Смичок (на бойківському говорі)

Правила читання: звуки с-ш, ч-щ, з-ж перед і, я, ю, ьи та перед м’якими приголосними вимовляються, як один м’який звук шь, чь, жь.
Звук в перед приголосними та після голосних вимовляється, як англійський w.

Таньці лиш що сі скінчили і всі нараз порозходилисі, хто в яку сторону. Навіть останні гу`лякі, що лишилисі до кіньцьи, вже завдали бубінь. Подьвьирі так скоринько спустіло, гіби не було тут такої ве`селости чьис тому, ніби не притискали кавальири моцно дівок за стан, а ті аж вигойкували від радости і задоволенні.
Прокопович опустив скрипку в одні руці, а в другі смичок, війшов з подьвьирі тиій направивсі дудому. Змерк все більши згущувов темноту по краях сільської вулиіці. По правіцю майже повниій місіць освічувов дорогу скрипалеви д хаті. Диісь в куточку тихонько йойкнула якась відданиіці в обіймах горьичого хлопці, а той засокотів до неї, перемішуючи шепіт з поцілюнками. Від ріки недалеко за селом потігнуло запахом здорової води.
В голові файного скрьипальи й далі не периставала грати скрипка. «Тили-дзюли – даньці були! Тили-дзяли – так гуляли! – ні звідкі взьилисі якісь сьмішні слова й крутилисі, й крутилисі в голові, гіби надокучливій овод. Диісь замічьила корова збоку від хліва, що стойов на перид хати; якійсь пізниій ґазда голосно справльив нужду чи у виходку, чи то й зразу удобрьив грьидку…
Так поволи `плентавсі скрипач Прокопович з таньців дудому, троха захмилілиій від пугара горівкі, що го вгостили, як му`зику, хлопці, що найньили таньці. Хлоп усьміхнувсі сам до себи, поставив скрипку на пличе й потігнув лигонько смичком. Мелодія застогнала, задзвеніла, так ніби вирваласі вперед аби знайти щось таке, що звеселит душу. От, так си йшов хлопака по дорозі, тиій вигравов безперистанку.
Аж тут нізвідкі з’явиласі брьичка! Якісь панич так загальмувов кониій, що був би можи й на Прокоповичі виіїхов. Му`зика з перипуду аж відскочив убік. А панич сі поздоровкав, тиій кажи: «Файно граєш! Можи би-с догров нам на вісілю, а то в нас сі смичок порвов! І ще додов: «Добри заплати`мо.»
Прокопович подумов: «А що, панич файниій, багацькій, тиій си зароблю троха!»
− Най буди! Я згідниій, `пани, − кивнув головов на знак згоди.
− То сідай в брьичку, − запросив го панич.

Скількось там їхали й Прокопович навіть не замітив, як брьичка
зупиниласі перид файним паньським домом. У великому залю було багацько гостиій. Скрипачьи поставили на підвищиінню, до якого вели кілька сходин і той почьив грати. Гості веселилисі, вигулювали на всякиій лад і кождиій раз кидали щедро гроші до ніг му`зикі. Вже так багато ґрейцарів накидали, що Прокоповичу було аж троха не по `собі. Аж тутка він вздрів молоду, що гуляла, певно, з молодим у парі. Али вна когось му дужи сиільно нагадувала! Али кого? І тут нараз він пригадов си: «Та то ж та дівка з сусідного села, що си вкоротила віку на грушци!..»
По нему аж мороз пройшов поза шкьиров. А смичок в руках гіби сам бігав по скрипці вверх – вниз!.. Чьис нараз почьив тігнутисі, як довга гадина, від якої паралізує руки й ноги, тиій не можеш втікнути, бо ніби щось ті моцно тримає на місци.
А тут запіяли перші когути. Що то сі почьило!.. Гості стали кривитисі в тан`ци, почьило їх крутити, перекривльити рукі, ноги, голови… А скрипка й далі грала, смичок не периставов бігати по струнах. Прокопович гров з розкритим писком від здивуванні й страху, як загіпнотизованиій, серци му ка`латало в грудьох, як то калатальце у Великодну п’йитноньку і ще більше!
«А то що за темни товариство? – думов си бідниій музикант. – Певно, всіх лиіхів! І хто ж то в них за керовника? – вдивльивсі бідака у незнайомі му лиіці й хтів щось си нагадати про такі зборища, но ніяка думка не хтіла триматиісі йго голови.»
«Йой, то, певно, той панич, що го взьив у брьичку!? – здогадка, як окропом бухнула Прокоповичу в голову.» Він си нагадов чутки, жи дужи прикриій панич з горів пропов на Рахманьськиій Великдень, як крузь землю проваливсі, коли наказувов наймитам орати поле в той динь. Так при перші борозді й пішов в безодню з кіньми – зник!.. Бо то ж не можна робити на Рахманьськиій Великдень, а той панич не міг наїстисі, все му мало було!..
Бідному музикови вже нічого сі не хтіло, а смичок гіби сам вигравов данець…
За деякиій чьис запіяли другі когути. Гроші, що були під ногами у скрипачьи стали сі робити конічками! А замість рук і ніг в гостиій нараз стали ратиі`ці, а на головах показалиісі роги… Своїми страшними копитами почьили тігнутисі до бідного хлопа, витріщивши банькиі. Скрипачеви гет забило від перепуду дух, він не міг навіть вимовити не то що слова, али й навіть крик застрьиг му в горлі. Йго очи були повні смертельного стра`ху! Та він навіть не міг зрушити з місьці! Скілько ще пройшло чьи`су, Бог зна, а бідниій Прокопович стойов, як вкаменілиій, а рука продовжувала водити смичком по струнах скрипкі… А в голові лиш сі крутило й троха заспокоювало, що вни го не зможуть потігнути до себе тими копитами без пальців.
І тут запіяли треті когути! Бідниій скрипач водив то смичком, то очима за всьов тов оказійов і не міг ніяк второпати, шо то сі діє? А коли почьило сі потроха розвидньити, то білі стіни паньських хоромів посіріли й стали ніби россипатисі, а з-під ніг почьили му вислизати сходи…
І за якиійсь чьис всі чудернацькі гості нараз зникли, гіби розчинилисі в повітру,.. а Прокопович опамнітовсі і вздрів, що він стойит на охабі серед старого річища у Краках посеред самої води!..

Хто го помітив на тім охабі, тиій переказов жінци, він навіть не питовсі – добри, що порітували! Мусіли брати величезну довжелезну тичку, аби подати йму, бідаці, би сі мов за що вхопити, тиій переплисти на беріг. Чи то був блуд, чи що, мара го знає!
«Богу дьикувати, що всьо сі добре скінчьило, − думав си бідниій скрипач, хитаючи головов, як то опудало на городі від вітру.»