Тіні Забутих Предків — Історія Потаємників

Природа дала людям життя, а вони змогли вправно вивчати навколишній світ. Завдяки пізнанню таємниць світобудови людство активно розвивалось. Водночас, природа також породила і потаємників, що відомі як духи, істоти, та монстри про котрих складались легенди та міфи. Вони живуть у своєрідній гармонії з природою, а зі світом людей перетинаються не часто. Однак, людство полюбляє досліджувати й освоювати віддалені та маловідомі куточки Землі. А такий інтерес часто приводив до частіших зустрічей з потаємниками. Результати цих побачень не завжди були радісними. Людина по своїй не обережності може постраждати, а духи отримати занадто багато уваги від допитливих. Через це потаємники часто мігрують чи зникають.
Наразі, світ людей та світ потаємників ще не готові до відкритої зустрічі. Та все ж, є ті хто хоче це змінити. В першій половині XX століття відьма від народження Лісанна, також відома як Лісова Мати, започаткувала організацію Тіні Забутих Предків. Її головна ціль — показати, що світ потаємників може доєднатись до людського та жити в гармонії. Для цього необхідно пройти багато стадій, що включають підготування духів до іншої буденності, отримання практичного підтвердження позитивного досвіду співжиття людини та потаємника. «Змінити минуле, захистити теперішнє і збудувати майбутнє», — цим гаслом послуговується кожен інспектор Тіней Забутих Предків виконуючи важливі доручення.
Вона також прокралась і в Енеєві роздуми поки його ранкова електричка неквапливо прямувала до карпатських гір. В ті часи інтернет лише починав з’являвся у пересічних домівках, а мобільні телефони могли похизуватись простенькими камерами. Отож, щоб вбити час в його рюкзаку спочивали книга Тіні Забутих Предків Коцюбинського, що зараз не сильно його цікавила, й інші папери по особовій справі Лісовика над якою чоловік працює. Еней не був парубком, але на свої тридцять залишався моторним. На вигляд мало чим відрізнявся від середньостатистичного чорноволосого та кароокого чоловіка з вусами. Лиш за деяких обставин він вирізнявся ледь помітним зеленим відблиском у його короткій стрижці. Поїздки до потаємників Еней полюбляє більше ніж офісну роботу, особливо на початку літа, проте і знає, що працюючи за столом приносить користь. За вікном електрички швидко пробігали дерева поки ліниве сонце котилось вгору, а в селищах, що минали повз, вже давно проспівали півні. Тим часом одноманітне заколисування електричкою подіяло на Енея і він задрімав схиливши голову.
Кожного разу коли електричка сповільнювалась, а хриплий динамік озвучував станції, чоловік прокидався. Лише коли почув потрібну назву, розплющив очі ширше, підняв голову, потягнувся руками догори, підвівся, закинув рюкзака на плече й не поспішаючи вийшов з електрички. В цю ж мить відчув прохолодний вітер карпатських гір попри яскраве, не прикрите жодною хмаринкою, сонце.
— Сорока казала перейти струмок, що на краю селища, а тоді на захід в ліс та гори аж до озерця… — роздумував Еней оглядаючись навкруги. Уточнивши дорогу у місцевих, відразу вирушив до вказаного місця, але за гірське озерце нічого не знали. Джерельний, так називали струмок місцеві, був лише по щиколотку та п’ять метрів завширшки, проте сама вода з легкістю пробирала холодом до кісток. Однак, для Енея це була приємна прохолода. Струсивши воду зі ступень, вирішив не вдягати назад кросівки, а йти по лісу босяком як в дитинстві ще навчила його мати.
За годину невпинного мандрування вгору, Еней встиг насолодитись пашінням зеленого лісу на початку літа й співом місцевого птаства. А коли піднявся вище, відчував наче якась сила чи сам ліс хочуть повести чоловіка стежкою вбік або ж і зовсім розвернути його. Проте інспектор Тіней Забутих Предків знав, що йому саме сюди. Опираючись сильному бажанню піти геть, чоловік попрямував через густі кущі папороті, кропиви й терену.
