Стихійне лихо

У світанковім вранішнім небі кружляла біла голубка. Споглядала умитий росами новонароджений світ: юні смагляві ліси, кришталеві ріки, зелені рівнини… Аж раптом, накинувся на бідолаху стрімкий чорний крук. Зчепилися, закрутилися коловротом. Прокинулось сонце, подарувало на вродини світові Осяйну Іскру — кого торкнеться, той ладен буде чарувати. Торкнулася Іскра голубки, прогнала вона крука далеко за високі гори. Звеселились Земля, Сонце, Вітер і Море. Сонце на радощах пролилось на ліси розплавленим золотом. І нарекли цю благословенну місцину Златоліссям.
Біла голубка звила гніздечко на високому пагорбі. Прийшли до неї звідусіль чаруни: заклиначі води з Півдня, із Заходу ті, що пізнали мудрість Землі, підкорювачі Вогню зі Сходу та північні приборкувачі буйних вітрів. Побудували вони фортецю — Вирійську обитель, щоб Златолісся від бід захищати. Й все було мирно та ладно, аж поки не з’явився в ній той, що мав у собі силу, донині не бачену. Оселились в серцях чарунів чорні заздрощі. Налетіли круки, почали у шибки відчайдушно битися. Розлетілись шибки на друзки, рознесли їх круки по всьому Златоліссю. Почалася битва, і тривала три дні та три ночі. Побачили чаруни, що накоїли, але було пізно. Таємничий стихійник зник, наче ніколи й не існував. Домовилися вони тримати в секреті ту силу, щоб заздрощі більше чарунських сердець не побороли. І розійшлися на всі чотири сторони.
Минуло понад двоє століть. Занепало Златолісся, зубожіло. Прогнівалися стихії, що люди їхні дари зрадили. Все рідше з’являлась Осяйна Іскра на світанку біля осель, відмітити новонароджених. Задля боротьби зі стихійними лихами чаруни повернулись в обитель на пагорбі, і взялися юних стихийників премудрощам вчити. Зі змінними успіхами.
***
Мирослава нервово поправила зачіску. Поруч зітхнула Уляна — так, ніби їй не вистачало повітря. Дівчата перезирнулись.
— На рахунок “три”! — прочинили важкі двостулкові двері урочистої зали Древоладу.
Варто було їм зайти всередину, як різноколірний натовп розділив дівчат. Мирослава залишилась сама. Поки вона роззиралася в пошуках подруги, залою пролунав розкотистий голос:
— Вітаю вас, майбутні стихійники та стихійниці! — зверхник Межибор Громовиця всміхнувся до випускників. — Сьогодні великий день. Чотири роки ви йшли до нього, і шлях нарешті завершився.
Мирослава щосили стисла побілі пальці. Ініціація лякала її до дрижаків. Сьогодні вона отримає все… або нічого. Таку-сяку магію міг опанувати кожен: читати руни, ворожити на кісточках, замовляти зубний біль, зварити зілля чи наслати забуття… але не силу стихій. Природа єдина лишалася непідкореною. Урагани, землетруси, пожежі та паводки забирали сотні життів, і людям нічого було протиставити. Окрім стихійників, найбільш нечисленної та оповитої таємницею когорти чарунів Златолісся.
— Сьогодні ви оберете одну зі стихій, що супроводжуватиме вас до кінця життя. Зіллєтесь із нею, станете єдиним цілим — складете іспит, або залишите ці стіни назавжди, без права на вороття!
Голос зверхника дзвенів у вухах Мирослави, перекриваючи шалений стук її серця. Дівчина крадькома витерла спітнілі долоні. На зеленому оксамиті сукні лишилися темні плями.
— Ви готові? — прогримів Громовиця, здіймаючи догори посох з тьмяною напівкулею.
— Так! — гул збуджених голосів поглинув невпевнений писк Мирослави.
