Наречена ночі

Серед темних дубів, де кожен листок, здавалося, завмер у мовчазному спогляданні ночі, плавно тягнулася тендітна тінь. Вона була єдиним вогником серед темряви, що огорнула прадавній ліс. Ніч здавалася живою. Вона обіймала її, як тінь обіймає світло.
Стираючи кордони між часом і вогкою землею, босі ноги ступали по м’якому покриву з листя, і сира земля відгукувалася під ними дратівливим хруском. Тонкий силует помалу просувався вперед, не залишаючи сліду. Пітьма тяглася за Наною, мов поділ її важкої накидки, що, наче пташине пір’я кольору космічного туману, переливалася таємничим блиском.
Проносячись легким шепотом, вітер лоскотав біленьку шкіру та плутався в її чорному волоссі, з вплетеними крапельками чистого золота, що продовжували нічне небо. Місяць, оточений зоряним пилом, човником плив над її головою, огортаючи постать сріблястим серпанком.
Чарівна панна стала напівпрозорим нічним небом, закованим у тоненькі зоряні кайданки. Тендітні, мов різьблений мармур, руки, на яких плелося мереживо капілярів, тримали свічку, що освітлювала вистелену квітами доріжку. Рожеві пелюстки фаланг контрастували зі слабкістю витончених нігтів, на яких крихітними серпами мерехтіли напівмісяці, кольору шкарлупи яйця блакитного шпака. Ліс мовчав, але його серце чуло кроки, що ламали тишу.
Алебастрове обличчя ледь тьмяніло під порохом сірого попелу, що загасив рештки синяви під темними очима. Сухі губи, що лежали трохи вище підборіддя, наче пелюстки пудрової троянди, легким мурмотінням розтікалися разом із пахощами ночі в прохолоді повітря. Полум’я свічки ніжно погойдувалося на заплетених пір’їнах папороті. Воно котячим відблиском миготіло в карих очах.
І ось у серці темного лісу, де кожен крок затоплював тишу, де листя шепотіло вітрам свої таємниці, ніч поглинула її повністю. Тіні дерев повзли слідом за гарячими слізьми, ковзаючи її шкірою, мов чорнильний шлейф ночі.
Здавалося, тіло ставало частиною цього шляху, неначе розлоге коріння, що зливається воєдино зі зморщеним стовбуром прадавнього дуба та з’єднує його з землею. Вона, самотнім птахом, летіла над долівкою, шукаючи своє гніздо серед непроглядної темряви. Дівочий силует майже зник у лісових хащах, але шлях вів її далі — до храму, який терпляче чекав на своє підношення. Її кроки зупинилися перед древнім порогом. Повітря, наче згустилося, вітаючи її прихід.
Наречена прийшла.
Дівоча голова обережно сперлася на масивну арку дверей, ховаючи в собі бурю ненависті. Мармур дихав прохолодою, наче в намаганні заспокоїти її гарячу кров. Нані зводило живіт від думки про долю, що невідступно чатувала на її крихке тіло. Наче пащека хижого звіра, вхід у храм навис над її головою. Вона глибоко вдихала нічне повітря до гострого болю в грудях. Усередині горла щось зжалось у намаганні стримати солоність її карих. Гострі сльози котилися розпашілими щоками, дратуючи затуманені замружені очі. Кожен шматочок її тіла кричав про те, що треба тікати. Проте, не явись вона на церемонію, її народ винищать ці безпощадні лісові тролі.
Довга, мов вічність, хвилина віддаляла її від мрій про помсту, лишаючи замість них тільки вишколену роками стриманість. Зрештою напруга спала, щойно вона переступила перший поріг арки. Дубові двері храму, відчинені навстіж, захищав лише шматок розітнутої навпіл кривавої тканини, яку по обидва боки тримали діви в білих сорочках. Усередині лунав нескінченний гомін. Білі воскові фігури скинули з неї накидку, оголюючи напівпрозору сукню зі спущеними рукавами. Зібрана нижче стегон ребриста тканина, синя, як корінці її нігтів, звабливо обтягувала тонкі стегна і груди. Сірі, комашині крила виникли за її спиною, тягнучись шлейфом за її ходою. Вони мерехтіли золотавим блиском, вкриваючи застелену квітами та травами долівку.
Сотні болотяних істот зиркали чорними, як намистинки, очицями. Бородавчасті лісні потвори — лісові тролі. Їхні лисі голови, де-не-де пронизані срібно-чорними волосинами, морщилися все більше й більше, чекаючи на свою наречену.