Винагородою за подряпини стала невелика простора галявина із маленьким озерцем. На його березі сидів зморшкуватий бородатий дідусь із сивим волоссям у зеленуватій накидці з моху, що рибалив саморобною вудочкою. Його очі наче зрізи стовбурів де райдужки у вигляді вікових кілець зеленувато-дерев’яного відтінку і без зіниць уважно спостерігали за новоприбулим.
— Вітаю, шанований володарю лісу, — ввічливо привітався Еней.
— Овва, давно мене вже так не називали, чужинче. І тобі вітання. Сідай коло мене та розповідай хто ти й що ти тут робиш, бо щось неладне в тобі відчуваю я.
Чоловік прийняв запрошення від Лісовика і всівся на траву біля озерця діаметром з декілька метрів, а от дна його не було видно попри доволі чисту воду.
— Енеєм мене звуть і я Мав. Син Мавки та Людини.
— То он чому чари мої на тебе не подіяли, мішанику.
— Ми радше звемось дволиками, а чарам вашим довелось добряче опиратись, щоб не заблукати.
— Дякую за похвалу. Так чого ти прийшов, легіню?
— Бачите, люди все більше зацікавлені в цих горах. Вони збираються збудувати тут різні відпочинкові комплекси й прокласти туристичні маршрути, що можуть змінити ваше тихе буденне життя.
— То ти прийшов від людей щоб вигнати мене з мого дому?! — розгнівано запитав Лісовик підводячись.
— Ні, аж ніяк! — поспішив Мав і також підвівся. — Я від організації Тіні Забутих Предків котру започаткувала Лісова Мати. Ми хочемо…
— О, то Лісанна взялась за втілення своєї мрії. — перебив Лісовик вже спокійнішим голосом. — І як воно зараз?
— Ми збираємо інформацію про всіх відомих потаємників, декому допомагаємо прилаштуватись серед людей. Для інших ми створили заповідник Тетерівська Перлина на Житомирщині. Там вони можуть спокійно проживати без надмірного інтересу людських очей.
— І ви хочете щоб я також туди перебрався?
— Так, але з деякими додатковими обов’язками. Нам потрібний володар лісу котрий міг би дбати про той заповідник та оберігати його від людей.
— Усе це я робити вмію. Проте відмовляюсь. — відказав Лісовик і почав витягувати рибальську нитку, бо вудочка засмикалась.
— Але чому? Лісова Мати просить саме вас. — наполягав Еней. Проте дід лісу не відповів. Був зосереджений на діставанні риби з озера. Чоловік не повторював свого запитання й нічого більше не говорив. Знав, що його почули, а відповідь він отримає трохи згодом. Коли старий дістав форель з води то рушив у протилежний бік озерця, а жестом руки покликав інспектора за собою. За декілька хвилин мовчазного крокування вони дістались пологого схилу, що далі переходив у крутішу та більш скелясту частину гори. Там густо ріс мох в якому зник Лісовик. Пішовши за ним, Еней потрапив до землянки. Вона нагадувала одну велику кімнату де посередині колом лежало каміння для багаття. На, вирізьблених в глиняних стінах, поличках стояли невеличкі глиняні горщечки, а на корінні дерев, що пробивались зі стелі, висіли різні сушені трави. В землянці також знайшовся і стіл — великий плоский камінь на котрому Лісовик вже вправно розбирав рибу. Світло всередину потрапляло через невелику шпарину. Помітивши як Еней мружиться в стараннях розгледіти бодай щось в напівмороку, господар засвітив свічку. Помешкання зразу ж наповнилось медово-хвойним ароматом й освітилось лагідним вогником.
— Бач, я дав обіцянку, що дочекаюсь декого і не можу порушити своїх слів. — почав старий поки готував.
— Але невже ви…
— Так, я заприсягся своїм іменем, справжнім іменем. — вказав жестом на невеличкий дерев’яний стільчик. Еней подякував і присів в роздумах. Кожен потаємник народжується знаючи своє справжнє ім’я. Його нікому не можна називати, оскільки воно дає владу над створінням. Лише в рідкісних випадках потаємники відкривають своє істинне ім’я, а такі обіцянки неможливо порушити, бо це, як навмисно, перестати дихати.
— Чи могли б ви розповісти про це більше, якщо не секрет.
