Тудисюдинець

Сто чоловік в різних куточках планети одночасно одержали послання. Циферблат наручного годинника у кожного з них дзенькнув і засвітився тривожним червоним. Власники незвичайних хронометрів поспішили знайти найближче дерево. Притулившись спиною до стовбура, набрали при допомозі обертання довгої стрілки відому їм секретну цифрову комбінацію і зникли у відкритому деревом порталі. Збоку могло здатися, що дерева втягнули людей в себе. Але цього ніхто не міг побачити: на порталі стояв сильний відворот уваги перехожих.
За мить усі члени ТАКу – Таємного Антикризового Комітету – перенеслися у велике, захищене від небажаного прослуховування приміщення. Технологічне людство навіть не підозрює про існування магічного паралельного виміру. Але, попри все, два світи мають величезний взаємний вплив.
Головуючий зачитав термінове звернення сусідів по планеті – жителів магічного світу. У них критично погіршувалася ситуація із цілісністю полотна їх реальності. Закляття не діяли. Потрібні були інші рішення. Чародії обіцяли суттєвий магічний внесок у розвиток людських технологій. В обмін на навчання своїх маленьких представників у звичайних, навіть не в крутих приватних, школах. Аналогом магії у технологічному світі виявилась … математика.
Так з’явилися перші тудисюдинці. І, звісно ж, сюдитудинці. А ще – птахи окрус, посередники між таємними організаціями обох світів.

Коли стокодосять карачулі…
Ранок був сiрий, нiби птах окрус в поганому настрої. Артемковi якось наснився цей мiнливий вiсник наступаючого дня. Він був рожево-блакитний, iз срiбним вiнчиком на макiвцi, яка відливала перламутром. Здавалося, дивовижний птах був зроблений iз свiтла та райдуги i обiцяв щось таке ж пронизливо-святкове. А потiм, враз посiрiвши i навiть зменшившись у розмiрах, вiн нiби загорнув новонароджений ранок у похмурі хмари. То був недобрий знак, який означав невдачу.
Ви скажете: ну от, сучасний хлопчик епохи крутих комп’ютерних забавок вiрить в усiлякi нiсенiтницi. А що ж вiн вдiє, цей русявий веснянкуватий фантазер, коли вродився таким невиправним вигадником? Тим бiльше, що отой неймовiрний птах окрус приснився, нiби привидiвся наяву. I що б ви думали: неприємностi не забарилися. Досить було зазирнути в зошит з математики, де оцiнка за останню роботу нагадувала червоного злого хробака. Двiйка.
Хлопчина зiтхнув i закинув ранця за плечi. Сьогоднi, за словами вчительки, є можливiсть покращити результат – на останньому уроцi буде контрольна.
Нiби маленький вихор, вiн гайнув сходами. I завмер на порозi: о, нi! Знову ця причепа! Ну треба ж так, щоб найвреднiше дiвчисько у класi ще й жило по сусiдству. Блiда, аж безбарвна, худа до прозоростi, та ще й завжди одягнена у туманно-зелене, Ярослава просто-таки дiставала хлопця своєю постiйною присутнiстю поруч. Скiльки разiв Артему хотiлося стати невидимим, коли виходив з пiд’їзду i бачив пiд старим каштаном її немов свою незмiнну тiнь, як оце сьогоднi.
У класi до цього вже звикли: подумаєш, вiдмiнниця шпетить i наставляє слабшого учня – йому ж на користь. Не полiчити скiльки разiв вона витягала його за комiр з самої гущi хлопчакiв, якi завзято обмiнювалися штурханами, хапала за руку з пеналом, що мав полетiти в чиюсь невезучу голову, спритно висмикувала з пальцiв коробочку з хрущами, якi так весело заплутуються у дiвчачих косах.
Противна Ярослава! Вчора, так взагалi зганьбила. За що? Усi хлопчики по черзi кидали принесеного кимось дротика з д’артсу в серйозного бородатого дядечка на портретi збоку вiд дошки. Але не кожен зачепив навiть край дерев’яної рами.
