Химера

Важкою ходою літньої людини містер Дорн долав круті сходи на горище старого будинку на Монмартрі. Перед важкими дверима зупинився, і, хоча двері були не зачинені, обережно постукав. Та замість знайомого:«Відчинено, заходьте» почув нервове сичання. Мимо-волі він сахнувся і мало не впав зі сходів. І був би впав, аби його лагідно не підхопили міцні руки.
Тримайтеся, друже. Проходьте,- мовив за спиною знайомий голос.
Як ви мене налякали, майстре Ґорн.
Здається, ви злякалися не мене, а дечого іншого,- продовжив майстер Ґорн, запрошуючи гостя до оселі.
Містер Дорн обережно переступив поріг, намагаючись розгледіти того, від кого виходило небезпечне сичання, але не побачив жодної живої істоти, лише жахливий безлад в кімнаті.
У вас завелася жінка, чи ви сваритеся із самим собою? – іронічно перепитав м. Дорн.
Хм. Можливо, ви і праві в обох випадках, м. Дорн.
Можливо? Ви непевні, чи з’явилася поруч вас жінка? Якби в мене у будинку, якась фурія била посуд, то я би вже, напевно, знав, чим розлютив «кохану».
Якщо ви знаєтеся на давньогрецькій міфології, то, швидше, не фурія, а химера. Ви ж знаєте, хто така химера? – чи то стверджуючи, чи то запитуючи, кинув майстер Ґорн.
Це щось на кшталт «бульдога з носорогом»?
Як банально, м. Дорн, – ця міфічна істота поєднує в собі властивості: лева, кози та змії. Хоча можуть бути варіанти: антилопи, дракона, гієни. Однак, що я вам пояснюю? Вас же цікавлять більш буденні речі.
Ну, чому ж? Мене дуже цікавить хто влаштовує бедлам у барлогу мого «вічно-молодого гуру». І я маю бажання послухати одну з найцікавіших історій, – улесливо вів далі м. Дорн.
Це справді цікава story, але маю їхати у відрядження, – складаючи, старомодну валізу, відповів майстер Ґорн.
Та годі вам, майстре.
Чи ви, хоч колись помічали, швендяючи Парижем, що він повен химер?
Парижем? – знітився м. Дорн, – в 2019 я був, випадково, запрошений французьким послом у Києві в Дім з химерами на презентацію Пенні Пріцкер. Ну, не Париж, звичайно, але вражає. Собаки, леви, русалки, кити.
Ви знайомі з пані Пріцкер, м. Дорн? – клацнув замками валізи, майстер Ґорн.
Ну, як знайомий? – пхикнув м. Дорн, – де я, а де Пріцкери. Ну… випили по келиху Veuve Clicquot разом.
Добре. Я їду до Праги, маю вечерю в потязі і пляшку семирічного Courvoisier.
Прагу? А до чого тут химери? Хоча… яка різниця. Курвуазь’є і химерні story чим не adventure? Що ж – я з вами.
***
Ми вже другу годину стояли десь на краю міста в довжелезній черзі авто. Похмурий галасливий ранок змінився мовчазним днем. Відтоді, як ми сіли в машину, Гордій не вимовив ані слова, малий Яків нарешті вгамувався та заснув у дитячому кріслі. Мама весь час кусала губи та нігті за кермом. Я натягла навушники, намагаючись заглушити музикою гучні звуки вибухів. Ще вчора зранку ніхто не міг повірити, що бомби вибухають у центрі міста та в порту. Коли бомба зруйнувала спортзал школи, що біля нашого дому, у нас почалася справжня істерика. Яків з Гордієм ховалися під письмовим столом, і повсякчас кричали, як чули вибухи. Мама бігала кімнатами та намагалася складати речі. Я, затуливши вуха руками сиділа у ванній кімнаті на підлозі. Тата ще вночі викликали на службу. Ну, як тата? – Мого вітчима. Спочатку він був просто Стас, а коли народився Гордій, якось непомітно для себе, я стала називати його татом. Так, як мама.
Згодом, мама притягла матрац з мого ліжка та кинула його на підлогу у ванній кімнаті. Ми сиділи і трусилися всі четверо, здригаючись від кожного прильоту.
Вже до обіду, наш, зазвичай забитий машинами двір спорожнів, і хоча мама заборонила нам підходити до вікон, я побачила, що на даху нашої школи з’явився російський триколор.