Зверхник посміхнувся у чорну бороду й стукнув посохом. Куля спалахнула, на мить осліпивши дівчину. Коли вона розплющила очі, побачила квіти живого чистого полум’я, що проростали з повітря. Напівтемна зала наповнилась лагідним помаранчевим світлом. Тільки висока кам’яна стеля залишалась в обіймах тіней, нагадуванням про приховану небезпеку. Мирослава вдихнула так глибоко, що у грудях запекло, закрутило.
«Зараз почнеться…»
— А тепер, — Громовиця обвів учнів суворим поглядом, — оскільки для багатьох з вас це останній день, я хочу, щоб ви добре повеселилися. Як одна велика родина. Сміялися, пили мед, танцювали, і ні про що не хвилювалися. Іспит залишимо на сам кінець, коли крики півнів проголосять новий світанок.
Заграли музики. Студенти почали розбрідатися між щедро накритими столами, збиватися в групки, до центру кімнати потяглися найсміливіші пари, щоб подарувати одне одному прощальний танець. Мирослава залишилась стояти біля входу. Мелодія оминала її не торкаючись, обтікала, мов вода у струмку нагріте на сонці каміння.
«Ні! Я не хочу більше чекати!»
Вона й без того довго терпіла муки непевності вибору, тортури зневіри у власних силах та страх уготованої для неї долі. Мирослава воліла, щоб все якомога скоріше закінчилось.
Хтось мимохідь штовхнув її під лікоть і, вибачившись, зі сміхом відправився далі. Біль, промайнувши блискавкою до потилиці та кінчиків пальців, привів Мирославу до тями. Спочатку ніби крізь вату, а потім дедалі гучніше, долинули звуки музики та голосів. Дівчина підійшла до столу, взяла перший-ліпший келих й одним духом його осушила. Гіркувато-солодкий напій легенько щипнув кінчик язика і теплим клубком звернувся у шлунку, мов бабусин рудий кіт на гострих дитячих колінках. У п’ятках зробилося лоскотно. Мирослава присіла в низьке, висічене з лавового каменя крісло і приготувалась чекати.
Усюди вчувалася сила стихій. У земляній підлозі, щільно втоптаній по центру, м’якій та родючій вздовж складених з гранітних брил стін; у паростях в’юнів та винограду, що підіймалися вгору, чіпляючись за вищерблений від часу камінь, та колихались од вітру біля високих вузьких вікон без шибок; у мерехтливому світлі факелів, закріплених в металевих кільцях на рівні двох людських зростів. Вони горіли без диму та кіптяви, відкидаючи на стіни довгі примхливі тіні.
«Тінь від вогню! — Мирослава здригнулась, вдивившись в язики танцюючого полум’я. — Вони живі, як і вогняні квіти!».
Дівчина підняла голову до схожої на перевернуту ступку стелі. Їй привиділося клубіння туману, що збирається у хмарки, маленькі сріблясті блискавки… Або зір, застелений хвилюванням та медовим напоєм, грав з нею жарти.
Мирослава оглянула розставлені по периметру кам’яні столи, які зливалися в єдине ціле з гранітними стінами. Довго роздивлялася ебонітову катедру з напівкруглим помостом, що монолітом височіла в кінці зали, відсікаючи шлях до блискучого дзеркала водоспаду за спиною Межибора Громовиці. Зверхник відкинувся на спинку крісла, майже торкаючись головою водяної поверхні та, здавалося, задрімав. Дівчина намагалась закарбувати у пам’яті кожну деталь, на випадок якщо більше сюди не повернеться. Якщо бачить сьогодні цю стихійну гармонію в другий та останній раз.
Уперше двері урочистої зали Древоладу відчинились перед нею чотири роки тому. Тоді все було іншим — вона була іншою. Сповненою надії, віри та гордості перед посвятою в престихійники. Насправді навчання тривало не чотири роки, а п’ять, тільки перший не рахували. Це був відбір, протягом якого відсіювали безнадійних. Важкий удар для майбутніх чарунів, про який їх не попередили. Серед юних магів не було жодного без відбитка Осяйної Іскри — таких навіть не пускали на поріг. Але силу стихій відкривали не кожному.