– Ех ви, хто ж так стрiляє? – пiдняв з пiдлоги дротика Артем i, вiдiйшовши на середину класу, одним рвучким помахом руки поцiлив майже в око портрета. Вiн i сам не знав як так вийшло: подумав про те, що кумедно було б попасти пiд переломлену кутиком брову, i попав! У всiх, хто це бачив, спочатку щелепи вiдвисли. Аж тут подала голос Ярослава:
– Теж менi герой! Що, рука тремтить? Не пiд силу у зiницю ока влучити? А нахвалявся!
I, що найбiльш образливо, однокласники дружно захихотiли, нiби й справдi для дев’ятирiчних хлопчикiв метати дротики з такої вiдстанi i на таку висоту – звичне дiло.
…Першим уроком було читання. За вiкном з невеликим iнтервалом то набiгали хмари, то визирало сонце.
– День-нiч, день-нiч, – бурмотiв Артемко, загинаючи пальцi пiсля кожної «мiнi-доби». До кiнця уроку вiн нарахував їх аж десяток.
– Ти чув, карачулi стокодосять? – тривожно зашепотiла на перервi перед останнім уроком Ярослава.
– I хнядрики чакають… – прислухався до чогось ледь знайомого, розлитого у шкiльному багатоголоссi, Артем. I зразу ж вжахнувся: «Що я верзу?»
– Iди звiдси! – замахнувся на дiвчинку. – У тебе дах поїхав!
– Коваленко! – озирнулася вiд дошки, на якiй виписувала завдання контрольної роботи, вчителька. – Не чiпляйся до дiвчинки!
– Вона сама причепилася! – набурмосився хлопець.
Знiчев’я, вiн почав водити пальцем по кришцi парти. У правому нижньому кутку фарба, нiби зреагувавши на тепло, раптом посвiтлiшала, позначивши невеликий, не бiльший сiрникової коробки, прямокутник. Посеред нього красувалося наведене учнiвською ручкою кружалко. Хлопець автоматично обвiв його по контуру i …провалився у якийсь зелений туман.

Брюмчик
Заплющивши вiд жаху очi, хлопець зойкнув. Вiн вiдкинувся на спинку парти i завмер, очiкуючи, що це чийсь злий розiграш. Напевно, хтось iз хлопчакiв змiшав якiсь хiмiчнi реактиви, внаслiдок чого клас наповнився зеленим димом. Ох, i влетить їм вiд Олени Iванiвни!
Що ж, можна перестати боятись? Артем роззирнувся навколо i знову зойкнув: вiн сидiв на травi, обiпершись спиною об дуплистий стовбур велетенського дуба. Прямо перед ним розкинулась велика, вкрита ромашками галява. Ясний, сонячний день у лiсi. Жодного однокласника поруч. Зараз вiн був би радий навiть причепi-Ярославi. Та її теж не було. Що ж це дiється? Хлопчина знову заплющив очi i зiбрався заплакати.
– О, зараз вiн рознюняється i почне кликати маму! – промимрив чийсь невдоволений голос. Артем здивовано пiдвiв голову: той, хто озивався, був або невидимим, або умiв добре ховатися – мо’ в дуплi дерева?
– Тепер вiн почне мене шукати… – продовжував читати думки невiдомий спiврозмовник. – Зараз спитає, хто я такий.
Це було вже зовсiм обурливо: хтось стороннiй нахабно озвучував неяснi ще для нього самого думки. Тому, заступивши собою все iнше – страх, нерозумiння, розгубленiсть, спрацювала звичайна хлопчача зухвалiсть:
– Вперше чую, щоб дуби розмовляли! – дзвiнко i трохи глузливо вигукнув Артем.
Голос кахикнув, нiби чимось похлинувся, i обурено гримнув:
– Сам ти дуб! Дiставай брюмчика!
Доки хлопчик думав що це таке, рука сама сягнула в кишеню. На долонi лежала маленька, м’яка на дотик, наповнена якоюсь сизуватою субстанцiєю кулька. Артем мiг заприсягнутися, що бачить цю рiч вперше, але чомусь був переконаний: її треба легенько стиснути з полюсiв. Пальцям була дивно знайома податлива пружнiсть кульки. Пiсля третього натискання вона крутнулася на долонi, вкуталася молочним сяйвом i зависла у повiтрi.
Ну, i що далi? Хлопець стенув плечима i очiкувально склав на грудях руки.