Коли стемніло, з’явився тато. Був зібраний, але сердитий. Звелів зібрати наші речі. Крізь двері на кухню, я чула, як мама плакала і казала, що нікуди без тата не поїде. Ми перечекаємо, поки він звільнить наше місто від цих зайд, як у 14-му, але тато сухо відповів:«Цей дощ надовго. Будь-ласка, Лея, їдьте завтра ранком».
Потім підійшов до мене з Гордієм та втаємничено сказав, що тепер ми будемо грати в партизанів. Щоб ми нікому не розповідали, що їх тато прикордонник. Гордієві сказав, що він тепер за головного та попросив приглянути за дівчатками і братиком. Лишив мамі ключі та документи на машину і, обійнявши нас усіх разом, пішов на службу.
Збиралися ми на швидкуруч. Вірили, що незабаром повернемося. Гордій раптом здивував розважливістю, як для семирічної дитини. Казав мамі, що брати, а що ні. Мама ж – бігала кімнатами і квоктала, як курка. Клала в сумки, що прийдеться. Для чогось запхала старезну, обідрану дитячу книжку про монстрів до Якова в наплічник.
Виїхали затемно. Ледь випхавшись із двору, вперлися у велику вирву на дорозі. Мама скерувала авто на тротуар, і різко по гальмам. Фари вихопили тіло жінки без ноги на змерзлому асфальті.
Маа, – заверещала я щосили.
Міріам… замовкни, – тремтячим голосом, обірвала мене мама. Її саму трясло від переляку.
Гордій спокійним рухом натягнув мій каптур мені ж на очі.
Далі – навушники, музика і каптур. Тільки по тому, як нервово веде машину мама, я розуміла, що наше місто перетворилося на місто жахів. І ось стоїмо в черзі… Позаду волає вибухами скривавлене місто. Попереду суцільна невідомість.
Документы, – видихнув перегаром у відкрите віконце молодий бурят.
Ось, будь-ласка, – мама простягнула йому паспорт.
Той уважно огледів сторінки.
Вы не местная? Прописка в Житомире.
Я родилась в Мариуполе. Родители живут здесь. Мы к ним в гости приезжали, – без хмаринки сумнівів збрехала мама.
А муж ваш где? – продовжував чіплятися бурят.
Муж? Вырос и улетел… с любовницей на Бали, – незворушно брехала мама.
Дайте ваш телефон.
Відповідь «сейчас» вийшла в мами трохи з затримкою, тож солдат насторожився. Мама почала шукати телефон в сумочці і непомітно для бурята кинула його під сидіння.
Вы знаете, мы так быстро собирались. Видимо я его забыла у родителей, – винувато посміхнулася мама.
Выходим все из машины, – металевим голосом наказав бурят.
Да ну, что вы, уважаемый?, – почала вмовляти мама, – у меня же дети.
БегОм! – зробив крок назад і смиконув затвор автомату солдат.
Виходимо, діти, – повернулася до нас мама
Обабіч блок-посту вже стояло декілька пустих авто. Схоже було, що пасажирів запхали всіх в старий армійський уазік. А трохи подалі був прострілений «Жигуль» зі спущеними колесами.
На галас підійшов російський офіцер – дебелий дядько в окулярах.
В чем дело? – спитав він солдата.
Та вот, врет, что без мужа и телефона, – коротко повідомив бурят.
Ми стояли біля дверей нашої Айстри. Недвозначним жестом офіцер показав, щоб ми відійшли. Яків лишився в дитячому кріслі в машині.
Это легко проверить. Осмотри машину, – наказав буряту офіцер і миттю вирвав з рук у мене телефон.
Э, алё, – спробувала сперечатися я.
Мама ж різко зупинила мене.
Глянем галерейку, – вів далі офіцер.
Мені здається, що я відчула, як колотить мамин пульс, як тремтить її рука на моєму зап’ястку. Буквально тиждень тому ми всі разом гуляли набережною і я фотографувала їх.
А это, что за дяденька с твоей мамой?,- повернув до Гордія телефон офіцер.
Гордій мовчав, насупивши брови.
Че молчишь, пацан, как партизан? Это ж папа?
Это мой новый друг, – втрутилася мама.
Сейчас проверим, – вже переглядав контакти офіцер., – К сожалению ни папы, ни отца тут нет, но часто мелькает некий Стас.
Очкарик натиснув кнопку виклику. Мамин манікюр вп’явся мені в руки до синього болю. «Зараз, на жаль, відсутній зв’язок з…».
