Німфи-2222

Наші дні.

Рингтон, гудок, чую слова: “Вас викликають… по вулиці… сталося масове….”

Я кидаю слухавку і виїжджаю, не дослухавши інші слова. Прекрасно розумію, що там відбувається і що на мене чекає.

-І білі квіти розпустяться для них… – під час останньої зустрічі, сказала моя сестра. Я часто повторюю цю фразу, ніби вона має важливість.

Я не знімала свою форму, бо щойно приїхала з ділянки, встигнувши трохи поїсти, я вже їхала в машині. Увімкнула мигалки, які дратували перехожих і водіїв. Мене теж… але не звук, а причина його звучання.

Я їхала дорогою, заповненою ліхтарями і кількома машинами, які поспішали додому або навпаки на роботу. Я подивилася в дзеркало, почала поправляти своє каштанове волосся, яке впало мені на лоб через відчинені вікна. Подивилася на свої очі, які давно не відчували почуттів, відчувалась лише втома у чорних, як ніч очах… Працюючи на такій роботі, ти в принципі забуваєш, що таке жалість. А може це сталося давно…

Я їхала всі 200, любила швидкість і отримала від цього задоволення. Навіть у дитинстві – це займало більшу частину мого часу, я любила ганяти на велосипедах зі своєю сестрою, поки…

Через 10 хвилин я була на місці. Вулиця переливалася мигалками поліції, на мене всі чекали… Розмови закінчилися і настала повна тиша, здавалося навіть вітер не віяв осіннім холодом. До мене підійшов інспектор і мій помічник Хан, який має не такий вигляд, як зазвичай, аж надто напружений.

Я з запитом на них подивилася. Не було ні посмішок, багато хто курив у переговорах. Я побачила, як одному з поліцейських стало погано, і його вирвало. Я пішла в бік бару, де й було щось дивне.

– Анно, тут сталося масове вбивство, але що найцікавіше, що ДНК кожного потерпілого – ми збиратимемо ще пів року.

-А може й вічність…- подивився помічник Хан з посмішкою.

Я зупинилася біля входу, побачила барвистість бару, яка була всипана кров’ю, рештками тіл, і лежачу голову чоловіка біля сходів, як підніматися на другий поверх. Музика ще грала, дуже комічно це виглядало: під поп-пісню, у яскравому барі з софітами і маленькими сценами з боків для танцівниць – з багатським розчленуванням, все виглядало неприємно… Я вихопила свідчення, які вже зібрали підопічні, за кілька хвилин обернулася до помічника:

– То ви хочете сказати, що їх хтось розгриз, покремсав на частини? Скажіть ще, що це був ведмідь? І ще за собою двері зачинив? Ви серйозно?! Для цього, ви мене викликаєте о 3 годині ночі?!

Я дивилася на це все, пройшла в кімнату, побачила залишок яблука, наступила на нього і пройшла далі, розглядаючи приміщення. Малюнки, мішура… я пройшла далі, і тут моя реакція, як і всіх, хто перебував у приміщенні, вбила: величезний ведмідь виламав двері з кімнати для персоналу бару і накинувся на одного з поліцейських.

Почулися постріли, помічник мене прикрив, і на цьому моя робота була закінчена…

Величезний ведмідь лежав мертвим, у його шкурі було десяток куль. Крові ставало тільки більше.

– З кожним разом стає тільки сумніше…. Я можу бути вільна? – я подивилася на тушу ведмедя…у мене не було ніяких емоцій, точніше я їх не висвітлювала.

– Так детектив. – процідив інспектор.

Я йшла до машини, провулок був таким барвистим, таким самим, як і місцеві забігайлівки. Неонові вивіски і прекрасні назви на кшталт “Білий Лотос”, “Нора” і тому подібна маячня. Я сіла в машину і хотіла попрямувати додому, майже натиснувши на газ, як мене зупинив інспектор із запитанням:

– Ви нічого дивного не бачите в цьому? – його сива брова піднялася вище, він здивовано дивився на мене.

– Що саме? – аналогічно підняла брову і дивилася вдалину на бар. -Я була не тут, я була дещо заведеною, поки мої думки повністю не накрило запитання чоловіка.