– Брюм! – тоненьким мелодiйним голоском проспiвав брюмчик i заклiпав ляльковими оченятами.
Це було так кумедно, що усмiшка мимоволi заграла на ямочках хлопчикових щiк. Вiн уже не боявся, бо така пригода з ним могла статися лише увi снi.
– Брюм? – у голосi кульки з’явилися запитальнi iнтонацiї. Вона грайливо нахилилася трохи вбiк, нiби до чогось припрошуючи.
– Та говори вже, телепню, доки вiн не потьмянiв! – нетерпляче заволав Голос з дерева. – Проси одяг i стежку!
– Одяг i стежку… – слухняно повторив Артемко.
– Брюм! – погодився брюмчик, ще раз крутнувся, погас i, нiби цуценя носиком, ткнувся у хлопчикову руку. Той зiбрався було опустити його знову в кишеню, та її на мiсцi не виявилося: замiсть звичної шкiльної форми – чорних штанцiв i синього пiджачка, одягненого поверх голубої в бiлу смужку сорочечки, тепер на Артемковi красувався зеленувато-срiблястий костюм. Його доповнювали високi коричневi чобiтки, за плечима розвiвався коричневий плащ, сколотий на плечi металевою застiбкою у виглядi птаха iз зiркою у дзьобi. На головi, поверх враз вiдрослого по плечi бiлявого волосся, хлопець вiдчув тонкий обруч. Ух ти, оце так пригода! Вiн опустив брюмчика у прикрiплену на поясi з переплетених ланцюжкiв торбинку.
– Та йди вже, бо стежка втече! Що воно за тудисюдинець такий безтолковий? – невгавав невдоволений Голос.
Втiм, Артемко бiльше не ображався на нього. Головне, що вiн у казцi. Причому, такiй реальнiй, нiби все вiдбувається насправдi: припiкає полуденне сонечко, терпко пахнуть ромашки, на всi лади щебечуть, тьохкають i висвистують пташки. Стежка петляє через галявину, ховається за пагорбом i знову виникає, задерикувато поблискуючи мiж деревами. Легенький вiтерець лоскоче щоки м’якими пасмами волосся. Дуже натурально хочеться їсти. I зовсiм як насправдi раптом запекло на лiвому передплiччi. Хлопець скривився, схопився за руку, нерозумiюче подивився на червону пляму, яка розпливалася на срiблястому рукавi: причиною болю була невiдомо ким пущена стрiла…
Ну що за невезiння? Усе нiби в казцi, а болить по-справжньому. Може, повернутися до дуба з Голосом? Нi, далеко. Вперед iти, напевно, ближче.
Ось тепер уже справдi захотiлося до мами – подалi вiд невдалої казкової iсторiї. Звiдки йому знати, хто i з ким тут щось не подiлив? Вiн зеленого поняття не має на чиєму боцi знаходиться, а вже за щось одержав стрiлу!
Доковилявши до пагорба, Артем безсило опустився у затiнку на траву. Зараз вiн приляже, засне, а прокинеться у своєму затишному лiжечку. Крiзь злiпленi солодким нектаром сну повiки погляд устиг вихопити край лiсу, над яким пролетiв птах окрус. Вiн мав суперечливе для самого себе забарвлення: одне крило було сiрим, а друге переливалося всiма кольорами веселки.

Загадки Долини Істини
– … я три днi чекав, доки хтось прохiд викличе, зовсiм очманiв від безділля. Незчувся як i задрiмав. Прокидаюся – стежка вже зникає, хтось аж до пагорба дiйшов. Я – бiгом, а доріжка раптом зупинилася, нiби на мене чекає. Стишив ходу: щось не так, думаю, не я ж її випросив. А тодi дивлюся – збоку тудисюдинець лежить, поранений, – приглушений голос спочатку здавався постукуванням дощових крапель у вiконнi шибки, потiм став виразнiшим, звуки, як у «Букварi» першокласника поволi почали складатися у знайомi слова.
Iз зусиллям розклепивши очi, Артемко з’ясував, що знаходиться у невеличкiй кiмнатцi. Її виплетенi iз гнучких галузок стiни щедро пропускають сонячне промiння, тому здається, що вони свiтяться. Пiдлога притрушена пахучим зiллям, ним же, схоже, набитi й матрац та подушка, на яких так солодко вiдiспався наш мандрiвник.