Справа була не в багатстві, владі та привілеях, що отримували за службу стихійники, а в небезпеці. Остання межа, єдиний щит між беззахисними людьми та розгніваною природою — пліч-о-пліч стояли вони перед лицем небезпеки, схрестивши руки, об’єднавши сили в єдину зброю, здатну приборкати несамовитий танок бога смерті, розрухи та хаосу. Назад з перемогою вертались не всі.
Мирослава сама обрала таку долю. Не вагаючись покинула школу, ледь навчившись читати, писати та рахувати. Попри вмовляння батька, якому зрештою довелося змиритися з бажанням доньки залишити на довгі роки звичне життя. Тодішня дванадцятирічна дівчинка відчувала в собі силу змінити світ. На відміну від цієї Мирослави, що так і не змогла обрати одну з чотирьох стихій, й трусилася в кріслі у поганому передчутті. Вона боялася провалити іспит, опинитись на вулиці й до кінця життя показувати на ринковій площі нехитрі фокуси, в надії на копійчину.
Батько, звісно, прийме її, але ніколи не зрозуміє. Єдиною людиною, здатної розділити її надії та страхи, була Уляна. Мирослава витягла шию, намагаючись відшукати в натовпі темно-синю, із золотавим пояском, сукню подруги. Уляни ніде не було видно. На тлі стриманих, вбраних у темні плаття та кошулі престихійників, майнула яскраво-біла пляма.
«Хто додумався у колір народження та смерті вдітися? — здивувалася дівчина, але одразу про це забула. Новий напад паніки скував її льодяними обіймами: — Ти досі не обрала стихію!!! Не. Обрала. Стихію!» — гупало в скронях все гучніше й гучніше. Мирославі здалося, що кожен в залі дивиться на неї. Вміст другого келиха опинився всередині, рятуючи дівчину від холоду. Вона заплющила очі й зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись.
«Добре, — міркувала Мирослава, — не обрала раніше, зроблю це зараз. Земля, Вода, Вогонь, Повітря… Що мені найбільше подобається?»
Подобалось все однаково. Окрім, мабуть, землі — дівчина нерідко відчувала себе відірваною від неї. Лишалися інші три. Їй завжди було важко обирати, якою силою скористатися, тому на заняттях дівчина барилася, втрачаючи дорогоцінні секунди. Зірок з неба вона не хапала, проте була твердим середняком. Як і більшість учнів її курсу, що аніяк не додавало впевненості.
Остаточно заплутавшись, дівчина здалася. Вона дочекається іспиту й обере вже на місці. Або ні, і тоді просто піде. «Так буде правильно — не можеш зробити вибір у спокійні часи, нічого лізти в пекло. Тільки інших підведеш». Картинка перед очима попливла, затремтіла. Мирослава притисла до обличчя оксамитові рукави. М’яка тканина всотала вологу, роблячи погляд знову ясним.
«Рішення прийняте, оскарженню не підлягає».
До ранкових півнів лишалось багато часу. Дівчина підвелася, тихими кроками попливла насипною підлогою, вдивляючись в знайомі обличчя. Ось високий нескладний Ладислав, з яким вони мало не спалили тренувальну кімнату. Відлюдькувата Ївга, з блискучою, мов куля, лисою головою та світлими смугами брів. Водяна богиня, як називали її вчителі, або риба — так казали позаочі заздрісники. Мирослава до них не належала, проте не відмовилась хоча б від краплини Ївжиного вміння.
Ближче до водяного дзеркала пошепки перемовлялись її улюблені наставниці. Дана Згориясна, впіймавши погляд Мирослави, лагідно посміхнулася. Дівчина сором’язливо повернула посмішку і застигла, мрійливо перебираючи складки сукні. Якби ж вона була схожа на Дану! Така ж білолиця, тонковида, з волоссям, немов молодий липовий мед. Ніхто не знав, скільки насправді наставниці Згориясній минуло літ. Подейкували, що багато. Проте виглядала вона мов тепла весна, квітуча та юна.
