Хай поглине полум’я

Хай поглине полум’я
Софі прокинулася на ліжнику в стодолі й сонно потягнулася. Який дурний сон наснився. Вогні довкола стовпа, люди в плащах і масках, задуха, безвихідь. Добре, що це був тільки сон. Запах соломи й гноївки повертав у реальність. На початку літа світало рано.
Дівчина заплела своє руде волосся в косу, вмилася й пірнула в повсякдення. Обійти худобу, нагодувати, вивільнити кури, гуси. Сонечко відганяло залишки сну.
Раптом всі тварини сполошилися, бо на подвір’я в’їхали вершники.
«Іменем короля!» — почула Софі. Далі, мов у тумані, її підхопили під пахви й поволокли. Господарі, що найняли її, сироту, злостиво посміхалися. У вухах лунав вирок: «Відьма».
*
Дорога до міста у фірі, яку теліпало у всі боки, зайняла вічність. Софі, обмежена кліткою намагалася зрозуміти, що було не так з нею. За що її вважали відьмою? Згадувала дитячі жарти, як могли дивувати оточуючих.
Сиділа зкуцюрблена, з припнутими до долівки ланцюгами руками й ногами. Якби їй тої сили відьом, давно б звільнилася. Чула оповідки. Ті могли навіть з вогню вийти.
Нарешті віз зупинився на головній площі міста.
— Ми привезли відьму! — проголосив один з візників. — Вітайте її!
Софі побачила, що люд підходить до фіри. Коли її вивели, полетіли гнилі фрукти, прокльони.
Вона намагалася втиснути голову в плечі, але підкова потрапила в тім’я, і Софі знепритомніла.
*
Отямилася в тісній камері. Тут були тільки глечик води, яма для відходів і лежанка з соломи, прогризена пацюками, на якій вона й лежала. Вже чула вирок: «Спалення».
Софі уявляла своє майбутнє.
Вогнище, що поглинає її тіло. Муки, які доведеться пережити. За що? Бо дала корові зілля, заспівала колисанку бабці, і та отелилася, вперше за чотири роки? Тоді господарі й стали шепотітися, що вона відьма. Вони донесли на неї. Але ж нічого поганого їм не робила. Чому так її зненавиділи?
Найбільше боялася не вогню. Розповідали, як катують відьом, щоб випитати їхні секрети. Софі боялася цього болю. Та й секретів не знала. Хотіла б усе розказати, щоб її повісили як дивну. Але тепер вона відьма, не відкрутиться. Її поглине полум’я.
*
Наступного дня до неї завітав чоловік у чорному плащі, на обличчі мав маску.
— Ти відьма, — сказав лагідно. — Чи хочеш згоріти?
Софі заперечно похитала головою.
— А що готова віддати за своє звільнення?
Дівчина не мала що відповісти. Статків у неї було небагато. Гарна хустка і сукня на вихід. Ото й усе.
— Свою незайманість? — прошепотів чоловік.
Вона здригнулася зсередини. Це бережуть тільки для мужа, освяченого в шлюбі чотирма святилищами. Підтисла коліна під себе й заперечно замотала головою.
— Волієш згоріти незайманою? — хмикнув чоловік. — Твоя воля.
— Ні, — скрикнула. — Я не заслуговую на вогнище!
— Краще б заслуговувала, — заговорив тихо. — Можу тебе забрати звідси.
— Чого хочете? — схлипнула.
— Я сказав. Тобі вирішувати, — знову підвівся.
Софі довго дивилася на нього. Судячи зі статури й голосу, йому було років сорок. Міцний, владний. Думала над почутими словами. Чи вона дійсно хоче завтра згоріти незайманою?
— Я згодна.
— От і добре, — кивнув чоловік. Постукав у двері й проказав: — Я забираю її. Іменем Багатоликого.
Двері відчинилися. Чоловік в масці провів рукою по обличчі Софі й світ перед її очима почав тьмяніти. Падаючи, відчула, що чоловік підхопив її на руки й поніс із в’язниці.
*
Вона отямилася посеред круглої кімнати. Лежала голою на кам’яному підвищенні, звісивши ноги. Біля неї стояв чоловік у масці. Стовп, який височів перед нею мерехтів у світлі смолоскипів. То видавався жінкою з мечем у руках, то чоловіком з шістьма кінцівками, то дитиною, що надто швидко перетворюється у підлітка, який мав ознаки обох статей.
