Як співає білий крук

І

Чернь існує стільки, скільки існує світ
а відколи й допоки існуватиме чернь –
ми покликані з нею боротися.
Провидіння обрало нас не задля її винищення,
а задля підтримання Вічного Балансу.
Балансу, який завжди лишатиметься хитким.
Скрижалі Ордену

***

– Ванко! Ва-а-нко-о-о! – підхоплююсь, пізнавши манеру, в котрій тільки брат ковтав першу букву мого імені.
Він влітає в хату, розчахнувши двері з такою силою, що ті ладні злетіти з петель. Довге пряме волосся, біле немов сніг, вибилось із хвоста і прилипає до розпашілих щік, а в темних очах б’ється страх. Разом з ним в дім вривається холодний вітер. Я вперше бачу Всеволода зляканим, та чомусь саме таким він залишається в моїй пам’яті. Пам’ять взагалі дивна річ: в ній завше лишаються не ті óбрази, що обираємо ми, а ті, що самі нас обирають.
– Бери Ярисю і закрий всі вікна, – видихає брат, схопивши мене за плечі. – чернь не має вас торкнутися.
Всеволод нічого не пояснює. Він взагалі не має звички пояснювати, але нині я навіть цього не прошу, мимоволі перехоплюючи його переляк. Підкорююсь, встигнувши помітити, як брат біжить в бік озера, поблиз якого була червоточина.
– Це не гра, – впевнено зітхає Ярися.
– Не гра, – зізнаюся, гарячково зачиняючи на засуви розписані рунами двері й ставні.
Наступні години напруження й страху тонуть у темряві. Пам’ять чи то вирішила наді мною змилуватися, чи то відібрала шанс відгадати, що трапилось в цей злощасний день.
Я винирнула зі спогаду легко, за сім років встигнувши звикнути, що він постійно раз по раз вигулькує із глибин свідомості. Тряхнула головою, не бажаючи замислюватися про згадане, а в наступну мить крик з-за вікон змусив здригнутися.
– Іванно! – впізнала своє ім’я перед тим, як воно потонуло в багатоголосому гулі.
Поспіхом оправила одяг перед тим, як вийти – скоріше щоб дати собі час зібратися, ніж дійсно заморочившись за зовнішній вигляд. Відчинила двері – і вражено завмерла на порозі, відчуваючи, як мимоволі напружено випрямляюся. Натовп зібрався добрячий: якщо хтось із односельчан і не прийшов, то хіба що занадто малі-старі, і, може, кілька зовсім байдужих до світу. Очолював юрму староста, й він же – кремезною рукою стискав тендітне плече Ярисі.
Нещодавно острижене по плечі біляве волосся сестри розтріпалося і майже повністю закривало обличчя, від чого вона була б схожою на розбишаку-хлопчиська, якби не по-дорослому серйозний погляд темних очей. Яра, на диво, не виглядала зляканою: скоріше, ображеною. Обома руками притискала до грудей великого білого крука і очевидно не мала наміру його випускати, хоч усі й вирячились на це із обуренням та осудом. Птах же почувався в дівочих обіймах абсолютно по-свійськи: впевнена, що навіть розчепи Ярися руки, відмовився б злітати. Він єдиний зовсім не заморочувався тим, що відбувається. Зустрівшись із поглядом маленьких смолянистих очей, я оговталась.
– Заспокой своїх людей і скажи, що трапилось, Матвіє. – голос прозвучав із впевненістю, якої я зовсім не відчувала.