— Оскільки ти від Лісанни, то розповім. — Лісовик розвів багаття і доклав сухих дров. Поки вогонь розгорався, підвісив каструльку з водою та вкинув до неї різних трав. Тим часом як заварювався чай, господар дістав з одного глиняного горщичка маленьку жовтувату три-на-чотири фотографію і дав її Енею. — Літ так тридцять, а може і сорок назад сидів я біля озерця і так само рибалив як сьогодні. Осінь. Точно була тоді золотава осінь, як через кущі вийшла Надія. Дівчина невисокого зросту із темним волоссям та зеленими очима. Була дуже допитливою, а мене не боялась, що сильно здивувало. Розповідала, що досліджує ці краї, вивчає що в них росте та хто живе. Спочатку я просто пообіцяв, що розповім їй трохи того, що знаю якщо вона прийде знову наступного дня. І вона таки прийшла, попри осінній дощ та мої ще сильніші чари. Вона точно була людиною, якщо хочеш за це спитати, проте незвичайною у порівняні з іншими. Часом місцеві коли зустрічали мене в лісі, то просили удачі в пошуках грибів, полюванні, врожаю, чи навіть багатства. Я ж не золота рибка чи якийсь там джин. А Надія хотіла лиш знань, моїх знань. Потім вона вже долучалась до моїх прогулянок лісом, чи зоставалась на споглядання зірок. Десь за місяць сказала, що зібрала достатньо матеріалу аби написати природничий атлас цього краю. Саме тоді і запитала як мене звати, бо хотіла подарувати один примірник мені, щоб я його прочитав і сказав що думаю. А до того просто дідом кликала. А я, повіривши її словам, назвав своє справжнє ім’я і заприсягся ним, що обов’язково прочитаю її роботу. Як ти можеш здогадатись більше вона не приходила.
За час розповіді трави добре заварились: аромат чебрецю, м’яти, чорниці, та звіробою з легкістю заполонив цю маленьку землянку. Тож Лісовик зняв каструльку і поклав металеву решітку над жаринками куди згодом виклав гарно порізану форель та гриби. Напій він розлив у дві дерев’яні чашки й знову всівся біля гостя віддаючи йому одну. Еней сильно замислився про те, що він може зробити й лиш на мить виринув з думок щоб подякувати.
— А чи не могли б ви мені дати цю світлину, ненадовго. Можливо мені вдасться щось дізнатись?
— Можу, але пообіцяй мені своїм ім’ям, справжнім ім’ям, що повернеш мені її — з цікавістю відповів Лісовик.
— Древо…
— Дурню ти, Енею. — різко перебив його старий. — Хоч ти й мішаник, чи там дволик, не варто розповідати своє справжнє ім’я всім хто попросить, навіть якщо це я. Рішучість твоя похвальна, але не впадай у відчай. Лісанні варто краще вчити своїх підлеглих. Бери.
Хоч гість Лісовика і був вже достатньо дорослим все ж від таких слів він відчув глибокий сором за свою наївність. Поки ґазда слідкував щоб форелька не пригоріла, інспектор дістав декілька чистих аркушів, що мав з собою. Один склав у конверт, а на іншому написав свій запит в котрому описав обставини. Тоді вклав його у конверт разом із фотографією і запечатав накрапавши воску зі свічки. Залишилось лиш його відправити. Для цього Еней вийшов із землянки. Там його зустріли м’яко-рожеві та помаранчеві хмари, що лягали спати разом з сонцем, а молодий місяць лиш прокидався.
— Гарно… — подумав чоловік вдихаючи прохолодне карпатське повітря поки любувався обрізками хмар та неба, що виднілись поміж дерев. Далі він затиснув ліктем лист до себе, щоб звільнити руки, і переплів пальці між собою. Від вправного дуття в ручний свисток зміг видобути унікальну мелодію, що нагадувала пташиний спів. Невдовзі на його праве плече сіла сорока. Їй він і віддав конверта та прошепотів куди та кому його доставити. Пташка схопила дзьобом доручення і відразу полетіла, а чоловік повернувся до землянки. Після смачної вечері риби з грибами та різних сушених ягід Еней з легкістю провалився у сон на м’якому моху, а Лісовик ще посьорбував свого відвару.