Софі спробувала підвестися, але чоловік затримав, поклавши руку їй на груди.
— Ти ж пам’ятаєш, на що погодилася? — сказав м’яко. — Не пізно передумати. Стовп на площі ще чекає. Під ним уже нагромадили дров. Можуть спалити трьох відьом, а можуть і двох, якщо не повернешся.
Софі згадала їхню розмову у в’язниці.
— Я не передумала, — проказала тихо. — А потім відпустиш?
— Якщо не передумала, розслабся, — зігнорував її питання.
Підігнув їй ноги, широко розставив на підвищенні, вперши стопами в невеликі заглиблення. Підтягнув її таз до себе, аж стегна заболіли. Став збоку і випростав її руки вздовж тіла. Тепер лежала розчепірена перед стовпом, що все ще мінився в різних подобах, і горіла з сорому.
— Прокажи за мною, — сказав чоловік. — Я дарую тобі своє тіло й волю. Прийму твою ласку. Буду покірною й мовчазною, доки не здійснитьcя моя місія.
Дівчина повторювала обітницю, відчуваючи дрижаки по тілу за кожним словом, а камінь під нею ніби нагрівався.
— Підведися, — скомандував чоловік.
Софі зітхнула з полегшенням. Усе закінчилося? Спробувала опустити ноги й піднятися на ліктях, але не змогла. Її руки ніби прикипіли до каменя. Спина і стопи теж. Вона шарпнулася, але змогла відірвати від свого ложа тільки голову й сідниці.
— Чудово, — видихнув чоловік у масці. — Тобі зручно?
Софі хотіла відказати йому. В голові крутилася така лайка, якої ще ніколи не говорила вголос, але язик не послухався. Тільки безпомічний здушений стогін вирвався з горла. Чоловік кивнув, повернувся до торця вівтаря, поглянув їй між ноги.
— Може й блохи там розвела?
Він провів рукою біля її промежини й щось пробурмотів. Почувся запах смаленого волосся. Софі щипнуло й вона зойкнула.
Він помилувався своєю роботою й пішов довкола вівтаря, акуратно розклав її руде волосся на кам’яному підвищенні.
— Тепер ти готова до ритуалу, — сказав і пішов геть з кімнати.
*
Якийсь час Софі лежала нерухомо. Тільки сльози приниження й безсилля котилися по обличчю. Раптом подумала, що раз він вийшов, вона може звільнитися. Засмикалася, але камінь міцно прикипів до її тіла.
Злісно замотала головою. Хай хоч волосся не буде так вкладено, як той хотів. Стовп набув загрозливої подоби вовка, готового кинутися на неї. Дівчина злякалася, лягла рівно й закрила очі, щоб його не бачити.
Тишу в кімнаті порушувало тільки потріскування палаючих смолоскипів.
Вона думала про бабу. Хіба такою хотіла б її бачити? В селі казали, що була відьмою. Коли вийшли накази, її спалили однією з перших.
*
Розбудив Софі розмірений спів. Вона повернула голову й помітила, що в кімнату заходять чоловіки в масках. Ішли довкола під стіною, розглядаючи її оголене, осяяне світлом стовпа тіло, розкладене в безсоромній позі. Гуділи якісь нерозбірливі слова.
Софі захотілося провалитися крізь землю. Вона засмикалася, намагаючись звільнитися, сказати, щоб не дивилися на неї. Звичайно, безрезультатно. Їй навіть здалось, що їм сподобалася така поведінка. Кивали згідно головами. Дівчина затихла.
Стовп перед нею тепер мінився в такт співу. Змінював не тільки форму, а й мерехтів різними кольорами. Смолоскипи палали ніби яскравіше.
Не знала, чи серед присутніх був чоловік, який приніс її сюди. Маски й плащі з каптурами в усіх були однаковими. Хоча ні. Закинувши голову, побачила одного, що був у червоному плащі.
Він наблизився до підвищення й став позаду неї, навпроти мінливого стовпа.
— О, великий Багатоликий боже, — заговорив голосно. — Ми привели до тебе відьму. Її дар дасть тобі силу й могутність, збільшить нашу владу. Дай нам наснаги здійснити те, що маємо.
Стовп запалав зеленим полум’ям.
— Вибери з нас достойного, — попросив промовець.
Зелений спалах зі стовпа впав між ніг Софі. Але не заболіло, лише трішки залоскотало. Дівчина відчула тепло внизу живота й легке збудження, від чого застогнала.