– Не заспокою. – староста глянув з незвичною ворожістю, ніби так і говорячи: він цього зробити не тільки не може, а й не хоче. – Ця чортова птаха належить твоїй сестрі, тут нема чого й думати. І ця ж чортова птаха вбиває наших людей. Або вона сама їх вбиває, чорт його розбере.
– В сенсі вбиває? – певно, мій щирий подив був очевидним, тому що чоловік міцніше вчепився в Ярисю, переконуючись, що вся провина лежить виключно на ній.
Сестра не сіпнулась, лиш похмуро зиркнула спідлоба. Я спробувала безсловесно підтримати її поглядом, і, хоч це навряд чи вдалося, продовжувала бездіяльно чекати пояснень.
– Крук всідається на вікно і в тій хаті хтось помирає. Спочатку ковалева мати, потім Яків, потім Килинин наймолодший син… І щоразу ця чортова птаха поверталась до цієї… – чи то із залишків поваги, чи виключно із жалості, але обрáзу Матвій стримав, проте продовжив впевнене звинувачення: – Вона відьма, Іванно, і твоє щастя, якщо ти цього не знала.
Я здивовано завмерла, а Яра – видно, чуючи це не вперше – вперто стисла губи. О Провидіння, чому вона не сказала мені раніше?! Під шкіру пробрався мороз, ніяк не пов’язаний з тим, що я стояла без верхнього одягу під лютневим вітром. Почуте вперто не вкладалося в голові. Так просто не мало статися. Це було дивно, неправильно… незрозуміло, кінець кінцем!
Круки відчувають тих, кого торкнулась чернь, і вказують волхвам на них – це вірно. Та звичайним людям цього не вгледіти, як не вгледіти їм і самої черні, і наших чарів. Це навіть не стільки вигадане Орденом правило, скільки закладена самим Провидінням природа речей, необхідна для того ж вимогливого Балансу.
Але навіть якщо ці троє були заражені, а я не почула крука вчасно, все одно ні чорта не складається: птахи не вбивають, і тим більш не здатна на це Ярися, дар якої до ініціації не може розкритися повноцінно. Те, що вся ця історія вигадка – малоймовірно: забагато виходить свідків, та й нема у нас ворогів, здатних подібне скласти. Сказане точно трапилось, і оскільки троєкратну смерть не назвати випадковістю, люди просто природно зачепились за найпростіше, хай і дурне, пояснення.
Думки роїлися в голові роєм оскаженілих бджіл. Деякі з них, ужаливши мої багатостраждальні серце й голову, помирали, але простіше від цього не ставало. Староста ж продовжував говорити, з кожним словом набираючи усе більше рішучої злості. Я не розбирала, в чому саме були його погрози, та раптом усвідомила: ці люди не відступлять, а сестра, скільки б в її душі не було дару, до ініціації безпорадна. Моїх же жалюгідних крихт сили просто не вистачить…
Я ковзнула рукою під верхню жилетку, намацала руків’я кинджала і раніш ніж хтось встиг розгадати мій намір, різко зістрибнула з ганку, викидаючи зброю вперед. Скрикнула Ярися, випадаючи із хватки старости й завалюючись в сніг. Кров бризнула на одяг, окрасила землю химерним червоним візерунком, хвилююче опалила пальці і дозволила відчути в собі сили, яких я ніколи не мала.
– Ви забудете. – я глянула в очі Матвію, а коли чоловік похитнувся, мовила, звертаючись відразу до всього натовпу, що в цей момент став однією безтілесною і на диво піддатливою істотою: – Ви всі нас забудете.