Співбесідниця її навпаки — несла на собі відбиток років. У поцілованих сріблом пасмах, ледь помітному візерунку зморшок на прозоро-попелястій шкірі, обережних стриманих рухах. Лише очі наставниці Яворини Благовільної сяяли молодістю та завзяттям. Мирослава любила лишатися з нею після занять і розмовляти. Про життя, магію, як віднайти своє місце у світі. Наче з мамою, якої дівчина не пам’ятала. Але такою як зараз, вона ніколи Яворину не бачила. Похмурою, як грозова хмара, яка ось-ось вдарить блискавкою чи проллється дощем.
Наставниця Благовільна так на неї й не глянула. Краща подруга ніби крізь землю провалилась, і навіть Межибор Громовиця кудись зник, залишивши замість себе порожню катедру. Мирослава побоювалась зверхника, але в його присутності відчувала впевненість, що має право тут бути. Зараз їй цього дуже не вистачало.
Нервово похрускуючи пальцями, Мирослава зиркала в бік закружених в танці пар. Серед натовпу знову майнула біла сорочка. Нахабно біла. Чужорідна та недоречна, як для такого заходу. Хазяїн сорочки був незнайомим. Дивний високий юнак із русявими пасмами, що спадали на очі. Він пританцьовуючи пересувався від столу до столу і зацікавлено крутив головою, розглядаючи престихійників.
«Чужий у свята-святих Древоладу? — здивувалася Мирослава. — У такий день, коли вирішується подальша доля юних чарунів… Нечувано!» Дівчина обурено пирхнула.
Юнак тим часом підійшов до столу і невимушено перевернув склянку з водою на свою білу сорочку. Мирослава з відвислою щелепою спостерігала, як він звертається до наставниці Згоріясної по допомогу. Коли кошулю було висушено, а вистава знов повторилася, дівчина насупила брови. Хай тільки спробує ще раз, і вона покаже цьому пришлому бевзю, де раки зимують!
Варто лише було третій склянці води намочити тканину, Мирослава сердито клацнула пальцями. Гаряче повітря вдарило юнака в груди. Той зігнувся від несподіванки, вчепившись у миттєво висохлу одежину. Дівчина спішно відвернулася, вдаючи, що роздивляється настінну мозаїку. Чужинець вертів головою, а вона тихенько хихотіла.
«Так тобі, шуте гороховий!»
Та святкувати перемогу було зарано. Віддихавшись, впертий бевзь перемістився в інший куток, де спробував повторити свій фокус.
«А щоб тебе хрущі покусали!» — Мирослава сердито примружилась.
Вогник свічки слухняно лизнув простягнуту руку. Чужинець зойкнув й позадкував, кумедно перебираючи довгими ногами. На тильній стороні долоні розквітла пекуча червона пляма.
«Здається, перестаралася», — над юнаком зібралася хмара й пролилася рясним дощем. Мокрий та спантеличений він попрямував грітися біля факела. Але не надто близько.
Мирослава прослизнула в протилежний бік. Серце радісно калатало, напруга покидала тіло, лишаючи замість себе приємне поколювання. Маленька перемога, нехай по-дитячому пустотлива, повернула фарби на змарніле від хвилювань юне личко. Дівчина присіла біля пагінця мальви, що пробивався з м’якої землі коло Західної стіни. Торкнулася тендітних пелюсток, зашепотіла-заспівала до квітки, ділячись потаємним. І так хороше їй зробилося, так затишно, тривоги враз сірим димом розвіялись.
Усміхнена, вона підвелася й солодко потягнулася. Посмішка повільно розчинилася, коли вона зочила знайому білу сорочку.
«Бодай тебе качур копнув! — Мирослава грізно стисла кулачок. — Вже до Ївги причепився, бісоголовець!»
