Легенда замку Білих Веж

Я сиджу вдома і не розумію, що зі мною відбувається. Невже я дійсно бачив це на власні очі? В голові вирують сотні думок. Зателефонує вона чи ні? Сподобався я їй? А чи я хочу їй сподобатися? Я ледь не застогнав від розпачу.
Стоп, вибачте. Напевне ви не до кінця розумієте, що я хочу вам розповісти. Треба почати з початку.
Мене звати Вадим, мені 25 років, я проживаю у містечку Кременець, що на Тернопільщині. Ріст мій 190 сантиметрів, маю блакитні очі та біляве волосся. Так, це саме я той чоловік, про якого усі часто згадують «високий, блакитноокий блондин».
Але не в цьому суть. Неважливий мій вигляд, просто хотів, щоб ви собі уявили, як я виглядаю. Так, щось я відхиляюся від тієї теми, про яку хочу вам розповісти.
Вчора я пішов на вечірку до свого друга Макса. У нього великий будинок. Батьки весь час закордоном, тому ми часто зависаємо там.
Бувало, що і травкою балуємося, випиваємо, куримо. Але ви не подумайте, це просто розваги. Нічого серйозного. Кожен з нас в будь-який момент може кинути. Знову я не про те.
Оповідач з мене такий собі, скажу я вам.
Вечірка. Отож. Все було, як завжди – цілий будинок різних людей. Тільки надворі нікого не було, бо ж зараз зима без снігу, але з дощем. Я ненавиджу сніг, але цей дощ – це ще гірше. Верніть уже краще сніг і нормальну зиму, я потерплю. Бо бачити цей вічний дощ мені понад силу.
Ближче до суті. На зустрічах у Макса часто буває багато незнайомих мені людей. Найчастіше це дівчата. Самі розумієте, якої поведінки. Дівчата, які не проти випити за чужий рахунок, які не проти покурити і т.д.
І ви зараз думаєте – що він за фігню несе і коли вже дійде до своєї справжньої розповіді? Типу, навіщо вам знати про дівчат легкої поведінки? Але тут і починається моя розповідь. Про одну з тих дівчат. Звісно, потім виявилося, що вона не легкої поведінки і що це все було не заради забави. Але в той момент я цього не знав, тому поступив, як поступив.
Дивіться, уточню відразу – я не погана людина. Я можу допомогти бездомному, чи погодую голодного котика. Але інколи я роблю такі речі, за які мені потім доволі соромно.
Врахуйте, якщо людині соромно, то це вже означає, що ця людина не така й пропаща.
Отож, Естелла. Так її звати. Я побачив її відразу, як зайшов у вітальню до Макса. Вона виділялася справжністю серед безлічі вульгарних жінок. Здавалося, що вона випромінює якесь нереальне світло і притягує до себе. Можливо тому більшість чоловіків часто зиркали в її сторону.
Я підійшов до друга, який повідомив мені її ім’я і заявив, що уже її «забив». Тому, я, по його словах, повинен був сховати свій язик, який уже волочився по підлозі, назад до рота. Звісно, я не погодився і відповів йому, що так нечесно. І неважливо, що він прийшов перший. Ми повинні провести процедуру справедливо. Типу виграти її може хтось у справжній боротьбі. Ми не часто сперечалися через жінок, адже їх було доволі, тому інколи поступався один, інколи інший. Було з чого вибирати, якщо ви мене розумієте. Проте цього разу кожен стояв на своєму. До слова, інших чоловіків ми не вважали суперниками. Вони і так розуміли, де знаходяться і за чий кошт бухають.
Макс зрозумів, що сперечатися ми можемо вічно, тому пристав на мою пропозицію боротьби. Ви не подумайте, битися ми не збиралися. На цьому світі стільки самотніх жінок, що битися за одну з них, навіть неймовірно красиву, це було б дурістю. Зараз мене закидають гнилими помідорами та шкурками від бананів усі представники прекрасної статті, але нехай. Буду відбиватися, чим зможу. Та й з іншого боку, Макс не ризикнув би лізти у бійку зі мною. Пам’ятаєте, який у мене ріст? Забув сказати, що більше 7 років я займався карате. Натомість Макс був на голову нижчим і трішки огрядним.