Зранку Еней не проснувся, аж надто солодким був його сон. Ближче до полудня сонячне проміння прокралось через отвір у стелі землянки й добралось до очей чоловіка змусивши його мружитися та прокинутися. Сівши та потягнувшись він відчув як незнана бадьорість наповнила його тіло. Очі вже не здавались важкими, а шукали якоїсь поживи. Лісовика не було, а на стільчику біля гостя стояла чашка та миска зі сніданком. На вигляд, як потім і на смак, це був салат із кропиви, черемхи, та волоського горіха. Еней вирішив не чекати господаря і взявся неквапливо смакувати страву. А от відвар у чашці містив вже ягоди, що окрім солодкості давали й кислинку. Жуючи сніданок, він оглядав землянку і на диво не міг впізнати її. Вчора вона була живою та яскравою, а зараз настільки сірою наче тут ніхто ніколи і не жив.
Підвівшись він побачив книгу «Дивовижна Природа Сколівських Бескидів» автор Надія Зірчук, а біля неї папірець, з не дуже розбірливим почерком, та конверт. Спершу потягнувся до папірця.
«Любий Енею,
Не знаю як ще я можу виразити тобі свою вдячність. Вночі прилетів журавель із пакунком. В ньому я знайшов книгу, ту саму книгу над котрою працювала Надія. Цей примірник, разом з особистим листом для мене, зберігала її внучка Лілея, але вона не знала як мені надіслати їх. Інший лист гадаю призначений для тебе.
А тепер вибач мені, я все ще не можу прийняти твоє прохання. Багато літ вже я прожив і чекав своїх останніх днів. Лише обіцянка справжнім ім’ям тримала мене тут. Більше я ні про що не шкодую.
Щодо прохання Лісанни, то можу порадити навідатись до Чугайстра. Просто йди на право від моєї хатини поки не вийдеш до невеликої галявини та стежки. Там розпали багаття і ввечері він прийде. Також біля кам’яної стільниці знайдеш мій йому подарунок, риба в меді. Не забудь. Він допоможе тобі. А також можеш брати з мого дому все, що забажаєш.
Щасти дволику Мав, Енею.»
Невеликий смуток прокрався до інспектора, що лиш посилився від тиші — нової хазяйки цієї оселі. Біля стільниці лежала глибока дерев’яна миска із красивими різьбленими листочками і накрита ще однією такою самою. Їх прив’язали саморобною лляною мотузочкою.
— Риба в меді… цікаве поєднання. — подумав Еней і скрився лиш від уявлення цього смаку.
Щодо листа адресованого йому особисто, чоловік не був сильно в захваті. Від нього віяло знайомими парфумами на основі меліси. Всередині він прочитав лише одне коротке речення: «З нетерпінням чекаю твоєї особистої доповіді по цій справі, Енейчику. Лісанна.»
— Знав же, що так і буде коли просив її допомогу. — важко видихнув інспектор трохи шкодуючи про свій вибір. Проте думка як завершилась історія Лісовика тішила його.
Не затримуючись ще довше, Еней спакував свої речі та книгу та прихопив сушених ягід і не забув про рибу в меді. Тільки-но ступивши за поріг, домівка Лісовика обвалилась. Тепер це лиш земля в перемішку з камінням, травою, та різним гіллям. А той затишок вчорашньої бесіди залишився вже в минулому наче сон. Проте, Еней пам’ятатиме про цей час проведений у компанії Лісовика. І зараз крокуючи назустріч новому потаємнику ще раз прокручував в голові приємні кадри вчорашнього дня.
Сонце вже яскраво світило і навіть припікало. Можна сказати, що літня жара прийшла в ці краї з перших днів червня. Лише височінь гір й тінь високих дерев дарували цю солодку прохолоду.
Довго пробираючись через гірський ліс Еней все ж таки дістався малинових кущів за котрими побачив стежку та галявину. Можливо Лісовику цей шлях і займав менш ніж годину, а от інспектору знадобилось більше часу. Годинник на телефоні Енея показував пів на п’яту. Це не сильно тішило чоловіка, оскільки сонце ще не скоро оголосить про настання вечора. Однак, зайнятись було чим. Спочатку Еней сховав у тінь подарунок для Чугайстра і взявся розводити багаття. Трави на галявині височіли до колін, тож щоб уникнути небажаних пожеж він руками зривав все що вдавалось. Поки очистив ділянку в кілька метрів та підшукав каміння на саме багаття промайнуло ще декілька годин. Пекуче сонце вже послаблювало свої обійми, проте Еней не зупинявся. Він мусив знайти достатньо патиків та дров до темноти, адже вогонь повинен горіти довго. З цим ліс з легкістю допоміг, оскільки давно вже не бачив дощів. Тож коли небеса запломеніли оранжевими барвами Еней зміг розпалити вогник маючи запальничку та папір, що він взяв з собою на це завдання.