– О! Прокинувся! – вловили ледь чутне шарудiння на дерев’яному полику спiврозмовники i двi постатi схилилися над хлопчиною.
Схожi на пiдлiткiв, яких усе життя годували коренем незрости-зiлля: невисокi, тендiтнi, з великими, ледь розкосими очима – зеленкуватими, кольору м’яти пiд копицею яскраво-рудих кучерiв у трiшки вищого, i незабудковими в обрамленнi чорних хвилястих пасем у нижчого … вистриба, – сама собою спливла назва цих дивовижних iстот. Артемко знав, що вони хвацькі стрибуни, мандрують, зiстрибуючи зi шпилястої вежi Октоль просто в довiльно обранi паралельнi вимiри. От тiльки зворотнiй шлях, що веде додому, значно довший i складнiший, бо доводиться проситися у супутники до повелителiв блукаючих стежок.
– Овелон типманур… – прошепотiв вітання хлопчик, довiрившись власнiй iнтуїцiї.
– Нетiс прежито! – вiдповiли в один голос вистриби. – Ми – Тезар i Казид. А ти?
– Аурстезiлiм з роду Мудрої Зiрки, – вiдповiв Артем, забувши навiть здивуватись. Бо раптом згадав, що, попросивши у брюмчика стежку i одяг, вiн не виконав найголовнiше правило уперше мандруючих тудисюдинцiв – не вiдпив напою Повернення. Тож тепер пам’ятає усе дуже розпливчасто, нiби крiзь туман.
– Де моя торбинка? – підхопився хлопчик.
– Тезар зняв її коли лiкував твою руку! – пояснив чорнявий Казид, спритно метнувшись кудись в затiнок. – Ось, тримай!
–Дякую! – вiдповiв повеселiлим голосом Артемко i хутко
вiдгвинтив кришечку маленької срібної пляшечки. Вона виявилася абсолютно порожньою…
– Ви! Куди ви подiли мiй напiй Повернення? – Артемко мимоволi стиснув кулаки, готовий накинутися на здивованих вистрибiв. Тi вiдсахнулися i дружно закрутили головами:
– Ми нiчого не чiпали у твоїй сумцi! Просто вона давила тобi в бока, тому й зняли, коли прикладали листя хронос-амплiтудника до рани.
– Хронос-амплiтудника? Навiщо? Загой-вавки не було?
Тезар i Казид з недовiрою подивилися на хлопця:
– Аурстезiлiм з роду Мудрої Зiрки! Тебе поранило перо, зронене птахом окрус. Ти знаєш, що це означає?
Вiн знав. Тепер точно згадав що був тудисюдинцем, посланим вивчати немагічні знання. А нині його вихопили із чужого світу у свій, позбавивши напою Повернення. При тому почастували зіллям хронос-амплітудника, щоб він не міг магічити. То був найпримiтивнiший i найпевнiший спосіб – через поранену шкiру. Причиною цього може бути лише нагальна потреба. Значить, знову десь розiрвався вiзерунок чароплетива, на якому тримається його свiт. А зiбрати i зав’язати усi нитки у вузлик може лише тудисюдинець, навчений знаходити немагiчнi рiшення. Тож бути йому на гранi мiж двома паралельними свiтами, напiв-забувши i напiв-згадавши, а iнколи й iнтуїтивно поєднуючи їх iстини. Зараз вiн i хлопчик-школяр, i наймолодший вiдприсок стародавнього роду Королiвства Пророчого Птаха – водночас. Викликаюча Скеля звела шляхи тудисюдинця та двох вистрибiв, пов’язавши їх обов’язком слiдувати за Магiчним Пером. І нічого тут не вдієш.
Перо й справдi було схоже на срiбну стрiлу, яка аж бринiла між пальцями, прагнучи вирватися на свободу. Артем обережно взяв його з рук Казида. Тримав, косуючи на схвильованих вистрибів: не щодня випадає мандрувати таким магічним чином. Ось веселковий бiк оперення впiймав вiтер. Закрутився навколо своєї сiрої половини веретеном, хлюпнув феєричними барвистими вiдблисками на трьох хлопчакiв, вiднинi супутникiв, i … розпався. Вони стояли навпроти Викликаючої Скелi.