До речі, ця Естелла пасувала мені значно більше. Кароока, з довгими чорними косами, великим бюстом та довгими-предовгими ногами, вона, неначе зійшла з Олімпу. Про богиню Афродіту ви ж чули? Так, я знаю, хто це така. Не такий я вже і дурний, як ви могли собі подумати. Колись навіть декілька книг прочитав. І мізки в мене нормальні, просто я волію брати від життя чим побільше, ловити кайф, жити на повну.
Так, знову відходжу від теми моєї розповіді. Така вже у мене натура, поки розповім щось одне, то ви ще встигнете дізнатися, який сьогодні курс злотого, що я їв на сніданок, з якою дівчиною вчора спав, і чому її покинув, і що ми з нею робили у ванній.
Хоча, останнє, зрештою не варто озвучувати у своїх мемуарах. А то ще хтось прочитає не той.
Отож, ми вирішили вразити жінку. Ми зійшлися на одному, як нам здавалося, безпрограшному варіанті. Кого обере Естелла, з тим вона і буде. Ну, цієї ночі, принаймні, а далі вже нехай йде собі звідки прийшла. Я так собі думав тоді. Не міг знати, що очікуватиме мене потім.
Направду, я не буду розповідати, що ми робили. Соромно трішки. Тільки скажу, що було багато оголеного тіла.
Ну добре, розповім. Ми змагалися самі розумієте чим. Вимахували ним перед обличчям Естелли. Сказати, що воно була здивована – це нічого не сказати. Та навіть наші друзі, які звикли до того, що в тому будинку може статися, що завгодно, спершу трішки офігіли.
Бо хто ж розмахує оголеним статевим органом перед лицем незнайомої дівчини? Напевне, що якійсь придурки. Так я думаю зараз. А тоді чомусь про це не думав.
Ми запитали у Естелли, чий їй подобається більше. Що б зробила нормальна жінка на її місці? Напевне б обурилася. Але Естелла вказала пальцем на мене і запитала, чи є тут кімната, де можна усамітнитися.
На секунду я зрадів, бо ж переміг. Але потім якийсь дивний острах вкрався у мою душу. Жінка не була збентежена. Вона не перебувала в стані алкогольного сп’яніння. Дивилася на мене чітко та впевнено, наче знала щось таке, що я і сам не знаю. В той момент мені перехотілося з нею йти в окрему кімнату.
Але відступати уже не було куди. Макс скрушно похитав головою, визнав мою перемогу і побажав гарної ночі. Я провів Естеллу в окрему кімнату, а тоді вона закрила за нами двері на замок.
Знаєте, що було після того? Не знаєте. Зараз розповім. Але повірте, усі витівки, усі дивні вчинки, казуси мого життя до того – це просто дитячі забавки, жартики у порівнянні з тим, що мене очікувало поруч з цією, дійсно, неймовірною красунею.
Я вже почав роздягатися, але жінка зупинила мене порухом руки і почала розповідати. Сказала, що вона з чарівної країни, яка називається Укаранія. У їхньому світі є маги, орки, ельфи, відьми і т.д. Власне вона біла відьма. Люди Землі часто бачили протягом усієї історії істот з Укаранії, тому і появилися казки, оповідки, фантастичні і фентезійні книги.
Поки вона це все говорила я уже десять разів встиг подумати, що Естелла втекла з божевільні і що я не маю часу слухати всю цю беліберду.
Походу жінка зрозуміла, що просто так переконати мене не вдасться, тому підійшла до мене, взяла за руку і попросила заплющити очі. Я відмовився, невідомо, що вона мені зробить, якщо я заплющу очі. Так, вона жінка, а я чоловік, але береженого бог береже.