ІІ

Білі круки – вісники самого Провидіння.
Вони відчувають чернь, бо є носіями тої ж
Первозданної сили, яка ніколи не стане нам доступна.
Записки засновників Ордену

***

Я вклала сестру на теплий плащ. Її волосся розтріпалось навколо голови ангельським ореолом і змішалось зі снігом, виявляючись з ним одного й того ж променисто-білого кольору. Вдивилась в її умиротворене обличчя, зітхнула, і, подолавши внутрішній супротив, пробила кинджалом мерзлу землю. Копати ним було незручно, доводилось допомагати собі неповороткими від морозу пальцями, але це видалось доречним самопокаранням.
Навколо по-зимовому швидко стемніло, і зелені шпилі сосен перетворилися в погрозливих чорних хирлявих велетнів, що від вітру поскрипували, немов від чогось застерігаючи. Я встигла злякатись, що моєї сили не вистачило на заклик про допомогу: повертатися додому після того, що трапилось, було страшно, а дійти хоч кудись самотужки – неможливо. Відчай вже починав роздряпувати душу противними кігтиками, коли я нарешті почула шорсткий чоловічий голос за спиною.
– Вбити білого крука – накликати прокляття на свій рід.
– І тобі здрастуй, Соколе. – я обернулась і важко піднялась, струшуючи з колін сніг.
Зустрілась із поглядом глибоко посаджених темних очей: різким, проте по-рідному знайомим і від цього невловимо заспокійливим. Відповіла із беззлобною гіркою іронією:
– А що, хотів, щоб дозволила їм вбити Яру? Чи, може, вбила її сама? Знаєш же, що мого дару не стало б ні на що, не скористайся я силою крові. У мене просто не було вибору.
Чоловік мовчав зо хвилину, дивлячись то на мене, то на все ще непритомну сестру, то на місце, де щойно було поховано птаха. Сутінки встигли перетекти в ніч, і, ледве освітлене блідим молодиком, лице Сокола видавалось зловісним. Врешті він мовив, повільно підбираючи слова:
– Доля ніколи і ні в кого не відбирала права вибору, Іванно. Але вона завжди змушує нас відповідати за здійснені вибори.
Подібне моралізаторство здалось позбавленим сенсу, і я стенула плечима. Попри розгубленість і страх, про здійснений вибір не жалкувала точно: за вбивство крука розплачуся я, а Ярися точно рано чи пізно стане більш потрібною Ордену і загалом цьому світу: в ній, як і в братові колись, з дитинства було невичерпно багато внутрішніх сил.
– Але в певних ситуаціях вибори виявляються занадто обмежені. Чи знову скажеш, що це «не проблема»? – спитала не без іронії.
Сокіл завжди так казав: «не проблема, а задача, яку слід вирішити», «не проблема, а перешкода, яку слід подолати», «не проблема, а…». До якогось моменту я йому цілковито вірила. Коли в дванадцять раптово залишаєшся сиротою, взагалі на диво легко віриться тим, кого знаєш з дитинства і хто пропонує хоч якусь надію на майбутнє. Пізніше… не розчарувалась у ньому, ні, – просто перестала вірити кому б то не було.
– До обмежених виборів призводять вибори минулого… І так, не проблема, а щонайперше – таємниця, яку слід розгадати, – в своїй манері розсудив чоловік, легко підіймаючи Ярисю на руки. – Це справа не людських рук, і таких випадковостей не може існувати.
Я не відповіла, а лиш мовчки присіла, і, зачерпнувши снігу, розтерла ним гаряче від емоцій обличчя. В щоки гостро вгризся вечірній мороз. Стало легше. Я рушила за Соколом в бік лісу, ступаючи слід в слід, щоб не провалюватися в сніг. Він завжди навіть поночі знаходив найкоротші шляхи: не знаю, чи то завдяки досвіду й розуму, чи завдяки якимось особливостям сили. «До обмежених виборів призводять вибори минулого» відлунювало в голові й невимовно дратувало. Я ніколи не мала вибору.
Не мала його ні тоді, коли покликання знищувати чернь відібрало у нас сім’ю; ні тоді, коли закони Ордену змусили покинути рідний дім; ні тоді, коли просто народившись, уже не мала права обрати інакший шлях.

