Макабр

Біля безкрайніх лугів і гір знаходилось королівство, яке очолювала магічна династія. Магія в цій сімʼї передавалася спадково від матері до дочки і була захована в річ, що в кожних руках змінювала свій зовнішній вигляд. Потрібно було навчитись нею керувати та вести королівство за собою в майбутнє.

Королівство багато століть не знало нещасть, жило у процвітанні, здобувало собі славу по всьому континенту, однак як би чудово все не було, завжди знайдеться щось, що почне створювати проблеми. Згодом в королівстві Сонця зʼявились монстри, які стали початком кінця.

Ніхто не знав достовірно як це трапилось, але народом ширились чутки, що пробудилось древнє зло. Воно мало наміри зайняти столицю, приборкати магію до своїх рук і знищити усе людське. В якийсь момент монстрів стало надто багато, вони почали розвиватися майже так само, як і люди. Мали свої поселення, еліту і, звісно ж, «короля». Правляча династія спочатку не звернула на це уваги, але коли почалися перші набіги на столицю, схаменулась. Їм здалося, що проблема не стане великою, якщо вона десь далеко, не маячить перед самісіньким носом. Що може встояти перед давньою магією, що не знає меж свого володіння?

Самі монстри не були страшними, не мали екстраординарних навичок, були слабкі проти магії, проте їх перевага крилася в кількості. Скільки разів їх змогли відбити, стільки ж разів вони поверталися. Це було схоже на навалу сарани, що постійно прибувала.

Тоді королева зібрала своїх радників. Столиця жила своє життя, наче нічого не відбувалося, проте на кожній кухні, у кожному домі, велося обговорення ситуації, яку не можливо було приховати.

Королева, маючи у своїх руках незліченну кількість магії, вирішила, що якщо піде в серцевину лігва монстрів і знищить усіх разом із названим «королем», то позбудеться всіх проблем за одну ніч. Розвідка докладала, що «король» не схожий ні на людину, ні на монстра. Він має шість рук і ніг, дванадцять пар очей, а тіло його нагадує вовка.

Це не звучало страшно, поки жінка не побачила потвору на власні очі. Розвідники недооцінили його. У житті він виглядав набагато гірше, ніж все, що їй докладали. Битва із ним не була легкою, навпаки, вона забрала усі сили. Королева багато років тренувалася володіти своєю магією, мечем, бувала в битвах, проте проти цього монстра не змогла простояти довго. Його сили не кінчалися, скільки ударів вона б йому не наносила. Рани моментально затягувалися, а її магія просто зникала десь всередині його тіла.

Королева мала відступити. Тільки зараз вона зрозуміла, який необдуманий учинок їй довелося зробити. Так, вона прийшла не одна, проте цього було замало, і майже всі її довірені люди пали в нерівноцінній битві, а вона ледве дихала.

— То що, людино, мене тебе добити?

Його голос скрипів і різав по вухах, слухати було неможливо. Хотілося закритися руками і забути цей потворний звук. Але, звівши очі, королева побачила лише його жахливу усмішку.

— Це вибір без вибору.

Він розвів руками.

— Ти прийшла сюди добровільно, пташко.

Це була гірка, але правда. Вона недооцінила жахливість усієї ситуації, подумала, що це чергові варвари прийшли на вірну смерть. Але ця потвора була гіршою, набагато гіршою. Якщо є ще хтось, хто хоч наполовину такий самий, як і він, то столиця впаде за одну ніч.

— Ти правий. Тепер дороби свою справу до кінця.

— Це нецікаво і ти нудна. Я відпущу тебе.

Королева, сидячи на холодній землі, розгублено подивилась на нього. Знизу вверх він виглядав справжнім демоном, таким, якого ніколи не мала б носити земля.

— Яка тобі вигода з цього?