Естелла сумно зітхнула, а тоді змахнула рукою і вкінці кімнати виник портал, який світився яскравим жовтим світлом. З незвички мої очі вибухнули болем. Але за декілька секунд рогівка почала звикати до цього світлового феномену. Естелла ж прямувала саме в центр ефемерної штуки, тягнучи мене за собою. До речі, хоч і виглядала вона стрункою, негабаритною жінкою, але сили у руках мала неймовірно багато. Я спочатку і не дуже опирався, адже ще перебував у стані шоку, проте потім уже подумав, що навіть якби опирався, то мав би не дуже багато шансів вирватися з цих таких тендітних, але міцних, мов залізні лещата, рук.
Я зайшов у це ніщо, а тоді світ почав крутитися, вертітися. Перед очима то світліло, то темніло. Всесвіт витворяв щось нереальне. Скільки це тривало? Потім мені сказала Естелла, що перехід відбувається за декілька секунд. Мені ж здавалося, що це тривало пару годин.
Я втратив свідомість. А коли прийшов до тями, то виявилося, що лежу на зеленій травичці, а жінка стоїть наді мною і нетерпляче розповідає далі. Що у нас зовсім немає часу і що ми повинні поспішати.
Чому? Запитував я, але у відповідь отримав лише сердитий погляд красуні. А коли піднявся на ноги, то завмер від побаченого.
Нереальна краса химерного світу захопила мене. Ми стояли на поляні, неподалік лісу з величезними, напевне, не менше двохсотметровими, деревами. То тут, то там, поміж дерев пурхали невідомі мені істоти. Я думав, що це великі метелики, але потім одна з істот підлетіла ближче. І я зрозумів, що це маленька людина, з п’ятисантиметровими крилами.
Напевне мій погляд насмішив Естеллу, бо вона повідомила, що це феї. І що не варто на них так витріщатися, бо подумають, що я невихований. І скоро мене чекає ще і не таке потрясіння.
Ось зараз я сиджу вдома і пишу ці всі строки, щоб пояснити своє рішення. Згадую все те, що тоді відчував. Зараз мені місцями смішно, місцями дивно, але тоді я не знав, що відповісти.
Хотів вірити, що це сон, але, як би я себе не щипав – все залишалося на своїх місцях.
В іншу сторону від лісу, приблизно, за кілометр від нас, височів замок. Величезний. Сотні білосніжних веж оточували його з усіх сторін. Від великої землі його відділяв рів, наповнений водою. Підйомний міст зараз був опущений.
Естелла теж дивилася в ту сторону. Вона повідомила, що це замок Білих Веж. Могли б якось і по-іншому назвати, чи що. Бо така назва відразу проситься вислизнути з рота, коли бачиш його вдалині. Типу геть неочікувано, в лапках.
Ми попрямували дорогою, вимощеною бруківкою в сторону замку.
Я роззирався по сторонах. Обабіч дороги були поля, на яких працювали люди і не тільки. Кентаври, ельфи, гноми. Орків я не бачив. Естелла повідомила, що з орками у них війна. Нічого дивного. Могли б воювати з ельфами, чи що, а то у всіх фільмах здебільшого ельфи хороші, а орки погані. Хоча, задумався я, є ще й темні ельфи.
Різні істоти з’являлися на нашому шляху. Деяких називала Естелла, деяких я впізнавав і сам, а деяких я б не хотів і знати. Були там, окрім уже названих, велетні, які несли зазвичай щось велике, вовкулаки, які охороняли стада овець і кіз, водяники, що плавали у маленьких озерах, мавки, які зграйкою пурхали біля подорожніх, лісовик, домовики та інша всячина. Як пояснювала Естелла, в їхній країні усі створіння добрі. Є конституція, яка регулює будь-які питання. Ніхто ні з ким не свариться. Так, деякі істоти, з народження мали б бути поганими, але їх виховували у добрі, тому їхня сутність добра.
Коли жінка казала, що ніхто не свариться, то на секунду її обличчя спохмурніло, наче вона пригадала щось погане. Я запитав, що трапилося. На що вона відповіла, що є все-таки створіння, які проти цієї ідилії, які хочуть і люблять грабувати, убивати, нищити, плюндрувати. Це орки. І їх підтримують вовкулаки, велетні, чугайстри, песиголовці та інші, яких не вдалося перевиховати. Які не хочуть жити у мирі.
Нарешті ми підійшли до замку. Зблизька він здавався ще більшим. Неосяжним.