— Вона готова прийняти достойного, — виголосив головний.
Спів став голоснішим. Чоловік в червоному плащі став між мінливим стовпом і Софі. Він дивився їй в обличчя й поклав долоню між її стегон, злегка занурив палець в неї. Вона смикнулася. Трішки почекавши, чоловік відійшов. На його місце заступив інший.
Проходили, мацали її, могла тільки кривитися, сіпати сідницями, намагаючись позбутись їхніх рук. Їй здавалося, що будуть ходити вічність.
Раптом один з доторків обпік її так, що з горла вирвався голосний зойк. У кімнаті запала тиша.
— Вибір зроблено, — проголосив головний.
Софі дивилася на чоловіка, що стояв перед нею. Він розвернувся до стовпа й підняв руки.
— Дай мені твою силу, — проказав, і вона впізнала голос. Це він приніс її.
Зелений пломінь зі стовпа бухнув у чоловіка, аж він заточився. Спів знову наповнив кімнату. Тільки лунав інакше, ритмічніше. Дівчина роззирнулася й помітила, що чоловіки скупчилися під стінами з двох боків від неї, а обраний розвернувся й наблизився впритул до вівтаря.
— Ти назначена мені Багатоликим, — промовив він. — Твоє лоно належить мені.
Він розкинув свій плащ і накрив полами її коліна. Тільки вона тепер могла бачити, як розщіпає штани, спускає їх трохи, стоїть хвилю перед нею збуджений.
Стовп загорівся синім. Всі довкола заспівали швидше. Обраний вдихнув і подався вперед. Софі відчула біль, що пропік все тіло. Закричала, наскільки могла, намагаючись позбутися жару, який розгорався між ніг. Обпікав до болю. Поширювався всередині від низу живота й далі вверх. Вона стогнала, закривши очі, сіпалася, горіла зсередини.
Щось проникало в неї ритмічно раз за разом. Дівчина намагалася виштовхати це. Засмикала стегнами. Але від цього стало ще гірше. Обраний схопив її за груди. Хекав у ритм співу, чи то співали у такт його рухам. Те, що було в ній завовтузилося, набубнявіло, вибухнуло й загасило вогонь у животі.
Софі плакала, сьорбаючи носом. Приниження, образа й огида до того, що відбулося, виривалися голосними схлипами. Її обезчестили привселюдно. Такого сорому не могла витримати.
Чоловік спокійно заправив штани, забрав поли свого плаща з колін Софі й розвернувся до стовпа. Спів затих.
— Здійснилося? — запитав.
Стовп запалав яскраво зеленим. Обраний відійшов убік. Його місце зайняв чоловік у червоному плащі.
— Ти отримав її кров, коли втратила цноту, — проголосив до стовпа. — Покажи, чи вона відьма. Чи перетвориться на попіл?
Софі завмерла, затихла. Вона не хотіла, щоб її спалили. Пройшла через всі ці тортури, а зараз може згоріти?
Зелене полум’я огорнуло кам’яне ложе. Але його язики тільки злегка пощипували, не завдавали болю. Заплющила очі. Їй хотілося, щоб усе це закінчилося.
— Відьма, відьма, — почула голоси.
Роззирнулася. Все ще була живою, а камінь під нею ніжно теплим. То їм потрібні відьми? Чому? Вона справді успадкувала дар бабці?
Чоловіки в масках знову заспівали й повільно покидали круглу кімнату. Залишилося двоє.
— Ти виконаєш своє призначення для Багатоликого й для нас, — прорік чоловік у червоному плащі, дивлячись на дівчину. Торкнувся її живота. — Вже скоро. Подбай, — звернувся до іншого й пішов.
— Так, майстре, — схилив голову обраний.
Він теж поклав руку на її живіт, і ніби щось ворухнулося в ній всередині. Постояв трохи.
— Тебе не спалять сьогодні, відьмо, — сказав. — Як я й обіцяв.
Провів рукою по обличчю Софі, закривши їй повіки. Вона нарешті звільнилася від каменю свого ложа. Відчула, що пливе в повітрі. Чи цей чоловік знову ніс її?
*
Софі прокинулася у м’якенькому ліжку. Значно м’якшому, ніж звикла. Вкрита була овечою ковдрою, що ніжно обгортала її голе тіло. Роззирнулася.