Коли на небі зостався лише місяць зі своїми зірочками, а багаття приємно потріскувало, чоловік шкодував, що не прихопив бодай щось смачне, що міг би посмажити на вогні. В рюкзаку мав лише пляшку води та два яблука. Оскільки невідомо коли саме Чугайстер з’явиться Еней настромив одне яблуко на патик і поставив біля вогню, а сам взявся читати працю «Дивовижна Природа Сколівських Бескидів».
— Хто ти? Вперше бачу тут такого. — прозвучав глибокий та грубуватий голос позаду інспектора, від чого той аж підскочив.
— Е-енеєм мене звати, пане Чугайстре. Я тут щоб з вами зустрітись. — ввічливо відповів чоловік. Перед ним стояв потаємник зростом з двох дорослих чоловіків. Він був зодягнений у білій, місцями порваній, лляній сорочці. Старе лице його ховалося під довгою і масивною сивою бородою, а волосся також було сивим і подекуди здавалось, що навіть білим. А двійко очей, наче блакитні небеса вдивлялись у чоловіка майже не кліпаючи.
— Я питаю хто ти? Людина чи Мавка? Але на друге ти не сильно схожий. Лиш пахнеш подібно.
— Я Мав, проте дволик. Мати моя Мавка, а батько Людина.
— Йой, дивина та й годі. Ніколи не бачив таких. Ну раз так то станцюймо! — Чугайстер взяв Енея акуратно за руки і почав танцювати Верховинку — вид швидкої коломийки. Інспектор був готовий до чогось подібного оскільки читав про цих потаємників. Якщо витримати з ними танець, то можна отримати нагороду, а той хто мав менше витривалості міг і зовсім вмерти ще до кінця кружляння, бо Чугайстри рук не відпускають.
Після п’ятнадцяти хвилин такої коломийки Еней вже відчував як ноги скоро почнуть не слухатись його. Проте чимось йому подобалось це дійство, наче його єство переходить в стан гармонії із тутешніми лісами, горами, та рештою природи. Здавалось, що час не має значення, а зорі в горі утворюють унікальні калейдоскопічні візерунки.
Коли минула десь година часу Чугайстер завершив Верховинку, відпустивши Енея. Йому ж здавалось, що минуло не більше двадцяти хвилин. Чоловік просто розлігся на траві важко дихаючи.
— Добре ногами двигаєш. Давно я так я не танцював. То, що ж тепер. Ти нікому з людей не шкодив? Бо ти ж як Мавка і я можу тебе з’їсти. — сів поруч з багаттям Чугайстер.
— Почекай… маю тут… подарунок… від Лісовика. — вказав Еней пальцем на різьблені миски намагаючись віддихатись.
— Ага… то старий таки пішов. — потаємник акуратно зняв верхню миску і взявся їсти рибу з медом. — Саме те, що потрібно після танцю.
Це дозволило Енею не поспішати й спокійно перевести подих. Відновивши трохи сил він випив всю воду, що мав з собою. За той час яблуко на патику трохи підгоріло з однієї сторони. Всупереч цьому пахнуло воно дуже смачно. Тож чоловік не сильно чекав поки фрукт охолоне перед тим як їсти.
— Добрий духу лісу Чугайстре. — почав шанобливо інспектор коли потаємник завершив вечеряти. — Маю до тебе дуже велике прохання. На Житомирщині у нас є заповідник Тетерівська Перлина для різних тварин і потаємників. Проте нам потрібний господар для того лісу щоб оберігати спокій всіх хто там житиме. А ви ідеально підходите на цю роль.
— А хто ви?
— Лісова Мати започаткувала організацію Тіні Забутих Предків, щоб захистити й допомогти потаємникам адаптуватись до світу, що стрімко міняється.