— Зараз ніякої, але в майбутньому буде. Народиться дівчинка, яка зможе стати мені гідним суперником, а поки можете жити у страху за свої нікчемні життя. Я почекаю на неї, а там подивимось.
Кинувши до ніг королеви свій закривавленій меч, він пішов з поля. Дивлячись услід чудовиську, жінка просиділа до самого ранку, чекаючи, що він повернеться добити її. Але ні, цього не сталося. Лише вдень вона пішла геть, забравши із собою меч. До кінця її життя монстр більше не показав активних дій. Були рідкісні набіги на столицю, але, скоріш за все, це була його розвага. Королева підняла сім захисних куполів, створених магією, посилила королівську гвардію і спробувала придумати нові закляття. Не маючи змоги перевірити їхню ефективність, вона спочила з миром.

***

З того часу змінилося семеро королев. Усі вони розповідали цю історію своїм дітям, як казку перед сном. Вчили їх магії з пелюшок, давали в руки меч з ранніх літ, думаючи, що ось їхня дитина може бути тою, кого чекає монстр.

І недарма. Відразу після народження принцеси на імʼя Філіссія, знову почалися нападки монстрів. Майже кожного тижня королівство стикалося із ними. Не тільки перед столицею, вони почали свою діяльність далеко за її межами, тероризуючи просте населення, що не мало змоги дати відсіч.

З кожним роком монстрів ставало дедалі більше, вони були сильнішими і лютішими, на деяких не діяла магія. Це була орда, що не знала іншої цілі, окрім як дістатися замку і захопити його.
Кожного дня гвардія втрачала своїх людей, а королева не могла постійно знаходить на полі битви. Її чоловік теж був простим смертним, що не мав нічого, окрім власних сил, здобутих за роки тренувань. Більше за все вона боялася за свою доньку. Зовсім скоро після її народження стало зрозуміло, що вона саме та, на кого так довго чекав «король» монстрів. І зараз королева зовсім не знала, що робити із цими знаннями. Скоріш за все, вона помре, не витримавши силу чудовиська, але її донька поки що надто маленька, щоб впоратись з усім самостійно. Якщо вона така сильна, якою повинна бути, навряд чи потвора буде чекати на смерть від її руки.

Коли принцесі виповнилося лише дванадцять, «король» потвор ступив до столиці, розбивши перед цим усі барʼєри і поклавши людей більше, ніж за дванадцять років нескінченної війни. Його не хвилювали втрати жодної зі сторін, він прийшов за тим, про що колись казав.

Мати Філіссії програла битву так само швидко, як і її попередниця. Монстр відкинув її голову кудись у кущі і спокійно пройшов до замку. Скільки би не вчилися королівські нащадки володіти магією чи зброєю, цього постійно буде замало.

А тим часом в одній з кімнат сиділа біловолоса дівчинка, стискаючи у руках блискучий меч. Цим мечем якраз і був магічний артефакт, який вона отримала в спадок від матері сьогодні вранці. За нормальних умов це повинно було б статися лише через чотири роки, але обставини змушували поспішати. Перед битвою королева обійняла дочку, і це було востаннє, коли Філісія бачила матір.

***

Меч у її руках був важкий, хоча до цього Філіссія тримала подібних тисячу. Кожного дня вона ходила на довжелезні тренування, виснажувала себе до останнього, вчилася цілими днями, намагалася оволодіти своєю магією, але раз у раз не могла поцілити у монстра. Він крутився, наче дзиґа, навколо неї, наносячи удари, від яких їй якимось дивом вдавалося ухилятися. Його меч був схожий на новий її : такої самої форми, з таким самим руківʼям і візерунком на ньому. Монстр навіть тримав його так само, як і вона.

І йому нічого не заважало говорити до неї.

— Давай назвемося одне одному.

— Я не хочу чути імʼя того, хто вбив мою матір.

Монстр підняв брови, наче не знаючи, що й казати.

— Якось грубо, дівчинко.

— Припини, ти знаєш як мене звати. І я знаю твоє імʼя, Семмель.