Кімната, вимащена вапном, тьмяно освітлювалася віконцем під стелею. У кімнаті був невеликий стіл, поличка, на якій лежав сірий одяг, і нічний горщик, яким дівчині неймовірно захотілося скористатися.
Із задоволенням відмітила, що тіло її слухається, язик ворушиться в роті. Двері кімнати були замкнені зовні.
Дівчина вбралася й заплела в косу волосся, коли зайшла жінка в чорному.
— До зали, — повідомила.
Софі попленталася за нею. Відвідували й інші кімнати по дорозі. Невдовзі вервечка молоденьких дівчат у сірому ввійшла в їдальню. Їх було дванадцятеро.
— Наречені Багатоликого бога, — проголосила жінка в чорному, — прийміть цю трапезу, подякувавши йому за порятунок. Ваша місія важлива.
Всі розсілися за довгим столом і лиш тоді Софі побачила, що більшість з них мають животи вагітних. Вона помацала свій і знову почула, ніби там щось ворухнулося.
Жінки голосно проказали подяку-молитву. Софі намагалася запам’ятати слова, щоб не виділятися.
— Пам’ятайте про обітницю мовчання, — проказала жінка в чорному. — Якщо не хочете залишитися без язика.
Всі почали їсти. Дівчині так кортіло задати питання, але не наважилася. Зовсім не хотіла позбутися язика. Окинувши оком усіх присутніх, побачила таку. Брала малі порції каші на ложку й одразу ковтала. Коли помітила, що Софі дивиться на неї, широко відкрила рот. Язика не було. Але вона усміхнулася на заціпеніння дівчини й погладила свій животик. Схоже була на останньому місяці вагітності й пишалася цим.
*
Після сніданку дівчат відправили в кімнату для рукоділля.
— Можете базікати. Розкажіть новенькій правила поведінки, — повідомила жінка в чорному й вийшла.
У Софі було стільки питань, що не знала, з якого почати.
— Карін, — відрекомендувалася худорлява. — Не переймайся. Тобі не доведеться скніти тут дев’ять місяців. Дітки ростуть швидко.
— Скільки ти тут? — запитала Софі в жінки без язика.
Та випростала три пальці.
— Три місяці, — прокоментувала пухкенька. — Мене звати Янка.
Софі нажахано дивилася на живіт без’язикої. Тільки три місяці?
— Що буде потім, коли народите? — запитала.
— Ніхто не знає, — фиркнула Карін. — Не повертаються. Зрештою, ми потрібні їм тільки як незаймані. Після пологів…
Вона спинилася. Подивилася на всіх присутніх і підтиснула губи.
— Може, нас відпустять, — усміхнулася напнуто Янка.
— Хіба що з відрізаним язиком, — просичала Карін.
Решта дівчат мовчали, зосереджені на вишивці.
— Штовхається, — усміхнулася одна з них, приклавши руку до вже немалого животика. — Гарно, що ростуть так швидко. Вони хочуть хлопчиків, а у мене хлопчик. Погляньте, як живіт випинається вгору.
Карін фиркнула з відразою. Янка опустила очі. Софі помітила, що їхні черевця не так роздуті, як в інших. Тож недавно тут.
— То ви всі відьми?
Дівчата закивали.
— Інакше б згоріли на вівтарі, мабуть, — додала Карін.
— Вмієте чаклувати? — допитувалася Софі.
— Нас ніхто цього не вчив, — стенула плечима Янка. — Поки були незаймані, наші сили дрімали. А тепер ніби й можемо, але не маємо змоги вправлятися. Майже весь час наші язики скуті. Як вимовляти закляття? Маємо час тільки ввечері в кімнаті. Але та карга щось робить і ми надто швидко засинаємо.
— Яка в тебе сила? — запитала Карін. — Я володію вогнем. З дитинства бавилася ним. Мама вчила мене, розповідала багато, хоча сама й не вміла. Мій батько доніс на мене, коли помітив. А тепер вміння сильніші.
Вона щось прошепотіла й маленький язичок полум’я затанцював на її долоні. Янка махнула рукою, вода з глечика вилетіла і зависла над нею у вигляді рухливої зсередини кулі.
Софі розповіла про розіграші, які робила в юності.
— Ого, — Карін дивилася на неї з захопленням. — Уміння керувати живими створіннями найрідкісніше!
Софі спантеличено стенула плечима.
— Набалакалися, — зайшла у кімнату жінка в чорному.
По черзі торкнулася губ кожної дівчини. Софі відчула, що язик став неслухняним.