Стара сива жриця з її клану поклала руки на тонку дівочу шию і тихо прошепотіла на її вухо:
— Не спаплюж нашу честь. Змусь своїх предків пишатися тобою.
Нудота підступила до горла від самої згадки про батькове бездиханне тіло на підлозі родового маєтку. На неї дивилося грізне обличчя її матері, що за роки війни позбавила свою дочку слабкостей і недосконалостей. Її брови все дужче супилися, коли дочка замість уроків танцю вибирала вилазки в ліс із батьком, королем Нетлі. Але тепер її тіло з’їдене зеленими потворами.
Біла делегація легким шлейфом йшла позаду Нани через живий смердючий коридор, ховаючи крила під накидками. Дикі істоти без краплі гідності оцінювали їх, як товар, наче вже жуючи її крихке тіло. Вони кричали і вимахували своїми кулаками, гатячи повітря від захвату прийдешнього банкету. Переможці кривавої війни, загарбники і вбивці, що зумисне залишили її живою для об’єднання земель. Їхні кігті з легкістю пробили б їй груди, проте вона несе місію: врятувати залишки її народу, який так необачно розпочав битву і втратив свою знану честь.
На невеликому узвишші стояв золотавий трон, обвішаний людськими останками та трофеями давньої війни. На ньому сидів найбільший серед велетнів, що гуркотали широкою залою, вітаючи свого правителя. Поруч із троном стояв принц Лейф — лихий на вроду і серце, її майбутній тиран і кат, спадкоємець войовничого народу. Її наречений.
Його чорні коси легкими кучерями ледь торкалися гострих, як його підборіддя, брів, а очолювала їх золотава корона. На диво тонка статура зі злобою дивилася на дикий натовп впалими, аж чорними очима. Майбутній тиран виявився не більшим від звичайнісінького сина Нетлі, щоправда, міцнішої статури. З-під жилету з чорної ящіркової шкіри, що підкреслював тонку, напротивагу його череватим родичам, талію, визирали міцні м’язисті руки. Він склав їх на грудях, мов невдоволене дитя, зиркаючи з-під густих брів і колючи поглядом натовп, аж поки не узрів приготовлену йому жертву від народу, захопленого його батьком.
Принцеса нічної Нетлі, оповита запаморочливим нічним серпанком, постала перед своїм нареченим у білому супроводі. Образа в його погляді потроху танула й тепер змінилася на щире здивування.
Принц, позбавлений крові, копія мертвої людської особини, яку зґвалтував і з’їв його туполобий батько, і принцеса павшого народу, крила якої волочилися аж по самій землі. Здобич править хижаками — сороміцьке видовище. Проте королівська кров в їхніх жилах усе ж стримувала поглинутий війною натовп. Хаос породжує хаос.
Нана низько вклонилася перед своїм обранцем, вдаючи, що продає себе вбивцям її гордої нації.
— Мій великодушний муже, майбутнє войовничого народу, що забрав мою землю, але не зламав нашої честі нічної Нетлі! Прошу вас розділити зі мною шлюбне ложе. Прошу вас, величний королю, що забрав життя мого батька, змішати нашу кров воєдино. З’єднайте два самотніх тіла в міцну крилату пару.
Король, окрилений перемогою, одразу ж із задоволенням кивнув, проте принц із заціпенінням дивився на її кам’яне обличчя. Гострота її слів вражала. Хитрий, наче сам диявол, він бачив її помисли оголеними, без зайвого пафосу. Крилата вона казала, що прийшла воювати, і честь її незламна, як і бажання помсти. Безживні, комашині очі без колишнього блиску й життя, дивилися в зіниці нареченого, який тепер остерігався прекрасної крилатої істоти. Проте його тіло повільно ожило, залишаючи позаду злі сумніви.
“Війна, так війна”, — подумав Лейф.
— Я приймаю твою пропозицію. Батьку, прошу, змішайте нашу кров, — без зайвих роздумів мовив він.
Лезо кинджалу глибоко порізало долоні. Новоспечена пара стояла обличчям до короля, тримаючись за руки, з яких капала майже чорна кров. Шрам, що привласнює чуже тіло, залишиться з ними назавжди, як і боротьба двох вільних народів.
Міцність і впевненість юних рук, молоді палаючі серця…