Тогда поищем мамин телефон…, – глумливо продовжив офіцер, натискаючи виклик контакту підписаний «мама». « Зараз, на жаль…»
Оглянувши салон авто, солдат підійшов до дитячого крісла. Малий щойно розплющив очі і побачив з просоння розкосе обличчя невідомого дядька у балаклаві. І заволав… Цей крик почули, мабуть, на тому березі моря. Гордій же, стрілою оббігши авто, відштовхнув солдата та закрив малого собою.
Ты че, пацан, мля, ох…л,- попер на нього бурят.
Пусть едут, что б не орал этот хохленыш, – нервово гаркнув офіцер.
Ми влетіли в авто і мама рушила з блок-посту, весь час, повторюючи якийсь віршик, схожий на молитву. Може це і була молитва, я не дуже в цьому розбираюся.
Дивно, а де ж це мій телефон і чому він не дзвонив? – вже згодом спитала мама.
Гордій неохоче поліз в глиб своїх штанів, дістав з-за пояса телефон.
Мокрий? – здивувалася мама і легенько усміхнулася.
Гордій знітився та винувато знизав плечима. Вперше за два дні ми всі так відчайдушно реготали, навіть, малий Яків.
***
Проходьте, будь-ласка, ваш столик у кінці ресторану, – мовив офіціант.
Інтер’єр ресторану потягу «Мюнхен – Прага» не вирізнявся розкошами, але було чисто та доволі затишно на скільки це можливо у вагоні.
Сподіваюся, коньяк домалює весь необхідний антураж, – зробив гримасу м. Дорн.
Вони мають чудові Баварські ковбаски, – запросив до столу майстер Ґорн.
Не викручуйтесь, майстре. Я чекаю на головну страву вечора – розповідь про химеру, – підкреслив м. Дорн.
Майстер Ґорн поглядом запросив офіціанта.
Можна нам вашу фірмову вечерю і пару келихів ДЛЯ коньяку. Я зустрів свого давнього друга та обіцяв пригостити його напоєм нашої молодості. Ви мене розумієте? – замовив майстер Ґорн.
Як скажете, – погодився хлопець і тихенько додав, – от старі козли.
За цікаву розповідь, дорогий майстре! – виголосив тост м. Дорн, – Мерщій починайте, поки ви не забили рота їхніми ковбасками.
Добре. Чи чули ви колись, шановний м. Дорн, про село Великі Пріцьки в Україні? – зверхньо почав майстер Ґорн.
Не розчаровуйте мене, майстре – м. Дорн знизав плечима. – Ми точно їдемо в Прагу? Бо Україна зараз не найкраще місце для подорожей.
Не переживайте, цей потяг далі Праги не поїде.
Ви сказали Великі хто…? – перепитав м. Дорн.
Великі Пріцьки, м. Дорн. Чи не видається це співзвучним з прізвищем знайомої вам пані Пенні Пріцкер.
Так, от кому я маю завдячувати, цими шаленими перегонами та сумнівними ковбасками, – ляснув себе по боках м. Дорн.
Звичайно, ця теорія потребує підтвердження в конкретному випадку, але в ті часи часто давали прізвища за місцевістю з якої походила та чи інша людина, а, як відомо, пані Пріцкер, є нащадком єврейської родини з цього села. Ще її прадід Яків започаткував цукроварню у Великих Пріцьках. Це багатодітне єврейське сімейство з’явилося в Пріцьках ще в середині XVIII століття. Росло і розселялося. Хтось залишався, хтось мігрував у пошуках кращої долі. Пращури Пенні перебралися в Київ, а потім тікали від погромів до Чикаго, згодом, заснувавши там купу компаній. Інша гілка цього роду мігрувала на південь – до річки Кальміус у козацьке поселення Домаха, на вільні землі на той час. Та з приходом Російської імперії і перейменування селища в «Павловськ», а потім в «Маріуполь» сліди цієї гілки губляться.
Не може бути, – глузував м. Дорн, – а що так буває?!
Дарма, глузуєте, м. Дорн – далі буде цікавіше.
О! Ще буде друга частина? А я планував перейти до гарячого. Вже відчуваю запашні «Баварські».
І справді, офіціант приніс великі тарелі з рум’яними ковбасками та тацю з зеленим салатом і високі морозлі кухлі з кудлатою гривою пивної піни.
Так у чому фішка вашої історії? – спитав, підтягнувши таріль з ковбасками ближче до себе, м. Дорн.