Після обіду всі прогулювалися довкола будинку, ідучи вервечкою одна за одною, позаду крокувала жінка в чорному. Вона знову наклала на них закляття мовчання. Софі вже вивчила слова, які та промовляла тихо. Як і ті, які говорила, щоб його зняти. Але це було марним. Як могла їх промовити зі скутим язиком?
Софі бачила високу огорожу. Охоронців видно не було, але повітря над парканом ніби вібрувало. Їх охороняли від зовнішнього світу магічно, як здогадалася дівчина.
Увечері Софі намагалася згадувати колискові, які співала бабця. Дівчині було тільки п’ять, коли її не стало. Тепер була впевнена, що це закляття. Але довго міркувати над цим не вдалося. Раптово її поглинув сон без сновидінь.
*
Наступного ранку за сніданком не було без’язикої. Всі поїдали кашу мовчки, намагаючись не дивитися на її місце.
Дні полились одноманітні й безмовні. Раз на тиждень дівчат навчали, як поводитися під час пологів. Наглядачка в чорному справно виконувала свої обов’язки. Знімала закляття з язиків тільки перед їжею і сном.
Софі намагалася подумки впиратися її волі, але нічого не виходило. Час минав, її живіт ріс.
Розмовляти дозволяли недовго за рукоділлям, коли з’явилися новенькі й наглядачка відлучалася. Це траплялося не так вже й часто. Софі співала колискові бабці. Одна впливала на пам’ять. Дівчата почали ділитися всіма закляттями, які згадували. Раніше це були тільки приповідки для них, але тепер мали більшу силу.
Софі було дивно усвідомлювати, що може впливати на волю інших, навіть керувати ними. Все життя була в наймах і вміла тільки коритися чужим наказам. Дівчина знала, що й інші намагалися вивчати свої сили, зміцнити їх.
Коли вона навчилася блокувати волю служниці в чорному, язик не терп, але заговорити боялася, бо наглядачка не покидала їх. Спробувала примусити жінку вийти, але та не підкорилася, тільки грізно глянула на Софі. Створювала собі захист, як здалося Софі.
*
Дні минали надто швидко. Кілька дівчат зникло серед ночі. Софі бачила, які великі стали животи в Карін і Янки, її теж.
Думка про втечу не полишала дівчину. Нічого доброго від тих чоловіків не чекала. Особливо від того, який взяв її. Була впевнена, що має потужну магічну владу. У своїх силах сумнівалася, не змогла б йому протистояти.
Однієї ночі Софі поставила захист і не заснула. Почекавши кілька годин, підвелася й підійшла до дверей. Замкнені ззовні. Вона зосередилася, викликаючи в пам’яті жінку в чорному.
— Відчини двері, — звеліла.
Нічого не відбулося. Згадала напучування бабці. Заплющила очі. Згадала всі вади обличчя жінки в чорному. Видихнула. Голосно й холодно повторила наказ. Аж сама здригнулася й відступила від дверей. Ніби голос бабусі промовляв нею.
Невдовзі заскрипів замок і двері відчинилися. Жінка в чорному стояла із заплющеними очима.
— Іди спати, — промовила Софі тим самим чужим голосом.
Коли служниця зникла з поля зору, дівчина кинулася до кімнати Карін. Розбудила подругу, пішли вдвох до Янки. Софі швидко розповіла про свій задум.
Дівчата вибігли з будинку й рушили до огорожі найширшою з доріжок, але та втикалася в стіну паркана. Жодного натяку на браму не було.
— Підемо вздовж огорожі, — вирішила Карін.
Коли вони зрозуміли, що знову опинилися на тому ж місці, брами так і не знайшли.
— Це чари, — зітхнула вже втомлена Янка.
Карін заплющила очі. Коли на її долоні з’явився вогник, спрямувала його на паркан. Вогнище було велетенським. Янка направила воду з дощових діжок на огорожу. Коли вогонь згас, дівчата шоковано помітили, що нічого не змінилося. Тільки трава довкола пожухла.
— Повертаймося, — зітхнула Янка.
Вони втомлені та виснажені поплелися назад у дім.
— Нагулялися? — зустріла їх наглядачка. — Дурненькі. Таке вогнище розвели! Звідси можуть тільки забрати. Самим вам не вийти.
*
Через день Карін не з’явилася на сніданок. За тиждень зникла Янка. Ще через два тижні серед ночі пані в чорному розбудила Софі. Вона вже відчувала, що час настав. Живіт і спина сповнювалися тягучим болем.