Замість відповіді, на Філіссію посипався шквал ударів, не всі з яких вона змогла відбити. Це було образливо, програші завжди були її найслабшою стороною, вона ненавиділа це. Сльози піднялися до горла, все її тіло боліло і було скалічене, ще якийсь час і все буде скінчено. Його перемога вже грала десь над нею.
Поки вона знову намагалася піднятися на ноги, монстр не пробував напасти, лише чекав і спостерігав. Усі його червоні очі були направлені на неї, в деяких вона бачила власне жалюгідне відображення. Тої самої миті у неї в голові промайнула думка про втечу. У теорії це було можливо, але на практиці вона мала лише один шанс.

Позаду були сходи, і тіло Філіссії зреагувало швидше, ніж розум. Тільки подолавши декілька десятків, змусила себе прислухатись. На диво, було тихо, шум створювали лише її власні чоботи. Серце відразу почало битися, як скажене, вдаряючи не гірше, ніж наточене лезо його меча. Але потім зверху почувся тріск, стіни замку заколихалися, посипалися камені — він пішов за нею!

— Невже хочеш пограти в кішки-мишки?

Він був далеко, але голос відбився у самих вухах, наче Філіссія пустила його собі до голови. На одну-єдину секунду це змусило її зупинитися.

Коли вона опинилася на вулиці, перечепилася через трупи і впала. Зараз в неї не було часу на це реагувати, піднявшись, принцеса побігла дужче. Можливо, вона зможе дістатися воріт міста і … далі плану не було. Думки давалися з трудом, у голові все перемішалося в одну купу, вона була розгублена, хоча завжди знала, що саме це її чекає. Зараз ніхто не міг дати їй поради, осудити, нікого не залишилось, тільки Філіссія буде приймати рішення, якими пагубними вони б не виявились.

Вулиці були всіяні трупами. Не тільки містян, а й монстрів, у домівках не горіло світло: вони всі були пусті і розбиті. Було чутно тільки принцесу, що бігла безголосою вулицею, а за нею неспішним, майже прогулянковим кроком, ішов монстр. Вона декілька разів оберталася, щоб побачити його, а він так само нікуди не поспішав.

Здається, вся ця ситуація його неабияк тішила. Вишкирівшись, монстр лише спостерігав за людським дівчиськом, яке ще не розуміло, що скоро настане кінець. Але вона була цікавою. Така маленька, ще зовсім юна, але вже може дати йому гідну відсіч. Вона не схожа на всіх тих, кого він бачив на троні до цього. Ті покладалися лише на свою магію, були впевнені, що увесь світ біля їхніх ніг. Певно, маленька принцеса ще не встигла збагнути це. Усе одно ніякий світ їй не здобути, навіть обіцяного матірʼю трона вже ніколи не побачити.

Але коли Філіссія вибігла за ворота столиці, жахлива усмішка зникла з його лиця. Ця гра повинна була закінчитися там, де і почалася.

***

Столиця знаходилась недалеко від інших міст, проте їх більше не було — монстри стерли все з лиця землі, залишивши після себе лише попіл і гори трупів.
Філіссія могла бігати тільки по околицях, але цього було вдосталь, щоб насолодитися цим жахливим видовищем випаленої землі. Ліс був надійнішим, хоча вона зовсім не знала як виживати. Провівши усе дитинство в затишному королівському дворі, дівчинка не мала уявлення, чого чекати. З нею був лише меч, а тіло ломило від втоми та ран. Варто було б знайти місце для ночівлі й не померти заодно.

Семмель втратив її біля столиці, але Філіссія була впевнена, що то його пастка. Він просто не міг відпустити її так легко, коли вона була прямо в його кігтях. Він десь поряд, ховається і чекає слушної миті, щоб напасти та вбити її.