***

Прийшовши до тями, Ярися ні здивувалась, ні злякалась: мовчазним кивком прийняла той факт, що я вбила птаха, і коротким «спасибі» відізвалась на те, що на найближчі тижні нам дали притулок в хаті Сокола. Щодо отриманих звинувачень також виявилась небагатослівною: «так, я його любила і він завжди до мене прилітав»; «ні, нічого не заподіяла і навіть не відчувала»; «так, мовчала, бо не вважала за важливе».
Чесно кажучи, більшого я й не очікувала. В цьому була вся Яра, як для дванадцятирічного дівчати просто до неможливого сповнена холодним, майже морозним спокоєм. Поки всі, споглядаючи її байдуже до світу обличчя, голосили «бідне-дитя-без-мами-що-пережило», я знала, що сестра була такою ще змалку. Може, просто характер, а може, так вплинув дар – ніхто не прагнув розбиратися.
– Ви дозволите мені пройти ініціацію? – спитала вона, вилучивши першу ж паузу між питаннями.
– Не маю вибору. – Сокіл спохмурнів, та помітивши цікавість, яка на мить спалахнула в її очах, мимохіть усміхнувся.
Після цього він не дав ставити більше жодних питань і вийшов з хати, залишивши клопотати над нами свою дружину. Вони з нею були багато в чому схожі: не як брат з сестрою, а саме як люди, що прожили разом не один десяток років. Обидва високі, жилаві, темноволосі, впевнені й різкі у словах і в рухах. Тільки якщо чоловік говорив багато й нерідко сміхотворив, то його жінка, Агнешка, була зазвичай серйозна і скупа на слова.
Та хоч вона й мовчала, створити якийсь дивний, майже чарівний, затишок уміла завжди. От і зараз: від її наближення ніби потеплішало саме повітря, і я навіть не помітила, як в руках опинився кухоль із запашним трав’яним відваром.
Він навівав дитячі спогади: ми тоді навідувалися в гості всією сім’єю і також сиділи отак, а Агнешка кожному особисто заварювала особливий, завжди смачний трав’яний чай. Всеволод тоді все випитував у Сокола, що треба зробити, щоб вирости і теж стати старійшиною Ордену, а я – діставала того ж Сокола питаннями, чому в нього таке дивне ім’я. Що він говорив братові не запам’ятала, але мені у відповідь вигадував щоразу нову байку і відмовлявся говорити, як його звали до того як виникло це прізвисько.
Агнешка тоді все клопоталась з травами. Взагалі скільки її пам’ятаю, вона тільки цим і займалась, залишаючи на чоловіка і чернь, і всі мороки з Орденом: не тому що не вистачало сил, а тому що сама так вирішила із нікому невідомих причин. Хоча, зізнатись, іноді мені здавалось, що немало рішень не укладається без її невловимої присутності. Наприклад, коли після смерті батьків Орден вимагав відправити нас якомога далі від прорваної червоточини, Сокіл домігся того, що ми лишились жити відносно неподалік. Я ніколи не питала про це, але завжди була впевнена, що сам він заради підтримання Балансу був готовий знехтувати стражданнями сиріт – а от його дружина, хоч ніколи й не говорила про це напряму, точно не могла.
Нині Агнешка також перебирала якісь пучки та баночки, але при цьому все ніяк не зводила з мене пильного погляду.
– Тобі, напевно, часто говорили, що у тебе мамині очі, – раптом мовила вона.
Я розгублено кивнула: дочорна темні очі ми й направду успадкували від мами. Як і світле волосся, до речі: от тільки якщо у сестри й брата воно було кришталево білим, то моє мало набагато м’якший теплий колір, схожий скоріш на пшеницю, аніж на сніг. Схожість з мамою була чимось до того очевидним, що згадки про це вже навіть не тривожили пам’ять про загублених рідних.
– А дарма, – впевнено відрізала жінка. – У твоєї матері очі були вуглинками, щомиті здатними спалахнути. У тебе ж – холодна прірва.
