, так ми швидше й якісніше зможемо дослідити наявну літературу, — додав Квак, — до речі, як я розумію, кожен з нас може мати якісь особливості, ну, звичайно, окрім того, що ми розмовляємо й маємо свідомість, однак я думаю, ви розумієте, про що я кажу.
Вони перезирнулися, що ж, чого таїти, це й справді так, от лишень, чи зможе це допомогти в пошуках, побачимо. Розпочалася робота, поділивши приміщення на умовні зони, кожен узявся за свою.
І яким було їхнє здивування, що слова Квака знову були пророчими — бібліотека, наче ожила й почала сортувати книги, істотам потрібно було лише доторкнутися і книги рухалися від їхніх дотиків: одні засувалися вглиб полиць, а інші — випадали на підлогу.
Десь вглибині вони чекали цього, але все-таки думали, що це може трапитися завдяки тваринам і Олафу, адже вони мешканці будинку, проте таке відбувалося із ними всіма. Отже це була їхня спільна робота. Великі й малі за обсягом томи, сувої, окремі сторінки й списані згортки, карти й ще багато різного заповнювало підлогу приміщення.
— Здається, у мене проблема, — мовила Фрея, яка намагалася доторкнутися до чергової полиці, але та наче відштовхувала її невидимою енергією.
Усі почали скупчуватися біля неї, до цього такого не було, потім вони зрозуміли, що це остання полиця, за каноном вона мала б бути найдальшою, найсхованішою поміж інших, але ніт, то була майже центральна, хоча, чекайте, таки найцентральніша, яка тільки може бути, а ще в цій полиці була ніша, в якій розташоване читацьке місце Еві…
— Здається, до неї нам не добратися, давайте поки проглянемо, що випало на наші долі, точніше, що нам обрали розповісти Крес і бібліотека зокрема, — промовив Сайрус і набрав стопку найближчих книг.
Йшли години, вони читали, досліджували та аналізували все, окрім шурхотіння сторінок, тихого шепоту й здивованих вигуків, які одразу стихали, не було чути нічого.
— Давайте, ділитися, хто що знайшов! — Олаф відчував: сьогодні, сьогодні вони про все дізнаються, внутрішнє чуття, мабуть, ще ніколи не було настільки потужним, до цього моменту.
І почалося! Хвилі інформації, кожен хотів першим розповісти про віднайдене, вони перебивали одне одного, доказували за іншими, тицяли руками, лапками й пагінцями в книги, перестрибували між розкиданими виданнями, щоб показати, що їм вдалося відчитати. Здається, такого пожвавлення у бібліотеці не було ніколи, навіть завжди спокійні енти говорили швидко і з захопленням.
— Отже, підсумуємо, я з тваринами маємо зв’язок через ритуали, які колись, найімовірніше в дитинстві, наді мною провели батьки, для передання родової таємниці, яка частково зосереджена на збереженні гармонії в природі. І проявилося це все, коли батьки загинули.
— Так, а я значить розумію мову рослин (і тварин), лікую їх для того, щоб вони могли врівноважувати природні катаклізми завдяки своїй магії, яку вони черпають з енергії землі. Як все заплутано й водночас логічно звучить.
— І центром цього всього є Крес! — Альва й Олаф зустрілися поглядами, уже не вперше, вони вимовляють слова разом, — але чому він тобі нічого не розповідає, — це вже Альва запитала Олафа, — не знаю, Кресе, це запитання й до тебе, — перевів стрілки Олаф.
— НІ, мій друже, це запитання до мене, і я готовий дати вам відповідь. І не лише на це, — Еві з’явився раптово, перелякавши всіх присутніх, — хтозна, чи повернусь я сюди, до вас, до свого любого дому, тож настав час розкрити правду й піти…