Чужинець і справді вже щось невимушено розповідав молодій відлюдниці. Ївга уважно слухала, схиливши набік лискучу голову. Мирослава хотіла втрутитись, коли з вільних від шибок вікон долинули крики півнів.
Перший…
Другий…
Третій!
Заграли трембіти. Перед спантеличеною дівчиною з’явилися двері. Прості соснові двері, пофарбовані в один шар звичайною білою фарбою. Маленька латунна ручка приязно підморгнула легеньким відблиском. Мирослава закрутила головою, але навколо не було нічого, крім яскравого світла, в якому потонула зала разом з чужинцем, Ївгою та іншими престихійниками.
«Зараз… або ніколи!» — Мирослава штовхнула двері, зробила крок у невеличку кімнату і роззирнулася. На кожній з чотирьох стін були намальовані символи відповідної сторони світу. Під символами стояли низькі кам’яні чаші, накриті матовими скляними півкулями. Мирослава підійшла до Заходу, подивилась на крихітний отвір у скляній поверхні. Надто малий, рука не пролізе. Вона спробувала відсунути кришку, але пальці щораз зісковзували, а важка півкуля навіть на крихту не зрушила з місця.
Дівчина опустилася на підлогу, втерла дрібні краплі, що проступили над верхньою губою. Можливо, потрібно прикликати вміст чаші? Мирослава зосередилась, звертаючись до відбитка Осяйної Іскри, але та мовчала. В очах защипало, дівчина замотала головою, намагаючись відігнати примару відчаю. Ні, вона так просто не здасться! Дівчина зазирнула крізь отвір, притиснувшись обличчям до прохолодного скла. Внизу, на самому дні, лежала грудка землі. Звичайної, напівсухої, буро-червоної землі. Мирослава просунула всередину палець. Нічого не відбулося. Вона підвелася і хотіла йти далі, коли кришка повільно зсунулась вбік. Кілька дрібних порошинок здійнялися вгору й закружляли біля обличчя. Мирослава з посмішкою простягнула руку. Чаша затремтіла, й земля, як за наказом, вирвалась назовні! Сотні дрібних часток полетіли до неї, намагаючись потрапити в очі, набитися в ніздрі. Дівчина відчайдушно відмахувалась, й переможені воїни осідали на оксамиті сукні та хвилястому волоссі, але на їх місці одразу з’являлись нові.
Мирослава облизнула пересохлі губи. У роті лишився присмак металу. Вона намагалась вдихнути, але кожен ковток забитого пилом повітря робив тільки гірше. Страх вистрибнув з неї мов дикий звір, й потужної хвилею зніс земляну завісу назад до чаші. З гучним стуком закрилася кришка.
Похитуючись, дівчина перемістилась до Півдня. У глибині чаші тихо плюскотіла вода. Мирослава припала до отвору і заплющила очі, уявляючи, як прохолодна волога втамовує її спрагу. Тонкий струмінь повільно піднявся крізь отвір, торкнувся потрісканих губ. Вона почала жадібно пити, намагаючись увібрати якомога більше вологи. Струмінь міцнішав, і вона ледь встигала робити ковтки, захлинаючись ними до болю у горлі. Коли рідина пішла носом, Мирослава нарешті відірвалась від чаші, але вода не спинилась, навпаки — вдарила наче з підземного гейзера. Земляний пил, змішавшись з водою, перетворювався у брудні плями, склеював волосся. «Холодно… як же холодно…» Дівчина ніби в трансі виставила перед собою руку. Вода, торкнувшись пальців, застигла. Вона прийняла в себе цей холод, і обернулась морозною квіткою.
Мирослава обхопила себе за плечі й побрела до Сходу. Навіть крізь чашу вона відчула тепло. Дівчина обійняла її, притислась до каменя, простягнула до отвору посинілі руки. Маленький лагідний вогник вилетів з чаші та сів на палець яскравим метеликом. Кров розтеклась занімілими пальцями, і Мирослава нарешті відчула полегшення. Один за одним вогники підіймалися з чаші, сідали на її руки, плечі, кружляли навколо, торкались волосся. Вона блаженно примружилась, аж раптом ніс засвербів від їдкого запаху. Святкова сукня, охоплена вогнем, почала диміти, нестерпно смерділо паленим волоссям.