Фішка в тому, що у Великі Пріцьки пращури цієї родини прийшли з Праги. Звідки їх у XVIII-му столітті вигнала Марія Терезія.
О! Невже ми наближаємося до розв’язки? – зрадів м. Дорн.
Скоріше до зав’язки!
То, має зʼявитися химера у фіналі?
З поважним виглядом досвідченного лектора майстер Ґорн дістав із папочки, яку приніс із собою, свіжий примірник чеського тижневика «Reflex», відкривши на передостанній сторінці, де зазвичай друкуються місцеві плітки.
Прошу до вашої уваги ось цю статтю, – майстер Ґорн тицьнув пальцем у абзац із фото будинку, який, пережив не одного імператора.
Ви лукавий інтриган, майстре? Ви ж знаєте, що я не читаю чеською.
Тут сказано, що власник вирішив знести цей історичний будинок, бо мешканці жалілися на привидів, що оселилися у будинку, та виїхали з нього.
Майстре, які можуть бути привиди у наші часи?
Саме це я і хочу зʼясувати, м. Дорн. Ходімо, ми скоро прибуваємо.
Лукавий майстре! – піднявся м. Дорн, – чи не залишилось хоч трохи коньяку ще на одну вечерю?
Мені розповідали про один місцевий ресторан у підземеллі. З фірмовою вечерею «a la prison».
Ну що ж, тоді до в’язниці.
***
Наша щаслива втеча з закривавленого Маріуполя зблідла перед іншою бідою. До вечора Гордій так і не вимовив ані слова.Мама сподівалася, що зранку переляк пройде і Гордій защебече, як зазвичай. Проте, дива не сталося.
Наступного дня, у Мукачеві, у приватному готельчику, забитому такими ж біженцями, як і ми, мама почула від власника буцімто один із місцевих меценатів у Празі вирішив віддати цілу будівлю для розселення біженців з України.
Прага нас зустріла зимовою мрякою. Шпилясті собори здавалися зачарованими велетнями. Наче злий чарівник зачарував все місто та напустив густої тягучої імли. Місто куталося в липкий холодний плед, ховаючи свої таємниці від подорожнього. А подорожні вже півгодини кружляли вузькими вулицями центру Праги в пошуках Zidovska čtvrt, Tynska 9-А, studio & apartaments, і майже зневірилися у всезнайстві Google, коли побачили у провулку через арку сивого дідка, що вийшов замінити лампочку в ліхтарі перед будинком. Мама вийшла з авто аби запитати, але нічний електрик хутко зник за міцними дверима старого будинку. Проте під ліхтарем, красувалася іржава бляшанка з необхідною нам адресою.
Будинок виглядав «не дуже». Схоже на службовий вхід. Високі дерев’яні двері виходили в глухий провулок. Решта будинку була закрита будівельним парканом, за яким обабіч дверей виднілися арочні вікна, закриті потужними віконницями. Верхні поверхи ділили між собою чотири вузьких вікна. На думку одразу спадали вампіри та вурдалаки.
Мама потягла важкі двері.
Агов, є хто живий? – крикнула вона так і не переступивши поріг.
У відповідь гулка луна повторила її голос.
Слухайте, діти, я піду погляну, може хтось тут є. Не ночувати ж нам у машині.
І знову ми почули від мами того дивного віршика, схожого на молитву. Вона пішла та згодом повернулася з лисим дядечком. Вдягнений він був у шкіряний фартух поверх білої сорочки, наче чоботар чи м’ясник.
Діти, беремо тільки необхідні речі. Переночуємо тут, а завтра подамося далі. Це Ян, він допоможе нам з речами, – представила незнайомця мама.
Добрій вечєрь, – привітався лисий чолов’яга, – ходєм я буду показивать ваша кімната.
Вузькими сходами ми піднялися на верхній поверх. На якому було всього два номери. Схоже, що порожніх, бо тут панувала цілковита тиша.
Vitej doma! – з лукавою посмішкою мовив Ян.
В мансардній кімнаті відчувався подих старовини, дерев’яні балки перерізали низьку стелю. Похилий дах, замінював стіну і створював ілюзію казкової хатинки на курячих лапах. Навіть запах був схожий на запах музею. Та нам було не до екскурсій. За дві доби дороги ми добряче втомилися. Тож попадали спати.
***
Водій таксі замахав руками і відмовився везти, почувши назву ресторану. Сказав, що будинок той проклятий. Більшість мешканців, що в ньому проживали,- або на цвинтарі або у психлікарні. Кажуть, там привиди шукають родичів. Додати більше він нічого не зміг.