Спочатку хлопцям здалося, що над Долиною Iстини сипле густий снiг. Щоправда, пахне вiн чомусь як свiжий папiр. I не тане. Впiймавши кiлька бiлоснiжних клаптикiв, Артем зрозумiв, що тримає в руках дрiбно подертого аркуша в клiтинку. Тезар здивовано присвиснув:
– Ого, хлопцi, тут роботи та й роботи… Мiй дiдусь розповiдав, як йому доводилося зв’язувати чароплетиво. Пiдказуючi аркушi тодi летiли великими шматками – i то було складно.
– Дивiться, а то що?
Хлопчаки обернулися на вигук Казида i здивовано заклiпали очима: їх товариш, здавалося, притягував якимось невидимим магнiтом паперовi шматочки. Вони густо облiпили його всього – вiд чорнявих кучерiв до тепер невiдомо якого кольору черевикiв. Вiльними лишилися тiльки блакитнi очi, у яких поволi закипав страх. Прослiдкувавши за поглядом наляканого чимось вистриба, Артем i Тезар здригнулися: з правого кутка долини насувалося щось темне i кошлате, поглинаючи потворною пащею усе на своєму шляху.
– Стираюча Мряка! – прошепотiв Тезар. – Треба поспiшати. Якщо вона сюди дiйде перш, нiж ми щось зробимо, вважай усе пропало – зiтре, як малюнок гумкою.
– А що робити? – стрепенувся Артем. – Я нiчого не знаю…
I тут побачив перо птаха окрус, яке пришпилило до стовбура хирлявенької покрученої сосни клаптик паперу, котрий зменшувався на очах, розлiтаючись увсiбiч маленькими шматочками.
– Пiдказка! – струсивши з рудого чуба цiлу хмарку папiрцiв, вигукнув всезнайко-Тезар, спритно схопивши «стрiлу» з папiрцем. – Тут написано: «…омчик…»
– Красно дякую! – роздратовано вклонився йому Артем. – Нiчого не скажеш, усе прояснилося.
– Ти давай думай з яким чарiвним предметом контактував напередоднi, – не сприйняв iронiї вистриб, косуючи на Стираючу Мряку, яка з’їла вже третину огляду.
– Здається, тiльки з брюмчиком, – стенув плечима хлопчик.
– Не пiдходить, у такому разi було б «…юмчик…» Мо’ який шоломчик, абощо…
– Нi!!! Не знаю… – готовий був заплакати Артем, дивлячись, як свiт повiльно, але невпинно зникає у зажерливiй пащецi.
– Йолопи ви! Якщо вiдвалиться перша частина букви «ю», то що залишиться? – обiзвався мовчазний Казид.
– «О»! – дружно вигукнули хлопцi.
Кiлька нехитрих манiпуляцiй i брюмчик охоче завис у повiтрi, виростивши крихiтне вушко.
– Що менi робити? – запитав Артем.
Кулька кiлька разiв блимнула i … погасла.
– Усе, магiя перестала дiяти, – зблiдли переляканi вистриби.
Боятися було чого: темне нiщо пiдповзло мало не впритул i почало обступати хлопцiв з усiх бокiв. Безшелесно зникла долина, забравши з собою паперовий «снiг», зламалася навпiл i нiби провалилася кудись сосна, невидиме страхiття з апетитом сплямкало кiлька великих каменiв, практино з-пiд нiг хлопчакiв. Тезар безнадiйно махнув рукою, у якiй все ще було затиснуте перо птаха окрус. Воно засвiтилося, поцiлило кiлькома спалахами у чорнi «салюти», що раз-у-раз вистрiлювали з хаотичних клубкiв темряви. Потім явило диво: на брунатному тлi Викликаючої Скелi проступили написи. Артемко почав читати… О, нi! Тiльки не задача! Математика не найсильнiше його мiсце… «Ліве крило птаха окрус має 23 махові пір’їни, а праве – два десятки і три одиниці. З якого боку пір’їн більше?»