В паніці дівчина підхопилася, почала змахувати з себе настирних «метеликів», намагалась зібрати їх в жменю — але вогонь не слухався, розбігався, тікав від неї крізь пальці. Кришка з останньої, четвертої чаші затремтіла і розлетілась на друзки. Щільний потік повітря здійняв вгору волосся, вдарив в обличчя, миттєво знищив вогонь, але не вгавав, лише набираючи обертів. Мирослава зіщулилась, затуливши обличчя руками. Здригнулась, почувши чи то вибух, чи то гуркіт грому. Раптом усе стихло.
Мирослава стояла посеред спорожнілої зали. Факели не горіли, крізь вікна сором’язливо заглядали невпевнені промені сонця. Було настільки тихо, що легке дзюркотіння водоспаду біля катедри зверхника ледь не оглушило її.
— Добре що ти тут, — голос наставниці Згориясної застав дівчину зненацька. — Мені потрібна твоя допомога.
Мирослава озирнулась. Поряд з Даною Згориясною стояв пришлий нахаба у білій сорочці. Вона ще раз огледіла порожню залу, сподіваючись, що звернулися не до неї. Але крім них трьох більше нікого не було.
— Звісно, наставнице, — Мирослава кивнула, ховаючи тремтячі руки. — Що я можу зробити?
— Проведи, будь ласка, нашого гостя, — винувато посміхнулась наставниця. — Усі розійшлися… а вам все одно по дорозі.
«Ну, ось і все… по дорозі, — гірка усмішка ковзнула обличчям дівчини. — Мені більше нема що тут робити». Мирослава злилась на себе, на Дану Згориясну, а понад усе на цього нахабного юнака, який так невчасно нагодився. Якби не він, дівчина розпитала б наставницю, що їй далі робити, чи можна все виправити. «Хто він взагалі такий?! Мабуть, синок одного з меценатів, який прийшов повитріщатися на стихійників». Меценатство було необхідним злом, яке дозволяло годувати майбутніх чарунів, з яких далеко не кожен зуміє скласти іспит. На очі Мирослави навернулися сльози. Вона сердито потерла обличчя брудною долонею.
— Радомир Живопліт, — з безглуздою радістю відрекомендувався юнак.
— Мирослава Засвітна, — знехотя відповіла дівчина.
— Дуже радий знайомству! Ви готові вирушати назустріч пригодам, моя голубко?
Приречено озирнувшись на Згориясну, Мирослава зітхнула і попрямувала до виходу.
Свіже повітря та ласкаві сонячні проміни за інших обставин принесли б їй насолоду. Але не зараз, коли поряд бовваніла недоречна біла кошуля, а людина всередині неї навіть на хвильку не стуляла рота. Надія, що підвода чекає на цього мазурика неподалік, розтанула — бевзь радісно заявив про любов до прогулянок. Під невпинну тріскотню супутника Мирослава думала про батька, якого не бачила понад рік, як житиме далі, та про Уляну. «Цікаво, чи склала вона іспит? Звісно, склала. Уляна завжди була відмінницею, кращою на курсі. Чи побачимось ми коли-небудь знову?»
Радомир безтурботно спускався схилом, залишивши Мирославу плентатись десь позаду. Час від часу спинявся, чекав на неї, і продовжував балаканину. Від звуків його голосу почала боліти голова. Нарешті, дійшовши до ставка з прохолодною водою, юнак заскімлив про втому. Сонце стояло вже високо і добряче припікало, тож, попри бажання швидше здихатись обридлого супутника, дівчина зголосилася на привал. Нахаба миттю розтягнувся на березі в затінку та взявся жувати соломинку. Мирослава спустилася до води. З відображення на неї глянуло перемазане брудом дівчисько, у припаленій сукні та з кудлатим гніздом на голові. «Божечко, це я весь час так ходила?» Дівчина взялася приводити себе до ладу, потім накопала соковитих їстівних корінців. Простягнула їжу білоручці, який весь цей час прохолоджувався під вербою. Їй стало шкода незграбу, що вочевидьки нічого не вмів, окрім балаканини.