Гуляти нічною Прагою, блукаючи в густій імлі, – почав м. Дорн, – задоволення, скажу я вам, – так собі.
Куди подівся ваш бойовий азарт, мій друже?
Він випарився разом із коньяком, – безрадісно відповів м. Дорн.
Ми це зараз виправимо – майстер Ґорн показав на залізно-ковану вивіску krčma «U Pavouka», – треба тільки в арочку пройти.
На кованих дверях була набита велетенська павутина. Широкі сходи вели до підземелля, у просторий зал де панувала напівтінь. Аркові склепіння спиралися на масивні стіни. Грубо тесані столи утворювали лабіринт. Свічки на бочках і столах спливали долу парафіновими сльозами, утворюючи чудернацькі сталагміти. Стіни та стелю прикрашало мотузяне павутиння, деревʼяні підсвічники та люстри ковані залізом. Чільне місце посідало знаряддя для тортур позаминулих століть. Ланцюги, кайданки, щипці, гаки та купа різного залізяччя. На барній стійці, курило якесь смердюче зілля. Жахлива атмосфера, якщо ви не маньяк, звичайно.
Клієнтів у залі не було, зрештою, як і персоналу.
Оце так корчма, – посміхнувся м. Дорн, – здається нас тут не чекали.
Viteje, – наче з під землі «намалювався» високий лисий чоловік в шкіряному фартусі на білу сорочку. Вигляд мав цілковито в атмосфері корчми. Фауст би по-заздрив.
Вибачте, ми трохи запізно, – французькою почав майстер Горн, – та чи не знайдеться у вас пляшки доброго коньяку і крапля співчуття.
О, не переймайтеся, – зрозуміло, хоча і з акцентом відповів бармен, – я працюю до останнього клієнту.
Він запросив до столу і простягнув гостям меню, де назви страв більше лякали, аніж веселили: мʼясний салат «Карі очі», битки «Адамове ребро», холодне «Тещин язик», ліверний паштет «Веселий Ганс», десерт «Мізки на паличці», і звісно ж коктейль «Кривава Мері».
Ми візьмемо вашу фірмову вечерю «a la prison», – замовив майстер Ґорн.
Бармен зробив здивоване обличчя.
Щоб не затримувати вас довго – підтвердив майстер, – нам ще треба знайти собі готель для ночівлі.
Можу запропонувати студію у нас в мансарді, якщо підійде поважним гостям, – мовив бармен.
Ну що ж, підходить. Тоді замовимо шашлик «Невинний агнець»? – поглянув на блідого у свічному відлунню м. Дорна.
Чудово! – спробував посміхнутися той у відповідь. – А ви нам не розповісте, що то за історії, які патякають про вашу корчму?
Із задоволенням! Цей давній будинок дістався нашому власнику вже зі шлейфом легенд. Як відомо, з давніх-давен, у цьому кварталі селилися євреї. Він так і називається Zidovska čtvrt та коли Чехія опинилася у складі Австрійської імперії, Марія Терезія вирішила вигнати всіх євреїв із Праги, звинувативши їх у нелояльності до австрійської корони. Будемо відверті, євреї відповідали їй взаємністю. То кажуть, що всіх незгодних бунтарів тримали і катували саме в цьому підземеллі. Верховодив опором місцевий ребе Мойсей Хейфец.
То це на стінах справжні артефакти з залишками людської крові? – здригнувся м. Дорн.
Ні, звісно, ні, це все зібрали на блошиних ринках по Європі. Коли по місту поповзли чутки і мешканці почали виїжджати зі своїх осель, власник хотів розібрати будинок і збудувати сучасний готель, але мерія не дозволила знести історичний будинок. Тож він змушений був переобладнати його під студії та апартаменти для обожнювачів гострих відчуттів. Відповідно була оздоблена і наша корчма.
А що то за чутки, – спитав майстер Ґорн, – бо ж, як видно, поціновувачів у вас небагато.
Справа в тому, що клієнти у нас одноразові, – відповів бармен.
Тобто, одноразові? – мало не вдавився м. Дорн.
На жаль, у нас немає постійних клієнтів. Їм достатньо одного разу насолодитися нашим «жахливим сервісом». Базікають, що вони бачили привидів. Начебто ті шукають, якусь магічну книгу, але то все плітки, легенди. Та ми підтримуємо цей фльор і атмосферу, бо зрештою це саме те за чим до нас приходять.