— Вбери це, — простягнула наглядачка плащ. — Більше нічого. І без вибриків. У тебе все одно нічого не вийде.
Надворі чекала карета. Чоловік в масці підійшов до Софі й провів рукою по її обличчю. Підхопив, коли почала падати й поклав на одне з сидінь. Коні рушили.
*
Софі лежала нерухомо якийсь час. Коли відчула, що її вже не гнітить будинок, у якому була, обережно трішки відкрила повіки.
— Досить вдавати, — почула знайомий голос. — Я знаю, що ти не втратила свідомість. Відхилила моє закляття.
Софі зітхнула й розплющила очі. Через вікна карети пробивалося світло місяця. Вона бачила чоловіка в масці, який сидів спокійно на сидінні навпроти.
— І що тепер? — хмикнув він. — Навіть не намагайся вибратися звідси. Наглядачка розповіла про твою спробу втечі.
Софі сіла й загорнулася в плащ. Зосередилася, але його свідомість була міцно замкнена для неї. Він похитав заперечно головою й прицмокнув. Очевидно, відчув її спробу.
— Надіюся, сьогодні ти народиш мені сина, — кивнув на її живіт. — З твоїм даром стане великою людиною.
— Ти впевнений, що він успадкує дар?
— Однозначно. Перша дитина, зачата на вівтарі з цнотливою відьмою, забирає все. Якщо ти народила б ще, то це були б звичайні посередності.
Сказав це з такою відразою, що Софі захотілося його вдарити.
— Стане таким покидьком, як ти? — прошипіла.
— Набагато потужнішим. Його вивчать по книгах. Зможе зазирати в чужі думки, керувати ними. Ти недаремно обрала мене в тій кімнаті на вівтарі.
— Я не обирала!
— Ще й як обрала. У нас схожі вміння. Їхнє об’єднання послужить братству.
— А якщо народиться дівчинка?
— Її доглянуть. Коли стане достатньо дорослою, виконає свою місію.
— Її чекає моя доля? — здригнулася Софі.
— Не обов’язково. Якщо не буде такою бунтівною, як ти, то може прислужитися й потім.
— Як?
— Ти знаєш, що твій дар дуже рідкісний? — запитав. Дівчина кивнула. — У служниці будинку, в якому ти перебувала, теж такий. Вона достойно служить нам, як ти бачила.
— Я ніколи не буду цього робити! — скрикнула. — Всі ці дівчата, взяті насильно, служать як худоба, яку ви запліднюєте.
— Точніше й не скажеш, — почула, що усміхався, хоча й не бачила цього за маскою. — Ви тупі дівки, яким дано багато, а не вмієте використати. Можете тільки послужити худобою для розплоду й піти на забій.
— Мене вб’ють? — прошепотіла.
— Звичайно, — хмикнув зневажливо. — Хоча мушу визнати, що ти не така тупа, як інші. Найкраща з тих, яких мені довелося запліднити. Шкода, що неслухняна. Я би був не проти, якби тобі дозволили жити. Зробив би тебе своєю наложницею.
Софі здригнулася від огиди.
— Коли мене вб’ють? — запитала ледь чутно.
— Твоє завдання зараз — завершити місію. А далі буде видно. Якщо народиш чемно, і дитину не доведеться витягати, розпоровши тобі живіт, то сьогодні не помреш. Тож зосередься на обітниці, яку дала, і виконай її якнайкраще.
— Не сьогодні? — перепитала Софі. Подумала про те, що тоді зможе знову спробувати втекти, використавши своє вміння. — Як мене вб’ють?
— Не я вирішую. Таких непокірних відьом спалюють показово, щоб народ знав, яке вони зло. Охочіше виказував їх.
— Але зло — це ви, — обурилася Софі. — Керуєте простим людом, як непотребом. Знищуєте нас, доки наш дар ще не відкрився. Хлопчики від народження мають більше можливостей навчатися, навіть звичайні.
Чоловік фиркнув.
— Досить розмов, — підняв руку і накреслив якийсь знак. — Ти мене втомила.
Хоча намагалася впиратися, останні слова почула крізь пелену, втрачаючи свідомість.
*
Отямилася Софі в круглій кімнаті на кам’яному вівтарі, припнута до нього, як і перше, з так само розставленими ногами. Біль хвилями сковував живіт. Перед нею стояв чоловік з засуканими рукавами й без маски. Він уважно розглядав її між ногами.