– А у мене? – з непритаманною їй зацікавленістю втрутилась Ярися, рятуючи мене від незручності розгубленого мовчання.
Агнешка відповіла не відразу.
– Темні, як сама чернь. І у брата вашого було так. Я казала це вашій матері, а вона все сміялась… Вона з усього, чорт забирай, сміялась і нічого не боялась, от тобі й результат… – вона кинула погляд на байдуже лице Яри, переметнулась на мене і стисла губи: – Пробачте, якщо образила: я не зо зла. Люблю я вас, і батьків ваших любила. А ця вся чортівня із птахом… Може, воно й на краще.
Я мимоволі глянула на сестру. Її очі не виразили здивування, та й цікавість в них потухла так само швидко, як спалахнула. Відчуття, що Агнешка права, кольнуло болісною пересторогою, але згадка про птаха змусила відсторонити емоції і зачепитися за останні слова із питливою пристрастю:
– Чому на краще?
Жінка, вагаючись, скосила очі на двері, та все-таки пояснила:
– Останнім часом зникають – скоріш за все, гинуть, – неініційовані волхви. Ми ніяк не можемо розібратися, в чому справа, бо звістки приходять з різних країв. Старійшини вже збирали раду, але Провидіння мовчить… Я до того, що раз уже таке сталось і Ярослава тут, то після ініціації щонайменше буде здатною себе захистити.
Я мимоволі насупилась: ніхто не скликав би Старійшин, якби на це не було дійсно важливих причин. На моїй пам’яті востаннє це було сім років тому, коли прорвало червоточину. Орден завжди керувався принципом того, що поки все йде своєю чергою і Баланс не порушено – то нема чого й говорити й змінювати, слід просто кожному боротися із черню на своєму місці. Якщо ж дійшло до ради – то ситуація «не проблема» хіба що тільки для Сокола.
І якщо так – дивно, що ця «чортівня з птахом» виявилась дійсно настільки доречною. Щоправда, доречною виключно якщо думати про життя Ярослави, а не про моє. І на додачу – якщо бути впевненим в тому, що я піду на ризик із круком.
Сестра не сказала нічого, але з її обличчя стало зрозуміло, що вона попри зовнішню рішучість так само відчайдушно губиться у питаннях без відповіді. Сокіл повернувся безшумно і не став приховувати, що чув нашу розмову.
– Не тільки здатною, але й зобов’язаною. Але кожен чомусь пам’ятає про перше і забуває про друге, – він втупився в Яру, ніби випробовуючи її впевненість: – І все більше дітей гине, бо намагається пройти ритуал, коли ще до нього не готовий.
– Я готова. – просто й коротко відповіла дівчина, і від того, що вона не намагалась це довести, я враз повірила. Сокіл теж помітно розслабився і лиш зітхнув:
– Ненавиджу завчасні ініціації.
Його слова вкотре за цей вечір роздратували, і я не стрималась:
– Знаю, що ненавидиш. Коли мені було дванадцять, ти мене залишив з п’ятирічною сестрою і навіть не дав пробудити дар. Бо «ненавидиш ранні ініціації».
Дійняти чоловіка словами не вдалося: Сокіл примружився без жодних вагань щодо власних вчинків.
– І може, лише завдяки цьому ти досі жива.
– У мене тоді загинули батьки і брат. По-твоєму, переживши це, я була не готова?
– Не була, ¬– відповів він до того прямо, що я розлючено підхопилась, але чоловік поклав важку долоню на плече, змушуючи сісти назад, і раптом виправив: – загинули твої батьки, Іванно. Брат зник безвісти.
– До чого ти це зараз… Ти ж мені і говорив, що там було стільки черні, що ніхто б не вижив!
– До того, що ти занадто самонадіяна, і спробувала б його знайти, хоч твого дару й не вистачило б навіть на завідомо невдалу спробу. А дару Ярослави – вистачить сповна. Попереджаючи питання: я не казав цього раніше, бо все ще ненавиджу ранні ініціації.