– То що, тут немає тіл жінок…Хоча… тут виступають жінки.

Настало мовчання… довге… я задумливо дивилася вдалину… далі, за стіни, за місто, за рідну домівку, просто в ліс…

До мого плеча доторкнулися, і я прийшла до тями. Не обурливо трималася своєї точки зору. На цьому все закінчилося….

– Я можу бути вільна?

– Звісно детектив, гарного вечора.

– Тихого вечора інспектор.

Наші дні
Двома тижнями раніше (1 частина)

За численними столами, увага з усього скупчення людей-перейшла на кудись цікавих персон:

Чоловіки за круглим столом сиділи і про щось конструктивно розмовляли. Один величезний мужик, очі якого, здавалося, світилися в темряві: взяв яблуко і підклав прямо до очей іншого чоловіка – адміністратора цього закладу:

– Нам потрібні ті дівчатка…

Чоловіки ненаситно дивилися то на адміністратора, то на сцену, де співали в танці двоє дівчат: одна брюнетка насолоджувалася танцем, заплющуючи очі, а інша білявка: співала чудовим і ніжним голосом. Обидві не дивилися в зал, бо чудово знали, що на них чекає, якщо вони подивляться туди.

З боків танцювали стриптизерки, хтось із повною спідньою білизною грошей, а хтось уже пішов далі в кімнати насолоди. Порівняно з дівчатами на сцені, цим – було легко себе продати.

– Вони не продаються, можете взяти будь-яких… – він прокашлявся, поправив свій піджак від непомітного пилу, і продовжив – Розумієте, у них у контракті прописано…

Чоловік поклав яблуко на стіл і посміхався. Тваринний оскал був видимий у всіх присутніх за столом, крім “бідної і нещасної” овечки. Або може це була не овечка, а лисиця, яка продавала шкурки овець дорого, набиваючи ціну….
Чоловік узяв за шию адміністратора, і проговорив чітко і виразно…

– Ми заплатимо тобі в 5 разів більше, ніж ти отримаєш від їхньої роботи танцівниць, співачок та іншого!

Угоду між людьми було ухвалено дуже швидко. Чоловіки різко встали і пішли за адміністратором, сховавшись у темряві кінця залу.

Далі я не могла піти разом із ними, я могла відчувати, а іноді це страшніше, ніж бачити. Так, я була там, я знала… я добре зіграла свою роль….Але це не кінець, ця історія тягнеться з минулого…. Я була одягнена по цивільному, сиділа зі своїм помічником, який своїм поглядом міг розкрити всю операцію….

Дівчата проспівали і збиралися спускатися зі сцени. Щойно вони зайшли за ширму, як їхні посмішки зникли і обидві почали про щось бубоніти.

– Дівчата не перериваю? – це підійшов адміністратор, він був весь на шарнірах. Його краватка трохи з’їхала, піт скапував йому на костюм.

Дівчата помітивши це, поїжилися. І брюнетка поставила запитання:

– Що сталося Філл? Ти виглядаєш спантеличено?! – запитально подивилися дівчата на чоловіка. Обидві дівчини одночасно стали в позу схрестивши руки.

Той повів плечима й усміхнувся.

– Давайте сьогодні не про мене поговоримо… а про ваш вдалий шанс піти далі цього клубу….

– Жвавіше Філл…- підганяла його блондинка.

Він повів їх через коридори бару, де наркотики, секс і випивка були звичайним способом життя. Обидві дівчини незворушно йшли за Філлом. Вони були такими недоторканими, прекрасними і жіночними…. Їм було все одно, що відбувається далі за сценою, до якихось певних ситуацій….

Вони зайшли в одну з кімнат, де, як з розповіді або бубніння Філла можна було почути, що на них звернули увагу досить «жирні гаманці». Які з люб’язністю приведуть їх у зіркове життя.