– Два десятки – це 10 плюс 10, дорівнює 20, – гарячково мiркував Артем,
схопивши шматок звичайнiсiнької крейди, що лежала поруч, на каменi. – Думай, голово, думай… І ще 3 одиниці… тобто, 20 плюс 3 дорівнює 23. Відповідь: пір’їн у крилах порівно. Розв’язав!
Вистриби схвильовано перезирнулися з тудисюдинцем: Мряка хилитнулася, нiби завiса вiд протягу, i … зу-пи-ни-ла-ся!
– Почала дiяти немагiчна сила паралельного свiту! – збагнув Тезар. – Дiдусь розповiдав, що вона одна з найпотужнiших у Всесвiтi. Ти молодець! У нашому свiтi усi настiльки звикли до прямолiнiйної дiї магiчних заклинань, що розучилися мислити всебiчно. Потiм, пiсля Великого Розриву, схаменулися, але математики нiхто вже не знав, навiть старiйшини родiв. Тодi й вiдправили вчитися перших тудисюдинцiв…
Напевне, пiд дiєю пережитого стресу вистриб усе торохтiв й торохтiв, нiби побоюючись зупинитися, доки не вигукнув, перебивши сам себе:
– Дивись, нитка!
Вежа Октоль
На Викликаючiй Скелi з’явився малюнок: тоненька лiнiя, тягнучись з лiвого кутка, вигадливо закручувалася, виплевши половину вiзерунка, а потiм раптово обривалася. Артем розгублено потер лоба, намагаючись збагнути як дiяти далi. Нiби вiдчувши його невпевненiсть, Стираюча Мряка знов хитнулася вперед.
– Дев’ять на дев’ять – вісімдесят один! – вигукнув тудисюдинець перше, що спало на гадку.
Страховисько вiдсахнулося.
Артемко згадав, як лiнувався вчити таблицю множення, одного разу навiть принiс на урок калькулятора. I що воно було б сьогоднi, якби Олена Iванiвна, не спiймала на гарячому i не всипала тодi по саму зав’язку?
Мряка грiзно вишкiрилася i … повернула на мiсце сосну. Дерево випрямилося, витягнулося вгору, розвело лапатi гiлки, загойдало ними, обвiваючи усю паперову «хурделицю», яка прилiпилася до Казида, мов до рiдного батечка. Клаптики, покружлявши навколо хлопчакiв наче бiлоснiжна комашня, опустилися на землю i утворили цiлий-цiлiсiнький аркуш. На ньому було калiграфiчно виведено: «100 х 10 = ?»
– Ще одне випробовування! – пiдскочив Тезар. – Давай, братику, мiзкуй.
– Легко говорити! А ви самi спробували б! – сiпнувся Артем.
– Не навчено нас! – похнюпилися вистриби. – У немагiчному свiтi ми ще не бували! А це, напевне, здорово – умiти рахувати самому…
– Ну… Я в цьому якийсь час сумнiвався, – зiтхнув тудисюдинець. – Та-а-ак, сто помножити на десять – це дописати ще один нуль. І вийде… вийде тисяча! Ура! Розв’язав!
На гладенькiй поверхнi Викликаючої Скелi вильнув хвостик другої нитки, зав’язався вузликом з обiрваним кiнцем першої i моторно доплiв другу половину вiзерунка: дивовижного птаха iз зiркою у дзьобi. Чароплетиво засяяло, промiнь iз зiрки торкнувся брюмчика, який так i висiв у повiтрi, наче погасла планетка.
Кумедна кулька ожила, крутнулася на мiсцi i стрiмко шугонула вгору. Стираюча Мряка, нiби зiбравши усi сили, загрозливо згустилася, викинула у бiк Викликаючої Скелi довгого язика. Вiзерунок трохи померехтiв, намагаючись протистояти могутнiй, дикiй силi, i погас. Хлопцi притиснулися один до одного: невже нiчого не вийшло? «Це я винен, довго рахував!» картав себе Артемко. Та в ту мить коли чорний аркан готовий був обвитися навколо їх постатей, брюмчик здригнувся і розiгнав хмари. Мiсячне сяйво залило Долину Iстини по самi вiнця. Стираюча Мряка беззвучно заволала, крутнулася величезним вихором, потім стиснулася до розміру маленької кульки i луснула!