Вони йшли вже кілька годин. Навколо буяли безкраї поля, вкриті до обрію живим зеленим килимом. Співали пташки, солодко пахкотіли квіти. Сонце повільно котилося вниз, вечоріло. Мирослава не встигла помітити, як зробилося темно. Невже вони так довго йшли? Вдалині прогриміло. Потім ще раз. І ще. Дівчина придивилась до обрію, і нарешті зочила, як тривожно купчаться хмари, як гне додолу лугові трави. Змінився навіть запах: від кількості озону в повітрі паморочилося в голові. І десь далеко, на іншому кінці стежки, стрімко згортався спіраллю руйнівний, смертоносний буревій.
Тікати було пізно та й нікуди. Мирослава споглядала, як бунтівна стихія збирається з силами, щоб навалитися, знищити тендітні людські тіла. Поруч нервово схлипнув Радомир. В очах юнака Мирослава бачила жах та безвихідь. Дівчина сміливо вийшла вперед та затулила його собою. Яким би не був — він людина. Безталанна, слабка людина. Вона повинна його захистити!
Мирослава стояла витягнувши вперед руку. Напружена долоня ніби тримала, не давала стихії накинутись, мов скажений безхатній пес. Вітер гудів, тріпав її сплутане довге волосся, смикав за рукави. Її сил було замало, щоб відкинути, відшпурнути смерч якнайдалі від них. Радомир щось кричав, але вона не чула. В очах потемніло, ноги дівчини відірвались від землі, і юна чарунка зависла над полем.
«Відокремити, розділити, розірвати на кілька потоків… у різні боки… летіть!»
Потужний вихор затремтів, розсипався на декілька менших. Вдарила блискавка. Загуло, загриміло, маленькі стовпці вирвались й понеслись уперед, закрутились й розсипались врізнобіч, залишивши на полі смуги, ніби велет, граючись, намалював сонце у високій траві. Мирослава безсило рухнула вниз, і в останній момент відчула, як її підхопили за плечі.
Отямилась дівчина в широкому світлому коридорі. Вона ніколи тут не була, але виглядав він дуже знайомим. Гранітні, складені з заокруглених брил стіни, земляна підлога, крізь яку де-не-де пробивалися квіти, блискуче водяне дзеркало… Мирослава придивилася, і побачила крізь нього ебонітову катедру…
— Але чому? Як? — дівчина випросталась з рук Радомира, що досі тримав її за плечі. — Я провалила іспит!
— Помиляєшся, — голос юнака звучав дивно.
Безтурботний нахаба змінився. Обличчя стало суворим та відстороненим, очі світились холодним світлом — він весь ніби вкрився кригою. Мирослава побачила, що Радомир набагато старший, ніж здавався.
— Я… я… — дівчина захлинулась повітрям. — Я не обрала стихію!
— Ти склала іспит, але не так, як думаєш. Я спостерігав за тобою весь вчорашній день. Ти ладнаєш з Вогнем та Водою — це мені показали твої маленькі фокуси, — Мирослава почервоніла, а Радомир спокійно продовжив: — твоя домінантна стихія Повітря, але також ти маєш зв’язок із Землею — не заперечуй, я бачив, як ти розмовляла із мальвою. Всі чотири стихії тягнуться до тебе, ти до них. Тому й не змогла обрати.
— Що це означає?
— Ти чарунка-метастихійниця, Мирославо. Слабка та невпевнена, але не це головне. Справжній іспит відбувся у полі — іспит на сміливість та готовність захищати інших ціною життя. Тому я вчитиму тебе.