Якимось дивом, білявка пішла трохи далі за кімнату, на що брюнетка не могла розгледіти її в напівтемному приміщення. Вона почула здавлений крик, повернулася на цей звук, побачила як її подружка впала. Вона повернулася назад, її очі розширилися, страх був присутній у кімнаті… вона почула і побачила величезного чоловіка в костюмі, який із ножем накинувся на неї. Вона встигла прикритися рукою, ще раз подивилася на свою сестру, на яку накинулася двоє чоловіків. В її руці стирчав ніж…

22 роки тому

Істота, схожа на жінку, прибрала рукою листя, яке заважало бачити їй картину з дерева. Стояли сутінки, дощ починав капати, або то були сльози істоти… вона відкрила було рот, де показалися ікла… вона обернулася до іншої істоти, і щось почала шепотіти. Щось зовсім іншою мовою, що схоже більше на кількість звуків. Та зістрибнула на її гілку і побачила картину:

Троє чоловіків ґвалтували дівчину, один знімав це все на камеру. Страхом, смертю пахло в тому лісі… вбивством і невинністю. То була набагато страшніша ситуація, яка відродила і породжувала куди більше…

Істот уже давно не було видно на гілках дерев, та й у принципі їх не можна було розгледіти…. Може цього не було в силах людей. Або може сутності були налякані…

Від людей…

Було пізно. Дівчина не подавала ознак життя. Її рука з блискучим сірим браслетом місяця лежала так, наче вона вимальовувала на небі квіти… її волосся прикрило кров з обличчя… а її сукня більше не була білого кольору. Порцелянову ляльку зламали…. А десь там, на іншому кінці міста, на неї чекали батьки, може брат чи сестра, які з плином обставин, не могли піти з нею на вечірку… А далі зрозуміло, що було…

Про цю дівчину ми скоро дізнаємося. Вона відіграє не останню роль. А от що було далі? Невже ґвалтівники втекли? Далі розмовляли на буденні теми? Йшли до своєї сім’ї, турбувалися про дочок її віку? Невже злочин міг продовжитися знову, як це було до цих людей, до цієї ситуації в лісі? Може навіть у цьому ж лісі?

О ні, дорогі мої, тут немає правил. Точніше, немає правил для людей.
Чоловік сперся на машину і закурив цигарку, інші стояли і думали, що робити з тілом.

Поки вони не побачили двох дівчат, що наближалися: розпущене волосся, такі ж сукні, як у трупа. Такі милі риси обличчя, наче це були янголи… Тільки щось було в погляді їхньому підступне, похмуре, злісне. Але цього не побачили чоловіки, якимось чином вони втратили всякі почуття. Ними можна було гратися, що й робили жінки, вони танцювали з ними. Цілували, обіймали. Одна з них підійшла до того, хто курив. Пройшлася біля нього, трохи зачепивши плечі, присіла на його коліна, провела пальцями по вилицях і почувся дивний звук, наче щось ламається. Чоловік в ейфорії не помічав, як щелепа брюнетки збільшувалася, показуючи ікла і купу наточених зубів. З неї капала кров, повисла відірвана шкіра на щоці. Чи то посмішка, чи то очі її показували не дуже приємний перебіг обставин.

– Або ти… або тебе…

На цьому все закінчилося, десь на тлі ревів ще один чоловік, поки інші намагалися втекти від пащ або бумерангу життя. А брюнетка відкусила частину обличчя, і без сумнівів їй це подобалося.
Їм це подобалося, завдавати болю, через те, що заподіяли безневинній людині значно більше болю. Це була моментальна помста….

2 місяці та 2 тижні тому

Я не могла спати… Мені снився один і той самий сон, який повертав мене в минуле… Коли моя сестра була жива, коли я була маленькою і була справді щаслива, тому що я живу. Після того випадку, у мене чомусь не було бажання жити, хоча мені тоді було всього лише 14 років…

Я встала з ліжка і подивилася у вікно, стояли сутінки, ліхтарі світили на двох фігур. Я проморгала і ще раз вдивилася в них. Дві фігури – були дівчатами, які дивилися не те що прямо у вікно, а саме мені в душу. Мені стало незатишно, я взяла пістолет і збиралася вийти на вулицю. Як побачила, що в щілину дверей просунули листок….
Я підбігла до вікна, щоб подивитися на дивних дівчат. Але вони так і стояли, може трохи наближалися до мого вектору бачення. Було моторошно, коли одна з них зробила рух стуку в двері, але звук було явно чути від моїх дверей… я відійшла від вікна, але я відчувала їхній погляд, і стукіт, що тривав дедалі сильніше. Я прикрила очі, видихнула. Згадала їх або щось схоже та ті дерева з білосніжними квітами…У моїй пам’яті вискочила картинка:

22 роки тому

Дівчина в білій сукні дивилася у вікно. Вона почула стукіт у двері.