– Ура-а-а! Ипа-а-ат! Ото-о-ор! – завзято пiдстрибуючи, вигукували переповненi щастям хлопцi, радіючи усiма вiдомими їм мовами.
Долина Iстини мiнилася i переливалася дивовижної краси квiтами, мiж якими, виростивши крихiтнi ніжки i потiшно попискуючи, дрiботiли десятки, сотнi крихiтних брюмчикiв. Довкола них, розпустивши крила, завзято стокодосили i вiдганяли пустотливих хнядрикiв заклопотанi магiчнi квочки – карачулi. А на вершечку Викликаючої Скелi мiнився усiма барвами веселки магiчний птах окрус. Вiн допитливо дивився на трьох друзiв, нiби вирiшуючи як з ними бути далi. Потiм махнув крилом i на великому каменi припрошуючи в дорогу, засвiтилася восьмигранною верхiвкою Вежа Октоль. Хлопцi взялися за руки: вони знали куди мандрувати.
Замерехтiв мiсяць, то ховаючись за хмарами, то знову виринаючи: нiч-день, нiч-день… Сполохано застокодосили карачулi, прикриваючи маленьких брюмчикiв розпушеними крилами, зачакали хнядрики, то пiдстрибуючи на довгих ногах у бiк нiчного свiтила, то ховаючись у травi пiд час його короткочасного затемнення. Раз, два, три…

Контрольна? Заввиграшки!

… Зелений туман… Тю! На дошцi контрольна робота, а в нього в головi казна що!
– Коваленко! Вiдiмри нарештi i починай писати! – строгий голос Олени Iванiвни вiдмiв усi стороннi думки.
Два завдання – дуже схожі на ті, які хлопчик щойно розв’язав у магічному світі. Заввиграшки! Далi приклади на таблицю множення. Без проблем!
– Коваленко! Час уже закiнчується! Ти збираєшся працювати?
– Олено Iванiвно, я все розв’язав.
– Ану покажи. Справді, ти справився! Молодець! Можеш тихенько збирати речi i йти додому.
На шкiльному подвiр’ї з лементом гасали першокласники. Два з них – рудий з очима кольору м’яти i чорнявий з незабудковим поглядом з розгону налетiли на Артема i в його свiдомостi нiби щось тенькнуло: де вiн бачив цих малих розбишак?
– Це першi з вистрибiв, якi подалися в тудисюдинцi … – тихенько прошепотiв хтось поруч. Ярослава! Яровiсоль з роду Таємничої Оберни. Він усміхнувся дівчинці. Але йому терміново довелося повернутися i зовсiм не шляхетно стягнути за ногу iз даху прибудови до шкiльної майстернi невгамовного Тезара, чи то пак, Тимка. А заодно нагородити запотиличником i його нерозлийводу-друга Казида, нині Кирилка. Не вистачало ще щоб цi два завзятi стрибуни почали демонструвати свої таланти, видершись на дах школи!
… У великій кімнаті, куди мали доступ обрані представники магічного і технологічного світів, знову засідало спільне таємне товариство. Доповідач довго і нудно заколисував присутніх циферією підсумків співробітництва у другому кварталі. Доки одержав наспіх зліплене прокляття, спросоння кинуте магом, що задрімав. Чолов’яга закашлявся, відпив води і вже без непотрібної патетики закінчив свою доповідь буденним голосом:
– Сьогодні в Чарівному лісі тудисюдинці складали іспит з математики.
Були змодельовані найскладніші ситуації. Але усі дітлахи успішно справилися. А от сюдитудинці – діти з технологічного світу, які навчаються в школах магії по обміну, використали вивчені чари для того, щоб заманити птаха окрус в пастку, зачинити в клітці і влаштувати пікнік. А потім, шантажуючи пернатого наглядача, змусили виставити найвищі бали…
Після доповіді була довга дискусія міністрів освіти магічного і
немагічного світів. Кожен з піною біля рота доводив, що методи виховання у його школах – кращі і дієвіші. Зрештою, втомлені члени товариства за взаємною згодою магів і немагів просто зачаклували крикунів, перетворивши на першокласників. Нехай випробують свої освітні реформи та експерименти спершу на собі!