Тривожними роздумами закінчилася вечеря. Бармен провів на гору та нагадав, що сніданок до десятої безкоштовний.
Лишатися в цьому будинку не найкраща ідея, майстре.
Я не впізнаю вас, друже. Де подівся знайомий мені шукач пригод?
Маю сумніви, що ніч буде спокійною, і я зможу заснути, шановний майстре.
Так спати і не треба. Треба лягти у ліжко та чекати. За законом жанру привиди з‘являться опівночі.
Навіть очей не стулю, – заявив м. Дорн, вкладаючись у ліжко.
За декілька хвилин почулося гулке хропіння м. Дорна.
***
З останніх сил світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь імлу і вузьке мансардне вікно студії, утворюючи химерні тіні на стінах та підлозі. Хмаринка сизого диму повільно випливала з вентиляційної решітки під стелею. Мить і хмара набула обрисів сивого дідка у довгій білій сорочці та коротких штанях з розкуйовдженим волоссям і кудлатою бородою. Дідок хижо озирнувся навкруги і нахилився до м. Дорна, наче хотів прислухатися до його дихання і раптом напівпрозора істота знов почала перетворюватися на хмарку і втягуватися ротом і носом в середину м. Дорна. Той поворухнувся, наче йому свербіло в спині та перестав хропти. Почулося тихе старече бурмотіння голосом м. Дорна.
Що ж це за балаган у тебе в голові? Це ж треба стільки мотлоху. Якійсь діряві лапті, образи на батьків, шальні жінки, шмаль, авантюри. Ого! – а це майже кримінал, дірявий бізнес. І чого ж ти сюди приперся?
Майстер Ґорн намагався прийти до тями від побаченого та почутого.
Ти хто? – ледь вичавив він з себе запитання. М. Дорн розплющив очі, різко, наче зомбі, повернув погляд , і, не кліпаючи очима, вишкіреним посміхом відповів: «Кінь в пальто».
То? Ти Ребе Хейфец?
Мойсей Хейфец, – гонорово підкреслив м. Дорн, – а ось, що ти за штимп? Треба поглянути.
М. Дорн почав кашляти й чхати, вихаркуючи з себе хмари диму, який стрімко почав накривати та втягуватися в майстра Ґорна. За пів хвилини він повністю зник всередині нього. М. Дорн очманіло крутив головою .
Боже, що це було? – протягнув він.
Не переймайся, дурнику, воно попустить, – з виряченими сяючими в темряві очима мовив майстер Ґорн і далі продовжив сам до себе, – О, то ти цікавий екземпляр. Хитрий та розумний, неабияка освіта. Біологічний факультет. Ти її бачив! Ти її зробив? Ні!!! Ні, не зміг, бо не знайшов другу половину. Не дарма я її розірвав… Хм, але шкода! Шкода, що ти не обрізаний. З тебе б вийшов непоганий ребе. Та ладно, лишу тебе. Все одно ніхто тобі не повірить. Будеш розповідати казки санітарам. Треба ще зайти до сусідів. Сьогодні там заїхала мамочка з дітьми.
Майстер Ґорн почав кашляти й чхати і сизий дим потягнувся від нього до вентиляційної решітки, та зрештою зник.
Вони обидва сиділи на ліжках в зачарованому ступорі, вп’явшись очима в свої темні силуети.
Першим отямився майстер Ґорн.
Дорне! Мерщій. Треба рятувати дітей.
А що ми можемо зробити? – похитав головою м. Дорн.
Я не знаю! Може хоча б здійняти ґвалт.
***
Я прокинулася від того, що несамовито дерло в горлі, а в кімнаті смерділо наче на лабораторній з хімії. В голові у мене хтось гупав і шкрябав. І цей хтось моїм голосом чітко сказав:«Нарешті я тебе знайшов моя Міріам. Ти принесла мою книгу? Що? Її у тебе нема? Де вона? Де моя книга? Вона тут, я відчуваю».