– Сестричка! Візьми мене з собою!

Та продовжувала дивитися у вікно, усміхаючись:

– Анна, ти зі мною не підеш! Зачекай ще кілька років, і можеш ходити зі мною!

Дівчинка пробила у двері, зробивши музичний супровід своїм криком, і все стихло. Старша сестра видихнула, встала з підвіконня. В’язала подарунок своїй молодшій сестрі й попрямувала до зали.

– Олена! – зітхнула мама й відсмикнула свого чоловіка – Боже правий, ти маєш чарівний вигляд! Скажи Влад?

– Кхм…- прокашлявся батько дівчаток. – Ти маєш чудовий вигляд, донечко!

Дівчинка протанцювала на місці в білій сукні, і покликала Анну до себе, що б подарувати їй її подарунок.

– Можно відкривати?

– Звісно Анна.

Дівчинка зняла бантик і коробка розкрилася як за помахом чарівної палички. Дівчинка розширила очі й підбігла до старшої.

– Це місяць! Я ж хотіла цей браслет!

– Скажу тобі більше! У нас будуть парні браслети.

Олена підняла руку, і браслет промайнув і продзвенів у повітрі.

Дівчинка підбігла до старшої сестри й обійняла її. Олена дивно себе поводила…
– І білі квіти розпустяться для них…
– Ти про що сестра?
-А все добре… згадала дивний сон у голові.
Хто б знав, що це єдиний радісний момент, який буде в цій сім’ї, який зробить величезну рану, що більше не загоїться. Хто б знав, що молодша сестра побіжить за Оленою, та в свою чергу – погладить її по голівці і піде.
Як і зрозуміло, вона більше не повернеться. І щоразу, коли вони проїжджатимуть машиною, Анна бачитиме двох жінок, які стоять біля дерева з білим листям та квітками…. Дерево, яке надалі переслідуватиме її в житті. Вона приїжджатиме на виклики, де знаходилися трупи чоловіків, а в кутку вулиці стоїть біле дерево яке по логіці там не повинно бути.

Анна намагалася заплющити очі й видихнути. Жити далі, забути про це. Але в неї нічого не виходило.

2 місяці 2 тижні тому

Стукіт припинився, коли вона дістала аркуш, перед нею була карта з відміткою-хрестом на ній. Вона стерла сльози, прихилилася до стіни і зісковзнула спиною на підлогу.

2 місяці тому

Я не спала кілька тижнів. Не могла заплющити очі й побачити знову ту саму історію. Як моя сестра прощається зі мною і більше не повернеться додому. Як і моє життя… воно стало неповним, моя душа відлетіла разом із нею…

Я поклала складаний ніж у кишеню, пістолет завжди був зі мною. Сівши в машину, я виїхала. Їхала я години дві, якого було моє здивування, зрозуміти що це за місце… місце смерті моєї Олени… місце, де виродки хотіли випробувати себе в ролі богів.

Але я була рада побачити про цю справу, що їх згризли тварини… але ця справа теж мала багато запитань. Може зараз я знайду на них відповіді.

Я вийшла з машини, знову побачила дерево – білі квіти якого падали, йдучи разом із літніми днями. Я оглянула територію, нікого не було. Поки не почувся шерех і я не дістала пістолет:

– Анна, спокійно…

Голос такий знайомий… який виходив із мого минулого, коли я була щасливою. Мені здавалося, у мене почалися галюцинації, після кількох тижнів безсонних ночей. Але я чітко бачила, як з-за дерева, прибираючи несвіжі білі квіти, стоїть у білій сукні Олена.

⁃ Дихай… – вона зробила рух рукою, чим хотіла мене заспокоїти.