ІІІ

Волхви не можуть бути ураженими черню –
наш дар цього не допустить, і ми,
слава Провидінню, просто загинемо.
Та чернь тут занадто сильна, і лиш
волхв з даром, якого ще не стрічалось у
нині рожденних, має закрити червоточину К…
Недописані щоденники безіменного волхва

***

Дні Яриної ініціації минули для мене нескінченним напруженим очікуванням. Я шукала, куди приткнутися, щоб не збожеволіти від переживань, і допомагала Агнешці в’язати пучки трав, божеволіючи натомість уже від кількості її вимог. Ніколи б не подумала, що ця різкувата жінка дійсно здатна днями терпляче рахувати кількість квіточок на китиці конвалій, ділити м’яту на зірвану на світанку і на заході, та пам’ятати тисячі поєднань, створених для кожного ритуалу і кожного волхва.
– А ти не думай, Ванко, що справа лише у дарованій провидінням силі. Ми здатні творити і значно кращі, і значно гірші речі, ніж то нам було присуджено, – відповіла вона, варто мені було озвучити це здивування.
– Не називай мене так, – обірвала тоді я: таке звернення щоразу нагадувало про брата, а слова Сокола поряд з подіями останніх тижнів і без того ввели мене в неприємно тривожний стан.
Але Агнешка засміялась, і, відібравши з моїх рук стебло барвінку, кинула його в піч. Полум’я лизнуло квітку червоним язиком, і вона майже миттєво розсипалась, лишивши за собою ледь вловимий солодкувато-гіркий запах.
– Не тікай від себе самої. І від минулого не тікай. Тікаючи, можна прибігти тільки до червоточини.
Після цієї розмови я перестала працювати з Агнешкою, а натомість цілими днями бродила навколо будинку, протоптавши вузькими плутаними стежками сніжну пустинь аж до самого узлісся. Певно, знову тікала, на цей раз від розмов, але нічого не могла з собою вдіяти. Сосни знову поскрипували, хилитаючись, і я все ясніше чула в цьому пересторогу.
Ярися повернулась рівно через седьмицю, так само на світанку, як і виходила – і цим вкотре вразила. Я в свій час виснажилась настільки, що пробродила лісом аж до вечора, від головокружіння й страху плутаючись в кожних трьох соснах.
– Я тепер занадто добре відчуваю людей, – сказала сестра, п’ючи черговий Агнешкин трав’яний чай і вивчаючи мене так, ніби бачила вперше. – Відчуття, що дивлюся не просто очима, а якось наскрізь.
– Співчуваю. – всміхнувся Сокіл, – людей-то і просто очима бачити насолода сумнівна. Але з часом звикнеш… Точніше, навчишся не зазирати, куди не слід.
Спостерігаючи за тим, як напружується серйозне обличчя Яри, я раптом відчула, як всередині піднялась чергова хвиля заздрості її дару, і тут же злякалась, що сестра тепер зрозуміє мої почуття.
– Нам тепер слід буде піти? – спитала, змінюючи тему розмов.
В ордені завше слідкували за тим, щоб поблиз однієї червоточини жило не більше волхвів, ніж буде достатньо для контролю над нею: це було єдиним шляхом утримувати Баланс, хоч і відбирало відчуття єдності, залишаючи кожного із черню немов сам на сам. Через це мені іноді здавалося, що ніякого Ордену не існує, це лиш гучне і красиве слово, вигадане купкою народжених із даром людей для того, щоб чимось виправдати своє існування.
Та чим би не був Орден, його закони працювали. Дні ініціацій були одним із небагатьох виключень, і тепер я, зізнатися, боялась необхідності знову шукати собі новий дім. Тим не менш, Сокіл заперечливо хитнув головою:
– Ми так і не розібрались, що коїться, та й на вашому колишньому місці вже залишено більш досвідчених волхвів. Перебудьте у нас до весни, все одно лишається всього кілька тижнів, і Ярославі не завадить додаткове навчання.
Агнешка кинула на чоловіка дивний, аж надто стурбований погляд, але я не приділила тому уваги, бо можливість залишитись насправді щиро втішила. Цей дім – разом із теплом, запахом трав і навіть вічними насмішками Сокола – дарував короткочасне, але затишне відчуття захищеності. Я ж із дня вбивства крука відчувала себе до жаху вразливою; ніби знов занадто самотньою і недостатньо дорослою, щоб стикатися зі світом один на один.
Певно, саме це відчуття, а навіть не давній смуток за братом, стало найбільшою причиною того, щоб вмовити сестру на кровний ритуал, який ніс в собі більше ризиків, ніж сподівань.