— Хммм, Лісовик розповідав за Лісанну. А мавки й нявки також там житимуть?
— Так, але це не буде проблемою.
— Ні, я відмовляюсь і гадаю ти, дволику, здогадуєшся чому. Хоча це вже і було доволі давно, але я ловив мавок та нявок і з’їдав їх.
— Та це ж коли вони на людей нападали, чи якусь біду коїли.
— Слушно кажеш. Та все ж якщо зайде в той заповідник якась людинка, то на неї вони можуть і злакомитись. І, що мені тоді робити? Мій обов’язок захищати людей від злих сил.
— Саме для цього ви нам і потрібні. Інших потаємників ми приймаємо в заповідник за умов, що вони не вчинятимуть лиха. А присутність Чугайстра відкине в них будь-яке бажання щось натворити.
— А чи не думаєш, що саме через мене до вашого заповідника не захочуть переїжджати?
Тут Еней замислився. Лісовик був їх головною ціллю оскільки він міг добре доглядати за тією місциною, а з людьми та потаємниками він був дружнім у більшості випадків. Чугайстер натомість грізніший, що може бути як плюсом, так і мінусом враховуючи його минуле. І все ж таки його особливий зв’язок з природою і тваринами може стати дуже в пригоді.
— Гадаю, це не стане проблемою. — впевнено відповів інспектор. — Організація намагається долучити всіх, оскільки світ міняється і ми також повинні змінитись. З тими хто не розуміє цього ми працюємо. Тож якихось сутичок у заповіднику не повинно траплятись багато, особливо якщо ви погодитись. І як бачиш я син Мавки та Людини. Наші світи вже переплітаються, а далі будуть взаємодіяти ще більше.
— Хммм. — глибоко задумався Чугайстер й відповів лише за декілька хвилин. — Гаразд, раз ти так кажеш, та ще й танцював добре, я погоджуюсь. Однак, матиму ряд умов щодо особливостей догляду за заповідником і свого харчування.
— Це не проблема. Ми навпаки раді якщо ви настільки зацікавлені у процвітанні заповідника. Всі ваші потреби можете озвучити на місці нашому упоряднику. Зможете дістатись туди самотужки?
— Так, думаю, що так. Наче колись бував в тих лісах. А як заблукаю то спитаю звірів.
— Раджу кликати сорок. Через них ви можете зв’язатись з нами й ми допоможемо.
— Добре, намотаю собі на вуса, хе-хе.
Поки бесіда тривала, багаття встигло догоріти, дозволяючи краще розгледіти нічне небо. Червоні вуглинки ще трохи жевріли як Чугайстер вже збирався покинути свого гостя. Проте Еней мав ще одне невелике прохання: віднести його якомога ближче до залізничної станції. Година вже була за північ, проте інспектор все ще хотів встигнути на нічний потяг. Однак, його ноги гуділи після танцю і сам би точно не дійшов. Дух лісу не відмовив у цьому проханні. Він змінив свою подобу на бурого ведмедя і дозволив гостю прокататись на собі.
Менш ніж за пів години Еней вже був неподалік вулиці, що вела до залізничного вокзалу. Там вони і попрощались. Чугайстер не полюбляв цієї «електрики», що висить на стовпах та й люди можуть його побачити. Коли чоловік ступив на одну з небагатьох асфальтованих тут вулиць, то зрозумів, що він все ще босий. Йому так сподобалось гуляти тут босоніж, що геть про це забув. Тож перед тим як піти купувати квиток він повернувся до струмка щоб помити ноги. А вже за пів години дрімав на верхній полиці плацкарту, що повертав його до міста кави та бруківки.
Потяг прибув на світанку, а світанок той літній і лише справжні мастаки мандрування потягами вміють прокидатись бадьорими. Еней же отримав невеликий прилив енергій, котрий вистачило щоб дістатись до своєї квартири, прийняти душ, з’їсти теплої їжі та знову піти спати. Проте і цей сон довго не тривав. Ближче до полудня його розбудив дзвінок з офісу повідомивши, що йому потрібно особисто відзвітувати перед Лісанною по обіді. Отож, Еней ще пару хвилин поніжився в ліжку перед тим як знову вирушити у зовнішній світ.