Я не могла нічого сказати, я тільки відкривала і закривала рот. Моє серце стукало досить голосно і сильно часто – відбиваючись у моїй мозковій коробці.

Поруч із посадкою стояли дві дівчини, ті що були і бачилися мені протягом усього мого життя…. Вони стояли як ляльки, тільки показали в бік.

⁃ Ти знайдеш свою відповідь за цим деревом, зруш його гілки Анна…. вони були завжди зі мною, вони врятували мене, як і ….

Я пішла далі, тримаючи пістолет і спрямувала в далечінь, зсунувши листя кущів. Моє здивування, страх, гіркота, гнів – змішалися. Я відчувала, як у моєму роті з’явився смак крові, жовчі.

Як з моїх очей одна за одною полилися сльози, побачивши картину, яку не очікувала…

Величезне поле, здавалося море дерев з білим листям, біля яких стояли люди… діти, дівчата, вагітні жінки, немовлята… я зрозуміла, що цих людей нема, але вони і є, якимось чином… всіх цих тисяч людей убили, зґвалтували…

Я повернулася на двох жінок, біля них стояла сестра…

– Розумієш, коли я… – вона наблизилася до мене бездумно і швидко, взяла в руку мій пістолет і прибрала його в кобуру. – Пішла гуляти, я зустріла тих, хто знищив моє тіло… Але мою душу не може споганити ніхто, як і кожну людину… У мене був вибір: або залишитися, або піти в безмежність… я вибрала перший варіант – я була завжди з тобою… як і ці люди, їх тримають тут кривдники або сім’ї… А ці дівчата – вони провідники… Німфи, і таке інше, що називає людина – це вони створили так званий “тримач”… ці дерева – вони наші душі, а ми – вони…

– Чому їх стільки багато? Чому саме я?

– Тому що ти стоїш між ними і нами – прошепотіла одна з Німф.

Її вигляд із милої ляльки розпався… переді мною стояли подоба жінки, подоба змії чи дракона… луска, пальці з пазурами, паща…

“Не завжди те, що може бути жахливим, має це ж значення…”

Наші дні
2 тижнями раніше (2 частина)

Дівчина закрила своє обличчя рукою. У руку впився ніж. Вона зітхнула. Ще раз подивилася на нерухоме тіло напарниці. На її обличчі з’явилася посмішка.

Десь там у залі сиділа Анна з Ханом. Вона дивилася на другий поверх і чекала моменту.

Моменту, коли дівчина в кімнаті, дістала ніж із руки і викинула його.
Анна в цей момент взяла яблуко. І в один момент одна й та сама зробила укус… тільки в когось яблуко, а в когось голова. Прикро…

За хвилину дівчата стояли на балконі другого поверху, одна з них тримала голову саме того амбала, що на початку історії був помічений, як похмура людина, яка хотіла більшого, перевершила себе, хотіла бути богом. Тож його голова летіла зі сходинок.

Анна з Ханом встали і пройшли до виходу. Жінки-танцівниці змінили свій оскал… Статуетка вирізана з дерева ведмедя стояла на одному зі столів…
Усе було швидко, Анна вийшла з бару, ще раз подивилася на німф, що стояли.

Хан замкнув двері… чутні були тільки крики…

– Шкода… – вона сміялася крізь сльози… – звісно ж ні, Хан, не дивись на мене з таким виразом!

Наші дні

– Тихого вечора інспектор.
Вона натиснула на газ та швидко виїхала з того місця. Їй здавалось, що вона літає… Вона почула звук повідомлення на телефоні, увімкнула голосовий передавач та прислухалась: «Моя люба Анно…Вибач, мені здавалось я нас здам…але все вийшло добре. Їду до тебе. Хан.» Вона посміхнулась витерла сльози і поїхала у даль.
За нею спостерігали німфи, вони посміхались. Обняли старшу сестру та та зникла у нескінченість.

Так усе й закінчилося… а може тільки почалося…
Хто знає чого чекати від людей-вбивць і ґвалтівників, які думають, що їм не прийде покарання, тоді прийдуть вони – німфи…
Будь обережний читачу. Але не бійся німф-вони прийдуть на допомогу.