***

Значне вливання внутрішньої сили Яру не виснажило: вона спокійно стояла в центрі лісової галявини поряд з начертаними на землі символами, стискаючи в одній долоні кинджал, а в іншій – білою хусткою затискала поріз. Пахло хвоєю й морозом, та особливо гостро – пущеною для ритуалу кров’ю. З натугою подавивши в собі занепокоєння за сестру, я вдивилась в руни, провела над ними долонею і вслухалась у відчуття.
– Він не просто живий. Він близько… – це здавалось настільки неможливим, що я заново вдивилась в лінії, в накресленні яких точно не допускала помилок. – Зовсім близько?
– Підозрюю, навіть ближче, ніж кров здатна про це сказати.
Ярослава торкнулась мого плеча, і, відволікшись від рун, я заклякла. Чоловіча постать наближалась різко, майже поспіхом, не зважаючи на глибокий сніг, що заважав кожному кроку.
– Всеволод?
Лице брата було до болю знайомим і водночас невловимо чужим. Здавалось, за сім років, що минули, він не стільки подорослішав чи змужнів, скільки просто взяв і враз постарів у свої двадцять.
– Я думав, ти на це не наважишся, – він зітхнув, кинув погляд на начертані на землі руни і протягнув так, ніби довгої розлуки зовсім не було, як завше коментував усе мною зроблене: – майстерно, але бракне впевненості.
– Чому ти… – зізнатись чесно, моїх «чому» було забагато і я просто не змогла обрати одне, тому обірвалась, тупо кліпаючи і вдивляючись в його обличчя.
Всеволод не став чекати кінця запитання. Наблизившись до лячного швидко, схилив голову набік і весело запропонував:
– Ти завжди хотіла дізнатись, як це, зазирати до когось всередину, еге ж? Так моїх сил тепер вистачить, щоб показати, і заодно відповісти на усі питання.
Брат не ніби нічого не зробив, але його очі раптом здалися двома темними вирами, що затягнули всередину, не стільки дозволяючи, скільки силоміць змушуючи зазирнути в його свідомість. Óбрази нахлинули заплутаним безладдям, і мені знадобилося кілька довгих хвилин, щоб розплести цей хаос на окремі ниті подій та думок.
День смерті батьків. Всеволод вперше самотужки виводить чернь із ураженого односельчанина, і, сп’янілий відчуттям власної сили, вирішує, що він і є обраний, який здатен закрити червоточину біля Калинового озера. Та замість того, щоб відступити, чернь вибухає, немов гнійник, і зараження всіх околиць здається невідворотним. Мама. Це вона стримує чернь, дозволяючи братові вижити врятувати нас із Ярисею, закривши в захищеній хаті. У видінні Всеволода не було вдячності до неї: лише безмірне здивування тому, наскільки сильний мамин дар, через який вона і була однією з тих, хто контролює найбільшу з червоточин.
А потім – Всеволод відчуває чернь в собі. Він боїться її, але так само боїться показуватися волхвам, впевнений, що його проженуть чи знищать. Він переховується роками, безсило спостерігаючи, як чернь роз’їдає його зсередини: повільніше, ніж звичайну людину, та від цього не менш невідворотно. Всі завжди говорили про те, що з волхвами так не буває, але Всеволод стає живим прикладом неможливого, і ділиться цим відчуттям настільки щедро, що я на мить захлинаюся, впевнена, що чернь тепер і в мені теж.
«Я все-таки зможу її знищити.» Ця думка приходить пізніше. Тоді, коли Всеволод вже раз по раз втрачає контроль над власним тілом і розумом. А в години, коли ним керує не його свідомість, а те чужорідне, що в ній з’явилось, він…
– Це ти вбиваєш дітей! – я винирнула із навіювань просто через те, що злість затопила всі інші почуття.
– Якби у тебе і був нормальний дар, ти б не вижила із таким невмінням володіти собою, – обличчя Всеволода перекосило до того щирою огидою, що воно здалось мені зовсім чужим і незнайомим.
Ображені сльози безсилля відмовились зупинятися, і я кинулась би на Всеволода голіруч, якби не голос Яри, яка до того дивилась на нас мовчки і тільки нині втрутилась:
– Ти домовився з круком і вбив тих людей, так? Щоб врятувати мене. – сестра говорила холодно, ніби демонструючи, що вона-то свого дару варта.
Всеволод задоволено кивнув, і посміхнувшись, ніби знову став із незнайомця нашим рідним братом.
– Ти просто чудо, мала! Тобі навіть показувати не варто: сама бачиш. Так, річ у тому, що, – зізнаватись в наступному йому було помітно неприємно: – Я не контролюю себе в такі моменти, так… І не знаю, кого воно обирає і чи не обрало б тебе. А твоєї смерті я допустити не міг.
– Тому що ми схожі, так? – Яра раптом усміхнулась у відповідь і невпевнено ступила кілька кроків назустріч Всеволоду.