Мене почало трясти від холоду і нудоти. Їдке повітря з димом виходило із мене з усіх щілин. Бридкий фонтан блювоти розфарбував переді мною білу ковдру бурими п’ятнами. А з глевкого диму, що виходив з мене утворився силует сивого діда з бородою – того електрика, що міняв лампочку в ліхтарі надворі. Я заклякла у паралічу від страху та огиди. Дідок же схилився над Гордієм, наче прислухався до його дихання. Той не ворушився, уткнувши носа у подушку. Тоді дідок напівпрозорою постаттю полинув до ліжка, де спала мама з Яковом. І в цю мить Гордій скочив на ноги наче черепашка «ніндзя» і з відчайдушним криком:«Не чіпай мого брата!» накинув свою ковдру зверху на привида. Та дим розтікся з попід ковдри, наче ртуть по підлозі, зібравшись в іншому місці в клубок летючих змій. Гордій лупашив їх подушкою і голосно кричав, на жаль, не завдаючи їм ніякої шкоди. Мама прокинулася і закривала Якова собою, але змії знаходили шпаринки і залітали в рота, в ніс чи у вуха до малого допоки не залетіли всі. Аж тут Яків заверещав щодуху і почав бити маму кулаками. Від несподіванки мама розщепила руки, благаючи, щоб той зупинився. Яків вишкірився не по-дитячому і заволав, наче хижак з мультфільму. Вирвався з маминих обійм і нумо дзиґою бігати кімнатою. У цей момент хтось став лупцювати у двері.
Прокидайтеся, вам загрожує небезпека – лементували за дверима.
У кімнаті царював хаос. Мама плакала і намагалася зупинити малого, я оклигала і верещала, Гордій кричав, щоб «той» виходив з ним на бійку. Несамовито стукали у двері, а дворічний Яків, який ледь почав ходити і вивчив з десяток слів дзиґою бігав та розмовляв, наче дорослий. Мама автоматично включила світло та відчинила двері. Кинулася благати у незнайомця допомоги. Схоже, що той оцінив ситуацію миттєво. Повернувся до Якова, та присів аби бути з ним на рівні.
А це ти розумнику?! Дарма, тебе не придушив, – хмикнув Яків.
Ребе, ти поважний привид навіщо тобі дитина? – спокійно спитав незнайомець.
Хекаючи від бігу готельними сходами, в двері влетів ще один чоловік:«У готелі тільки ми. Поверхами нижче нікого нема, – видихнув він.
У нього моя книга, хоч він і полукровка, – тицьнув себе в груди Яків, – Нехай віддадуть мою книгу.
Яка ще книга? Виходь з мого брата, – закричав Гордій.
Мова йде про стару книгу, написану арамейською, – повернувся до шокованої мами перший незнайомець.
Мамо, це та порвана книжка з монстрами, – здогадалася я.
Так, у нас є одна книжка, яку передала мені моя бабуся з вимогою не віддавати її нікому в будь-якому випадку.
Здається зараз, – заспокійливо повів незнайомець, – саме той випадок, коли варто це зробити.
Вона в дитячих речах, – схлипнула мама, – і ми всі кинулися шукати.
Молодець! – схвально сказав Яків, – так само як і я колись.
Можливо тут? – простягнув наплічник незнайомець.
Мама витрусила нутрощі з наплічника на ліжко.
Її тут нема, – безпорадно мовила мама і в розпачі повалилися на ліжко. Крізь сльози почала читати того самого молитовного віршика. І сталося несподіване. Яків підійшов до мами і утнувся носом їй в коліна лагідно обійнявши їх.
Вузенька вервечка сизого диму, потягнулася від нього до вентиляційної решітки. Коли мама скінчила читати молитву рештки диму вислизали з кімнати.
Мам, він пішов, – бадьоро підбіг і обійняв маму Гордій
Вона підняла на нього очі.
Ти знову говориш, синку? – посміхнулася мама
А Яша знову ні, – сказала я, вказавши, як малий намагається показати мамі, щоб та не плакала.
Я теж кинулася до обіймів.
Ми в номері навпроти, якщо він повернеться, – підморгнув Гордію незнайомець.
***
Полишаючи «гостинний готель» чоловіки навіть не здивувалися красномовній табличці «РЕМОНТ» на дверях корчми.
Вітаю вас панове, – здивовано зустрів їх сонний офіціант ранкового потягу до Мюнхена.
Прошу принесіть кнедлики і Trdelnik та каву – замовив майстер Ґорн, – спробуємо Прагу на ранковий смак.
А чи встигли ви, панове, відчути присмак нічної Праги, – спитав хлопець, виставляючи на стіл запашні смаколики? Здається, часу у вас було небагато.
Повною мірою і великим кухлем, – заґелґотав м. Дорн.
Тоді приємних вражень від сніданку, побажав офіціант.
Alors, майстре? Що це було? – прийняв позу уважного слухача м. Дорн.