— Опритомніла? — поглянув на неї. — Вчасно. Починай дихати, як тебе навчили. Зараз почнуться перейми. Виконуй мої вказівки і все пройде добре.
Софі почула спів. Чоловіки в масках згромадилися під стіною позаду неї. Помітила неподалік від лікаря столик з ножами й іншими інструментами, як для тортур. Він був готовий її розрізати й витягти дитину, як казав обраний.
— Вона буде чемною дівчинкою, — почула над головою його голос.
Він стояв в торці вівтаря, ближче за інших.
З наступним напливом болю, Софі закричала.
— Не трать сили на крик, — скривився лікар. — Дихай.
Дівчина зосередилася. Не зважала на спів у кімнаті, виконувала вказівки лікаря. Волосся прилипло до чола й щік. Їй здавалося, що сил зовсім не залишилося. Пролунав крик дитини.
— Хлопчик, — проголосив лікар.
— От і молодець, — поплескав її по щоці обраний.
Софі скривилася від думки, що догодила йому. Він обійшов вівтар, взяв дитину й став перед стовпом, який набув подоби жінки в білому. Чоловік поклав їй у руки малюка, якого одразу охопило біле полум’я, і він перестав кричати, а задоволено крутився. Софі не зважала на те, що лікар досі копирсався в ній. Уважно дивилася, як змінюється, росте дитина. Хлопчику на вигляд було з пів року. Обраний знову взяв дитя на руки, розвернувся до всіх й підніс над собою. Лікар забрав дитину й пішов з кімнати.
Над головою дівчини пролунав голос чоловіка в червоному:
— Виріши долю відьми, — звернувся до стовпа.
Той перетворився у вогняний. Вівтар теж охопило червоне полум’я. Софі закричала від болю. За мить вогонь зник разом з болем. Вона важко дихала.
— Долю вирішено, — промовив головний.
Софі чула, що спів віддаляється й стихає. Чоловіки в масках покидали кімнату.
— Відпочивай, — поклав дівчині руку на чоло обраний. — Післязавтра для тебе все закінчиться. Сконаєш у жахливих муках, як і належить відьмам. Буду там. Люблю за цим спостерігати.
Софі хотіла проклясти його, але сил не було. Занурилася в темряву.
*
— Гей, відьмо, прокидайся, — розбудив її грубий чоловічий голос.
— Диви, заснула дорогою, — загиготів інший.
Софі роззирнулася. Була в клітці на фірі з припнутими до долівки ногами й руками, вбрана в плаття, в якому її забрали з дому господарів. Тепло світило сонечко, як і в той день. Дівчина не могла зрозуміти, що відбувається. Всі події минулих місяців були мов у тумані. Чи як у сні.
Невже їй могло все наснитися? Ритуал, вагітність, пологи, огидний обранець в масці? Бабця щось говорила про віщі сни. Але дівчина не могла зараз нічого пригадати.
Ланцюги відщепили від фіри, її поволокли у в’язницю.
— Фу, у неї кривавиця, — сказав один.
— У відьом буває? — здивувався інший.
Софі глянула на поділ плаття. Дійсно було в кривавих плямах. З юрби, що зібралася на площі, їй на голову полетіли гнилі фрукти, прокльони.
Дівчину завели в камеру, таку ж, як уві сні. Зняли ланцюги з рук, але на ногах залишили. Їй оголосили вирок: «Спалення», і пішли. Софі сіла на солом’яний ліжник, погризений пацюками.
Невже вона справді відьма, бо бачила такий дивний сон? Чим більше намагалася його згадати, тим ставав розмитішим. Деталі висковзали. Не могла пригадати імен дівчат, їхніх облич. Яке там у неї було вміння? Кайдани на щиколотках тиснули. Шкіра під ними зуділа.
Софі відчула втому. Вляглася й заплющила очі. Можливо, сон знову насниться. В голові лунала одна з колискових бабці.
*
Наступного дня Софі бродила тісною камерою. Згадувала бабусині приповідки, але нічого не відбувалося. Тільки кайдани натерли ноги від ходьби. Ввечері почувалася виснаженою.
Чоловік у масці не з’явився. Тож сон, який майже повністю забула, був зовсім не віщим. Вона ніяка не відьма. Це з переляку їй наверзлося. Немає в неї ніякого дару.