«Хто ти в біса такий?!»
Мирослава не встигла розкрити рота, як в коридорі почулися поспішні кроки. З-за рогу з’явилася наставниця Яворина Благовільна, і полегшено вигукнула:
— Нарешті, я вже почала хвилюватися! Перепрошую, велебнику-наставнику Радомире.
Яворина знічено схилила голову і допомогла Радомиру вдягнути сріблясту накидку з глибоким каптуром, що повністю закривав обличчя. Мирослава згадала, як одного разу бачили чарунів, що рятували її рідне містечко від повені. Один з них був вбраний в таку мантію.
— Наставнице Яворино… — Мирослава тихенько схлипнула. Благовільна пригорнула її мов маленьку, і почала гладити по голові. Дівчина заховала обличчя на теплому плечі улюбленої наставниці й пробубоніла: — Хто такі метастихійники, пані Яворино? Ніколи про них не чула.
— Нічого дивного, — долинуло з-під каптура. — Вважай, тебе прийняли в таємне товариство. Про яке ніхто ніколи не чув.
— Це небезпечне знання, дитино, — Яворина сумно зітхнула. — Першого метастихійника намагалися вбити. Іншого викрав й тримав під замком купець з Антрацитового моря, щоб той захищав товари під час переправи. Чим менше людей знає про вас, тим краще.
— Скільки у вас учнів, Ра… велебнику-наставнику? — Мирослава кинула невпевнений погляд на нового вчителя.
— Один. Можливо, з часом з’явиться другий. Побачимо. А зараз вдягни оце, — Радомир простягнув дівчині оберіг з пласким зеленкуватим каменем. Другий вдягнув на себе.
Щойно Мирослава вділа оберіг, наставниця Яворина відсторонилася. Ковзнувши по дівчині байдужим поглядом, вона кивнула Радомиру й повільно пішла коридором, жодного разу не озирнувшись.
— Перший урок це урок самотності, Мирославо. Коли на тобі оберіг, рідні не впізнають тебе, друзі проходять повз, наче тебе ніколи й не було. Ти маєш до цього звикнути. Бачити наставниць Благовільну та Згориясну, Ївгу, Ладислава, Уляну, і не говорити з ними без крайньої потреби. Зрозуміла?
Мирослава ковтнула клубок і кивнула. Чому її не попередили? Чи можна зараз від всього відмовитись і повернутись додому? Ні, мабуть, ні. Вона вже знає про «таємне товариство». Товариство, в якому лише двійко людей, і (можливо!) колись з’явиться третій. Оце так халепа.
— Коли я зможу побачити батька?
— Коли засвоїш урок самотності. А поки тобі заборонено полишати стіни Древоладу. І проходити крізь водоспад можна лише у моєму супроводі. Ходімо, покажу твою кімнату.
Радомир мовчки повів дівчину нескінченними коридорами. Дорогою їм не зустрілося ані душі — інші стихійники, вочевидь, були на заняттях. Завівши Мирославу в крихітну кімнатку під самим дахом, в яку помістилось тільки жорстке ліжко та скриня, наставник залишив її саму. Як він сказав, відпочивати та набиратися сил.
— О, вони мені знадобляться, — бубніла Мирослава, розглядаючи у вікно клаптик синього неба. Ще б пак: провести сам на сам бозна-скільки часу з останньою людиною на землі, яку їй хотілося б бачити! Непостійний, як штормове море, несподіваний, немов буря, імпульсивний, непередбачуваний, і разом з тим холодний, відсторонений та зарозумілий. — Здається, я здогадалась, яке стихійне лихо у Златоліссі найгірше. Те, про яке ніхто ніколи не чув!
З настанням сутінок Мирослава прокинулась. Спустилася з вікна лозою дикого винограду. Крадькома огледівшись, дівчина підняла поділ сукні й побігла додому. «Таємне товариство» чудово обходилось однією людиною, і далі обійдеться!