Уявіть мої емоції. Одного дня я курю кальян із своїм найкращим другом, обговорюю футбольним матч і нікчемну гру київського Динамо, а наступного гуляю ефемерним світом, в якому живуть вигадані створіння та існує магія. Естелла жартувала, щоб я не загубив нижню щелепу дорогою, бо так часто я роззявляв від здивування рота.
Ми пройшли мостом, а тоді увійшли на територію замку. Всередині все виглядало ще більш фантастично та неймовірно. Вузенькі вулички, високі будинки з білого каменю, на тротуарах різноманітні істоти продавали свій крам, вони зовсім не звертали увагу на подорожніх, а я зупинявся на кожному кроці. Естеллі прийшлося мене підганяти.
За деякий час ми вийшли до палацу. Він блищав. Його стіни були виготовленні з різноманітних дорогоцінних каменів. Рубіни і діаманти, золото і срібло – не дозволяли мені відірвати погляд від цієї прекрасної споруди.
Перед входом стояла варта. Двометрові бурмили з мечами, але, як тільки вони побачили Естеллу, то пропустили нас всередину.
Не буду описувати, що було там. Направду, мені важко все згадати. Але впевнений, що такої розкоші ніколи не мали жодні правителі на планеті Земля.
Ми увійшли до зали, в якій знаходився величезний стіл. За ним сиділо близько двадцяти осіб, переважно людей, ельфів та гномів. Але були представники і інших створінь.
Коли вони побачили мене, то піднялися із стільчиків і поклонилися. Це таке дивне відчуття. Коли невідомі тобі створіння вважають тебе чимось значним. Хоч ти сам себе таким не вважаєш. Признаюся, що я розгубився. Не знав, чого очікувати далі.
Ми так і залишилися стояти посеред зали. Усі посідали на свої місця, а тоді піднявся один дідусь. Він був такий низенький, що його голова лише трішки визирала з-за столу, але голос мав звучний, тому я все чув добре.
Він розповідав про створення замку Білих Веж. Розповідав про видатного мага Біловежа, який багато століть тому об’єднав навколо себе однодумців і сформував цю країну на основі чесної конституції. Щоб не монополізувати владу, він закликав усіх вибирати представника від кожної раси, які, в подальшому, і будуть демократично вирішувати усі проблеми на території Укаранії.
Сам він вирішив подорожувати світами, але насамкінець написав книгу у якій розповідав усі таємниці замку Білих Веж. Дідусь постукав по великому фоліанту, який лежав біля нього на столі.
В цій книзі йдеться, що Білі Вежі це не просто естетична і красива оздоба міста, це його найбільший та найкращий захист. У них криється сила мільйонів велетнів, мудрість тисяч ельфів, впертість сотень гномів. Біловеж заповідав, що в часи смути чи війни усі мешканці Укаранії можуть розраховувати на захист Білих Веж.
Але у кожній історії є нюанси. Хоч Біловеж і був по своїй суті демократом, він віддав владу добровільно, бо в іншому вбачав мету свого життя, але він розумів, що не кожен зможе керувати такою величезною силою, яка криється всередині Білих Веж. Тому зробив так, що розбудити силу веж та керувати ними може лише його прямий нащадок.
Адже нащадок, окрім магічних сил, повинен успадкувати від Біловежа його міць духу та незламну волю, яка необхідна для керування такою нещадною зброєю.
На цьому дідусь закінчив розповідати і сів. Усі присутні дивилися на мене. Я ж не знав, що і відповісти. Пам’ятаєте, я казав, що не такий і тугий? Отож, я зрозумів, на що він натякає. Типу, я нащадок цього Біловежа. Якщо вже мене притащила сюди Естелла. Я поглянув на жінку. Вона схвильовано та (здавалося) з певним поклонінням дивилася на мене.
Тоді піднявся інший чоловік. Могутній воїн у сталевому обладунку.
Він сказав, що їхні кордони порушили нападники. Орки та злі представники усіх інших створінь. Вони прямують до столиці, сюди. Будуть тут орієнтовно за два тижні. Армія величезна. Вони не зможуть самотужки протистояти їй. І тому їм і Укаранії потрібна моя допомога. Так, як я прямий нащадок Біловежа. Вони довго мене шукали.