Але коли день змінила ніч, нічого не сталося. Принцеса зустріла ранок. Неподалік знайшла навіть невеличкий струмок, у якому спромоглася привести себе до припустимого стану. У відображенні води на неї дивилася білява дівчинка з темними очима і худорлявим тілом, що було всіяне синцями і маленькими ранами. Значні подряпини від меча чи кігтів монстра, вона намагалася прибрати за допомогою магії, проте лікування ніколи не було її сильною стороною.

Потрібно було кудись вирушати, бо сидіти на одному місці ставало дедалі небезпечніше, але Філіссія гадки не мала куди податися. Усюди монстри, з кожного куща на неї може напасти Семмель, а родини, як і всього королівства, немає. Ніде немає безпечного місця. Вона залишилась одна. У руках був лише магічний меч, у відображенні якого, замість себе, дівчина бачила Семмеля.

***
Коли зима чотири рази змінила осінь, вони знову зустрілися. За ці роки ця зустріч не була єдиною, проте на жодній вони не змогли встановити переможця. Постійно віддалялися, наносили смертельні удари, однак бачили одне одного знов і знов, із року в рік.

Семмель, певно, і народився таким потворним, в противагу принцесі, яка з кожним роком ставала дедалі гарнішою, сильнішою та хитрішою. Життя з однією метою — перемогти «короля» і його посіпак, відіграло свою роль. Більше вона не хотіла нічого, окрім цього. Поставила своє життя на колії війни, де зі сторони колись величного королівства була лиш вона, без армії чи хоча б когось, хто був би на її стороні. Її темні очі дивилися без минулого страху, в них було пусто. Упродовж усієї битви Філіссія не відривала погляду він нього, не слідкувала за своїми рухами, покладалася на тіло, що не робило помилок. Не відповідала на його шпильки, не реагувала на пропущені удари, била, поки мала сили.
Коли вони розходилися, не відпускала меча, трималася, готова нанести останній удар. А він кожного разу не впізнавав у ній ту дівчинку, яку колись відпустив. Зараз перед ним стояв повноцінний воїн, рівний йому. Саме цього він і чекав стільки років. Хоч щось, що його розрадить.

Її перемога була лише питанням часу. Меч, що колись подарувала мати, зараз стирчав прямісінько із серця Семмеля, однак він все ще хотів з нею балакати. Він взагалі постійно хотів з нею вести розмову, хоча єдині їхні точки дотику — це ненависть одне до одного. Навіть коли Філіссія не зупиняючись наносила удари йому в лице, коли відривала одну руку за іншою, розкидувала очі в різні сторони, зосереджуючи усю його увагу на ній, він не замовкав. Це був момент, якого він боявся і прагнув одночасно. Усі почуття, притаманні людям, спалахнули в ньому, наче тільки що підпалений ліхтар. Небо більше не було червоним, воно стало білим, як молоко. Її волосся зливалося із ним, таке довге і шовковисте, таке ненависне для Семмеля.

— Королівство… Ти ніколи не зможеш відновити його, повернути колишню славу, красу і велич. У тебе немає людей, що могли б піти за тобою… В тебе взагалі нікого немає.

Він зайшовся у кривавому кашлі. На принцесу полилася кров, не багряна, а чорна, чимось схожа на вино.

— Після моєї смерті ти залишишся останньою, хто є у цьому світі.

Вона більше не била. Спостерігала невідривно, ловила кожне слово, що злітало з його вуст. Вони не викликали емоцій, давно не викликають. Він каже правильні речі, але Філіссія жила заради цього останні роки. Вони жили заради цього моменту.
Вона розбила його армію, вбила кожного монстра, розтрощила його замок, поселення, що вони возвели. Це був останній мах пензлика, скоро картина буде завершена.

— То нехай.

Семмель видавив із себе щось схоже на сміх. Булькотіння його крові перемішалося із повторними звуками, але принцеса не спинила його.

— Був радий знатися… Філіссіє.

Чисте небо на долю секунди знову стало червоним, а потім назавжди згасло. Він ніколи не попаде до пекла знов, його власноруч створене пекло залишилось тут, разом із нею.

***