Почну здалеку, – попередив майстер Ґорн.
Прошу почніть, тільки не з самого початку, – роздмухуючи полумʼя цікавості, мовив м. Дорн.
Це був звичайний привид ребе Мойсея Хейфеца, якого закатували в 1744 р. жандарми австрійської імператриці Марії-Терезії.
Та ви просто «капітан очевидність», майстре. Це було зрозуміло і раніше, – поступово повертався в свій звичайний гумор м. Дорн, – а що то за книжки?
Це книга арамейською про сутність буття, написана для богообраного народу, – відповів майстер Ґорн.
Тобто як Біблія чи Тора? – недовірливо спитав м. Дорн.
Значно раніше за них.
Майстер Ґорн обережно виклав із папочки на стіл відірвану частину стародавньої книги в шкіряній обкладинці з чудернацькими малюнками. У м. Дорна розширилися очі до зморшок на чолі.
То ви крадій, шановний майстре, – хитрувато мовив м. Дорн.
Ну, – затягнув паузу майстер Ґорн, – звичайно я поверну.
Обережно гортаючи сторінки, м. Дорн перевів погляд на майстра.
То як вона до них потрапилала? І де друга половина?
Рятуючи свою сімʼю і старовинні знання Хейфец розірвав книгу навпіл та заховав в дитячі речі своїх онуків які втекли з батьками у Великі Пріцьки. А там шляхи онуків вже розійшлися. Частина рушила на південь на козацькі землі, а частина до Києва, звідки теж вимушено втекла до Чикаго. Згодом Пріцкери заснували в США купу компаній. Зокрема і Пріцкеровський інститут біомедичних наук та інженерії Ілінойського технологічного інституту де мав щастя проходити стажування ваш покірний слуга. І саме там, в найдальших кутках інститутської бібліотеки я натрапив на припалу пилом першу частину цього артефакту.
І що в ній такого магічного? – погортав сторінки м. Дорн, – звичайна книжка з малюнками монстрів. Ну старезна, і що?
Щоб усвідомити зміст цієї книжки вам доведеться напружити всю вашу уяву. Це досить просто і дуже складно одночасно. Боги, що населяють Всесвіт: Будда, Яхве, Христос чи Магомет, чи будь хто інший створили нас за образом та подобою своєю. Але мова не про форму, а про суть. Форма на кожній планеті своя. Вона залежить від умов існування. Чи то гуманоїди, чи рептилоїди, чи ельфи, чи колонії вірусів. Суть – сила, грація і мудрість.
Звучить якось фантасмагорично майстре. Чи це не ваші вигадки, часом? – похитав головою м. Дорн.
Так, це лише теорія, яка потребує перевірки, – кивнув майстер Ґорн, – чим я особисто і займаюся. Грецькі боги Тифон і Єхидна наділили своїх дітей, тобто людину, силою лева, грацією кози та мудрістю змії. За своїм образом та подобою.
Це ви зараз змалювали химеру? А до чого тут вона? – кліпав очима містер Дорн. – Це якась маячня.
Гадаючи про янгола-охоронця, люди малюють собі красеня хлопця або чарівну пишногруду білявку з крилами. Але їх охоронець – це їх альтерего за образом та подобою.
То ви вважаєте, що огидна химера і є той янгол-охоронець?
Як ви кажете:«ота огидна триєдина химера» є суть людини виражена в доступних нам образах, – продекламував майстер Ґорн.
Тобто щось схоже на аватар в іншому вимірі?
Боюсь, що все значно гірше. Скоріше ми є аватарами для сутностей з іншого виміру, пристосованими для цього світу. Звідси і теорія про безсмертну душу та карму і множинні реінкарнації, – зітхнув майстер Ґорн.
Тоді це все нагадує… – жахнувся м. Дорн від думки, що прийшла йому в голову.
Так, ви праві. Це схоже на симуляцію. Онлайн стратегію вищого ґатунку, в яку грають десятки два гравців, – підтвердив майстер Ґорн.
Якого біса, – зірвався з місця м. Дорн. Це якась маячня! А книжка тут до чого? І той дідок?
У ній покрокова інструкція як створити чи повернутися в своє альтерего з молитвою-доступом до нього. У ній фактично генетичний код твоєї нації, твоїх богів – твоїх гравців. А Хейфец його втратив через тортури.
Так ото що на мене шипіло у вашій кімнаті на горищі, було?… – недоговорив м. Дорн.
Це моя незакінчена «проба пера».