І ось вже за пів години він крокував до штабу Тіней Забутих Предків з термочашкою в котрій настоювався чорний чай. Чотириповерхова будівля де знаходився офіс була такою ж старою як і сам Львів. Фасад прикрашала різноманітна ліпнина, що вже облупилась від часу. Однак всередині все виглядало зовсім по іншому. Сучасний ремонт нагадував класичне приміщення ІТ індустрії: електронні пропуски, охорона, ліфт, кімнати для нарад, зона відпочинку, кухня, душова і навіть невеликі кабінки де можна заночувати. Також у цій будівлі є підземні поверхи. Однак Еней не часто там буває, та й зараз йому нагору. Піднявшись він постукав у чорні двері і зайшов.
— Ой, це ти, Енейчику. Ну розповідай як там все пройшло? — радісним високим голосом запитала Лісова Мати, також відома як Лісанна. На вигляд їй було років з сорок, хоча серед інспекторів ходили чутки, що їй вже перевалило за сотню. Відьма носила окуляри, ходила на підборах й одягалась як класична начальниця: сіра офіційна блуза та спідниця-олівець. Їй дуже подобалось бавитись наряджаючись різними модними образами. Також її котячий хвіст насолоджувався свободою поки поблизу не було людей.
— Якщо коротко, то ми втратили Лісовика. — з не дуже великим бажанням відповів чоловік.
— Як це, Енейчику? Я тут своїм ворожінням по фотографії віднайшла родичку тієї науковиці, від чого як ти знаєш я лише ще більше старію, відправила ще одного інспектора та ще й журавлиного кур’єра замовила, котрий зараз не надто дешевий.
— Проте, ми отримали Чугайстра. — продовжив Еней не даючи Лісанні розгорітись ще більше.
— Чугайстра кажеш. — трохи стишено промовила начальниця замислюючись щодо такого результату. — Гадаю це добре. Ні, це навіть краще! Зможемо збудувати міцну спільноту. Молодець, Енейчику, гарна робота.
— Дякую. То я можу взяти вихідний на решту дня і завтра?
— Звісно, дорогесенький, лише…
— Лише?
— Лише допоможи Домовику, що сидить у нашій приймальні й можеш бути вільний. А звіт по Чугайстру і Лісовику можеш здати до кінця тижня.
— Ну дякую і на цьому. — видихнув з полегшенням Еней знаючи, що з домовиками проблем багато не буває, а звіти це лиш хронологія подій всього, що сталось з потаємниками.
— Щасти тобі, Енейчику! — радісно попрощалась Лісова Мати.
Наш інспектор не те, що недолюблював свою начальницю, просто її солодкавого голосу йому було забагато навіть після такої короткої розмови. Щоб чим скоріш завершити всі справи Еней відправився на мінус перший поверх. Там вони приймали усіх потаємників, що не були занадто великими.
— Вітаю, мене звати Еней, а вас пане? — ввічливо звернувся інспектор.
— Домовик Левко. Вітаю. — ґречно відказав потаємник низьким трохи писклявим голосом. Сам він нагадував коротенького дідуся з густими бровами та короткою борідкою, що носив солом’яного капелюшка.
— Чим я можу вам допомогти? Здається ви у нас не вперше.
— Саме так. Господарі написали на мене скаргу, а я маю скаргу на них. — домовик віддав два папірці інспектору.
— Дивно. — Еней взявся уважно вивчати написане.
— Як ви знаєте у мене з ними договір. Я допомагаю по господарству, а вони дозволяють користуватись мені деякими їхніми пожитками і жити в них. Проте, останнім часом вони геть не ладні господарі. Світло залишають всюди ввімкненим, білий одяг перуть разом з кольоровим, а потім кажуть, що це я поміж речі щось червоне заховав і ще безліч іншого.
— Так, це доволі дивно. У ваших скаргах ви говорите про одні й ті саме речі. Але якщо ніхто з вас цього не робив, то значить…
— То значить хтось бреше!
— Не обов’язково. Скоріше у вас завівся Чорт.
— Як Чорт? Та не може цього бути! Я порядний домовик, що оберігає та дбає про оселю господарів.
— Все гаразд. Я вам вірю. — поспішив Еней заспокоїти розхвильованого Домовика. — Нам ще потрібно це перевірити. А якщо, і так це не ваша провина. Зараз такі часи, що Чорти доволі хитрі та й з кожним Домовиком може таке трапитись.