Зранку Софі вивели на площу. Прив’язали разом з двома дівчатами до стовпа з дровами під ним. Поруч лежали наготовані палиці, які мали підкласти, щоб вогонь горів у висоту.
Юрба раділа видовищу.
— Кричіть голосно! — бажали. — Страждайте, щоб було видно! Мучтеся довго! Прокляті! Непотріб! Згоріть на попіл!
Софі плакала, як і дві інші бранки. Прощалася зі своїм коротким життям, доки з неї скидали кайдани, прив’язували ноги до стовпа, ніби могла б утекти.
Наперед вийшов чоловік, який очолював мисливців на відьом. Люди принишкли. Він почав зачитувати звинувачення. Софі його голос здався знайомим, ненависним. Не надто зосереджувалася на словах, які промовляв, але те, що читав було нісенітницею. Їх трьох звинувачували у всіх бідах від того, що кури не неслися, до граду, який знищив урожай.
Головному подали смолоскип, і він ритуально запалив вогнище з трьох боків перед кожною.
— Хай їх поглине полум’я! — оголосив.
Софі дивилася на багаття, яке розгоралося біля її ніг, вдихала дим. Згадала бабцю. Її так само спалили. Вона тоді співала. Дівчина теж тихо затягла одну з колисанок, яка прийшла їй на думку. Дівчата перестали схлипувати й наслухали.
— Софі? — запитала одна з них.
— Карін? — раптом згадалося ім’я. — Янка? То мені не наснилося?
— Я все пригадала, — озвалася Янка. — Це ж та пісня для пам’яті.
— Ланцюги на ногах, — здогадалася Карін. — Були зачарованими.
Софі теж пригадала, звідки знала голос мисливця за відьмами. Це він був у масці й змусив її народити. В голові піднялася буря, яку вона в гамувала силою волі.
У неї визрів план і вона швидко заговорила.
— У нас є сили, дівчата, — завершила. — Скористаймося ними.
Карін зашепотіла і вогонь довкола них спалахнув сильно, затуливши відьом стіною від юрби. Софі відчувала його неприємні доторки до щиколоток і зап’ясть, там де були шнури, але решту тіла він не торкався. Було навіть не надто гаряче. Дівчина бачила, що Янка вже прикликала воду, і та масивною кулею висіла над ними.
Софі зосередилася на юрбі. Залізти у свідомості простих людей було набагато легше, ніж до служниці чи обраного. Невдовзі крики зі звитяжних стали наляканими. Люди тикали пальцями в кулю води й кричали «Дракон». Зчинилося сум’яття.
Софі відчула, що до неї подумки хтось продирається. Зустрілася очима з головним мисливцем. Дівчина сіпнула рукою й звільнила її з перегорілих мотузок. Підняла долоню й направила на ненависного обраного.
— Підкорись моїй волі, — проказала.
— Ніколи, — вишкірився він.
Дівчина намалювала в повітрі знак, який робив він. Очі чоловіка округлилися від жаху, і він кинувся у вогнище. Солдати витягли його й почали збивати полум’я. Він кричав і крутився. Заклятий вогонь розгорався на його одязі знову і знову.
— Янко, зараз, — проказала Софі.
Велика куля води, яка здавалася багатьом драконом, впала, гасячи вогонь. Доки вояки були зайняті командиром, відьми відбігли від стовпа, злилися з юрбою й зникли з площі.
*
Дівчата втрьох, вбрані в чоловічий одяг, вечеряли в корчмі недалеко від міста. Завдяки закляттю Софі, присутні не звертали на них уваги. Бурхливо обговорювали з’яву дракона, який спалив головного мисливця й порятував відьом.
— Що тепер? — запитала Карін.
— Я б хотіла знищити всіх чоловіків у масках, — стенула плечима Софі надсилаючи корчмарю впевненість, що ці гості вже розрахувалися.
— А я б хотіла зажити спокійним життям десь у глушині, — протягла мрійливо Янка.
— Ні, — заперечила Софі. — Доки хоча б один з них живий, нам спокійне життя не світить.
— Можемо народити собі армію, — засміялася Карін.
— Не можемо, — потерла попечене зап’ястя Софі. — А от віднайти наших дітей, викрасти й виховати по-своєму, можемо.
— Зберемо коло себе таких відьом, як ми, — запропонувала Янка. — Навчимо одна одну всього, що знаємо.
— Тоді знищимо тих покидьків, — кивнула Софі.
— Хай поглине їх полум’я, — кивнула Карін.