І, якщо я погоджуся допомогти, то отримаю в нагороду не тільки пошану усіх жителів країни, але й трон і цей палац.
Сказати, що я офігів – це нічого не сказати. Мені пропонують цілу чарівну країну, якщо я буду керувати захистом замку за допомогою магії веж. При тому, що я не знаю, як це робиться.
Естелла тихенько сказала, що усі інструкції є у книзі. Біловеж передбачив такий варіант, що його нащадок не знатиме про свої сили.
Тому я легко можу навчитися керувати не тільки вежами, але і своїми прихованими магічними талантами.
Якщо чесно, хотів би я побачити цю сцену збоку. Безліч найкращих мужів чарівної країни, які напружено спостерігають за рішенням чувака, в якого з організму ще не до кінця вийшли усі алкогольні речовини.
Чи маю я право брати на себе таку відповідальність? Чи хочу я таким займатися? Але з іншого боку – якщо я нащадок того мага, то може таке моє призначення? Я поглянув на Естеллу. Здавалося, вона розуміла, які процеси відбувалися у моїх мізках.
Вона сказала, що ніхто від мене нічого не вимагає. Це повинно бути лише моє рішення. Свідоме. Адже їхня країна демократична і цим вона відрізняється від супротивника. Орки мене б просто змусили, катували.
Також Естелла повідомила, що може мене провести в мій світ. Щоб я все обдумав, а через день зателефонує.
Ми вийшли з замку (коли я виходив з зали, то усі підвелися і вклонилися мені). Я запитав Естеллу про це. Вона відповіла, що хоч у них і демократія, але легенди про Біловежа знають усі. Тому я для них неймовірно важливий. Як нащадок цього видатного мага.
Також жінка сказала, що лише відьми та маги можуть відкривати портали між світами. Як тільки ми вийшли із замку, вона відкрила портал на землю. Казала, що перенесла спочатку трішки далі мене, аби я встиг помилуватися краєвидом її країни. Ну, а прямо у замок перенестися не вийде. Біловеж захистив його своїми чарами.
Коли ми прощалися, то жінка сумно дивилася мені услід. Сказала, що тиснути не хоче і не має права, але я ж розумію, яке повинен прийняти рішення, якщо я хороша людина.
Ось така-ось історія, друзі. Я весь цей час думав, чи хороша я людина. Чи готовий пожертвувати собою заради інших, зовсім незнайомих і незнаних мені істот?
І якщо чесно, я ще дуже сильно боюся. Усі ці істоти вірять у мене, так у мене ще ніхто ніколи не вірив. Я боюся, що у мене не вийде.
Я зараз сиджу вдома і думаю, чи зателефонує вона. Чи, може, вони знайдуть інший вихід з ситуацію? А чи хотів би я, щоб вони знайшли інший вихід? Не знаю.
До речі, так, Естелла мені дуже сильно сподобалася. А чи сподобався я їй? Як згадаю, чим розпочалося наше знайомство, то від сорому хочеться кудись сховатися.
І хоч я досі сумніваюся, але насправді я уже прийняв рішення. Напевне ви догадуєтеся, яке. В принципі, тому і пишу свою історію. Це моя прощальна записка. Може, колись я сюди ще повернуся (маю надію), але це буду зовсім інший я.
Ось і дзвінок. Все, тепер назад дороги немає. Ну я й ідіот.
Але інколи і ідіот може стати героєм, правда? Мені хотілося б у це вірити.
Люди, не сумнівайтеся у собі. Якщо доля дає вам хоч малесенький шанс зробити щось вартісне у тому житті, то хапайтеся за нього двома руками і не відпускайте.
Так, усім па-па. Шукайте мене у замку Білих Веж.
ПС. Я це все писав у ясному розумі, якщо не вірите, то це ваші проблеми.
ППС. Макс, якщо ти це прочитаєш, стань ти вже нормальним і не розмахуй хазяйством перед незнайомими жінками.

24 грудня 2019 року, Тлущ, Польща.