— Якщо інші Домовики дізнаються, що в мене вдома Чорт, а я його не спіймав чи не прогнав, то мене засміють.
— Ну-ну, все буде гаразд. Їм не потрібно і знати, а ми зараз підемо і перевіримо Чорт то чи ні.
— Добре, тільки нікому не розказуйте.
— Обіцяю. Зараз слушна нагода щоб перенестись?
— Так, господарів немає вдома. — Домовик підвівся з крісла і взяв інспектора за руку. — Якщо готові, то заплющіть очі. Еней попросив зачекати, позаяк мусив прихопити свій рюкзак та ще пару речей. Тоді коли він взяв Домовика за руку і заплющив очі вони вмить опинились у прихожій квартири де мешкає Левко. Кожен Домовик вміє переноситись до оселі про котру він дбає.
— От бачите, знову світло у ванній не погасили. Піду вимкну.
— Ні, не варто. Зараз і дізнаємось чи тут є Чорт.
Еней розклав по запаленій свічці біля кожного вікна та дверей щоб перекрити шляхи котрими нечистий може втекти. Одну взяв сам, а іншу дав Домовику. Далі інспектор почав промовляти: «Іду я, а зі мною світло йде, нехай вилізе Чорт, що в тінях живе.» Як тільки Еней завершив промовляння в кімнаті перед ними з’явився чорний густий дим, що сформував людиноподібне створіння з темно-червонуватою шкірою. Воно кульгало на одну ногу, що була коротшою, а з голови стирчали два роги.
— Все одно не спіймаєш мене, дурбецало. — мовив хижим та підлим голосом Чорт. Левко хотів вхопити того, проте рогатий лиш знову перетворився на дим і різко метнувся в кондиціонер. Так і вибрався назовні.
— От хитрий чорт. — сказав Еней поки набирав чийсь номер. Телефонна розмова була доволі короткою.
— То, що тепер? — стривожено запитав Домовик Левко.
— Не переживайте. Сюди він вже не повернеться, а за ним вже вилетіли наші відьми котрих вчила сама Лісова Мати.
— Ну раз так, тоді я спокійний. Пам’ятайте, що обіцяли.
— Звісно. Що ж мені пора, щасти вам.
Еней не хотів затримуватись там довше, адже всю свою роботу зробив по протоколу й може насолодитись рештою дня і бонусним вихідним. Як тільки покинув під’їзд в котрому квартира Домовика Левка, то побачив перед собою Стрийський Парк — чудове місце для втечі він палючого сонця. Спустившись до просторих газонів Еней просто розлігся й зняв кросівки. Його мавська натура дуже полюбляла відпочинок на природі. Вітерець колихав зелені дерева видобуваючи лагідний та мелодійний шелест листя, а десь там далі крякали качечки з лебедями. Обдумуючи останні пару днів, Еней відчував задоволення від проробленої роботи. Йому вдалось змінити минуле і захистити теперішнє. Тепер потрібно лише збудувати майбутнє.
Через кільканадцять хвилин він дістав свого телефона й подзвонив:
— Привіт, сонечко, можеш говорити… ага… слухай, можеш прихопити мені щось поїсти та мінералки. Можемо пообідати в парку… так… супер… біля ставка… чекаю.
Ця коротка розмова покращила його настрій ще сильніше, а от подальші роздуми змусили почати хвилюватись. Час до їх зустрічі починав здаватись вічним.
Менш ніж за пів години до Енея підійшла світловолоса дівчина із карими очима. В одній руці тримала ще теплу піцу, а в іншій його спецзамовлення — мінералку. Вона просто всілась на його рюкзак поруч, щоб не сідати на траву, адже не хотіла вимастити свої світлі шорти, і цьомнула Енея в чоло.
— То як пройшло твоє відрядження? — поцікавилась дівчина, а сама зосередилась на обіді.
— Ой, багато цікавого. — відповів після того, як зробив пару жадібних ковтків мінералки. — Але спочатку я маю тебе дещо спитати. — серйозно почав Еней коли взяв її за руку від чого запала тривожна тиша. — Улянко, а ти віриш у Мавок?