У того в очах тоді спалахнуло щось до того божевільне, що здалось, він зараз кинеться на дівчину, але натомість брат натхненно заявив:
– І разом ми зможемо закрити цю чортову червоточину! Чернь змушує мене вбивати неініційованих волхвів, бо у них можна відібрати частку сили. Це, може, й паршиво, але оскільки я не можу це зупинити – я просто використаю це проти тієї ж черні! Того часу, в який я при власній свідомості, сповна вистачить. Мені не вистачає лиш твоєї допомоги, мала!
Ярослава, слухаючи, зробила ще кілька кроків до нього: повільних і обережних, щоб не провалитися в глибокий сніг. Я не знайшла в собі сил ворухнутися, не кажучи вже про те, щоб її зупинити. Я взагалі відчувала себе тим хлопчиком з дитячої казки, що віками складав мозаїку з уламків льоду. Тільки у мене ця мозаїка, хоч і мусила довік мучити своєю недовершеністю, раптом склалась; а склавшись – виявилась мечем, що пронизав мої ж груди.
Перше: чернь пробралася глибше, ніж брату самому здається, і ці жалюгідні клаптики свободи волі, що в нього залишаються, лише міцніше зв’язують його з нею. Ніяку червоточину він не закриє, навпаки – дозволить черні розповзтися ще більше. Друге: Сокіл знав. Знав, і саме тому заговорив про брата, чекаючи, що я скористаюся силою рідної крові і його викличу. Саме тому й ініціював Ярисю і, певно, тому ж залишив нас тут. Третє: Всеволод неймовірно сильний, і я не маю ні найменшого уявлення, як йому протистояти.
Сестра тим часом підійшла до нього впритул, нехарактерно нервово посміхаючись. Всеволод, радий здійсненню власних очікувань, розкрив до неї обійми
– Яро! – тільки й скрикнула я розгублено, не розуміючи, чи то вона повірила сама, чи то він змусив її завдяки своїм новопридбаним силам.
Ярослава не відізвалась, зате брат обернувся на крик, і дівчині цього вистачило, щоб устромити йому в груди той же кинджал, яким вона розрізала власну долоню під час ритуалу. Ярися тут же відсахнулась, і, похитнувшись, сіла в сніг.
Помираючи, Всеволод не встиг сказати нічого: лиш захрипів тихо і якось розчаровано. Зізнатись, я була цьому навіть рада, бо все, що говорив Всеволод сьогоднішній, тільки паплюжило мою пам’ять про брата. В останню мить на його обличчі застиг переляк, зовсім такий же, як в день смерті батьків, і я здригнулась, уже знаючи, що він знов викарбується в пам’яті саме таким. Повернувши собі здатність діяти, я кинулась до сестри, спіткнулась, боляче вдарилась колінами і впала поряд із нею. Ярослава смертельно зблідла, та це було, здається, єдиним, що в ній змінилося.
– Я все одно його майже не пам’ятала. – зітхнула дівчина і глянула на свою руку, стискаючи і розтискаючи кулак: – ледве не згинула від черні, це ж скільки її в ньому було?
– Стільки, скільки ніхто крім тебе із нині живих не зміг би подолати.
Чесно зізнатися, звучання голосу прямо за моєю спиною уже не здивувало. Сокіл з’явився зненацька, ніби ховався за найближчим деревом, і зустрівши мій розлючений погляд, тут же підняв долоні у жесті примирення:
– Так, знав. Так, дещо підлаштував. Тисячі разів вибачаюсь і все поясню, все виключно на благо Ордену.
Я демонстративно відвернулась від чоловіка і стиснула в обіймах сестру.
– О провидіння, Яро, твій дар це просто чудо, – прошепотіла, майже фізично відчуваючи її внутрішню силу.
– Дар? – перепитала сестра, відсторонюючись, і глянула широко розплющеними очима. – Чудо?.. Я завжди думала, це моє прокляття.
– Не дар і не прокляття, – вмішався Сокіл
Моє бажання послати його подалі звідси з усіма міркуваннями та благом Ордена заглушилось гучним ляскотливим тріпотінням над головою. Я підняла лице і ахнула: на нас спускалась ціла зграя білих круків. Не маючи звички каркати, вони з тим же глухим хлопанням крил знизились і оточили тіло Всеволода в непомірній жадобі до людської плоті. Змоги дивитись на це не стало, і я заплющила очі, чекаючи, що вони накинуться і на мене заодно.
– От і відплата за смерть птаха, – тихо промовив Сокіл, обіймаючи нас з сестрою за плечі і відтаскуючи назад. – Доля завжди змушує відповідати за здійснені вибори. Тому хоч ти мене пробач, Іванно, за все, що нині сталося. Провидіння все одно не пробачить.
Я невпевнено кивнула. Від зграї білим вихором відірвався один із круків, і, підлетівши до нас, влаштувався у обіймах Ярослави і раптом клацнув дзьобом і уривчасто забурмотів. Видавані ним звуки нагадували водночас муркотіння задоволеного кота, люте вовче гарчання і людський хрип, що от-от складеться в слова.

***

Як співає білий крук,
Провидіння зробить крюк,
Птах заклав простий уклад:
Є шлях вперед, нема назад
Дитяча лічилочка